«Кримський інжир. Куреш» — це четвертий том антології, до якої входять твори переможців українсько-кримськотатарського літературного проєкту «Кримський інжир», що існує з 2018 року. Поезія та проза, написані українською та кримськотатарською, надходять із різних куточків не лише України, зокрема окупованого Криму, а й з усього світу.
У збірці представлена література з-за ґрат у вигляді есеїв, листів, спогадів та віршів бранців російського режиму, твори і вірші про Крим та його переосмислення, є великий розділ дитячої літератури кримськотатарською, а також чимало перекладів визначних творів — як-от, наприклад, оповідання «Оддавали Катрю» Григора Тютюнника, пісні Миколи Лисенка на слова Михайла Старицького «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» чи поеми поетеси Аліє Кенжалі-Алі «Сандик-Кая» — з української на кримськотатарську і навпаки.
Боротьба за право бути
Куреш — це кримськотатарський національний вид спорту, коли борючись на поясах, треба покласти суперника на лопатки. Якщо ж говорити про значення цього слова, то «куреш» на українську можна перекласти як «боротьба».
І саме боротьба є наскрізним лейтмотивом текстів антології: від переосмислення колективного досвіду депортацій, розлуки з рідною землею та сподівань повернутися додому до питань ідентичности, свободи і справедливости у нелюдських умовах — у час суцільних заборон та безперервних переслідувань. Фактично вже саме існування проєкту — це боротьба за право бути, не спроба, а твердий намір заявити про себе, чого так довго були позбавлені кримські татари. Згідно з класифікацією ЮНЕСКО мов під небезпекою, кримськотатарську вважають такою, яка перебуває на межі зникнення. До цих мов зараховують ті, що малоймовірно переживуть наступне покоління і незабаром вимруть. Тому те, що частина творів в антології написана саме кримськотатарською чи перекладена на неї, — є великим внеском у збереження мови.
Коли йдеться про кримськотатарську, то важливою особливістю антології «Кримський інжир. Куреш» є і те, що у ній твори, в оригіналі написані кирилицею, поруч подані й латинкою. На останню кримськотатарська за рішенням Кабміну офіційно перейшла у вересні 2021-го. З-поміж багатьох важливих причин такого кроку, як-от скасування невідповідності фонетичним принципам, найважливіше, як відзначав голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, — об’єднання «вимушено розрізнених частин кримськотатарського етносу», адже зараз великі спільноти кримських татар живуть у різних куточках світу.
Відродження забутого жанру
Література з-за ґрат — явище, яке існувало у різних народів, наймасштабніше — під час Першої та Другої світових воєн. На жаль, в Україні воно знову відродилося після 2014-го, давши голос авторам, які перебувають за ґратами московського режиму. Так, наприклад, в антології є твір Biz adimlamaqta olğan yolumiz (українською «Шлях, яким ми йдемо») журналіста, політв’язня Сервера Мустафаєва, якого окупанти у 2018-му засудили на 14 років за надуманими мотивами. Зараз він перебуває у бараку суворих умов утримання і, за словами дружини, продовжує стрімко втрачати зір.
У своєму есеї Мустафаєв розмірковує про тяглість поколінь, релігію, переосмислює цінності та сенси життя крізь призму долі кримськотатарського народу колись і зараз, вибудовує містки між предками та дітьми, наголошує на ролі матері, відверто пише про проблеми в Криму після окупації.
Також у цьому томі є літературне есе заступника голови Меджлісу та журналіста Нарімана Джеляла, якого вдалося повернути з полону у червні 2024 року. У тексті «Коли прийшли по мене» він розповідає про своє життя напередодні арешту — про утиски, заборону Меджлісу, — а також відтворює історію самого арешту та суду.
Наріман Джелял — фото Артема Галкіна із сайту nv.ua
«Знайомими вулицями мене везли до в’язниці. Сотні разів я проходив чи проїжджав біля її стін. Тепер її ворота зачинилися за мною», — пише у своєму есеї Джелял.
У післямові, яку він назвав «На завершення», Джелял пригадує історію відомого німецького священника Німьоллера, який казав, що коли у нацистській Німеччині заарештовували комуністів, соціалістів та євреїв, він мовчав, а коли прийшли по нього, то нікому було вже його захистити.
«Ці слова уперше я прочитав на стіні музею Голокосту у Вашингтоні. Весь час я намагався працювати так, щоб коли приїдуть по мене, було кому виступити на мій захист. Не заради мене, заради всіх нас», — пише він.
Крим у рядках
Проза у «Куреші» представлена не лише літературою з-за ґрат, але також психологічними та побутовими замальовками про Крим і життя у ньому. Наприклад, Лейла Рустем-Кизи в оповіданні «Сни Сагіде» через цікавий прийом снів описує життя кримської татарки та її родини.
Смерть брата від непосильної праці та голоду на лісозаготівлях у трудовій армії, смерть батька у німецькому концтаборі, депортація, втрата матері — це лише перші випробування, з якими зіштовхується дівчина. Далі, з плином життя, трапляються різні ситуації, які Лейла Рустем-Кизи малює короткими за формою, але дуже насиченими за змістом штрихами. Особливо цікавою є кінцівка твору: якщо на початку смерть сприймається як цілковита темрява, то наприкінці для головної героїні снів вона все змінює, замикає коло страждань і випробувань, стає світлом, адже жінка нарешті зустрічається з рідними, яких колись втратила.
