10 думок програмної директорки 32 BookForum Неллі Клос

3–5 жовтня в середмісті Львова відбувся 32 Львівський міжнародний BookForum.  Вперше з 2021 року він пройшов у повному обсязі: окрім літературного фестивалю, цьогоріч повернувся і книжковий ярмарок. 

Відома й статистика: у межах літературного фестивалю всього відбулося понад 300 подій, які відвідали понад 20 000 відвідувачів наживо, ще 17 000 долучилися онлайн. А Книжковий ярмарок «Форум видавців у Львові», у якому взяло участь 121 видавництво, 4 книгарні, 4 журнали та інші учасники, відвідало понад 14 000 читачів. Окрім того, за три дні зібрали 253 200 гривень для благодійного фонду «Повернись живим».

Про інші підсумки 32 BookForum ми поспілкувалися з програмною директоркою Неллі Клос. В інтерв’ю вона поділилася, як оцінює результати фестивалю, наскільки команда влучила з цьогорічною фокус-темою та з якими викликами зіткнулася.

Фокусною темою цього року спільно з програмною радою ми обрали «Тривкість і тривалість». На це пішло кілька зустрічей та багато годин обговорень та дискусій, адже в нашому мінливому світі обрати тему, яка хвилюватиме суспільство за півроку — завдання із зірочкою. Цікаво, що в результаті ми зупинились на буквально першій запропонованій темі.

Повернення ярмарку після п’яти років хотілося підсилити і літературним фестивалем. Хотілося, аби ця синергія двох подій тривала: я якраз працювала на Форумі, коли літературний фестиваль вперше виокремився в програму, і тому мені було важливо поєднати ці дві речі, а також нагадати про важливе нашому суспільству.

Спочатку ми разом із Програмною радою виокремили кілька основних кластерів. Серед них був і кластер «Незламні», присвячений ветеранській та комбатантській літературі. Але згодом ми вирішили цьогоріч не відокремлювати цю тему в окремий блок. Війна — це не щось винесене за дужки, це наша реальність, у якій ми всі живемо. Тому ветеранська література природно увійшла в усі частини програми.

Ми працювали над цим напрямом разом із Культурними силами України, яким дуже вдячні за підтримку: вони пропонували події, що органічно впліталися в кожен кластер. Завдяки цьому ветеранська література була представлена всюди — не як окрема тема, а як невід’ємна частина нашої спільної розмови про досвід, пам’ять і майбутнє.

У підсумку фінальні три кластери сформувалися за часовим принципом. «Жива пам’ять» — це про минуле, «Бути поруч» — про теперішнє, а «Вивих часу» — кластер про майбутнє. Саме так і можна говорити про тривкість і тривалість — дивлячись на них у часовій перспективі.

Так, якщо ти хочеш зрозуміти своє минуле, то розгортаєш книгу, щоб дізнатися про події й досвіди, які нас сформували; коли потребуєш підтримки чи розради — звертаєшся до книжки і вона стає твоєю співрозмовницею; а якщо ти шукаєш орієнтири у світі, який постійно змінюється — саме книжка допомагає підготуватися до майбутнього, отримати нові знання, навички. 

Ми сприймаємо книжку як щось само собою зрозуміле — вона ж завжди поруч. Але час від часу потрібно нагадувати собі: книжка — це не просто предмет, а жива відповідь на наші запитання про минуле, теперішнє й майбутнє.

Кластером «Жива пам’ять» опікувався Інститут документування та взаємодії INDEX. У них фокус на документуванні військових злочинів, тому багато подій цього кластера були присвячені документалістиці. Але мені важливо, щоб були присутні події чи презентації книжок, які розказують про нашу історію. 

Сьогодні люди цікавляться історією, бо якщо ти її не знаєш, то втрачаєш ґрунт, на якому ти далі можеш правильно будувати теперішнє і майбутнє відповідно. Зараз ми фактично живемо в історичні часи, і тема документування того, що відбулося навіть 3 години тому, у такому умовному минулому, стає важливою. Тоді лише виникає запитання: а як ми це можемо зафіксувати?

