«Слушно»: як премія популяризує жанр подкасту в Україні

Цьогоріч ми кинули самі собі виклик – зробити подкастинг ще більш видимим для медіа і бізнесу. У комунікаціях зі стейкхолдерами спостерігаємо, що це завдання вдалося успішно виконати. 

Загалом рівень проєктів зростає і кількісно, і якісно. Українськомовними подкастами зараз можна задовольнити дуже багато інформаційних, освітніх чи розважальних потреб. Зовсім скоро ми оприлюднимо результати великого опитування авторів подкастів, які репрезентуватимуть динаміку роботи за останній час.

Наступного року хочемо додати відзнаки не лише тематичні, а й технічні – за найкращий звук, сценарій тощо. Плануємо також фокусуватися на інших вимірах, щоб невеликим незалежним проєктам не було складно конкурувати в голосуванні з відомими іменами чи медіа, які мають досить великі комʼюніті».

«У кожного українця сьогодні виникає багато питань, де ми і як нам бути із нав’язаним колоніальним минулим. У епізодах подкасту намагаємось пояснювати, як українцям із цим працювати. Найбільш популярним став випуск про шароварщину. Він не просто досліджує це явище на конкретних прикладах, а намагається пояснити природу спрощення української культури. 

Найскладніший виклик в тому, що обидві авторки подкасту знаходяться в різних містах і всі записи ми робили дистанційно. Це впливає на якість подкасту, яка, на мою думку, є одним із ключових факторів його успішності. І в нас ця складова трохи «просідає». 

Наша мета – формувати спільноту довкола подкастів онлайн-медіа «Свідомі». І хоча маємо доволі велику авдиторію (2-3 тисячі прослуховувань за епізод), але ми довгий час не знали, як їх зібрати в одному місці. Тож створили телеграм-канал і намагаємось стимулювати людей ставити запитання, на які б відповідали авторки. Але не завжди це вдається. Тож наразі ми в процесі того, як об’єднати лояльну авдиторію в спільноту». 

«Усередині кожного подкасту є різні формати. Інколи ми просто обговорюємо новини, інколи кличемо експерта і глибше розбираємося в окремій темі. 

На «DOU Podcast» найпопулярніший станом на зараз є випуск з Єгором Стадним про освіту. Це дуже складна тема, але я не зустрічав жодної людини, яка б зачаровано не дослухала ці дві години до кінця. На «УТ-2» є міні-цикл, де ми говоримо про батьківство – «Подкаст мого тата та його друзів». Він збирає небагато прослуховувань, але не думаю, що існує більш невичерпна тема, ніж виховання дітей. 

Викликами стають підготовки до інтервʼю з політиками, бо з ними завжди є ризик просто стати майданчиком, на якому ті транслюватимуть свої меседжі. Розмови з Михайлом Федоровим, мені здається, вийшли змістовними. А от з Данилом Гетманцевим – не дуже. Я до неї дуже готувався, багато читав, говорив із кількома експертами, але розмова, як на мене, виглядала так, що я більше огризався і намагався підколоти, ніж кваліфіковано опонував. Тож є над чим працювати.

Коли я почав робити свій УТ-2, то певним викликом було побудувати студію – розібратись зі звуком, світлом, гарною картинкою. Скоро зроблю про це випуск мінімум на дві години. Усі, крім одного випуску УТ-2, записані у мене вдома. Дуже вдячний гостям, із якими до запису ми не були знайомі, за те, що не побоялися прийти в невідому їм квартиру. А своєму 6-річному сину – за те, що його не чутно на записах.

«Цікаво, коли переді мною сидять люди і розповідають історії, які ще ніде не озвучували. Наприклад, один із героїв подкасту розказав про свій смертельний діагноз, який не підтвердився, але спікер протягом тривалого часу турбувався про це. Найскладнішими є теми, коли я хочу від людей отримати їхній емоційний досвід. Подкаст дає платформу, де ми допомагаємо робити це щиріше. Складно, коли герой дивиться на тебе очима, повними сліз, і не може нічого сказати. Тоді ми робимо паузу і просто мовчимо. Складно, коли я торкаюся теми, про яку людина не хоче говорити, але говорить, бо розуміє, що це комусь може допомогти. Найвідвертіша тема – історії про дружин, дітей і батьків. 

