Місяць: Серпень 2025

А що ви робите, коли нервова система доходить до стану крайнього виснаження? Дихаєте? Я глибоко дихаю із заплющеними очима і руками на ребрах. Що ще?

Заземлення? В мене заводнення. Я повинна заводнитись. Хоча б почути воду. Як вона тече, переливається. Наче час, що невпинно несеться, і ти не можеш його зупинити. Але це і не потрібно. Най вона собі тече. І твоє життя так само тече.

На воду в джерелі можна дивитись вічно. А якщо її торкнутися, то холодок на шкірі змінює твою тактильність. Рука більше не та, і пальці не ті. Вони більше не печуть від клацання клавішами чи телефоном. Вони повертаються у дефолтний стан, як колись у лоні матері. Щоправда, там зазвичай дещо тепліше.

А якщо вмити обличчя чи напитися з джерела, то цей холод просочується всередину. Можна не ковтати, але ті сантиметри стравоходу, які ще відчувають — обов’язково скажуть: «нічого собі».

А якщо ковтнути води з джерела, то по тобі розтікається то саме джерело, з якого ти вийшов. Не натруджене і розпарене, вкрите потом. А джерело, яке тисячі років служило нашим початком.

Зазвичай мені достатньо доторку.

Але зараз я постійно повертаюсь до буденності. Треба запам’ятати кожну деталь. Щоб потім написати. Але ж я не Коцюбинський, і в мене не помирає дитина. Для цікавого матеріалу одного джерела малувато.

То чому просто не насолодитись тим, що є?

Дихаю. Вдихаю. Слухаю. Торкаюсь.

Потім іду далі, забрідаю на полонину. Може, воно якось інакше називається, але най буде полонина, бо там нема дерев, видно долину і можна посидіти. Заземлитись.

Конюшина.

Одразу шукати чотирилисник. А може, не в конюшині щастя? Може, щастя — це отак-от сидіти, слухати цвіркунів і торкатись трави?

Але я заточена на пошук. Постійний пошук. Діяльність. Та чи треба мені взагалі той чотирилисник?

То чи треба мені той клятий чотирилисник зараз?

Не бачу. Бачу, як паруються комашки, як бджілка намагається відкусити шмат мого чохла від телефону, бачу різнокольорових метеликів і квіти, а чотирилисника не бачу. Ну і нехай.

Шо то за слово таке дивне «дідово-бабкино»? А воно і неправильне, бо має бути «дідиково-бабкине». Бо в мене в дитинстві були мамка, бабка і дідик. Татко теж був, але так назвати тепер військового язик не повертається. Більшості оте «бабка» і «мамка» здається дивним і зневажливим, а для мене то були самі милі, ніжні і щемкі слова. Правда, я тоді не зовсім розуміла щемкості. Ну бабка, то й що. Є вона і є.

Мабуть, мені достатньо. Стихії, що існували споконвік, роблять свою справу — нервова система знову зв’язно формулює думки, а це значить, що можна іти писати. Але про що?

Я завжди хотіла бути кимось іншим. Буквально. Побувати всередині іншої людини: відчути, як вона рухається, що думає, на що звертає увагу, що їй подобається і як їй смакує їжа. От, наприклад, в мене є шкарпетки з пандами. А що, як написати про маніяка-футфетишиста?

Здається, я відкрила нову грань письма. Писати — це та сама можливість перевтілитись, про яку я мріяла усе життя. І як колись я намагалась уявити себе на місці дівчини, яка танцювала краще за мене — щоб зрозуміти, як вона це робить, — так я зараз можу побути футфетишистом кілька годин. Щоправда, я не зовсім розумію, нащо мені ним бути. Але що робити, якщо він лізе з мене тут і зараз?

Якщо ту дівчину я так і не відпустила за багато років, то футфетишист лишився на папері, і більше не потривожить мене. Я вже ним була: погидувала, позбуджувалась, поблювала, і на тому досить. Це як зустрітись зі шкільним коханням — а в нього пузце. Хай лишається там. А я піду далі ходити чужими свідомостями у себе в голові.