Я знаю, що куратори дуже задоволені тим, як усе відбулося. Пам’ятаю Сашу Довжик, яка прийшла на нашу підсумкову напівробочу дискусію й поділилася захватом від події «“Вільні голоси Криму”: документування за “скляною стіною”». Тоді якраз говорили про те, як зберігати свідчення і писати про людей, з якими неможливо поговорити наживо, бо є оця стіна з ґрат і цензури.

«Бути поруч» — кластер, який ми реалізували за підтримки House of Europe, за що їм також велика вдячність. Він про те, як можемо співіснувати із собою, з нашим найближчим оточенням, з нашими співгромадянами, з громадянами сусідніх країн у той час, коли маємо з ними часом абсолютно різні досвіди. Як ми можемо зрозуміти одне одного і що таке бути поруч?

Тут пройшло дві топові події, теми яких мені дуже сподобалися. Це «Переклад, емпатія, солідарність. Розмова про роль перекладу і перекладача у непрості часи» — дискусія з перекладачами з української на мови інших країн. Говорили про те, як особливий історичний досвід України впливає на неперекладність наших сенсів, ідей і послань. І з якими викликами стикається перекладач, транслюючи українське побутове й інтелектуальне життя часів війни. А на дискусії «Бути поруч / бути разом? Що буде з нашим європейським човном?» говорили, як ми можемо співіснувати і які шляхи до цього можуть бути. На обидвох, як і загалом на більшості подій, був аншлаг. Повний зал теж багато про що говорить, зокрема, що ми знайшли саме ті точки, які цікавлять людей у цей момент.

У назві кластера про майбутнє є алюзія до Шекспіра: «The time is out of joint», — час звихнувся. Це про постійну розгубленість, питання, що ж відбуватиметься далі. 

Ми обговорювали цей кластер з програмною радою якраз тоді, коли до влади прийшов Трамп. Тоді були такі моменти, коли ти лягаєш спати, а вночі, як та мафія, прокидається Трамп, щось говорить, щось знову міняється, і ти прокидаєшся ніби в абсолютно іншому світі. 

Ще одна тема кластера — те, як штучний інтелект розвинувся за останній рік, як ми можемо з ним співіснувати, чи варто його використовувати і як він може вплинути, наприклад, на книжкову індустрію чи загалом на мистецьку. І цьому ми присвятили окрему подію, «Дискусію про ідентичність у світі ШІ».

Спеціальну програму «Точка перетину» ми створювали з Літературним роз’єднанням «Грань». Це про надання голосу молоді і бажання побачити, що вони можуть з цим зробити і наскільки це спрацювало на публіку. 

«Ніч поезії та музики non-stop» теж була цілком полем експерименту. Такою ніч поезії я хотіла бачити дуже давно. Просто тепер у мене нарешті до цього дорвалися руки (сміється). Поезія органічно поєднується з музикою саме тоді, коли вони звучать разом, а не по черзі, тому я й наполягала саме на такому форматі.

BenObert і Герасим’юк, вони ж Павло й Олена, вже сто років дружать між собою, але вони ніколи не думали про те, що можна щось зробити разом. Я потім зустріла Олену в останній день на Форумі, і вона подякувала мені й сказала, що, повернувшись до Києва, вони будуть працювати над спільною програмою. Тобто Форум — це такий м’який творчий поштовх.

Ми завжди запрошували іноземних гостей, бо це сприяє діалогу культур і нашій видимості. Ми намагалися про це говорити через культуру набагато раніше. Наприклад, є хорватська делегація, яка їздить до нас ще з першого фестивалю, і вже вийшло багато перекладів хорватських письменників українською мовою. Цьогоріч на BookForum мав бути Зоран Ферич, який вперше приїхав в Україну у 2007, та, на жаль, прямо перед поїздкою він захворів. 

Загалом це про бажання повертатися до України, бажання пізнати нас, побачити, як ми тут живемо, побачити нас в рідному для нас середовищі. Письменники, поети, які приїжджають на події, і потім, повернувшись у свою країну, зможуть говорити зі своїми співгромадянами мовою понять, які є для них більш зрозумілими. Мені здається, що нашим українським культурним діячам, скільки б вони не їздили, все одно дуже важко знайти саме ті слова, саме ту подачу, яка відгукнеться безпосередньо в тій чи тій країні. Водночас це можна робити через таких амбасадорів, яких, сподіваюся, ми зробили з наших іноземних учасників фестивалю. 

