Місяць: Липень 2025

Падіння Берлінського муру ознаменувало новий період історії XX століття, відгомін якого відчутний дотепер, а особливо — в літературі. Покоління письменників і письменниць Німеччини, що були свідками події 1989 року й розпочали свій творчий шлях після неї, — це покоління тих, для кого весь світ і його можливості стали доступними раптово. Та що світ більший, то легше в ньому розгубитися. Перед Юдіт Германн він постав як місце, де все потребує переосмислення та переоцінки. Юдіт — важлива представниця цього покоління в німецькомовній літературі. Її стримана, делікатна проза стала його голосом: тихим, але глибоким та сильним. Збірка «Нічого, крім привидів» пропонує читачам та читачкам почути тих, хто дорослішав і формувався у 1990-х.

Ця невелика за обсягом книжка складається з семи оповідань. Жанр короткої прози не домінує як в українській, так і в німецькій літературі, — проте задача авторів та авторок, котрі обирають його для себе, — щоразу доводити його магічну силу, тримати в напрузі й водночас звертати увагу на деталі. Юдіт Германн чудово із цією задачею впоралась — уже не вперше, — закріпивши таким чином свій високий письменницький статус. «Нічого, крім привидів» — її друга збірка, котра протягом останніх двадцяти років є знахідкою для поціновувачів сучасної європейської літератури та насичених текстів з особливо спокійною атмосферою.

Юдіт Германн народилась навесні 1970 року в Західному Берліні. Розділене на дві опозиційні частини, місто формувало у маленькій Юдіт відчуття постійної напруги та уявлення про розмиту ідентичність. Водночас життя у західній частині Берліна мало певні переваги: вона рано почала захоплюватись мовами й літературою. На початку 1990-х Германн вивчала германістику та філософію у Берліні та Гамбурзі з наміром стати журналісткою. Цей досвід не в останню чергу вплинув на її власний метод письма, адже насичене навчання спонукало до постійного осмислення реальності з перспективи літератури.

Наступним ключовим періодом її дорослішання стала подорож через Атлантику. Юдіт отримала стипендію та вирушила до Нью-Йорка, де протягом пів року проходила стажування у німецькомовній газеті. Далеко від дому, на вулицях мегаполіса майбутня письменниця як ніколи переживала самотність. Шалений темп Нью-Йорка вказав Юдіт на проблеми цієї динаміки та спонукав писати повільну, надзвичайно виважену прозу, в якій шум — відсутній.

За шість місяців Германн залишила Америку й повернулась до своєї точки тяжіння — рідного Берліна, де незабаром стала однією з найвідоміших та найвпливовіших авторок. 1998 року вийшла друком її перша збірка оповідань «Літній дім, згодом». Це була літературна сенсація, безперечний бестселер: сумарний наклад склав понад дві сотні тисяч примірників. Не довелось довго чекати і на переклади: збірку можна прочитати понад 15 мовами світу, серед яких і українська — завдяки Юркові Прохаську. Критики також з особливою люб’язністю писали захоплені відгуки про дебютантку.

Письменницьку майстерність Германн оцінили не лише читачі. Авторка є лавреаткою багатьох престижних премій у галузі літератури, серед яких: Премія Генріха фон Кляйста, Премія Фрідріха Гельдерліна, Премія Еріха Фріда.

Однак Германн не прагнула характеризувати власну творчість гучними титулами. Її інтерв’ю радше свідчать про дискомфорт у статусі «надії німецької прози». Натомість Юдіт обирала залишатись вірною тій формі оповіді, яка зберігала, а можливо, й дарувала їй внутрішню свободу.

Сьогодні Юдіт Германн мешкає на півночі Німеччини. Письменниця майже не веде соцмереж, і це свідоме рішення є певною мірою символічним для її світовідчуття: вона концентрується на тиші, на слові та його силі. Її тексти вивчають у школах як феномен сучасної німецької літератури, а ім’я Юдіт уже близько тридцяти років закріплене в каноні.

