Історія про минуле, яке не відпускає і засмоктує: рецензія на книгу «Лімб. Місце загублених душ» Кирила Половінка

Кирило Половінко народився й виріс у Донецьку, навчався в рідному місті на «Менеджменті підприємств», але виїхав звідти після початку російської агресії у 2014 році. Як письменник дебютував 2021 року з книгою «Таксі» — трилером у серіальному форматі: один таксист і 13 різних пасажирів зі своїми історіями. Тоді в анотації до книги автор окреслив свої стосунки з літературою так: «Це місце, де ти можеш почути себе, бо вона [література — прим. ред.] не терпить байдужості», — порівнявши письмо з гештальт-терапією. Таке ставлення простежується й далі: 2024 року вийшла книга «Лімб. Місце загублених душ», яка так само переосмислює травматичні спогади. 

«Лімб. Місце загублених душ» — нуарний роман про втечу й повернення до минулого, яке більше страшить, аніж викликає приємну ностальгію. Головний герой, Кирило, ще 13 років тому поїхав з міста, лишивши батьків і брата, з якими майже не підтримував зв’язок. По черзі помирають батько і мати, тож герой приїздить додому, аби розв’язати питання з квартирою. Надворі середина 2000-х, і герой зіштовхується віч-на-віч із часом, що застиг, та друзями, котрі наче зовсім не змінилися за ці роки. Вони пиячать, займаються підозрілими справами та бандитують — бовтаються в умовній часовій петлі, не намагаючись вибратись, але і не йдучи на дно. І Кирило теж робить вимушений крок у цю бандитську трясовину.  

Головний герой — Кирило Демиденко, також знаний як Кірюха та Кірочка. Йому  вдалося вирватися зі звичного оточення, поїхавши на навчання, для чого таки потрібна була певна сміливість. Проте повернувшись назад за більш ніж десяток років, уже далеко не завжди почувається впевненим у колись рідних місцях. Годує жебрачку на вокзалі, подумує забрати її звідти та допомогти, але так і не робить цього, його дратують друзі та їхній стиль життя, але зізнається він їм у цьому лише кілька разів, він не хоче влазити в бандитські справи, але…

Кирило пригадує моменти з дитинства (зокрема, пиятики батька та сімейні сварки), проймається закостенілістю й застиглістю міста та порожніми дитячими майданчиками, хоче якомога швидше втекти, але наче зумисне й сам подовжує цей досвід, несвідомо хоче ретравматизуватися ще і ще. Він ніби й хоче втекти з дому, але, на диво, не згадує жодної конкретної мотивації чи людини, яка чекає на нього там, у місці не-загублених душ. Чи то рідне місто весь цей час його не відпускало, чи то тільки по приїзду він відчув його гнітючу атмосферу — але його поглинув Лімб. 

Оповідач — головний герой, тож друзів, чи то пак колишніх друзів, ми бачимо саме з його позиції. Разом дивимося на них — як на тих, кому вирватися не вдалося. Може, саме тому Кирило часто змовчує в моменти, коли хотів би не погодитися чи просто спитати «Якого взагалі біса?». Він мовчить і придивляється, не вірячи, що вони залишилися такі самі, а якщо й на дрібку змінилися, то точно не на краще. Ми не отримаємо чіткого розуміння їхніх поглядів, очевидно, інакших, як, власне, і їхніх пріоритетів, але побачимо, як це місиво затягує. Що далі — то безповоротніше. Ці друзі зустрічають Кирила з перших розділів і будуть лишатися поруч упродовж історії — так, ніби й не було тих 13 років. Схожі, але й різні, як стихії.

Сергій Мірошниченко, або Сєга, — широкоплечий міцний хлоп, якого мати відмазала від армії та влаштувала на кондитерську фабрику, де той став старшим зміни. Він рясно розкидається фразами карикатурних темношкірих гангстерів з американських бойовиків і, як сам каже, хворий на реп: «Ю філ мі, бро?».

Олександр Алієв, або просто Саша, — від його мови «в’януть вуха, хрестяться бабусі, а коні народжують» (герої не цураються лайки). Займається, як каже, всім, що розширює кордони свідомості та слугує духовною анестезією до реального життя, тобто «тємками», «ділами» та намаганнями створити компанію-бульбашку для відмивання грошей. 

Руслан Смагулов, або Руся, або ж Кіла — наймолодший з банди і той, хто мав найбільше шансів змінити життя на краще, але і йому це не вдалося. Чи то через алкоголь, чи то через наркотичні речовини, чи то від хвороб його очі ледь видніються  крізь опухлість. 