Настільки гарно довкола, що в голові порожньо. От зовсім порожньо. І в цій порожнечі є щось унікальне і досконале. Гори прокидаються під першими променями сонця, скидають теплу туманну ковдру. Ліс шумить, нашіптує якісь досі не відомі сенси. Звуки розбитого скла і шуму ракет в моїй голові затихають. Наче їх ніколи і не було. І мене не було. Не було нічого, що може порушити цю тишу і сказати сонцю: «Зупинись, не розпочинай сьогоднішній ранок». Яке місце в цьому світі має людина? Творця? Володаря? Чи, може, вона просто маленька піщинка, яку океан Всесвіту то заносить на берег життя, то вимиває назад, у вічність?

І в цій вічності добре, в цій порожнечі і водночас наповненості. Яка живе і пульсує в мені зараз, вчора, завжди. Навіть тоді, коли здається, що ніщо не здатне перемогти людську жорстокість і бажання затягнути ще одну країну в чорну діру, бажання використати енергію атома для самоствердження людського его. Навіть у такі часи Всесвіт спокійний. Хвилі його океану енергії повільно омивають береги людського існування. І дарують розум, позбавлений думок, повний спокій і відчуття присутності в моменті. Бо ця мить і є самим життям.

Хочеться зберегти її, запакувати з собою як сувенір з Карпат і поставити вдома на ком’ютерному столі. Запах трав, свіжий подих вітру, блакить неба, в якій де-не-де хтось розсипав пір’я. Але як це зробити? Як жити наповнено й усвідомлено у світі, повному болю і жорстокості, коли твоїми вірними друзями стають тривожність, сумніви і страх? «Будь там, де ти є, інакше ти проґавиш своє життя», — казав Будда.  І, здається, я вперше розумію його слова. А можливо, і не розумію, але усвідомлюю. Кажуть, що для істини не потрібне розуміння, вона просто існує. Як і мить: ти або приймаєш її, або ні; або помічаєш її, або думки про минуле чи майбутнє заковтують тебе в свою прірву невизначеності. Так, життя бурхливе, непередбачуване, невідоме і тому прекрасне. Ти ніколи не знаєш, що здивує тебе наступного разу, що захопить твій погляд і зіб’є темп серцебиття. 

Пригадую картину Ван Гога «Пшеничне поле з кипарисами». Хмарки пливуть у блакиті, вітер колихає колоски пшениці, поле дихає, як море. Біля неї можна стояти довіку, милуватись моментом, що постав колись перед поглядом митця. Він створив щось вічне, зосередившись на миті, на своїх відчуттях: запаху пшениці, шелестінні колосся, щось саме в той момент здалось автору унікальним, вартим того, щоб швидко схопитись за пензель і творити.

У творчості ховається унікальна магічна сила, сила життя, вміння любити життя. Вміння наповнювати момент своєю присутністю, адже краса не існує ззовні — краса народжується тільки тоді, коли вона знаходить відгомін у нашій душі. Як сказав Макс Кідрук: «Плекайте здатність дивуватись». Для мене ця здатність розквітає у пошуку унікальних миттєвостей життя. Або радше у вмінні бачити кожну мить життя неповторною, як і цей ранок у горах.

Нарешті розумію, чому я тут, на Літшколі. Бо коли душа прагне писати, ти можеш спочатку опиратись, сто разів питати навіщо, а в якийсь момент просто йдеш за її покликом. За цим сміливим і безупинним бажанням душі перетворити мить у вічність через письмо. І я готова мандрувати цим шляхом все далі і далі, хапатись за ручку, за олівець, за що завгодно, і писати, ловити момент. «Якщо ви хочете зробити щось велике в один прекрасний день, пам’ятайте: один прекрасний день — це сьогодні», — Джордж Лукас.

Сортувальний Капелюх височіє на вкритому вишитим рушником столику обіч двох антологій сучасної української прози, в одній із яких є і мій текст. Життєвий шлях, метафорично сконцентрований у фізичних предметах. Я із тих, хто пише тут і зараз. Я теж із «покоління Гаррі Поттера». Я давно його не перечитувала і загалом від початку повномасштабної уникаю фентезі. Я їхала на Літшколу писати соціальну фантастику і ще вранці у Франику пояснювала новим літературним знайомим різницю між жанрами на прикладі анекдоту: коли автор вірить, що світлові мечі реальні, — це фантастика, коли ж знає, що ні, — фентезі.

