Я була саме тою дитиною, яка у дворі під деревами, у кущах постійно вишуковувала камінці та приносила додому. Навіть якщо то були звичайні фрагменти скла чи шматки асфальту — це все здавалося цінним. З подругами ми обмінювались цими знахідками, робили виставки у дворі та навіть сварились через них. Потім моя мама потайки це каміння викидала, аби не бруднити у квартирі. А бабуся жартувала, що мене потрібно відправити в село на город, аби там допомагала поратись. У дитинстві я мріяла стати археологинею. Батьки казали, що то не жіноча професія — все життя ритись у бруді. Так дитяче бажання трохи відклалось. Донедавна, поки в мене не з’явилося нове захоплення палеонтологією та розуміння, ким насправді хотіла стати в дитинстві.
Чому ж це покоління «витіснене»?
Розкопування теми Витісненого покоління українських поетів почалось для мене випадково в університетські часи.
Мій перший курс якраз збігся з виходом у світ повного видання поезій Грицька Чубая «П’ятикнижжя». Для мене тоді він став першим справжнім скарбом. А далі заглиблення в літературознавчі праці та наукові роботи: Олег Лишега, Микола Воробйов, Василь Голобородько, Київська школа поезії, Львівський андеграунд… Так відкрила для себе ціле покоління 1970-х років, про яке на той час було відомо не так багато. Та й не скажу, що зараз стало більше. Згодом натрапила на термін Витіснене покоління письменника та впорядника однойменної поетичної антології Івана Андрусяка. Мене тоді дуже спровокувало питання: чому ж це покоління «витіснене»? І чи є воно таким досі?
Досвідчені палеонтологи-практики знають, що камінь із вапняку треба бити збоку, горизонтально поставивши його до плоскої поверхні. Потрібна максимальна концентрація, делікатність та точний розрахунок сил. Але все одно ніколи не вгадаєш, чи камінь тобі відкриється. Він має свою мудрість та природу, яку складно зрозуміти. Може тріснути якраз у тій частині, де захований найцінніший фрагмент скам’янілих істот.
Покоління сімдесятників з’явилося в часи політичної кризи, періоду «застою» в Радянському Союзі. Передував йому період «відлиги» і дещо пом’якшення режиму, що дало простір та надію для попередньої генерації — шістдесятників. Однак пізніше до них застосували жорстокі репресії.
Молоді поети та поетки відмовлялись наслідувати соцреалізм, захоплювались західноєвропейським модернізмом та східною філософією. Можливо, вони не стали аж такими яскравими символами, як шістдесятники, однак радянська влада сприйняла їх вороже. Більшість поетів Київської школи виключили з університету, а Львівського андеграунду перебували під постійним наглядом та допитами. Такими методами панівна комуністична партія намагалась перебити будь-яку можливість для проростання інакшості.
Сімдесятникам було заборонено друкуватись, публічно висловлюватись, вони взагалі були витіснені з культурного середовища на маргінеси життя. Ці поети та поетки мали заробляти собі на життя нетворчими професіями, їхня література творилась підпільно. Перші книги сімдесятників почали видавати аж із початком «перебудови».
Зокрема, у 1965 році Василь Голобородько подав свою збірку віршів «Летюче віконце» у видавництво «Молодь». Однак книга не пройшла цензуру радянської влади, що назвала його вірші «песимістичними». У 1967 році Василя виключили з Донецького педагогічного інституту за збереження та поширення «самвидавної» літератури. «Летюче віконце» видали у 1970 році у Балтиморі у видавництві «Смолоскип». В Україні його перша книга поезій «Зелен день» побачила світ аж через 18 років.
У кінці 1960-х Микола Воробйов також подавав у різні видавництва три рукописи своїх перших збірок: «Срібний перстень», «Без кори» та «Букініст». Але жоден не пройшов радянську цензуру. У 1967 році за вказівкою КДБ на митниці в письменниці Віри Вовк вилучили рукописи всіх трьох книг поета. А в 1968 році Воробйова відрахували з філософського факультету Київського університету за «систематичний пропуск лекційних занять». Насправді ж причиною була незалежна світоглядна позиція автора. Книга «Без кори» вважалася загубленою протягом 54 років. Однак у 2021 році знайомий поета Ігор Монастирський знайшов та викупив рукопис.
У рік початку повномасштабної війни перша книги Миколи Воробйова нарешті побачила світ у видавництві «Каяла» накладом 70 примірників. «Як у свої кращі самвидавні часи!» — якось це прокоментував мені в розмові Микола Опанасович.
Здавалося, з відновленням Україною своєї незалежності мав настати золотий час для цього покоління. Однак, здається, щось пішло не так. Вісімдесятники на той момент вже були знані автори та авторки, про шістдесятників нарешті вільно заговорили як про символи національного спротиву, поступово підростало й нове покоління… Сімдесятники залишились десь у щілинах.
