Лише віднедавна ми почали активно використовувати словосполучення «книжковий клуб», а втім, це аж ніяк не означає, що їх не було раніше. Традиція збиратися в спільноті для обговорення книжок — не нова, ба більше, це вже активно робили наші попередники, зокрема й культурні діячі, й самі творці літературного процесу.
Хтось робив щось дуже схоже на сучасні клуби, хтось — наближено, щодо чиїхось тем посиденьок можемо лиш припустити. Часто книжкові клуби, які тоді ще так не звалися, виникали на основі різноманітних об’єднань (такі собі корпоративні розваги й тімбілдинг), а часом якраз ці зібрання для обговорення книг і давали початок чомусь новому. Усіх не охопити, проте відмітьмо закладками кілька значущих формальних та не дуже об’єднань.
Літературні розваги на Саксаганського
Музей «Меморіальна квартира родини Косачів» на вулиці Саксаганського, 97
У XIX ст. у Києві на вулиці Саксаганського мешкали поблизу Косачі, Лисенки та Старицькі. Вони добре товаришували, проводили час разом та навіть 1888 року утворили свій літературний гурток — «Плеяду». Учасниками, окрім згаданих вище сімей, були також Максим Славинський, Володимир Самійленко, Одарка Романова, Грицько Григоренко. У межах об’єднання створювали переклади зарубіжної літератури, планували видання календаря-альманаху, брошур, а також читали й обговорювали прочитане, писали критику на нові твори.
Оксана Старицька розповідала, що збиралися гуртком не тільки для праці, а й просто, аби побачитись, побалакати, побавитись (як і ми нині!), але в такій компанії й розваги, звісно, мали літературний характер. Наприклад, вправляючись у письмі, вони створювали оповідання за обраним словом, яке називало визначене «журі» («навіщо», «понеділок», «нема» — слова були випадкові й різні). На все про все учасники мали кілька годин, причому писати мусили всі, зокрема й ті, хто не мав письменництво за фах. Саме на таких «конкурсах» Леся Українка написала низку своїх творів, як-от «Пізно» чи «Голосні струни», які згодом побачив і світ. У такий спосіб на зібраннях обговорювали «найсвіжіші» твори, буквально з-під пера автора(ки).
Були й інші літературні розваги, до прикладу, хтось із присутніх починав оповідання, але переривав його в найцікавішому місці, передаючи хустку іншому. Той продовжував і передавав наступному в найнесподіванішому моменті історії і так далі. Зібрання нерідко доповнювала музика та, звісно, чай з пирогами — їжа та напої майже завжди супроводжували подібні зібрання.
Віктор Зарецький, «Леся Українка в гуртку "Плеяда"»
Соцмереж не було, на фейсбук до автора не підеш, залишити відгук в Goodreads чи Rork ще не можна було, тож Леся Українка, окрім офлайн-зустрічей, також висловлювала свою думку щодо творів у листах. Зокрема й особисто авторам, як-от Агатангелу Кримському — про його роман «Андрій Лаговський», критикуючи об’єктивацію жінки в тексті.
Бум літературних угруповань у 1920-ті
Неокласики, «Плуг», «Гарт», «МАРС», «ВАПЛІТЕ», «Ланка» — у 1920-ті кількість угруповань важко й злічити, а діяльність літературних об’єднань, погодьтеся, неможливо уявити без обговорень книг. Недаремно, адже так і було: на зібраннях велися дискусії про твори інших письменників та одне одного — книжковий клуб для них був і професійною потребою.
Тоді літературні активності були особливо популярні в Харкові. Окрім відомого будинку «Слово», зустрічалися в кафе «Пок», у якому, як згадує Юрій Смолич, у глибині кімнати за своїм постійним столиком сидів Семенко, курив люльку і щось писав, адже штаб його організації й редакція журналу «Нова генерація» фактично там і базувалися. Михайль працював у кав’ярні ще до того, як це стало мейнстрімом.
Будинок «Слово», Анатолій Петрицький «Портрет поета М. Семенка»
У Будинку літераторів імені Василя Еллана-Блакитного, де містилася бібліотека й читальна зала (розмови про книги — поближче до книжок) проходили як офіційні, так і неформальні зібрання та обговорення, а в підвалі — ресторан з більярдом, де розмови набували ще більш неформального характеру. Автори пили, жартували, сперечалися, сварилися, закладалися й зачитували свої твори.
«Плужани», які спрощували літературу для доступности масам, проводили вечори та «понеділки», на яких декламували твори, зокрема Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, а також письменників-харків’ян. А втім, окрім літературних вечорів та дискусій, ніхто не скасовував і кухню як чудовий простір для розмов. Так, саме за чаєм Олекса Слісаренко з Майком Йогансеном і Юрієм Смоличем обговорювали створення Техно-мистецької групи «А».
Шістдесятники й «ластів’яче гніздо»
Важливим культурним кластером у 1960-ті був Клуб творчої молоді «Сучасник», заснований Лесем Танюком. З-поміж іншого, у межах клубу організовували літературні заходи, вечори пам’яти та заходи поезії молодих літераторів за їхньої участи.
Та збиралися й більш, скажімо, нішево. До прикладу, Уманська, 35 стала одним з літературних неформальних осередків. У квартирі Світличних раз у раз збиралися шістдесятники: Алла Горська, Василь Стус, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Опанас Заливаха, Іван Дзюба та багато-багато інших. Причому гості, зокрема молоді автори, котрі приходили до Світличного за порадою, там були постійно, через що дисидент та лікар Микола Плахотнюк називав помешкання «рукавичкою», а Василь Стус — «голубником» і «ластів’ячим гніздом», бо квартира була на останньому, п’ятому, поверсі хрущовки.
Коли подружжя переїздило, то мало валізу з речами і вантажівку книжок, майже по всьому периметру кімнати стояли полиці з нескінченними форзацами. Михайлина Коцюбинська згодом писала: «Книжки, здавалося, от-от витіснять господарів із хати».
У цій квартирі-«книгарні» шістдесятники збиралися на різноманітні вечори, вели академічні дискусії, читали поезії, записували й слухали їх в авторському виконанні поетів на магнітофоні «Весна», пізнавали творчість заборонених митців «розстріляного відродження», зокрема Плужника й Зерова, а ще пили міцний чай та їли вінегрет. Світличний був знаним редактором та критиком, тож, звісно, розмови, окрім буденних, часто велися про літературу. Чи то пак розмови про книги на Уманській і були тією буденністю, це був такий собі перманентний стан книжкового клубу. На Уманській завжди знаходився господар та книги для спраглих, як писала у спогадах Леоніда Світлична.
Іван Світличний, Алла Горська, Борис Нечереда
Книжкові клуби об’єднували однодумців, виконували просвітницьку та формувальні функції, тому й були небезпечні, мусили існувати під постійним наглядом та заборонами. Збірки, створені «Плеядою», забороняли цензурою, багатьох учасників літературних угруповань 20-тих спіткала трагічна доля, на Уманській раз у раз відбувалися обшуки, Іван Світличний відбував ув’язнення в засланні… Та попри все, як знаходився тоді господар та книги для спраглих, так знаходяться вони й зараз.