Але як тут заперечувати свою любов до фентезі, коли Капелюх розподіляє мене на Ґрифіндор. Тобто в групу до Ростислава Семківа. Тобто до куратора, який на Річній програмі письменницької майстерності допоміг мені дописати роман-антиутопію, з якою я тепер блукаю світом, пояснюючи правильний наголос у слові «атрамент» (до речі, на другу «а»). Тобто я знову входжу до «магічного кола гри», як це кажуть у нас, LARP-ерів, «рольовиків живої дії», щоб позначити той непередаваний стан зміненої свідомості, коли всі колективно вирішують, що звичайна дерев’яна паличка — інструмент творення див; звуки сповіщення на телефоні — «поштова сова»; а обшарпані стіни радянської бази відпочинку, прикрашені роздрукованими мапами зоряного неба — склепіння кабінету астрономії.

Щоб хоча б трохи повернути собі у ваших очах вигляд сучасної розумної жінки, мені треба трохи більше розповісти про ролівки як гобі. Вікіпедія пропонує пристойне визначення: «Рольова гра живої дії (від англ. Live action role-playing game, LARP) — різновид рольової гри, яка характеризується безпосереднім відіграванням дій персонажа. Вельми схожа з театральною дією, але <…> гравці діють не за заздалегідь написаним сценарієм, а відповідно до мотивації свого персонажа і особистим бажанням. <…> як правило, вимагає антуражу — костюма і спорядження персонажа, моделювання побуту і споруд, навколишньої дійсності». «Гра в перевдягання», як у Чеха, тільки в нього усе насправжки. І так, цим займаються дорослі люди, часто айтівці, багато з яких перевдягнулися в піксель і яким не вистачає відчути себе ельфами Толкіна, космодесантниками або, наприклад, студентами магічних навчальних закладів у вільний від війни час.

Я видала книжку.

Виявляється, це багато змінює, коли ти чогось навчаєшся — насправді зробити те, чому присвячене твоє безкінечне навчання. Тож на Літшколі я почуваюся уже не студенткою, а аспіранткою. Ще не мудра лекторка, але новачки чомусь питають у мене поради. Вже не першокурсниця, тому мудрі лектори інколи збиваються зі мною на майже змовницьке «ти». Хтось посередині між світами і водночас — у епіцентрі подій.

Приміряючи на себе цей новий образ, автоматично даю задню. Шукаю, чого ще не знаю, чого не вивчила, щоб знову повернутися до знайомої ролі, зайняти місце за передньою партою і в кращому випадку чемно тягнути руку, а в регулярному — просто викрикувати з місця відповіді на запитання лектора. Тому що психіка хоче додому, в комфортний «Барліг», який невідомо як тримається купи і вміщує в себе переконання щодо того, як саме треба робити справи: плести светри на шпицях, святкувати з родиною, відвідувати навчальні події, гратися в магічну школу.

Але злам уже стався, і костюм, який передавала самій собі у спадок, як хлопці родини Візлі підручники, зносився остаточно. Нова ідентичність — авторки-яка-сталася — проривається в твердженнях, допомагає приймати рішення, підкидає неочікувані пропозиції.

А втім, цієї Літшколи я все ще ходжу на заняття і пишу оповідання, як і всі в моїй групі. Звісно ж, соціальну фантастику, як і планувала. На фінальних читаннях, вислухавши усіх, мій куратор записує на дошці імейл і дедлайн для подачі відредагованих оповідань йому на оформлення в онлайн-збірку: тридцяте серпня. Без крапки, тому виходить 3008, наче рік із далекого майбутнього.

З полотняної сумки бурчить мобілка. Один, два, сім… Сім повідомлень у WhatsApp і проґавлений дзвінок від мами. Я знаю, нічого страшного не сталося. Принаймні не сьогодні. 

У месенджері — купа фотографій надгробка з різних ракурсів. Збоку, спереду, ближче і далі. Камінь поки не затвердили, але портрет, як ми і просили, кадрували, а літери будуть зі сплаву. Мама ще хоче десь вивести його цитату. Але де: на плиті попереду чи на світлині позаду? А може, цього вже і так забагато?

Я багато думаю про те, що залишиться після мене. Психотерапевтка каже, що це від страху смерті. Мені ж здається, що від страху розчаруватися в собі через невиконану місію. Бо це у самурая є шлях і чхав він на мету, але я — українка, і мені треба більше, щоб бодай трохи зробити ще й за тих, кому не дали.

Справді.