Найбільшим простором для досліджень палеонтологів є місця, де розташовувались прадавні моря та океани. 70 мільйонів років тому вся територія України також опинилася під водою, яка приховувала багато різних давніх істот. Можливо навіть, не до кінця відкритих для нас і досі. Складно навіть уявити, що могли бачити та запам’ятати ці створіння. Зараз вони перебувають у скелях, горах, а часом і лежать у нас під ногами на березі річок. Людина вирізняється тим, що може не лише зберігати й передавати пам’ять, як скажімо, цей камінь, що тримаю в руках. Здатність осмислювати — величезний дар та відповідальність.
Невідомий поет
У 2020 році я натрапила на вірші Івана Семененка, представника Витісненого покоління, у журналі «Артанія». У мережі не знайшла жодної згадки про його участь в публічних подіях на фестивалях, жодної публікації чи видання книги. Зрештою ніде й не знаходила чіткої інформації, чи живий нині поет. Хоча в «Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана» також були включені поезії Івана Семененка. А навпроти його імені та прізвища лише дата народження — 1936 рік. Тому надія лишалась, і ми разом з іншими поетами (Олегом Богуном та Богданом Горобчуком) об’єдналися у невелику ініціативну групу і вирішили розшукати Івана Семененка.
Наші пошуки привели нас до іншої представниці «Київської школи поезії» — поетки Надії Кир’ян. Так літературознавці означили компанію молодих поетів: Василя Рубана, Віктора Кордуна, Миколи Воробйова, Михайла Григоріва, які навчались у Київському університеті імені Шевченка, жили в одному гуртожитку та збирались після лекцій біля кафе «Київського». Фактично імпульс до творення групи задав поет Василь Голобородько, однак після першого курсу навчання на філологічному факультеті поет покинув університет і повернувся на свою рідну Луганщину. У 1967 році він продовжив навчання в Донецькому педагогічному університеті та час від часу приїжджав до столиці.
Кафе «Київське» знаходилося на перехресті бульвару Шевченка та вулиці Хрещатик. Саме там «ядро» Київської школи поезії зустрічалося та почало притягувати до себе й інших молодих поетів і поеток: Михайла Саченка, Валентину Отрощенко, Надію Кир’ян, Валерія Іллю та Станіслава Вишенського.
Поет Іван Семененко з’явився пізніше, фактично коли Київська школа вже припинила своє існування. З 1984 року Микола Воробйов працював пожежником кіностудії Інститут театрального мистецтва на території Лаври. Невдовзі до Києва приїхав поет зі Львова Олег Лишега, який також влаштувався на кіностудію художником-декоратором сцени. Саме там троє поетів познайомились. Дослідники пізніше назвуть їх Лаврською школою поезії. Але для них тоді, звісно, не були важливими ніякі означення. Навіть навпаки, будь-яка зайва маніфестація могла привернути увагу КДБ. Зараз думаю, що, мабуть, цей страх залишився з ними на все життя. Не робити зайвих рухів, промовляти тихо та обережно, не підпускати близько. «Говорити, мовчати і говорити знову» як за поемою Грицька Чубая, яку поет написав після п’ятирічного вимушеного мовчання.
На початку лютого 2024 року ми з Надією Кир’ян та моєю подругою Діаною Горбань спробували розшукати те кафе «Київське». У нас була амбітна ідея — спробувати зібрати ще живих поетів Київської школи в тому місці. Однак на нас чекало розчарування. Кафе давно вже закрилось, а на його місці тепер готель.
Надія Кир'ян. Фото: museum.khpg.org
За спогадами Надії, вони, як молоді поети та поетки, часом через брак коштів навіть не заходили всередину закладу. Збирались на вулиці поруч, часто сідали на бордюри біля дороги та спілкувались. «Так а як ви могли почути один одного?» — здивовано запитала я, дивлячись на шалений гучний рух авто навпроти. «Та ось так, — засміялась Надія, — може, і нічого не говорили, а просто так сиділи разом». Як каміння під водою, подумала я. Надія Кир’ян розповіла, що раніше в них не було мобільних телефонів і ніяк не домовлялись про зустрічі. Але завжди біля того кафе можна було когось із поетів зустріти.
Саме Надія Кир’ян у 2021 році в якомусь старому довіднику Спілки письменників України допомогла знайти адресу «загубленого» поета Івана Семененка, яку ми з ініціативною групою вирішили перевірити. Богдану Горобчуку та його дружині, також поетці Еллі Євтушенко, пощастило зустріти Семененка вдома. Але те, що вони побачили далі, дуже засмутило: талановитий автор, нереалізований через репресії радянської системи, живе у квартирі з пожовклими шпалерами та старими меблями на мінімальну пенсію.
Іван Семененко
Подібна історія трапилася і з пошуком іншої представниці «Київської школи поезії» Валентини Отрощенко, в якої вдома не було навіть стільця, щоби прийняти неочікуваних гостей і яка відмовилась сфотографуватись на пам’ять, бо соромилась свого вигляду.
Хоча нам вдалося розшукати «зниклих» поетів, але знайдене мене глибоко вразило. У своїй голові я ніяк не могла зіставити поезії, які вступають у діалог із найкращими представниками західноєвропейського модернізму, включені до різних антологій, надихали та надихають авторів та авторок з інших генерацій — та бідність і забуття, в яких живуть ці поети зараз. І чому раніше ніхто не поцікавився їхнім життям..?
