10 думок історика Сергія Плохія

Сергій Плохій — історик, член Українського ПЕН, професор катедри української історії в Гарвардському університеті та директор Гарвардського українського наукового інституту. 

Автор книг «Російсько-українська війна: повернення історії», яка ввійшла до 50 найкращих книг 2023 року за версією The Telegraph, «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності», «Атоми і попіл. Глобальна історія ядерних катастроф» та низки інших.

Ми поговорили із Сергієм про читання, авдиторію, на яку він орієнтується,  інтерес українців до історії та його наступну книгу. А також запитали автора текстів про ядерні загрози, його думки щодо фільмів і серіалів на цю тему та про праці колег, із яких можна почати знайомство з українською історією.

Фактично професійне читання для мене ділиться на дві частини. Одна частина, де я читаю тому, що потрібні підготовка до лекцій та розуміння контексту, тобто пов’язана з моєю викладацькою роботою. Інша частина — це дослідження для написання книги. Потім іде читання начебто для задоволення — художня література.

Так, у мене трошки складніший поділ свого читання, аніж тільки для задоволення й для роботи. І частина того, що читаю для роботи, є найбільшою.

Не знаю, звідки це взялося, але я ставився до книги з такою повагою, що її не можна ніяким чином ні псувати, ні загортати сторінки, ні підкреслювати й т.д. Це була цінність, і мені здавалося, що, роблячи це, ти до певної міри зменшуєш культурну та естетичну вагу книги. Але з часом я зрозумів, наскільки важливо підкреслювати, і довелося робити компроміс між моїм уявленням про книгу як про щось святе і сприйняттям книги як робочого матеріалу, який тобі дозволяє краще щось усвідомлювати, охоплювати й т.д. Отож я прийшов до підкреслювання досить пізно, долаючи значні психологічні упередження.

У мене перед очима одночасно стоїть три читачі, яких я намагаюся задовольнити.

Також важливо, як мене сприймуть колеги. Для цього в кожній книжці є, може, не артикульований, але точно вбудований певний аргумент, і є спроба охопити нові джерела й надати нові інтерпретації.

Якщо говорити про американську, британську, тобто світову авдиторію, то переді мною стоїть умовний читач такої газети, як The New York Times. Тобто це людина, яка, мабуть, нічого не знає про Україну (зараз це змінилося, та перед повномасштабною війною це було так), але є освіченою, зацікавленою у світі, багато читає про світову історію, події тощо. Отож я намагаюся всидіти на цих трьох стільцях, і хоч це складно, поки що вони не роз’їхалися.

Ти стоїш на якійсь стороні, а отже не можеш бути об’єктивним, це підриває довіру до тебе — я цього конфлікту, цього напруження й тертя не відчував. Власне, про це й говорю західній аудиторії. Я не уявляю, що міг би зайняти іншу позицію відносно цієї війни, якби й не мав відношення до України, якби був народжений в Америці, Канаді чи Німеччині.

Це не відповідь, яку придумав, аби вона всюди працювала, а я дійсно в цьому формулюю своє відчуття і розуміння того, як пишу.

Як намагався робити в цій книжці? У ній відверто заявляю, хто я є, як довідався про війну, говорю про свою родину, про загиблого двоюрідного брата. Це є в передмові й у завершенні, але між ними я включаю, наскільки це можливо, неупередженість. Бо, з одного боку, треба бути чесним і проговорити свою позицію, а з іншого боку, достукатися до ширшого загалу можна аргументом, який є обґрунтованим і неупередженим. 

Я виявився певною мірою заручником Чорнобильської теми. На якомусь етапі, з одного боку, було рано писати про цю війну, а з іншого боку, було складно не писати. «Російсько-українська війна» все-таки дає погляд з гелікоптера, не прямо з космосу, але все ж таки це ширший історичний, географічний та геополітичний погляд.

Ця книжка має вийти в британському й американському виданні в той самий день — 3 вересня цього року. Знаю, що КСД працює над перекладом, тож сподіваюся, що українські читачі отримають її дуже-дуже швидко. У ній я так само намагаюся говорити до тих трьох слонів, трьох читачів, які переді мною стоять, і створити роботу, яка була би сприйнятливою, зрозумілою і певною мірою оцінена цими трьома авдиторіями.