Десь потім я гортаю «Вірші з бійниці» Далі. Привезла цю книжку для буккросингу. Мені болить розповідати про його тексти замість нього. Максим у мільйон разів краще б це зробив. А опісля читав би свою поезію й соромʼязливо спостерігав за реакцією. А може й, не соромʼязливо, він же був би тут учетверте. 

Хтось сказав: книги живуть довше за людей. А тоді ті, хто книги написав, напевно, живуть вічно?

Мені ж — треба обрати цитату на надгробок. І колір каменю. Він обовʼязково має бути світлим.

Я думаю про перетини та проєкції. Їх можна уявляти, переживати й створювати. Останнім часом вийшло багато перетинів, тільки припустити можу — скільки проєкцій. Перетини відбуваються в конкретних точках, проєкції можуть розтягуватися в просторі.

Я в точці. Поза нею тривають лінії, і я знаю, що незабаром мені доведеться продовжити рухатися ними. Не знаю, як скоро знову потраплю в точку, але радше за все незабаром — точки, розставлені достатньо близько, стають лініями, дедалі товщими, і тоді самих точок не лишається. Я тільки боюся прогалин. 

Коли відчуваєш інтерес до сфери — проєктуєш себе на неї. Твоя проєкція — сукупність образів, які накопичуєш. Вони дистанційовані й спрощені, двовимірні, і до часу — це правильно, це працює. Тоді відбувається перетин — і ти радієш, ти його ініціюєш. Зблизька образи виявляються щонайменше тривимірними. Це добре: так цікавіше. Думаєш про власні виміри: для побутової зручності спрощені й каталогізовані. У мене є імʼя, коротка професійна біографія й усе інше.

Усередині точки перетину — великий простір. Безкінечний потенціал для зміни. З потенціалу виходять проєкції — я знаю лише про ті, що в моїй голові. Від проєкцій голову роздуває, і хочеться займати простір. Тільки не забагато — навіть під час перетину повинна бути дистанція. Бо важливо памʼятати, що простір, до якого входиш пізніше від інших, має власні правила. Вони не незмінні, але простір входження впливає на тебе більше, ніж ти на нього. Це нормально. Деякі з твоїх проєкцій стосуються переписування правил. І допоки тебе на це вистачить — потрібно не злитися з простором. Зберегти свіжість погляду. 

У всякому процесі є кілька ланок. Я можу спроєктувати себе на будь-яку — і я це роблю. Виходить так, як і має бути з уявними лініями — пунктирно й ідеально. Відірвано й недоступно. Бажано. Про це краще занадто довго не думати. По-перше, бо немає сенсу: попри правила, простір мінливий. По-друге, навести вийде лише кілька (добре, якщо кілька) пунктирних ліній. Не хочу, щоби мої проєкції помирали й зависали в такому стані. Це ще й створює хибні спогади.

Якщо кут зору на достатньо густо замальовану фігуру змінити багато разів, усе одно залишиться сама лише точка. Може почати захитувати, і тоді хочеться розширити систему координат. Не знаю, про який вимір тут може йтися. Найпопулярнішою ідеєю є час — і я би згодилася на рух у цьому вимірі. Коли не можеш вільно рухатися якимось вектором із відомим обмеженням — обумовленого обмеження нема — здається, що не рухаєшся зовсім. Я не знаю, як точки виглядають із перспективи іншого часу, але, припускаю, що це знання щось змінило би. Не знаю, чи хочу цієї зміни. Якщо думати про це достатньо довго, то помічаєш усі інші зміни, а відповідно — і часовий рух.

Але тоді це вже не стереометрія.

Сьома ранку. Місто прокидається. Сонце сором’язливо виглядає з-за обрію та заглядає у вікно. Тонкі світлосмуги обережно падають на письмовий стіл. Солодко потягнувшись і попісявши, ти сідаєш за робоче місце. Телефон ще не розривається від дзвінків та повідомлень. Мозок готовий сприймати й обробляти інформацію. Ти ставиш таймер на годину і сідаєш писати ранкові сторінки. Слова ллються вільно, ти посміхаєшся і… прокидаєшся опівдні, запізнюючись на черговий безглуздий міт.

Ні, ранкові сторінки не для тебе. Магію ранку вигадали ті, хто просто хотів познущатися з тебе. Та й не думаю, що Джулія Кемерон, описуючи найкориснішу практику евер, враховувала нічні обстріли. Проте що, як я скажу, що ранкові сторінки — не про ранок? Ба більше, не про написання геніального бестселера, щоденника і (навіть!) не про експерименти з творчістю.