Коли ми з християнським радіо TWR запускали цей проєкт, то люди спершу не надто прихильно поставилися до такої ідеї. У відгуках часто чули: запрошуйте тільки відомих людей, бо інших нецікаво слухати. 

Є одна історія, яку буду пам’ятати ще довго. Під час повітряної тривоги ми сиділи з героєм у студії. І ось в один момент російська ракета прилетіла у вікно поруч із нами. Це чутно на записі. Тоді ми відразу збудували студію в укритті й продовжили запис подкасту». 

«Популярність деяких із епізодів нас дивує – скажімо, значне зацікавлення постаттю Марка Вовчка, що обійшла в кількості переглядів Оксану Забужко, Лесю Українку та Ольгу Кобилянську. Найцікавішим досі видається обговорення резонансних творів, наприклад, «Камінного Господаря» Лесі Українки або «Дівчини з ведмедиком» В. Домонтовича. 

Складно було говорити про фільм «Барбі», на перегляд якого ми пішли майже всією командою «Шалених авторок». Частково сюжет «Цей новий Барбіленд» був складнішим через новий формат обговорення щойно побаченого – ми одразу після перегляду сіли писати – а почасти ще й тому, що вкрай суперечливими були меседжі самого фільму. З одного боку, це виразно феміністичний, а тому потрібний твір і патріархальні упередження висміяні в ньому більш ніж добре, а з іншого – в ньому багато недоговореного, нечітко висловленого, й це дратує. Одразу синтезувати таку гамму думок та емоцій було дійсно складно. 

Від початку ми планували записати 20-25 випусків про найважливіших і також менш відомих українських авторок й на тому завершити проєкт, проте далі побачили, що глядачі й глядачки хочуть продовження розмов – цей інтерес не зупинило навіть повномасштабне вторгнення, коли нові випуски влогу відіграли для багатьох терапевтичну функцію: вони з’являються, а отже, життя триває й нічого ще не закінчено. Відтак ми зрозуміли, що продовжувати не просто варто, але й треба, тому побрейстормили всією командою й намітили кілька додаткових напрямів роботи – говорити не лише про ґендер, але й про ідентичність, культуру взагалі; про нові постаті, окремі твори, навіть окремі образи; запрошувати в кадр гостей, які працюють з подібною проблематикою тощо. Тепер головний виклик розвивати всі ці напрямки рівномірно».

«Весь подкаст був задуманий і досі є для мене як авторки великим цільним полотном, тому не зможу «вирвати» жоден із шматків. Так, росією (хоч у формі імперії, хоч у формі СРСР) було вкрадено і вивезено надзвичайно багато предметів українського мистецтва та культури, тож перед нашою командою The Ukrainians Audio постав виклик: як перетворити ці гори даних у єдиний цілісний твір. І було, власне, два шляхи: або зробити сантабарбарну сотню епізодів, або створити один загальний цикл, який дасть уявлення для слухачів про масштаб цих крадіжок: від древнього євангелія часів Київської Русі до наших космічних відкриттів. 

Кожен епізод містить навіть не дві третини айберга, а, мабуть, цілий льодовичок. Ми дуже багато працювали з архівами. Наприклад, для того, щоб перевірити, де росіяни зараз зберігають вивезені з наших музеїв скарби, довелося через vpn копирсатися в Ермітажевих списках і «бродити» віртуальними залами музею. У нас є інформація, що з початком великої війни вони багато вкраденого про всяк випадок прибрали в сховища. Однак, коли бачиш в цій віртуальній експозиції предмет, вкрадений в Україні, стає фізично боляче. 