Тут дуже цікаво, адже, з одного боку, я не бачив жодного фільму ні на заході, ні в Україні, ні в пострадянському просторі, де було б настільки скрупульозно відтворено деталі побуту. Думаю, цей серіал, принаймні з того, що я бачив, — абсолютно неперевершений у цьому розумінні. Він також розповідає про велику брехню й фактично є фільмом про велику правду.

Тобто дуже правдиві деталі та розуміння філософської правди, але ось між ними багато компромісів, дуже багато. Я розумію, що їм потрібно було якось візуально показати певні речі. Скажімо, домінування страху й побоювання відносно КДБ, який скрізь, який усе чує і т.д., але коли вони його показують тим, що офіцери КДБ постійно десь ходять і когось хапають… Може, для західної авдиторії немає іншого способу пояснити ситуацію напруження в суспільстві. Та люди мого покоління, які жили тоді й це пам’ятають, знають цю атмосферу напруження, і фізично вона так не виглядала — це один із прикладів трактування.

Також їхній головний герой Легасов належав до радянської академічної й політичної еліти того часу, а в серіалі показують, що в нього обдерта квартира, тобто ці побутові деталі були пропущені, і включно за це серіал критикували. Та знову ж таки, інші деталі й загальне розуміння, представлення того, чим був Радянський Союз, мені здається, вдалося дуже-дуже добре. 

Я дивився фільм «Оппенгеймер» і знаю співавтора книги, на якій він був базований. Вони розповідали складну історію, і мені здається, що їм це дуже добре вдалося. Було кілька дрібних проколів, але на загал це зроблено добре. Історія, яку вони розповіли, дуже американська, бо для них питання про ядерну зброю це як питання маккартизму в п’ятдесяті роки (політика протидії комуністичному впливу та шпигунству на користь СРСР, яку провадив сенатор Джозеф Маккарті, — прим.ред.). Маккартизм є майже головною темою в цьому фільмі.

Для будь-кого, хто досліджує історію ядерної енергетики, ядерна зброя є перш за все ядерною зброєю. Як у кожному фільмі, у ньому є ідеалізація головного героя, це майже закон жанру. Бо сам Оппенгеймер якось намагався пояснювати собі те, що він створює, що він є творцем цієї ядерної зброї, потім же до певної міри розчаровується. Як паралель, мабуть, у радянській історії це Андрій Сахаров — творець радянської водневої бомби, який потім стає дисидентом і лідером ліберальної опозиції в росії. Тобто Оппенгеймер не унікальний у цьому розумінні, фільм це певною мірою показує, але також його й ідеалізує. 

З Революцією Гідності почався процес пробудження інтересу суспільства до історії. Зараз досить часто стикаюся з особистими коментарями, зокрема в соціальних мережах, наприклад, відносно книжки «Брами Європи», мовляв, я ніколи не цікавився чи не цікавилася, а ваша книжка так зайшла і т.п. Це феномен пробудження інтересу в суспільстві частково серед верств, які ніколи історією не цікавилися.

Достатньо зайти подивитися в західну, зокрема американську, більшу книгарню, і там буде полиця російської літератури, зокрема історичної. Із цього погляду конкуренція, звісно, надзвичайно серйозна. На сьогодні великим успіхом є те, що присутні також і українські книжки, і що вони  в розділі, який називається не «росія», а «Європа». Тут є позитивні зрушення, тенденції, але реальність, звичайно, у домінуванні книжки про росію чи радянську історію. 

Якщо ми не говоримо про мої книги, то насправді дуже розвивається західна історіографія. Тімоті Снайдер один із них, Енн Епплбом писала про Голодомор. Тобто є велика кількість як уже перекладених, так і ще не перекладених книжок, і ця література стає кращою. Та я вважаю, що починати все-таки треба з українських авторів, а потім переходити до погляду ззовні. 

Боюся образити колег, згадавши чи не згадавши когось. Звичайно, якщо говорити про базові тексти, то та ж історія Наталії Яковенко («Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.», — прим.ред.), остання книжка Ярослава Грицака про історію і її подолання («Подолати минуле: глобальна історія України», — прим.ред.), але вона трохи складніша, тому починати, мабуть, треба не з неї, а краще з якоїсь його попередньої книги. Якщо про Київську Русь, то це Олексій Толочко, безумовно. У Вадима Ададурова є абсолютно блискуча робота про українську культурну інтелектуальну діаспорну історію(«Образи митрополита Андрея Шептицького в публіцистиці й історіографії української діаспори, 1944–1989», — прим.ред.). І, звісно, ще багато інших авторів.