Я часто зустрічаю письменників і письменниць, які кажуть, що ця практика їм не підходить. А коли дізнаюся деталі — розумію, що вони просто не знають, як нею користуватися. Після того, як на Літшколі від Litosvita я познайомилася одразу з кількома десятками таких людей, вирішила поділитися своїм вдалим досвідом. Можливо, комусь це стане у пригоді.

Для початку давай домовимося: «ранкові сторінки» — це дуже некоректний термін. Це радше «сторінки після пробудження» чи «сторінки після попісяли та вмились». Не треба себе мучити і прокидатися зі сходом сонця. Треба просто встати на 10 (ДЕСЯТЬ) хвилин раніше, ніж зазвичай. Ось і весь секрет успіху. Такий у тебе ранок. Навіть якщо він опівдні.

Ранкові сторінки працюють завдяки налаштуванню, що ні — нікуди вони далі не підуть. Ніхто не побачить ці рядки, окрім, мабуть, майбутніх дослідників, які виставлять твої «сьогодні нічого не відбулось» та «ла-ла-ла, я ні про що не думаю» під скло в музеї імені Тебе, та школярів, яких силоміць туди притягнули замість контрольної з математики. І найважливіше — ти маєш їх НЕ перечитувати. Як закінчиться блокнот — можеш спалити. Або з’їсти.

Під час писання ти просто зливаєш верхній шар думок і випадкових бар’єрів. Як у душі, коли спочатку тече холодна вода, і тільки потім можна нормально митися. І так, ефект не одразу. Перші дні взагалі здається, що це тупо — але потім помічаєш, що в голові тихіше, а ідеї не губляться.

Окей. Скільки писати? Чому 10 хвилин? Кемерон каже — 3 сторінки. Я довго намагалася зрозуміти, якого вони мають бути розміру. У результаті вирішила, що сторінки мають бути такими, щоб тебе не знудило вже на 3–4 день. У мене немає цілої години зранку — тікток сам себе не подивиться.

Коли я починала, у мене були сторінки А4, і це займало 30–40 хвилин. Добре, що зошит швидко закінчився, і я перейшла на А5. Потім на маленький блокнотик — тепер пишу 10 хвилин, і цього достатньо. Зі зменшенням часу на ранкові сторінки я збільшила час на написання книг. Часу на «душ» менше, на роботу — більше.

Творчість — дуже крихка субстанція. Вона складається з багатьох шарів: дослідження, роздуми, планування, спілкування з чатом GPT та самого писання (малювання, співу, написання коду). Прогулянки вечірнім містом з матчею в руках не додають знаків у твій роман. Так само ти можеш годинами сидіти, виписувати нотатки, сперечатися з чатом GPT чи читати. Задля чого? Щоб опісля сісти й написати 5, 10, 100 тисяч якісних знаків.

Немає одного єдиного підходу до написання книги. Розуміючи свої сили, плюси і мінуси, досліджуючи їх та пробуючи нові методи, можна знайти той самий write and life balance. Проте, сідаючи писати, треба розуміти, що саме і для чого ти наразі пишеш. Чи лякає тебе необхідність писати кожен день по годині текст, який потім ніяк не використаєш? Мене — страшенно. А 10 хвилин?

З ранкових сторінок не мусить вийти нова книга чи есей (може, але не мусить). З них має вийти постійна звичка, що звільнить голову для нових ідей і креативу. І якщо іноді ти пропустиш день — нічого страшного. Не треба влаштовувати собі допит і називатися лінивою дупою. Це не іспит і не марафон на виживання. Ранкові сторінки — інструмент, а не каторга.

Чи писати одразу після пробудження, чи після сніданку? As you wish. Коли переходити і чи переходити на менший об’єм? As you feel. Чи писати сьогодні чи ні? Писати! 

Трошки. 

Кожен. 

День. 

Для мене важливо писати сторінки щодня. І відмічати це в трекері звичок. Це не про суворий батіг над головою, а про маленькі обіцянки собі, які ти виконуєш. І що частіше ти їх виконуєш, то голосніше в голові лунає: «Я можу». А це вже магія, яка працює навіть о дванадцятій дня.