Жіночий голос, який Юдіт Германн вносить у літпроцес Німеччини, сповнений чутливості до часу та змін, що відбуваються на різних рівнях: від особистого до національного. Тож розуміння її контексту, політичної та соціальної ситуації рідної країни не є зайвими для повільного та вдумливого читання оповідань письменниці.

Збірка «Нічого, крім привидів» вийшла за п’ять років після гучного дебюту, у 2003 році. Попередня книжка була сповнена берлінською атмосферою, де межа між Сходом та Заходом поступово стиралась, а герої свідомо чи несвідомо шукали втрачену цілісність. Очікування читачів та критиків неабияк зростали щороку: невже Юдіт готувала «великий роман»? Але натомість письменниця запропонувала наступну збірку: тепер зрілішу, довшу, глибшу. Для літературної спільноти вона стала предметом дискусії — чи вдалась авторка до самоповтору, чи змогла вдосконалити напрацьований стиль і відточити мову?

Попри критику та хвилю неоднозначних обговорень, «Нічого, крім привидів» виявилась яскравим свідченням особливої інтонації Юдіт Германн: вона влучно репрезентує внутрішній стан цілого покоління. Її стиль упізнається безпомилково — цей занурений у саму себе погляд. Оповідання ґрунтуються не на знанні, але на передчутті, і від цього захоплюють іще більше. Своєрідна літературна наївність, витончена у стилі, але обмежена внутрішнім світом, певно, і є тим, що поєднує Юдіт з багатьма її ровесниками. Таку прозу порівнюють із текстами Реймонда Карвера — американського автора, найбільшого майстра короткої прози другої половини XX століття. А українські читачі можуть шукати спорідненість із ранніми оповіданнями Софії Андрухович.

Головні героїні й оповідачки кожного з семи коротких текстів збірки — молоді жінки, історії яких розгортаються у неквапливому сюжеті, дозволяючи читачеві зануритись у їхній внутрішній світ. Оповідання виткані з деталей: сигаретного диму, кольору одягу, тону голосу.

Але так само для Юдіт Германн важливим є простір. Міста стають тлом, що підсилює відчуття розгубленості та неясності. На відміну від попередньої збірки, тут авторка не зосереджується лише на Берліні, хоч він і може виступати зв’язковим елементом у долях персонажів книжки. Географія збірки — це і Венеція, і Норвегія, і Ісландія, і Прага, навіть Америка. Кінематографічна оповідь підсилює відчуття співприсутності з героїнями. Це одна з магічних рис Юдіт — коли завдяки тексту спершу можна опинитись в американському барі у штаті Невада, а вже за декілька сторінок — у майстерні художника у Карлових Варах у Чехії.

Германн зображує людей, які спершу здаватимуться типовими представниками міського середнього класу. Але поступово сюжет розкриває перед читачем глибоку екзистенційну кризу в кожному з них. Вони живуть за крок від виснаження та спустошення. Що прикметно: без крику й емоційних зривів, а навпаки — їхній стан проявляється у бездіяльності, у поглядах, старих і нових звичках, коротких обірваних реченнях.

Теми оповідань у «Нічого, крім привидів» продовжують настрій першої збірки «Літній дім, згодом». Невловимість кохання — те, що переслідує героїнь. З одного боку, вони шукають це почуття, з іншого — не зовсім вірять у його існування. Так відбувається, зокрема, в оповіданні «Рут», з якого розпочинається збірка. Рут — близька подруга оповідачки, яка черговий раз закохується. Її новий обранець, Рауль, як каже Рут, звертаючись до подруги: «абсолютно у твоєму стилі». Так утворюється любовний трикутник, про який, однак, здогадуються не всі. Герої ніби дрейфують у стосунках, постійно повертаючись до екзистенційної самотності та розгубленості. Взаємини виявляються крихкими, тимчасовими. Це ніби порожнеча, приреченість на дивний фінал. Але зарано приписувати всім оповіданням трагічність: для героїнь завжди залишається щось більше, ніж прикрий спогад.