Дуже близьким для українського досвіду є і оповідання Олени Макарчук «Крим.1921» про кримський голод 20-х років ХХ століття. Історія, переплетена з традиціями кримських татар, як-от сватання чи поховання, їхніми звичками та вдачею, закінчується так, як закінчується і «Марія» Уласа Самчука — голодною смертю, словами «Попрощайся замість мене з донькою. Я вмираю з голоду. Федір. Крим, 1921 рік».
Надзвичайно розмаїто — і щодо тем, і щодо римування — в антології представлена поезія про Крим, у якій читача знайомлять із дуже різним півостровом. На сторінках «Курешу» ви знайдете історію про черепаху з річки Мелек-Чесме, бабусю Казібе з вулиці Стрижевських — «бабкатю», яка поштучно продавала двадцятирічкам «сіро-синіми руками» цигарки. Вірш журналіста Асана Ахтема, якого окупанти у вересні 2022 року за сфабрикованою справою засудили до 15 років позбавлення волі. У ньому він пише про тугу за домом, про те, що майбутнє має бути іншим, що одного дня він повернеться додому, і не лише він один.
Переосмисленням ставлення до Криму крізь призму особистої історії закоханості у вірші «Драма в глобальний вимір» займається Сашко Кульчицький.
«Але давай спочатку, аж до начал начала:
ми приїздили на море і нам цього вистачало», — починає автор і веде лінію далі, згадуючи дешевий коньяк на причалах, запах хурми та хвої, кримськотатарські страви, вино і приправи, які всі брали до Києва.
Але по приїзду до столиці, закінчуються не лише стосунки, а й сам вірш:
«Кожна маленька драма має глобальний вимір:
спершу не стане тебе, потім не стане Криму».
Ілюстрація — фото Depositphotos
Створення спільного простору
Це, зокрема, відбувається через напрямок взаємних перекладів — з української на кримськотатарську і навпаки. Так розвивається перекладацька школа, якої в нас раніше не було взагалі.
У «Куреші» можна знайти, наприклад, переклад оповідання «Оддавали Катрю» Григора Тютюнника — про дівчину, яка повертається з Донбасу зі звісткою про заміжжя, а дія твору відбувається на тлі масової міграції селян. Переклад пісні Миколи Лисенка на слова Михайла Старицького «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» та вірша Василя Симоненка «Чекання» з дуже наближеним до оригіналу ритмом.
Твори, що увійшли до збірки, добряче варіюються за жанрами. Але тема втрати дому — фізичної чи психологічної, — а також почуття закоханості близькі для обох народів — і українців, і кримських татар.
З кримськотатарської на українську перекладений вірш поета Ашика Омера (1621–1707) та поема сучасної авторки, поетеси Аліє Кєнджє-Алі «Сандик-Кая». Вона крізь казкові прийоми та народні легенди у манері «Енеїди» Івана Котляревського розповідає історію боротьби Вітру та Сіірбаза за серце дівчини Айше і їхні спроби завоювати її усіма методами.
При цьому авторка переосмислює кримськотатарську історію, зокрема питання історичної Батьківщини кримськотатарського народу та його готовність боронити її.
Але, якщо бути колись тут війні,
То ми повернемось на землю священну,
І виймемо меч — захистити в борні
Народ первородний і благословенний.
І буде скала ця для нас, як сандик,
І ми переможем чужинських владик
Мечем, у якому є мудрість і сила,
Що не підкоряються зайдам спесивим.
Аліє Кенжалі-Алі, «Сандик-Кая»
В антології також є різнобарвний розділ частково дитячої, а подекуди підліткової літератури кримськотатарською. Наприклад, Лілія Муратова у Leylek (чи українською «Лелека» — до речі, якими схожими є ці слова) розповідає вустами бабусі дитячу казку, сповнену химерних образів. Тут читач знайде і знайоме йому змалку правило, що добро завжди перемагає зло — в останній, метафоричній фразі, коли всі лелеки навесні повертаються на Батьківщину.
Ілюстрація — фото unsplash
Схожим за сенсами, але зовсім іншим, більш сучасним є оповідання Діляри Ібрагімової та Сусанни Джемілєвої «Паризькі дівчата з села Кашик, або Побачити Париж і…», в якому описані пригоди кримськотатарських підлітків у Парижі. Попри динамічний сюжет, воно теж завершується промовистою фразою:
«Побачити Париж і померти», — каже Хасан.
«Ні, — відповідає Таміла, ковтаючи сльози щастя. — Побачити Париж і повернутися у Кашик».
Повернутися у Кашик. Повернутися в Ак’яр, Карасубазар, Кезлев, Кєфє. Повернутися у наш рідний, український Крим. Зробімо це нашою реальністю, а не лише частиною дитячого літературного світу.
«Кримський інжир. Куреш» — це радше одна антологія із низки, ніж абсолютно окремий продукт. Адже так чи інакше тема боротьби є наскрізним лейтмотивом не лише всіх збірок проєкту чи загалом кримськотатарської творчості, а й історії багатьох поколінь кримських татар.
Водночас основна заслуга «Кримського інжиру» в тому, що він заповнює прогалину в дійсності, наближає до читача півострів, дає змогу пізнати справжній Крим, без стереотипів та міфів. І, судячи з усього, робить це доволі успішно: наприкінці серпня вже вп’яте відбулася церемонія нагородження фіналістів конкурсу прозаїків, поетів та перекладачів. Тож уже скоро на ваших полицях може з’явитися нова антологія.