Я досі не вірю, що це сталося. Що я справді була в «Літературній школі в Карпатах» — із горнятком кави на ранкових читаннях, зі щоденним переглядом розкладу, ніби в ньому було щось обов’язкове, хоча я встигала всюди і водночас ніде. Що я бігла з валізою на зупинку, як у погано зрежисованому трилері, і писала оповідання, пропускаючи лекцію, на яку так хотіла потрапити.

Я привезла додому не сувеніри й не фотоальбом, а вісім текстів. Вони виникали самі собою: під час підготовки, у дорозі, між лекціями, після розмов, у тиші ввечері. Тільки тепер, коли я їх розклала в одну лінію, вони стали мапою. Не мапою місць — мапою внутрішнього руху. І, як виявилося, моїм справжнім компасом у цій подорожі були не гори й не книжки, а люди.

Перший запис

Я ще вдома. Переді мною три книги й три вечори, щоб їх подужати. Паралельно — у двох вкладках пошук квитків на автобус. І думка, що страшніше: приїхати непідготовленою чи не приїхати взагалі? Лист від організаторів звучить м’яко: «рекомендація», але я вже відчуваю невидимий присмак вимоги. Чемодан відкритий, книги розкладені, браузер зависає. І раптом розумію: Літосвіта почалася ще до того, як я зійшла з поїзда. І почалася вона не з книжки, а з людини — організатора, який уже одним листом запустив мій внутрішній марафон.

Другий запис

День перед виїздом. Я беруся за виклик Ростислава Семківа — «Смішні кохання» Мілана Кундери. Відверто — не моя книжка. Але, читаючи, ловлю в ній власні відбитки: епізоди, коли я грала роль у чиємусь сценарії, і гірше — коли писала сценарій сама. Це дивна суміш неприємного впізнавання й раптового натхнення. І я розумію: у Літосвіті завдання — це не формальність, а прихована кнопка «запустити процес». А Семків, навіть заочно, стає моїм першим тренером у цьому забігу.

Третій запис

Виїзд. Сцена, гідна Пуаро: дзвінок від водія, біг із валізою нічним містом, карти на телефоні вдають, що не знають, де я. Розворот на місці. І — я встигаю. Займаю найкраще місце в автобусі і вперше відчуваю, що моє «їду в літературний табір» починається буквально зараз. І поряд, як у кожній добрій історії, з’являється випадковий попутник — той, із ким обмінюєшся кількома словами, але вони залишають у пам’яті відбиток тепліший, ніж кава в горах.

Четвертий запис

Перший повний день у Карпатах. Прокидаюся з відчуттям, ніби отримала головну роль у серіалі «Жінка, яка все встигає». Ранкові читання, йога, лекції, обід, підйом у гори, робочі чати. Збоку — дисципліна, усередині — балансування між «мені треба» і «мені хочеться». І от кураторка, та сама людина-випробування, без зайвих прелюдій кидає репліку: «Правда нікого не хвилює — треба м’ясо». Я сміюся. Але десь у глибині мозок уже починає будувати сцени, в яких я буду це м’ясо постачати.

П’ятий запис

Попри графік, у мене крутиться інша мрія — написати про щось, чого немає в програмі. Про шезлонг біля басейну. Про гриби в лісі. Про кущ ожини, з якого я їм ягоди просто так. Єдине, що встигаю, — сфотографувати цю ожину. Думаю: «Опишу її, як Токарчук описує шафу». І навіть не засмучуюся, що зараз це неможливо — знаю: ожина стала символом історій, які ще дозріють. Як і моє вміння писати їх без поспіху.

Шостий запис

Це момент, коли я вперше зізнаюся собі: тут немає розкішного «ще один розділ і спати». Є короткі уривки між заняттями, розмовами, «треба». Я сумую за власним ритмом читання. І вперше з’являється ностальгія за домом — не драматична, а тепла, як запах улюбленої кухні. А ще я помічаю, що люди навколо — ті самі однодумці, за якими я їхала, — змінюють мене сильніше, ніж книжки.

Сьомий запис

Пік. Я вирішую пропустити лекцію й сісти писати. Пишу так, що мурашки по шкірі можна сплутати з прохолодою від вікна, але я знаю — це від адреналіну. Іронія, вигадка, особистий досвід — усе лягає в текст, який я полюбила з першого абзацу. В цей момент думка кураторки перестає бути вирішальною — я вже задоволена. І вперше за ці дні відчуваю: я не просто вчуся — я дію.