Несподіваним викликом для мене стало вже те, що відбулося після виходу епізоду про Казимира Малевича. Росія вклала невимовно багато грошей у бренд так званого російського авангарду загалом, і в те, що Малевич – «російський художник» зокрема. І це не просто працює в світі, де його почасти досі так маркують в музеях, наприклад. Це все ще працює в головах українців! Я бачила жваві дискусії, де самі українці намагались довести іншим українцям, що Малевич був росіянином. Усвідомила тоді, що головна місія нашого проєкту – це повернення в наш мистецький та культурний простір – якщо хочете, в наші голови – цих постатей та ці артефакти». 

«У своєму проєкті ми намагаємось пояснити тему здорового спорту. Через подкаст у нас навіть сформувалася бігова спільнота, бо на це був запит. Насправді найбільша проблема – знайти хороших спортсменів, тренерів, які є експертами із певною медійною базою, або загалом людей, які ведуть здоровий спосіб життя і можуть донести до інших свої цінності. Територіально ми знаходимось у Львові, тому буває важко, щоб гість теж був тут і була вільна студія. Ми не пишемо через Zoom та подібні ресурси, бо вбачаємо в цьому певну непривабливість як для нас, так і для слухачів. Найбільше дратує, коли кличеш людей на запис, а вони не готуються до розмови». 

«Найскладніша тема, з якою ми працювали у цьому подкасті, стосувалася того, як отримувати гранти від держави та Євросоюзу. Це був бонус-епізод у першому сезоні з головою Офісу з розвитку підприємництва та експорту при Міністерстві цифрової трансформації. Це фандрейзингова тема для бізнесу і я сам в ній майже не розбираюся. Але воно того вартувало. Прослуховування продовжують органічно зростати. Я знаю, що наш подкаст популяризують в самому міністерстві, надсилаючи підприємцям, які цим цікавляться.

Головний виклик при підготовці подкасту був швидше особистий. Я маю основну роботу, що займає більшість часу.  У другому сезоні було важко поєднувати її з записом подкасту, знаходити в собі сили йти в студію, коли, чесно кажучи, іноді навіть не хотілося. Другий виклик пов’язаний саме з проєктом. Багато людей виїхали за кордон, а мені було принципово, щоб гості подкасту фізично знаходилися в Україні, приходили в студію і щоб  бізнес у них був операційно активним. Таких героїв було непросто знайти». 

«Придумала записувати подкаст в армії, де заборонено публічно говорити, немає підручних засобів, і це виглядало абсолютно безумно. Я написала на «Громадське радіо», знайшла знайомих людей і запропонувала їм такий формат. Вони недовго думали й ухопились за цю ідею. Можливо, я б хотіла відступити, але в мене з’явилася чудова продюсерка. Звукорежисер «Громадського» проконсультував дистанційно, хоча спершу я нічого не зрозуміла. Згодом написала пост у Facebook, попросила в когось диктофон і отримала його від свого побратима. Так почала записувати подкаст у квартирах, підвалах, напівзруйнованих будинках біля лінії фронту. 

Уже рік я роблю цей проєкт. «Добровольці» – це один великий некролог – мій і всіх тих людей, які приходять на розмову. Їхні розповіді залишаться. Більшість з гостей – люди, які ніколи і нікому не розказували свої історії. Хочу зберегти їх для майбутнього. У своєму подкасті я шукаю відповідь на питання, як людина стає героєм. Мої спікери не виїхали в Польщу або Німеччину, а залишились тут, пішли в армію, вони всі – добровольці. Виявилося, що поруч із нами живуть тисячі героїв. Як так стається, що звичайна людина виявляється героєм або як вона змінюється – це питання, на які я шукаю відповіді, але знайти не можу. Моя відповідь у тому, що ти живеш звичайним життям, важкий час ставить перед тобою непрості питання, якщо ти відповідаєш на них і робиш геройські вчинки, то стаєш героєм».