До прикладу, в однойменному до назви збірки оповіданні «Нічого, крім привидів» головна героїня Еллен із партнером Феліксом під час подорожі опиняються у містечку Невада. Тут вони знайомляться з робітником, на ім’я Бадді. Серед ритмічного опису їхнього знайомства, діалогів та спогадів зустрічається фраза чоловіка, що здатна вразити особливо: «Якщо у вас не буде дітей, ви так ніколи і не дізнаєтеся, яке це відчуття, наприклад, коли купуєш своїй дитині кросівки, пару кросівок “Найк”. […] Ти купуєш ці крихітні синьо-жовті кросівки з міцними шнурівками і рельєфними підошвами, запаковані в ідеальну картонну коробку, і приносиш своїй дитині, взуваєш на ноги, і вона біжить у кросівках. Просто біжить. От і все». Це проста, але настільки щемка ілюстрація щирої любові, здатності потурбуватись про когось. У таких дрібних, ледь помітних моментах — справжня авторська інтонація Юдіт.

Сюжет для авторки загалом відходить на другий план, поступаючись місцем проникливим емоційним деталям. Герої та героїні можуть так і не досягти конкретної розв’язки, проте цінним виявляється досвід, який вони здобувають на шляху. Навіть якщо він спричиняє нову травму.

Ще одна тема оповідань — тиша. Недомовленість, а часто навіть невимовність притаманна не одному герою і не в одній історії. Те, що найголовніше не завжди можна проговорити, — маркер високого рівня емоційної напруги. Тиша — це також певною мірою порожнеча, і вона знову впливає і на персонажок, і на читачів. Але крізь неї все одно пробивається світло. І тут не обов’язково це спостерігати, достатньо лиш відчути всередині.

Крім цього, Юдіт Германн порушує інші важливі теми: зрада, дружба, дорослішання, спроби влаштуватись у житті, стосунки з батьками (які з болісною ніжністю відкриваються як смертні), стосунки із самою собою. Юдіт зовсім не пропонує маніфестів, рішень чи патернів поведінки у складних ситуаціях. Ці теми органічно народжені у самій лише формі, у її мові. Вони майже невагомі, а тому — безболісні.

Також важливо відзначити, як авторка послідовно та впевнено пропонує читачеві відчути емоційний ландшафт сучасності. Література Юдіт стає відбитком її покоління в історії, в літературі. Вона здатна розповісти про сучасність у класичній формі, не втрачаючи зв’язку з теперішнім часом, підсилюючи актуальність переживань.

Збірка «Нічого, крім привидів» пропонує читачу неквапливе, розмірене читання. Вона не прагне вразити сюжетними поворотами, а точно працює інакше, залишаючи всередині ніжний слід. У період, коли літературі притаманні епатажність і бажання привернути увагу широкого кола читачів, Юдіт Германн нагадує про зворотне. Про тишу, важливість дослухатись до себе, про спостереження. Про те, що не завжди потрібно кричати, аби бути почутим.

Письменницька майстерність Юдіт Германн пропонує літературу, яка здатна працювати на різних рівнях. За певною неприкметністю чи відсутністю динамічного сюжету міститься багатошаровий текст. Як підступитись до його обговорення?

Оскільки почуття і світосприйняття у текстах відіграють ключову роль, спершу варто зупинитись і подумати про власні: 

1. Яке з оповідань відгукнулось вам найбільше і чому?
2. У яких моментах емоції героїнь чи героїв були близькі для вас?
3. Чи всі історії у збірці є сумними?
4. У чому саме проявляється їхня меланхолійність?
5. Чого, на вашу думку, не вистачає героям для того, аби почуватися щасливими?
6. Врешті, чому назва книжки має саме таку назву?