Восьмий запис

Вечір перед від’їздом. Книги повернуться на полиці, робота — в телефон, а гірські ранки — у фото. Цей момент повільно завертається в пам’ять. Не як підсумок, а як фіксація теперішнього: трохи втоми, трохи радості, трохи суму, що все так швидко. І головне — відчуття, що всередині щось почало рости. Можливо, це буде новий текст. Можливо — нова я.

Я їду додому. Я відчуваю, що посіяла зерно. Воно ще не проросло, і плоди збирати рано. Але я вже бачу, що з цього може вирости. І поки що я просто переповнена — усім спектром емоцій, від легкої іронії до тихої вдячності. І, якщо чесно, я б радила кожному іноді давати собі таке випробування — не обов’язково в Карпатах, але обов’язково з людьми, які змінюють тебе так, що ти й сама цього не помічаєш.

Напередодні літньої літературної школи я блукала Львовом і зупинилася послухати вуличного музиканта, який грав на кобзі. У його руках кобза була, немов маленький всесвіт: кожна струна — день творіння, а акорди — гармонійні істоти, які, множачись, наповнюють мелодію рухом і життям. Далі дорога привела мене до галереї сучасного сакрального мистецтва ICONART, де я побачила листівку про створення світу Богом із написом «слово». Листівка стала лейтмотивом моєї поїздки в Карпати — туди, де я вперше наважилася створити власний прозовий твір, творячи його день за днем, як у перших рядках Книги Буття.

У перший день Господь створив світло й відділив його від темряви. Мій перший день на літературній школі теж був сповнений світла, бо я стала ближчою до слова. Усі учасники отримали від організаторів торбинки з написом «Твоє слово важить». Ці слова спонукають мене замислитися: чи кожне слово справді важить? Важать лише ті, що сповнені світла. Підтвердження цьому бачу в словах Олени Пчілки: «Слово — це мудрості промінь». Писати — це відділяти світло від темряви. Під час знайомства, слухаючи презентації інших учасників і учасниць, я зрозуміла, що важливо створювати у своєму житті простір для творчості. Адже рутина може стати тією темрявою, що поглинає світло. Не чекати натхнення, а виділяти час і місце, щоб побути зі словом і дати йому змогу проявитися. Відмежовувати рутину й простір для письма.

На другий день творення світу Бог відокремив води, створивши твердь небесну — простір між небом і водами. Література — це твердь над хаосом досвіду, щоб він, впорядкований у слові, не зник у безодні забуття.

У цьому неймовірному світі краси думаю про третій день творення світу: тоді Бог створив землю та рослинність. Споглядаючи навколишні гори, згадую рядок німецько-австрійської поетеси, яка народилася в Чернівцях, Рози Ауслендер: «…тому що слово — це хвиля, тому що ти — слово і хвиля…». Гори — це застиглі хвилі. Їхні форми зберігають сліди руху тектонічних плит, зсувів і зіткнень, із яких вони народжуються, щоб рости й тягнутися до небес. Так і досвід стає культурним тоді, коли спричиняє зіткнення та зсуви, що змінюють внутрішній ландшафт людини. Тексти, музика, кіно, подкасти — це наче гори, ріки, ліси, сади, степи… Як ми милуємося природними ландшафтами, так завдяки фіксації культурного досвіду можемо милуватися культурним ландшафтом людини чи народу.

На четвертий день Бог створив світила, щоб відділяти день від ночі. Вони як компас — допомагають людині орієнтуватися в часі та просторі. Створюючи оповідання, я теж вчуся відділяти головну тему. Вона, наче сонце, освітлює собою весь текст. Але в тексті є ще й місяць — дзеркало головної теми. Він керує приливами пам’яті й напругою між рядків.

На п’ятий день Бог створив птахів та морських істот — наповнив небо й воду рухом і звуком. Так і текст оживає, коли в ньому з’являється рух — фізичний та емоційний. Його народжують діалоги, що перелітають зі сторінки на сторінку, мов птахи з гілки на гілку; образи, які, наче кити, виринають на поверхню й знову зникають у глибинах, захоплюючи читача із собою; події, подібні до припливів, що змінюють береги історії.

