10 думок учасників харківського гурту Rohata Zhaba

Харківський гурт Rohata Zhaba («Рогата Жаба») існує з 2019 року та грає у стилі кантрі-фольк. Він має два мініальбоми — «Десь Під Хмарами» та «По Сліду З Вугілля» — і декілька синглів. У команді гурту — п’ятеро учасників: автор пісень, соліст і гітарист Михайло Барановський; художниця та гравчиня на перкусії Аня Птиця; гравець на кахоні, оператор і монтажер Євген Френкель; скрипалька Аліса Шевцова та бас-гітарист і звукорежисер Честер Іванена. На концертах вони перетворюються на казково-фентезійних істот і співають про сни Рогатої Жаби. Пісні гурту мають сотні тисяч прослуховувань на Spotify, на його концерти приходять натовпи слухачів, які надівають ріжки, вбираються в середньовічні сукні й танцюють з першого й до останнього звуку.

Ми поговорили з учасниками гурту Мішою (Михайло Барановський) та Птицею (Аня Птиця) про їхні пісні, міфологію і натхнення.

Міша: Тут, найімовірніше, неминуче треба буде все ускладнити й уточнити, щоб скласти повну картину. Ми самі собою не є Рогатою Жабою. Рогата Жаба спить та бачить сни. Вони трохи дивні, непослідовні, несистемні та повні кольорів. Усе, що там є — є безвідносно, просто є.

А ми — її «очі». Ми надаємо цим снам сенсів, яких там ніколи не було. Ми називаємо її кольори на імена, щоб легше було розповідати ці сни тим, хто ще не бачив Жабу на власні очі. Ми вдихаємо первісний спалах у ці сни — і так з’являються наші пісні. У снах немає головних героїв. Це вже ми, перетворюючи сни на музику, знаходимо для себе окремих істот та персонажів, про яких цікаво було б розповісти. Але сама Жаба не наділяє нікого особливим інтересом, ніхто і ніщо у снах не є більш або менш важливим. 

Птиця: Звісно, слухати про «типів», які колись зібрались щось пограти, не дуже цікаво, навіть якщо все завжди починається саме з цього. Цікаво стає там, де всі вже знайшли свій інструмент і напрямок, у якому рухається творчість гурту. З першого складу через різні обставини залишилось дві людини з п’ятьох, але цей корабель Тесея кудись упевнено прямує.

За 5 років існування гурту ми встигли двічі змінити назву, але саме «Рогата Жаба» стала для нас знаком того, що ми все ж намацали щось своє. Ну і гонорар відтоді виріс: від палки ковбаси до того, що вже не соромно показати мамі й упевнено сказати, що це не тимчасове захоплення. 

Але найважливіше — жабки, жабки людського світу… Усі жабки чарівні та прекрасні — це база та ґрунт (гурт називає жабенятами своїх прихильників, – Авт.). А якщо хтось того не розуміє, то тут уже треба спеціаліста. 

Міша: У мене тут усе просто: дайте мені будь-який замкнений простір, трохи світла — і я задоволений. Якщо ще й буде де поплавати, то взагалі вогонь.

Птиця: Насправді повернення в Харків саме собою є терапевтичним. Але якщо виділяти щось окреме, то моє місце сили в Харкові — кав’ярня «Пакуфуда», у підвалі якої розташована пекарня «Пухке». Це місце стало для мене справжнім домом на 4 місяці від початку повномасштабного вторгнення, за що я вдячна його чудовим власницям і власнику. Якою страшною не була б ситуація на поверхні, там проживались багато веселих історій, залишалось тепло та затишно. І навіть зараз, коли це приміщення вже працює в режимі кав’ярні, відчуття дому, де тобі завжди раді, нікуди не зникло. А розуміння того, що кав’ярня працює в такий тривожний час попри те, що не так давно і її зачепили обстріли, — моральний фактор, що підбадьорює всіх, хто там живе та любить те місце.

Міша: Тут доволі цікавий момент, бо всі ми читаємо дуже різні штуки, що нормально, але те, як це потім синтезується в нашій творчості, — загадка.

У мене невеликі проблеми з художніми творами. Вони здебільшого змушують мене активізувати ту ділянку мозку, яка працює найгірше, а саме: відповідає за візуальну уяву. Я все бачу як розмиті форми, концепти, просто слова. Тому віддаю перевагу тим текстам, які не передбачають малювання картини в голові.

Так я прийшов до вивчення філософії. Також це трішки замінює мені спілкування з людьми, якого у мене не дуже багато в житті.

Птиця: У мене ситуація зворотна — я обожнюю художні твори. Бажано максимально відірвані від реальності. Якщо вони про іншу реальність, то це взагалі розкішно. Я вдячна Максу Фраю та його циклу «Лабіринти Єхо» за здатність романтизувати прості елементи життя. Хай з часом його стиль і видається мені дуже наївним. Згодом я знайшла для себе Фредріка Бакмана. З нашого гурту я єдина, хто розгадував сюжети його книг ще з перших сторінок, але від цього вони — прості й складні водночас — не втратили для мене своєї щемкості та чарівності.

Міша: Жаба — це не оповідач, навіть не головний герой, а просто така собі трансцендентна рогата істота, що спить і бачить сни. Вона існує поза нашою мораллю, у хащі, де немає часу й місця. Наше уявлення про світ ніяк не стосується Жаби, бо вона просто є.

Фарбувати цей світ можна як завгодно, а Жабу справді можна назвати злою, бо все-таки від неї лячно. І взагалі, як так можна прокинутись від сну й руйнувати всесвіт, у якому є я? Бо я головний герой, і цей всесвіт без мене не має значення…

Деякі легенди кажуть, що, коли Жаба прокинеться, сяйво її напівсонних очей накриє всю хащу. Це будуть барви, для яких ще не вигадали назв. І якщо тобі пощастить у цю мить опинитись напроти Жаби, то ти теж почнеш сяяти й нестимеш ці кольори на собі далі у світ. 