Для глибшої рефлексії можна впевнено рухатись далі — порозмірковувати:

1. Як Германн працює із темою порожнечі (просторової, емоційної, соціальної)? Які інструменти для цього використовує?
2. Згаданий раніше контекст формування й дорослішання Юдіт Германн у Берліні — також один із ключових складників прози її покоління. То чи можна сказати, що оповідання зі збірки «Нічого, крім привидів» мають політичний вимір? Навіть якщо про політику не йдеться прямо.
3. У чому полягає особливість її мови? Як їй вдається витворити власну інтонацію, на яку взорувалось усе покоління?
4. Як працює ефект недомовленості у прозі Германн? Чи свідчить він про її літературну майстерність?
5. Як оповідання зі збірки резонують із вашими власними досвідами відчуження, нерозуміння, закоханості?

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
Ще більше про книгу та її контексти можна дізнатися з відео на каналі Goethe-Institut Ukraine.

Осмислення історії своєї країни стало невіддільним складником дорослішання усіх повоєнних поколінь німців. У пересічного громадянина цей процес починається конфронтацією із темою в ранньому дитинстві та увінчується стійким відчуттям провини за злодіяння предків. Однак у творчих натур воно сублімується у часто складні й глибокодумні форми, і роман Дженні Ерпенбек «Прокляття дому» — саме такий взірець німецької прози. З погляду українського читача у цьому романі важить не лише те, про що він, а й те, ким і коли цей текст написаний та хто саме його читає: надто вже багато в тексті тригерів. Та про це — трохи згодом.

Цей роман, виданий німецькою 2008 року та 2016-го — українською, є одним із найбільш перекладених творів авторки (ідеться про переклади щонайменше на 13 мов!). Жанрово «Прокляття дому» можна визначити також як сагу, адже це історія будинку на березі мальовничого Бранденбурзького озера, яка розгортається протягом майже цілого століття в історіях його мешканців. Разом — і будинок, і його жителі та загарбники — переживають Ваймарську республіку, нацистську Німеччину у Другій світовій війні, НДР та мирну революцію 1989/90-х — аж до згасання століття та фізичного занепаду «проклятого» Дому. Недосвідченого читача може дещо спантеличити композиція роману (у кожній історії представлені щоразу нові герої, а події розгортаються в дуже віддалених один від одного часових відтинках), але розділ за розділом концепт нарації стає цілком зрозумілим. Більше за читацький для цього твору важить досвід життєвий, а також базове знання історії Німеччини. 

В уста деяких героїв авторка вкладає автобіографічні елементи, а саме — свої дитячі спогади про бабусю і дідуся, що жили в будинку на озері Шармютцельзее у Бранденбурзі. Взагалі, Східна Німеччина є і місцем народження (1967 р.), і центральним локусом у творчості Дженні Ерпенбек, яка поруч із письменництвом професійно займається також театром: драматургією та режисурою. За свою письменницьку кар’єру вона здобула кілька важливих німецьких і міжнародних літературних нагород, зокрема Незалежну премію зарубіжної художньої літератури (2015) та Премію Томаса Манна (2016). У 2024-му вона стала першою німкенею, що отримала Міжнародну Букерівську премію — за «особистий та політичний» роман «Кайрос», що розповідає про табуйовані стосунки двох людей у Східній Німеччині. «Прокляття дому» — поки що єдиний твір Дженні Ерпенбек, перекладений українською.

Його поява на нашому ринку (2016) — як ніколи вчасна й, на жаль, актуальна дотепер. Адже насамперед це роман про Дім і вигнання з Дому, а також про війну, мир і сотні відтінків між чорним та білим. І коли німцям ідеться тут про «вічну» тему, до якої звертаються поколіннєво з часу закінчення Другої світової війни, то українським читачам — про сьогодення. Прикметно, що сучасна війна Росії проти України актуалізувала, зокрема, читання й перечитування прози про повоєнну Німеччину. Так, наприклад, у 2024 році вийшов український переклад роману «Дім без господаря» нобелівського лавреата Гайнріха Бьолля. Дещо подібним панорамністю оповіді до «Прокляття дому» є роман «Моє сторіччя» ще одного німецького нобеліанта Ґюнтера Ґрасса, виданий в Україні 2017 року, знову ж таки — вже під час війни.

