Поет Валерій Ілля належить до кола Київської школи поезії, хоча часом сам це заперечував. Його поезія глибоко вкорінена в український фольклор, мотиви козацького епосу та християнську символіку. Стиль письма поета став шляхом опору соцреалізму та ствердження української ідентичності. Своїми естетичними й модерними пошуками Ілля все ж був ближчим до Витісненого покоління (сімдесятників).
Його поезією захоплювався Вінграновський і Бажан, схвально відгукувалися поети Нью-Йоркської групи Бойчук і Тарнавський. Однак в Україні він довго був заборонений радянською владою. За свого життя поет глибоко переживав заборону своєї творчості. Сьогодні в день пам’яті Валерія Іллі пропонуємо читати й відкривати для себе потужного українського поета-сімдесятника.
Валерій Ілля народився 23 червня 1939 року в місті Балаклава (зараз у складі Севастополя) в родині грека-рибалки. Виростав у Трилісах на Київщині в баби й діда, на Вінниччині, в Теремках і Чабанах. Його дружина, поетка Валентина Отрощенко, згадує, що протягом життя Валерій мав багато різних робіт, не завжди творчих. Працював токарем і бетонярем, вожатим в «Артеці», сторожем садів на Вінниччині та в Молдові й човнів на Видубицькому озері, вихователем інтернату, працівником музею у Пирогові й навіть нічним нелегальним таксистом.
У 1993 році Валерій Ілля зробив спробу відродити перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал «Основа». Часопис заснували в 1861 році за участю Тараса Шевченка. Це була третя спроба відродити журнал саме під такою назвою. Поет видавав «Основу» власним коштом і прагнув відновити втрачену тяглість української літератури від Квітки-Основ’яненка, Шевченка й Куліша до тодішніх сучасних авторів — Євгена Пашковського, Валентини Отрощенко, В’ячеслава Медвідя та інших.
Валерій Ілля належав до кола Київської школи поезії. Це середовище студентів філологічного факультету Київського національного університету, що утворилося наприкінці 60-х.
В основі школи протягом різних років були молоді поети — Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Василь Рубан і Михайло Григорів. Переважно вони зустрічалися біля кафе «Київське» неподалік філологічного корпусу Київського університету.
У 1972 році почалися масові репресії дисидентських кіл. Молодих поетів біля кафе розігнали підіслані радянською владою провокатори, а поета Рубана арештували. Після цього Київська школа збиралася лише підпільно. За спогадами Івана Дзюби, ці зустрічі час від часу були й на квартирі Валерія Іллі. Літературознавець Тарас Пастух у своїй монографії стверджує, що згодом почала зростати напруга й всередині самої Київської школи. Їхні зустрічі стали рідшими.
Валерій Ілля одним із перших на початку 60-х почав писати вільним віршем. Його поезії наповнені християнськими символами та язичницькими алегоріями, українськими фольклорними мотивами й обрядовістю, а також козацьким епосом. Молодий поет, який прагнув укорінення в українську національну традицію і водночас мав модерну європейську естетику, привернув увагу радянської влади й мусив замовкнути. Перша книжка Валерія Іллі «За туманами ковалi» надрукована в 1989 році після чвертьсторічної заборони. Згодом світ побачили книги «Сварга» (1996 рік) і «Розширеними очима» (2004 рік).
Про поезії Валерія Іллі добре відгукувались, зокрема, Микола Бажан, Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Богдан Бойчук та Юрій Тарнавський:
Вірші Валерія Іллі геніальні. Чого я так кажу? Бо коли дивлюся на будь-чиї вірші, навіть на свої, бачу, хто і що вплинуло на поета. А тут скільки не дивись — нічого не побачиш.
Микола Вінграновський, із промови на засіданні PEN
Валерію, це справжня українська поезія, це справді вільна українська поезія. Якщо можна, присвяти мені одного маленького вірша «Досвітнє».
Григір Тютюнник, 1971 рік
Вона (патетика) була великою мірою характерна для нашої хвилі шістдесятників, але самої її було замало для самовиявлення української національної свідомості. Тому в багатьох поетів патетика невдовзі починає змінюватися, удосконалюватися, а то й викликає дільну естетичну опозицію, наприклад, у поетів так званої «київської школи»…
Іван Дзюба, із передмови до збірки Василя Стуса «Під Тягарем Хреста»
Письменник Павло Вольвач, який досить близько спілкувався із Валерієм Іллею, припускає, що проблеми зі здоров’ям у поета почалися після виходу його поетичної збірки «Розширеними очима» (2004 рік). Про творчість поета не починали говорити активніше, замовчування тривало вже понад 25 років. Через брак коштів також занепадав журнал «Основа», який Валерій Ілля видавав самотужки. Поет помер 27 липня у 2005 році в Києві.
На фотографії (зліва направо) — Леонід Талалай, Павло Вольвач, Світлана Йовенко, Валентина Отрощенко, Валерій Ілля. 2004 рік, лютий.
Валерій Ілля був одружений із поеткою Валентиною Отрощенко. Їхній син Тарас Ілля також був поетом, захоплювався мандрами й футболом, у червні 2024 року долучився до лав ЗСУ.
Тарас загинув на фронті у вересні 2024. За ініціативи журналістки й поетки Ани Море триває збір на підтримку його мами Валентини Отрощенко та видання її книги в пам’ять Тараса Іллі.
Перше фото — Тарас Ілля на руках у матері Валентини Отрощенко. З особистого архіву Валентини Отрощенко.
Фото відсканувала Vitaliia-Anna Oliinyk
* * *
дим крови розмитих облич далечінню
ховає пісню у матір
яка з чорної корови вигонить ніч у поле
пощербом тихого ляку який відчиняє мені очи
на розчиненність землі під ногами
1976
(«За туманами ковалі»)
Список літератури:
«Про поезію Валерія Іллі» Павло Вольвач («Кур’єр Кривбасу», 2005 рік, № 183)
«Валерій Ілля в моїй пам’яті» Ганна Коцур (журнал «Київ», 11.–12.2008)
«Він був справжнім і вільним» Вікторія Цимбал («Літературна Україна» №9 (5438) березень 2012)
Монографія «Київська школа та її оточення» Тарас Пастух
«Двоє в розширеному просторі» Олександр Хоменко («Артанія», книга 22, №1, 2011)
«Валерій Ілля: людина з виголеними скронями» Павло Вольвач («Літературний форум»)
«Валерій Ілля — оборонець роду, або Колядка за Україну» (Часопис «Річ»)
Літературна редакторка матеріалу — Марія Горбач.