Фото вірша Валентини Отрощенко
Палеонтологія — це наука про вимерлі організми. Однак вона заворожує мене тим, що для науковців також важливі сліди, які ці створіння лишили. Я тримаю в руках Трилобіта — закам‘яніле створіння, яке вдвічі старше за динозаврів. Ще раз прокручую в себе у голові цю думку. Складно осягнути, але водночас стає спокійніше.
Ті, які писали до нас
Також і ми зараз, у час великої війни, шукаємо відповіді в минулому. Цитуємо шістдесятників, пишемо пісні на вірші Розстріляного відродження, намагаємось віднайти тих, хто розчинився під водами часу… Можливо, у момент найбільшої загрози людина шукає підтвердження того, що життя існувало до неї. Підтвердження, що її вид не зникне назавжди.
Поет(к)и Витісненого покоління гуртувалися довкола місць — кімнат у гуртожитку, кафе, квартир… Часто ці простори були замкнені, але саме в них творились спільноти.
Однак після обшуків удома в Чубая, розгону біля кафе «Київського», виключення молодих поетів Київської школи з університету, арешту Рубана все змінилося.
Початок 70-их років став складним як для київських, так і для львівських поетів. Грицька Чубая почали викликати на допити ще з 1970 року через його поему «Відшукування причетного», яка зазвучала на Радіо Свобода. 12 січня 1972 року заарештували Ірину Калинець і почали проводити обшуки в її львівському оточенні. Вдома в Чубая знайшли книжку Дмитра Донцова, і як наслідок 3 дні протримали у слідчому ізоляторі КДБ.
У столиці молодих поетів біля кафе «Київське» розігнали підіслані владою провокатори. Поет Василь Рубан, який на той час уже трішки відійшов від поетичної діяльності, працював над розробленням програми «Українська національна комуністична партія». Фактично в її основі було створення «самостійної Української соціалістичної держави». У 1972 через цю працю Рубана арештовують та саджають за ґрати на шість років, а пізніше у спеціальну психіатричну лікарню. Низка репресій спричинила розлам того, що літературознавці назвали згодом «школою», «групою», «спільнотою».
Зараз дуже легко поширити свою творчість у соцмережах і мати відгук, знайти однодумців, але відчувається брак живого контакту, ніби щось у цій віртуальній системі почало працювати не так. Мабуть, це відчуття дистанції ще й загострилось після пандемії. А з початком повномасштабної війни знову хочеться шукати близькості.
Можливо, українська культура ледь не завжди творилася всупереч чомусь. Але, як на мене, акцент тут на іншому: протистояти потужній зовнішній силі завжди простіше у спільноті.
Анна Ютченко та Діана Горбань з Іваном Семененком
Тепер, коли буваю в Києві, то намагаюсь заходити в гості до поета Івана Семененка. Вже звикла, що до нього потрібно довго стукати, з першого разу він може не відчинити. Якось я запитала, чи не хотів би він зустрітись із кимось із сімдесятників, наприклад, із Миколою Воробйовим. Семененко засміявся і сказав: «А про що ми з ним будемо говорити? Про те, чого вже немає? Ось із вами мені хочеться бачитись, бо за вами майбутнє».
Знайти й дістати
У квартирі, в якій зараз живу, вікна виходять на дитячий майданчик. Інколи мені подобається спостерігати за дитячими іграми. Особливо за тим, як хтось із дітей знаходить у пісочниці то каміння, то гілочки, то ще якісь дивні предмети та передає батькам. Хтось із батьків кладе покірно до кишені, хтось потайки викидає, а хтось ще й обурюються сміттю, яке знову принесла їхня дитина. Цікаво, що ніколи не помічала, як хтось, навпаки, закопував якісь іграшки. Пригадую, що в дитинстві ми з подругами часом втікали у парк, викопували ямки та ховали там різні скриньки з цінними речами, пляшки з посланням собі в майбутнє… Боюся, тепер вже й не розшукаю ті скарби.
Нещодавно автор терміну «Витіснене покоління поетів» Іван Андрусяк сказав мені в інтерв’ю, що ми тепер маємо вигадати новий термін на визначення сімдесятників. Що б я запропонувала? Мені б щиро хотілося, аби в нашій літературі нарешті було просто покоління письменників та письменниць без означень «Розстріляне», «Витіснене», «Нове Розстріляне»…
Знайти й дістати закам‘яніле створіння — це ще пів шляху. Потім ще потрібно вичищати залишки каменю. Декілька годин поспіль сиджу вдома на балконі, шліфую молюска, якого майже змогла дістати з вапняку. Частину каменю так і не наважилась відколоти. Потрібно терти дуже довго та наполегливо різними типами наждачного паперу. А потім знову очищати голкою ущелини від землі та всього іншого, що залишив там час. Думаю, що, мабуть, так і є, така природа: хтось розкидає каміння, хтось його збирає… Головне, аби не втручався той, хто нищить.