На шостий день Бог створив людину — істоту, якій дав владу над усім створеним: над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над дикими звірами й над усіма плазунами. Так і в створенні оповідання важливим є головний персонаж. Він стає центром гравітації, навколо якого обертається весь світ тексту. Усе — події, другорядні персонажі, діалоги, атмосфера — підпорядковується йому.

Цінність літньої літературної школи в Карпатах для мене полягає в тому, що я тут навчаюся створювати тексти на основі історій мого життя. І ці рукописи перетворюються на мою внутрішню гору Синай — місце зустрічі з Творцем.

На сьомий день Бог відпочивав. Так і я після створення оповідання теж даю собі та тексту відпочинок. Це не кінець роботи над ним, а можливість набратися сил перед початком редагування створеного прозового твору.

Бог створив світ за сім днів, але я — створена Ним — маю ціле життя, щоб творити свої світи за допомогою слова. Бо слово — це хвиля, і поки я жива, я — хвиля, що котиться.

Ми любимо історії. Спочатку слухати — це казки, оповідання та пісні від рідних. І деякі з них йдуть з нами потім усе життя. Наприклад, казка про Котигорошка чи хитру лисичку. Згодом починаємо самі розповідати історії. Тем десятки. Історій сотні тисяч. Милі, смішні, сумні, страшні, містичні, любовні. Список можна продовжувати довго. Навіть складно уявити, скільки історій ми розповідаємо, слухаємо, переварюємо кожного дня. А скільки їх за рік? 10 років? Чи 50? Або 80? Більшість з них ми ніколи не згадаємо. Деякі залишаться з нами назавжди. Бо вони живуть в нашому серці. Близькі та важливі саме для нас. І кожна та кожний самостійно вирішує питання — бути чи не бути цій історії. 

Але є історії, які стають важливими для багатьох. Наприклад, історія Христа, яку розповідають вже 1500 років. Це про шлях людини, яка обрала давати цінність іншим. Любити попри все. І власним прикладом надихнути людство бути сміливими. Відкриватися. Бачити серцем, а не розумом. Спробувати вийти за рамки власних обмежень. 12040 днів спроб живої людини показати, як може бути інакше. 33 роки віри та любові, яка навіть не змогла подолати смерть. Досвід, який є неможливим для когось іншого. Життя, яке стало поштовхом світоглядних змін мільйонів людей. І навіть зараз це здається таким, що складно розділити як досвід. 

1700 років тому людство знає інші історії. Індійський еротичний трактат Камасутра був створений лікарем Ватсьяяною. Деякі вважають, що цей твір про секс. Інші — про стосунки. Треті — що це філософський глибокий текст. Любов як найглибша емоція та співпереживання близькості вабить до себе в надії на задоволення. І часто це про більш глибокі речі, які ми тримаємо як маяк всередині. Хтось готовий розповідати гучно про такі історії. Більшість сором’язливо мовчить уголос, хоча насправді вони теж хотіли би бути почутими.

Є персональні історії пам’яті, якими ми, можливо, навіть ніколи не поділимось публічно. І про них ніхто не дізнається. Можливо, ми готові це розповісти комусь приватно. Бо ці історії болючі. Історії, які зруйнували родину чи тебе персонально. У 20-му столітті моя родина пережила розкуркулення, Голодомори, переслідування. І це складна історія. Так само як і окупація в 2022 році, яку пережила моя мама на Харківщині. Ці рандомні історії вшиті в мою пам’ять. Хочу я цього чи ні. Бо вони несуть мій генетичний код свободи.

Бути почутими, прийнятими та визнаними — те, що дають історії. І неважливо, скільком людям ти розповів свою історію. Написав вірш, оповідання, есей, новелу, збірку оповідань чи роман. Не рандомні історії, які зачіпають, дають простір для мрій, проживання, фантазій, оплакування, переживань. І в цьому справжня цінність історії. Давати нам відчувати себе живими. Зцілювати душевні рани, які так боліли вже довгий час. Жити далі в моменті вибору. І не ховатися від пасток смутку. Дозволити собі знову бути собою. Спробувати піти назустріч тому, що раніше лякало. Обирати свою симфонію серця. І тому, кожна та кожний, хто готовий поділитися історіями, обирає Літшколу Litosvita. І знаходить відповідь на ключове для себе питання. Бути чи не бути цим історіям? Бути чи не бути авторкою чи автором?

To be or not to be…