Міша: Здебільшого наша міфологія — це синтез особистих образів з ідеями, які існували в усьому різноманітті народів та культур задовго до нас.  

Те, що ми побачили, як сон Рогатої Жаби, племена індіанців називали еманацією Орла. Образ напівпрозорих стінок цієї сонної бульбашки може знайти свою риму в образі пелени майя. Дочуттєвий світ, Рогату Жабу, яка є сукупністю його ідей, і іншу жаб’ячу метафізику можна назвати «волею» Артура Шопенгауера. А розчарування, яке викликають люди, що заплутались у власних категоріях і вірі в те, що людське судження є дзеркалом істини, можна почути в нас, а також знайти у Вільяма Блейка, Олдоса Хакслі, Фрідріха Ніцше, Будди та ще в безлічі осіб.

Ми не робимо нічого нового. Збираємо пазли з камінців — дивні пазли, де немає остаточної картини, і, головне, що ніколи її не було й не буде. Ми спираємося на все одразу. Навіть наведені вище приклади суперечать одне одному, але ми взяли те, що відгукується нам, і побудували на ньому наш всесвіт. Бо все просто. Головне не бути занадто серйозним.

Сам всесвіт, оформлений у словах і піснях, створив я. Але в мене немає візуальної уяви, я не бачу картинок. Тому вигляд цього світу й саму Жабу побачила Птиця. А повноцінну музичну феєрію з цього ми робимо вже вп’ятьох.

Птиця: Вони всі для нас цілком живі, тому виділяти когось конкретного було б нечесно… Але я люблю велетнів. Такі собі величезні кущі, що кудись ідуть (із пісні «Велетні», — Авт.).

Міша: Тотем з трави… Тотем з трави… (слова з пісні «Глиб», — Авт.)

Птиця: Тут за допомогою тексту можна відстежувати вікові зміни автора пісень. Принаймні таку закономірність про Мішу ми відкрили для себе нещодавно.

Бо перший мініальбом ряснів закликами чи активними діями. Воно й зрозуміло, у 19—20 років ще можна «бігти, мутити воду хороводами, пірнати вглиб» (пісня «Глиб»), займатись скелелазінням, йти «важко важко до гори» (пісня «Я там був») чи кудись «дуже завзято йти, підстрибуючи» (пісня «Ми йдемо») і так далі.

Але вік дається взнаки — усередині Міші прокинувся дід. Тут вже почалось… «ні кроку не зроблю» (пісня «Ні кроку не зроблю», — ред.), і «віддай» (пісня «Біс», — ред.), і «йдіть до мене» (пісня «Велетні», —  ред.), і, звісно, старечі проблеми зі сном, бо «сни вже не бачить» (пісня «Я не бачу снів», — ред.). Але апогеєм для нас стала пісня «Голови-Бороди», де є слова «неси мене». Тут залишається тільки глибоко вдихнути й подивитись, які заклики нас чекають попереду.

Міша: Такі діаметрально протилежні вислови пов’язані з тим, що їх усі говорять різні персонажі: кожен на своєму етапі становлення, кожен у своїх думках.

Сни — це наш спосіб показати різні всесвіти, де все нам ніби знайоме, але від пісні до пісні воно відрізняється. Уві сні ти ніби стаєш знову маленькою дитиною, що кожного дня перевідкриває для себе навколишній світ. Однакові предмети викликають протилежні відчуття, і не зовсім зрозуміло, на що врешті-решт ти дивишся. Це маленький поштовх спробувати відчути в дорослому віці, як ти ставишся до світу, які емоції та чи та річ або подія викликають у тебе. Сни — це не світ, або річ, або подія; це лише твій невеличкий людський внесок, і він змінний. А світ, або та сама Рогата Жаба, — це річ-у-собі, вона незмінна, її не відкрити за допомогою чуттєвого досвіду.

Міша: Тут насправді складно, бо більшу частину цього потойбіччя доведеться все ж розфарбовувати та вимальовувати самим. Адже Жаба існує в місці, де немає навіть концепції причинності. Там час не йде, там дії не змінюються одна за одною, рухаючись послідовно і спричиняючи наслідки. Тому сонце там завжди світить і перебуває в одному місці, а також там постійно темно. Весь час там чути веселий гомін і шумний натовп, але ніби нікого там і не було.

Птиця: Іноді костюми наших слухачів викликають навіть заздрощі. Ось, наприклад, у листопаді на концерт у Києві прийшов хлопець у величезній хутряній масці на всю голову й плечі. Ми зустріли його на вулиці, де відчайдушно кутались у свої коцики на перекурі, і розуміння того, що йому зараз тепліше, емоційно зігрівало. Але наші заздрощі жили до того моменту, поки ми не зайшли в переповнений зал, де потихеньку повітря почало ставати розкішшю.

А в Чернівцях Аліса пів концерту відіграла у величезному капелюсі-мухоморі, який поцупила в когось із залу.

Загалом образи, що жабенята створюють для наших концертів, — просто фантастичні. Іноді їх хочеться навіть поставити поруч на сцені. Ми прості у своїй мотивації вдягнутись ефектно, але з мінімумом деталей. Бо це ще їхати, не загубити, умістити з собою… Але в цих фантастичних створінь у залі нема обмежень ані в цьому, ані у фантазії, — і результат дивовижний. Ми це дуже любимо. А себе заспокоюємо тим, що слухачі люблять ділитись з нами частинами свого антуражу як сувенірами, що ми теж дуже любимо й колекціонуємо.