Але повернімося до «Прокляття дому». Отже, пролог відсилає читача у час пізнього палеоліту — до народження озера, яке потім назвуть Бранденбурзьким морем і яке переживе навіть головного героя — Дім на своєму березі. Епілог, зумисне повний канцеляритів, сухою мовою закону повідомляє про знесення Дому й кінець епохи. А між тим упродовж ХХ століття розгортаються дванадцять історій життя, герої яких у певний момент опиняються в Дім: хтось його збудував, хтось у ньому виріс, хтось проводив у цьому Домі канікули, а хтось його загарбав. Герої, за деякими винятками, не мають імен — але мають ролі: «маєтний селянин», «архітектор», «письменниця», «орендарі», «червоноармієць» та інші (далі — виділені курсивом). Вони змінюються, як змінюються і політичні та садові ландшафти навколо Дому. Але є в цій історії і герой-константа, справжній genius loci (з лат. — дух місця; ред.) — садівник. Він єдино відданий Дому попри його прокляття і в часи лихоліть. Менше чи більше, він фігурує у кожній історії, але його основна риса — наскрізна невидимість, а в деяких епізодах його присутність видають лише доглянуті кущі троянд чи полагоджена покрівля Дому. 

Що ж до порушуваних тем і сюжетів, то деякі з них — зовсім несподівані й не пов’язані з головними потрясіннями XX століття, як більшість історій. Це, приміром, розповідь про маєтного селянина та його знедолених дочок. Тут канву сюжету прикрашають надзвичайно цікаві описи весільних та поховальних ритуалів у давній Німеччині. Кожна історія, однак, імпліцитно чи експліцитно веде до Дому — і не лише як концепту, а й до дуже конкретного Дому — будинку, що є головним героєм роману. Спроєктував і звів його архітектор, що разом із дружиною — окремою героїнею зі своєю історією — провів у будинку багато щасливих років. Але не забуваємо, що над цим раєм висить прокляття епохи, тож кожному з героїв колись доводиться тікати з цих стін або ховатися в них. Так, із приходом комуністів архітектор змушений покинути все і переїхати до Західної Німеччини, і це лише одна з історій.

Вони в романі дуже різні сюжетно, але подібні настроєво — тривогою поміж рядків. Є історії наскрізь ностальгійні, як спогади фабриканта сукна, а є — всуціль пронизані липким і холодним страхом з тінню смерти, до того ж дитячої… У перших чотирьох розділах «Прокляття дому» можна загубитися, шукаючи зв’язки між героями, адже десь вони — сімейні, десь — романтичні, десь — суто ділові, а коли Дім переходить у власність держави, то і суспільно-політичні. Однак поволі приходить розуміння, що всі ці долі об’єднує тільки Дім та чигання нещасть.

Повертаючись до тригерів для українського читача, найбільш небажаними, але неуникними для читання, з цього погляду, є розділи «Червоноармієць» та «Письменниця». З одного боку, авторка впадає в типову для німців романтизацію Радянського Союзу, вкладаючи ностальгію в уста письменниці-емігрантки. З другого боку — відверто описує вульгарну й нікчемну поведінку червоноармійців, називаючи їх усіх «росіянами». Знову ж таки, цим часто грішать не лише німці, а й весь західний світ: ототожнюють Східну Європу з Росією. Взагалі, у цих двох розділах, а надто в історії письменниці сконцентровано всю комплексність і суперечливість німецько-радянських відносин. І то часом у дуже натуралістичній манері, як-от сцена зґвалтування, де неясно, однак, хто кого зґвалтував. (Тригер-дисклеймер: це не єдина сцена насильства в романі.) До того ж героїня-німкеня з відразою ставиться до співвітчизників, які залишилися в Німеччині під час війни, що відкриває цікавий кут зору на громадян країни-агресора в принципі у воєнних конфліктах. 