Денис Репетун, або Ден, — найстарший і найспокійніший серед друзів, теж бандюк, але в нього «за холодом блакитних очей ховалася якась життєва мудрість» — словом, це той самий харизматичний та кмітливий, але неоднозначний за діями персонаж. Він на другій пляшці горілки рясно цитує Плутарха, а ще ніби постійно щось приховує. 

Є ті, про кого ми знаємо, але бачимо хіба що в спогадах, як-от Кирилового брата Стаса. Також є ті, кого в місті немає, але ми їх усе ж можемо споглядати разом із героєм, як-от дівчину Кирила Свєту, з опису якої і починається оповідь: «Вона красива. Тепла. Ніжна. Світла. Мабуть, тому її й звуть Світланою. У річці людської багнюки, що простягається цими бетонними джунглями, немов кров венами, вона — моє рятівне коло». Дівчина тримає його сумління на плаву, а часом, здається, мов якір, тягне донизу — про її долю герой нам розповідає лиш наприкінці, коли, здається, нарешті готовий це зробити, закільцьовуючи історію.

Загалом жінок у романі мало, можна було би сказати, що всі вони є другорядними, проте Свєту такою назвати важко: вона надто багато значить для головного героя. Однак усе ж основна увага зосереджена на чоловічих персонажах, а завдяки жінкам ми їх краще розуміємо. У дівчат тут закохуються, їх пригощають у барі шампанським, проводжають темними вечорами додому, через них б’ються. Жінки впливають на хід подій: до прикладу, через сестру кримінального авторитета розгорнеться ціла драма, — але вони тут лиш тло для чоловічих амбіцій та сили. Зрештою, очікувати від вище описаних персонажів немізогінного ставлення до жінок, і без об’єктивації — було б утопічно, а в тексті це виглядало би щонайменш нереалістично. 

Для повної картини й розвитку сюжету маємо дільничного, який вирішує та створює проблеми і кришує кримінал (та й загалом є втіленням карикатурного «мєнта»), а також інші банди зі своїми ватажками. 

У післямові автор розповідає про особистий шар оповіді й підкреслює, що протагоніст — просто тезка, а «Лімб» — не автобіографія. Пише, що назвав так героя, адже більш безглуздого імені для гопника не вигадати. Стверджує так, бо сам буквально був таким «Кирилом» у подібній тусовці. А втім, хоч це і не автобіграфія, у тексті вкрай багато реального життя автора. Більшість епізодів дійсно відбулися й лягли в основу тексту — дофантазовані й домислені для його вигоди. 

Книга фактично збудована не так на бажанні зафіксувати цей часовий зріз 2000-х, як на спробі остаточно перетравити ці спогади, подолати їх, мов депресію. Певні думки повторюються раз у раз, ніби це справді текст, створений під час терапії, коли ти обмірковуєш проблему з усіх сторін, ставиш собі запитання й намагаєшся знайти на них відповіді. Терапія — процес нешвидкий, тому й думки повторювані. Так, власне, повторюється у різних формулюваннях думка про те, що слід уміти відпускати минуле й жити далі. Ми почуємо її насамкінець, зокрема, від харона-таксиста, який вивозить героя з міста, чим відсилає нас не тільки до давньогрецької мітології, але й до попередньої книги автора: 

«Правильно, — киває той [таксист, — прим.ред.]. — Минуле треба вміти вчасно відпустити, інакше доведеться з ним боротись. (…) Це, звісно, мене не обходить, але моя вам порада: ні про що не шкодуйте та рухайтесь далі. Усе відбувається так, як має відбуватись. Наприкінці шляху ви дізнаєтесь, що кожна дрібна подія вашого життя є епізодом великого задуму».

У перервах між з’ясуваннями стосунків і бандитської ієрархії герої часом обговорюють книги, і то майже завжди в тандемі з алкоголем. От, наприклад, сидять цмулять пиво, святкуючи повернення Кирила й балакають про знакові тексти Сергія Жадана і Анатолія Дністрового — про подібне, молоде і бандитське життя героїв обласних центрів у нульових,  — на які, до речі, «Лімб» багато в чому скидається. 

«Я поділився враженнями від “Депеш Мод” та “Пациків”, які недавно з’явились у книгарнях. Сєга сміявся з мене, мовляв, що це за діч?! (…) Якось спробував пояснити гостям, що це сучасна українська проза, яка описує реалії нашої неньки, а не якісь “забугорні” фантазі». 

