Кирило Половінко — сучасний український автор, має у своєму доробку три книги: соціальний трилер «Таксі» (2021), нуарний роман «Лімб. Місце загублених душ» (2024) та офісну драму «Планктон» (2025).
Діяльність Кирила, однак, не обмежується лише письменництвом: вже понад чотирнадцять років він працює менеджером у FMCG-ритейлі. І власне цей досвід наштовхнув його до написання книги «Планктон», в якій розповідає про офісну реальність зсередини, без прикрас і романтизації. Це сатирична трагікомедія, що відбувається на зламі десятиліть — у 2009–2011 роках, коли український бізнес переживав постфінансово-кризовий період, а суспільство балансувало між надією на стабільність і розчаруванням у системі. Саме з неї чотирнадцять років тому автор розпочав письменницьку кар’єру, проте фінальну версію книги було опубліковано лише минулого року у видавництві «Лабораторія».
«Щастя — моє друге ім’я. Перше — Не», — саме так описує себе головний персонаж Максим Єфіменко, і не безпідставно. Йому 24 роки, живе з мамою, має старенький ланос і немаленьку заборгованість перед місцевим криміналом. Йому не таланить ані у професійному, ані в романтичному плані: друг, у якого попросив роботу, кидає на платню, дівчина весь час зраджує і врешті йде до коханця. Відчувається справді кепсько, тож запрошення від знайомого на п’ятничну вечірку, де можна «на халяву» випити, не залишає місця для роздумів. Але без пригод не обходиться: Максим втрапляє у бійку, захищаючи дівчину від її хамовитого бойфренда, а ще отримує довгоочікуваний дзвінок із запрошенням на стажування за результатами співбесіди в елітну компанію.
Офісні будні, або Як не зійти з розуму
Напівсонні працівники, яких засмоктує похмура будівля, скляні «акваріуми» з численними проходами й турнікетами, великі кабінети, заповнені компактними острівцями офісного планктону.
Маржа, специфікація, дебіторка, планограма — усе це, раніше невідоме Максиму, відтепер стає його рутиною. Ранні підйоми, нереальні дедлайни, понаднормова робота, приниження й постійний тиск від керівника-козла — те, що готовий терпіти хлопець заради цифр у зарплатній відомості й життя, яке він тепер може собі дозволити. Але чи вартує воно коханої жінки, друзів, сім’ї, свят у родинному колі? Постійних переживань через чужі «факапи», що скидають тобі на голову, чи недоспаних ночей через звіти, в яких помилка може обійтися в кругленьку суму? Ця дилема супроводжує Максима Єфіменка впродовж усієї історії.
Між «тасками» й почуттями
Та п’ятнична вечірка подарувала Максиму не лише величезну ґулю, а й знайомство з чарівною дівчиною Катею, яка повернула йому віру в любов. Окрилений почуттями, він лише й чекає на закінчення робочого дня, аби зустрітися з нею і провести бодай кілька годин разом. Здавалося б, життя йде на покращення: з’явилася пристойна робота, почалися стосунки з коханою красунею. Але як віднайти той такий необхідний work-life balance?
Коли робота аж надто просочується в особисте життя, її варто вчасно зупинити, допоки вона не поглинула його цілком, не залишивши шансу повернути втрачене. Однак це не те, що вдається зробити Максиму, який задля вихвалянь й нарахування додаткових бонусів ставить на кін власні моральні принципи й розставляє пріоритети не в тому порядку, про що йому неодмінно доводиться пошкодувати.
Біологія офісного виживання
Назва роману — «Планктон» — є ключовою метафорою твору. Планктон у біології — це дрібні організми, які живуть у товщі води у завислому стані й не можуть протистояти течії. Вони дрейфують туди, куди їх несе, не маючи сили чи можливості змінити свій курс. Саме таким є життя офісного працівника в інтерпретації Половінка: людина стає частиною системи, яка диктує їй правила, напрямок руху, цінності й навіть спосіб мислення.
Офіс у романі постає як акваріум — замкнений, штучний простір із власним мікрокліматом, де панують особливі закони. Тут важливо не те, що ти робиш, а те, як ти виглядаєш в очах керівництва. Тут цінується не чесність, а лояльність. Тут можна втратити все за одну помилку — або за те, що хтось над тобою вирішив зробити тебе жертвою корпоративних інтриг.
Половінко майстерно показує, як система знеособлює людину. Герой поступово втрачає свою індивідуальність, перетворюючись на функцію менеджера, який існує лише для досягнення показників KPI. Його особисте життя, мрії, почуття відходять на другий план. Навіть стосунки з Катею руйнуються під тиском офісної рутини: постійна втома, стрес, відсутність часу й емоційних ресурсів унеможливлюють збереження близькості.
Міжнародна спільнота офісних в'язнів
«Планктон» розвиває тему офісного життя й корпоративного світу, яка стала популярною у світовій культурі початку 2000-х. Найочевидніша асоціація у процесі читання — з культовим американським серіалом The Office (2005–2013), який також показував абсурдність офісної рутини через призму трагікомедії. Але якщо The Office робив акцент на гуморі й ексцентричних персонажах, то Половінко пише жорсткіше й безкомпромісніше — його офіс не місце для добрих усмішок і щасливих фіналів.
Ближчим за духом є роман американського письменника Джошуа Феріса Then We Came to the End (2007), де описано життя рекламного агентства під час економічної кризи. Там також показано, як страх втратити роботу руйнує людські стосунки, перетворює колег на параноїків і підлабузників. Половінко працює в схожій парадигмі, але адаптує її до українського контексту — зі специфічною пострадянською ментальністю, де залишки радянського колективізму дивним чином поєднуються з диким капіталізмом 2000-х.
Також промальовується паралель із японською літературою про «сараріманів» — офісних працівників, які присвячують своє життя компанії. Цей феномен став окремим жанром у японській манзі, що розвинувся в 1980-х на хвилі економічного буму. Класичні серії манґи «Косаку Шіма» (1983) Кенші Хірокане та «Сараріман Кінтаро» (1994) Хіроші Мотомії показували життя офісників — їхню рутину, інтриги в компаніях, боротьбу між відданістю корпорації й бажанням залишитися собою. У «Планктоні» також є ця тема — герої відчувають себе чужими в системі, яку самі підтримують.
Цікаво, що Половінко використовує й елементи детективного жанру — загадкове зникнення працівника, розслідування, підозри, — що додає напруження й дозволяє уникнути монотонності офісного наративу. Утаємничена постать Толі Кириченка (того, чиє ім’я не можна називати) — професійного, але непередбачуваного співробітника, тінь якого ходить слідом за Максимом, постійно виринаючи в документаціях, електронних листах і дзвінках партнерів, розкривається наприкінці історії за дивних обставин.
Мова корпоративної реальності
Окремо варто відзначити стилістику роману. Половінко майстерно відтворює корпоративну новомову — з її канцеляризмами, англіцизмами й евфемізмами. «Оптимізація» замість звільнення, «синергія» замість співпраці, «досягнення KPI» замість звичайного виконання завдань.
Але водночас автор не перевантажує текст професійним жаргоном. Діалоги в романі звучать природно, герої говорять так, як говорили б реальні офісні працівники — зі двозначними жартами, лайливими словами, без яких, погодьтесь, інколи важко обійтись на роботі, молодіжним сленгом. Особливе місце займають описи офісної рутини — нескінченних поїздок у маршрутках, перекурів біля входу в офіс, ланчів у найближчому кафе, — що забезпечують ефект занурення. Читач не просто спостерігає за героями, а ніби проживає разом із ними цей сірий, монотонний досвід.