Окрім того, у ніч з суботи на неділю відбувся наймасштабніший обстріл Львова й гості ще могли досвідчити і щоденне життя українців в укритті. Досвідчити цей страх, нерозуміння, весь спектр емоцій, які ми переживаємо. Мені хотілося б, звичайно, щоб вони цього досвіду не мали. З іншого боку, їм було важливо побачити це. Наступного дня на контрасті фестиваль виглядав зовсім інакше. Вони ходили по місту і бачили втомлених невиспаних людей, які все одно стояли о 10–11 ранку в черзі на ярмарок та на події.

Цей момент і є про тривкість і тривалість: що б не відбувалося в нашому житті, треба все одного триматися хорошого, триматися культури.

Загалом була наша програма, яку пропонували куратори кластерів, спецпроєктів, дитячої програми, і була частина програм, яку формували видавці-учасники ярмарку, які подавали свої заходи до програми. І таким чином у результаті була певна маса подій, яку потрібно було розділити по залах. Це технічне завдання, але воно трохи ускладнюється, якщо пам’ятати, що є люди, які залучені в багатьох подіях. Остап Сливинський писав, що в нього їх було одинадцять. Здається, стільки ж у Богдани Романцової. Я пам’ятаю, що просила якесь видавництво посунути подію хоча б на годинку, нехай Богдана принаймні пообідає, бо вона просто біжить з події на подію. Попри те, що вона сама казала, що все нормально. 

Видавництва вказували бажані дату та час проведення, а я максимально намагалася ці побажання задовольнити. У нас було понад 20 локацій, близько 15 основних, які були просто зранку до вечора забиті подіями без перерв. І були такі локації, де відбувалося по 3-5 подій за день (це я рахую за незаповнені локації).

Ми не зосереджувалися на вечірній програмі після восьмої години, переважно всі події закінчувалися близько восьмої. Якщо й були пізніші події, то це або кінопоказ, або, до прикладу, Ніч поезії — важливо також надати людям простір для неформального спілкування. 

Та зрештою все виходило дуже концептуально і поєднувалося з темою, з ярмарком, зі Львовом. Мені не хотілося робити проєкти, які повторюються багато років і від яких ти не очікуєш нічого нового. Особливо зараз, коли дуже багато літературних фестивалів і ярмарків по Україні. Усі питали на інтерв’ю: «Чим 32 BookForum відрізняється?» Хоча варто було б запитувати, чим відрізняються всі решта від нас, тому що фактично трендсетером і початківцем цього літературно-книжкового руху в Україні був якраз Форум.

Наступний Форум запланований на середину вересня 2026 року і команда вже от-от розпочне концептуальну роботу над його підготовкою.

Насправді я досить самокритична. Не можна бути в цій професії й не бути не перфекціоністкою. Ми всі цим страждаємо: і перфекціонізмом, і синдромом самозванця, і сумнівами, чи справді вдалося. Та потім, коли ти дивишся на об’єктивну статистику відвідувачів і думаєш, що все насправді було круто. Я дуже люблю мову цифр, бо це те, на що можна спертися.

Організаційно, коли твоя внутрішня стрічка новин виглядає як постійне: запізнився, мікрофон не працює, не знаємо, як включити, треба контакт… І ти просто постійно перебуваєш у розв’язуванні проблем. Для відвідувача ззовні це виглядає зовсім по-іншому. 

Насправді ці стрічки просто повинні вирівнятися для того, щоб зрозуміти, які організаційні моменти можемо покращити наступного року. Головне усвідомити, що з цього насправді у зоні твоєї відповідальності, на що ти маєш вплив, а на що — ні. І не переживати за те, на що ти не маєш впливу. 

У якийсь момент я шкодувала, бо було дуже багато ідей, які ще б можна було втілити, але на них не було додаткового ресурсу. Спершу думаєш, що в такому разі воно не буде виглядати так, як хотілося на початку, а потім розумієш, що все вийшло так, як і має бути.

Десь приблизно так я бачу свою роль: коли є якесь скерування, моменти, коли треба брати відповідальність за ухвалення важливих рішень, але це, власне, про створення сприятливого середовища. І мені здається, що це вдалося як на якомусь внутрішньому рівні, адже в нас сформувалася дуже крута команда кураторів, так і на зовнішньому — для відвідувачів і для спільноти загалом.