Вони порівнюють «Пациків» Дністрового з «Трейнспоттінгом» — романом про наркозалежність шотландського письменника Ірвіна Велша, — згодом обговорюють його ж текст про дослідження людської природи та травми «Жахіття лелеки Марабу», підносять чарки й келихи та сперечаються, чи мудак головний герой, чи ні. Майже-таки літературний клуб. Наскільки реалістичний це має вигляд — уже інше питання. Зрештою, у Данте до лімбу потрапляли зокрема філософи, може, тому-то бандити у донбаському лімбі раптом почали так палко розмірковувати про високе.

Автор напряму не згадує назв творів, проте речення штибу «Не шукайте смерті, бо вона обов’язково вас знайде» чи от прикінцевий діалог, де Кирило каже, що це не він цікавиться давньогрецьким фольклором, а радше давньогрецький фольклор цікавиться ним, так і підштовхують згадати бестселлер нашого часу Іларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Зрештою, між романами немало спільного: приїзд головного героя до депресивного містечка, де ніби (або насправді?) спинився час, наявні нотки містики чи радше натяки на неї, відсилки на кола пекла Данте, зимове тло подій. 

Половінко незавуальовано подає відсилки до інших текстів, не ховає їх під шари тексту, а пише «в лоб». Роман — прямолінійний, читається легко й динамічно за рахунок постійного екшену, він доступний для читача, але водночас дає мало простору для власного інтерпритування. Письменник сам вкладає конкретні відповіді в діалоги й роздуми персонажів. 

До речі, музичні смаки персонажів, на відміну від літературних, усе ж «забугорні»: грає The Prodigy та «It`s my life» від Dr. Alban у барі, неодноразово «навалюють» Slipknot. 

Якось друзі, безпорадні після попередніх подій, зокрема візитів дільничного, у якого на кожного є важіль впливу, йдуть випити (як вони роблять у будь-якій незрозумілій ситуації). У закладі вони зустрічають трійцю смаглявих чоловіків із ворожої банди, з «айзєрів». Сутички ще немає, але залу пронизує напруга, а тут ще й Кирило з бажанням блювати ляпається на підлогу посеред танцмайданчика, перестрівшись у цей момент поглядом з одним із «айзєрів». Але друзі витягують своїх із лайна, часом — напрочуд винахідливими методами:

«Приміщенням миттєво лунає гуркіт. Чи рев? Схоже на пекельну вакханалію. 

“Here we go again, motherfucker!” 

Якщо пиво у “Вєтєрку” можна було назвати пивом, то й цей треш — музикою».

Саша, кинувши 5 гривень до музичного автомата та ввімкнувши «People = Shit» від Slipknot на максимум, лиш вишкірився, поки всі спантеличено йшли на перекур, бо перебувати в приміщенні було неможливо. Цього разу бійки вдалося уникнути. 

До речі, автор створив плейлист, який за настроєм пасуватиме для прослуховування під час читання: від металу King810 до електро Carpenter Brut. Більшість треків вийшла вже після 2000-х, проте за атмосферою вони добре личать і цим рокам, і, головне, самій історії. До речі, хтозна, надихався цим Кирило Половінко чи ні, але серед українських авторів додаванням плейлистів до своїх текстів знаний, наприклад, Макс Кідрук, у якого вони розміщені просто на сторінках книг. 

У системі пекла Данте лімбом зветься перше коло. Це не рай, але вже рубіж пекла. Душі там не отримують жорстоких покарань — у «Лімбі» ж Половінка страждати героям доводиться. Лімб — більше ніж слово, ця метафора, яка пішла й у назву, — ключова, і вона личить цьому місту, а ще більше — його мешканцям — відчайдушним і загубленим. Життя для них ніби вже застрягло в цьому проміжному місці — ні туди, ні сюди, ні в пекло, ні в рай, ні вирватися, ні скотитися ще далі, бо вже, здається, і так — край. 

Повернувшись, Кирило опиняється в повній невизначеності: розуміє, як змінився він, а місце та люди натомість — загрузли у часі. Він відчуває, що більше не належить до цього, колись рідного місця, та водночас не може вирватися з-під його впливу. Герой, як і багато хто, застрягає між бажанням звільнитися та втекти й водночас — неможливістю повністю відпустити минуле. 

Зрештою, те, що в цьому «місці загублених душ» багато читачів упізнають свої міста та села свідчить про те, що цей досвід — не унікальний, а тому і зрозумілий. «Лімб» — це не лише про Сєню та Дена, це про тисячі інших таких людей у різних куточках та районах країни. Для яких час плине, але нічого не змінюється, вони, як душі в лімбі, продовжують існувати, але не мають можливості вирватися за межі.