Сюжетно агресор і жертва часто міняються місцями, подекуди, здається, навіть симпатизують одне одному — й у всій цій російсько-німецькій драмі український читач може почуватися щонайменше неприємно й болісно. Наш-бо досвід зовсім інакший: чи від німців, чи від росіян, українцям в історії не раз доводилося відбиватися, і то великими жертвами. Тому, ймовірно, закладеного авторкою співчуття у нас не виникає до жодного з героїв: ані до письменниці, ані до червоноармійця. Хочеться, щоб вони обоє пробили четверту стіну і нарешті побачили тих, кому завдали найбільше страждань: щонайменше Польщу та Україну, що опинилися між цих двох вогнів. Натомість у типовому німецькому дусі провина визнається тільки перед росіянами —  sapienti sat… До речі, Україна як така згадується в контексті незвіданих широт Радянського Союзу аж один раз. І це порушує вічну тему нашої невидимості в західноєвропейських контекстах. З часу повномасштабного вторгнення це трохи змінилося (знову ж таки, просто за визнання світом української окремішности ми платимо кров’ю), але на час виходу роману (2016) ми були тінню на геополітичній мапі світу, щонайменше для німців. Попри таке розмаїття героїв та життєвих історій, описаних у романі, все одно не покидає відчуття, що ти стоїш за шторою у спальні Німеччини та Росії з абревіатурою DDR на дверях (нім. Deutsche Demokratische Republik — Німецька Демократична Республіка; ред.).

А втім, якщо оцінювати суто майстерність, — це дуже добре написана книжка, що читається на одному подиху й залишає багато простору для роздумів. Історії, наприклад, літньої гості, орендарів чи відчайного друга дитинства тонко змальовують патерни поведінки людей у системі, коли вона проникає у приватне життя. Свідком цього роками є Дім, який віддано оберігає садівник. Але коли зникає навіть genius loci‌ — тихо й непомітно, як роблять коти, коли відчувають смерть, — у стіни Дому, вже просочені занепадом, приходить крах. І недобросовісна володілиця тільки довершує цю картину. Зрештою Дім знищують фізично, але тихо й безпристрасно, після того як вщухли всі людські драми. Залишається тільки Бранденбурзьке море, що пам’ятає ще первісні, безлюдні часи…

Базовий рівень

1. Чому, на вашу думку, на роль єдиної константи в історії Дому авторка обрала саме садівника? Яким би був цей роман без нього?
2. Чи є в романі герої, які вам симпатизують або вирізняються чимось? Як у тексті простежується їхній вплив на долю Дому?
3. Оповідь ведеться німкенею і переважно про німців, які у роки Другої світової війни прямо асоціювалися з агресором. Водночас герої роману змальовані як жертви — як ви вважаєте, чого саме? У чому полягає конфлікт твору? (Розберіть на прикладі одного-двох епізодів.)
4. У чому зрештою полягає «прокляття» Дому?

Для досвідчених читачів

1. Авторка Дженні Ерпенбек більше відома за кордоном, ніж у себе на Батьківщині, хоча її центральною темою є саме Німеччина. Як ви гадаєте, з чим це пов’язано і наскільки роман «Прокляття дому» інакший від сучасної німецької літератури чи подібний до неї?
2. Чи зрозумілою вам є мотивація героїв у кожному розділі? Наскільки політичною вона є в кожному разі?
3. В одному з епізодів дуже ілюстративно зображено — хоч і не названо так прямо — стокгольмський синдром. Пригадайте, в якому саме, і спробуйте поміркувати, що вплинуло на можливість і, головне, прийнятність такого сюжетного ходу, зважаючи на контекст, у якому розгортаються події. Чи могли б ви, як досвідчений/-а читач/-ка, уявити щось подібне в українській (по)воєнній літературі? Обґрунтуйте.
4. Наскільки цей роман є сагою в її класичному розумінні? Порівняйте з подібними творами світової літератури. 

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
Ще більше про книгу та її контексти можна дізнатися з відео на каналі Goethe-Institut Ukraine.