Творчість українського митця Сергія Жадана, як музична, так і літературна, зараз неабияк на слуху, тож і не дивно, що його книги обговорюють із таким палким інтересом. Наприклад, роман «Ворошиловград», що вийшов у 2010 році і відразу удостоївся нагороди «Книга року BBC». Наразі цей текст один із найпопулярніших у доробку письменника, і то завдяки одній із фішок письма Жадана — похмурої та загадкової атмосфери, яку він прописує для однієї з ключових локацій свого тексту — міста-фантома Ворошиловграду.
Коротко про твір
Історія розгортається на початку двохтисячних. Сюжет будується навколо головного героя — підприємця Германа, що мешкає у Харкові, чиє життя різко змінює один несподіваний телефонний дзвінок. З’ясовується, що рідний брат Германа, який до того мешкав у рідному місті, несподівано зірвався і виїхав до Амстердаму, покинувши в Україні свій бізнес — заправку.
Оскільки власність записана на Германа, головному герою мимоволі доводиться різко зірватися з місця, покинути справи і вирушити на свою малу батьківщину. Саме тут починаються карколомні пригоди: спершу довга подорож, а відтак і ностальгія за місцями дитинства; різного роду вечірки, пиятика, знайомства з новими людьми та довгождані зустрічі з давніми друзями. Усе це відбувається в декораціях Луганщини до 2014 року, ще не знівеченої жахіттями війни.
Луганський залізничний вокзал із прилеглою естакадою
Переходи у просторі
Твір розповідає про простір і на цьому тлі вибудовує своєрідну хроніку епізодів із дитячих та юнацьких років героя, спогади подекуди сповнені також сутичками та химерними витівками. Водночас текст можна потрактувати як роман про справжню дружбу, чи то пак про взаємодію та взаємопідтримку. Герман має вірних друзів, які допомагають йому протягом перебування в Луганську: товаришів Кочу і Травмованого, бухгалтерку Ольгу — а разом вони стають непереборною командою. Також протягом історії Герман взаємодіє і з новими для нього людьми, як під час мандрів регіоном, так і в провінційному містечку, де він тривалий час мешкає.
Зв’язок певної локації з людськими характерами і стосунками між персонажами не випадкові, як для більшості українських романів початку ХХІ століття, так і у творчості самого Сергія Жадана. Про персонажів і підліткові, а потім дорослі шукання себе та власної ідентичності на фоні міста писали і Сашко Ушкалов, зокрема, у романі «БЖД» — там герої шукали себе, сновигаючи як вуличками Харкова, так і закапелками власних бажань; і Любко Дереш, який не тільки вписав у свій «Культ» уже відомі всесвіти, натхненні творчістю інших відомих світових письменників, а й витворив дивний інтертекстуальний простір, місто Мідні Буки.
Проте цікаво, що герої Сергія Жадана спершу формуються, зростають і взаємодіють не стільки у конкретному просторі, а немов на межі певних світів: чи то йдеться про дорогу, яку варто подолати, аби вповні зрозуміти себе, тобто зробити власне перехід від втрати до віднаходження; чи то про межові простори. Так і Ворошиловград стає перехідним, містом-привидом, де переплітається минуле й теперішнє — особисті спогади персонажа, декорації, в яких простір був до цього, і врешті навіть епоха й історична пам’ять.
«Роман Жадана оповідає про транзитну Україну — ту, що переходить від радянського минулого до ринкового суспільства, від моноетнічної вкоріненості до транснаціональних міграцій і полікультурних спільнот. Україна також стає країною переселень, місцем зустрічі Заходу і Сходу. А ще український автор розгортає свій міф про Слобожанщину і про пам’ять та “своє місце” у післяпостмодерному транзитному світі», — зазначає літературознавиця Тамара Гундорова у статті «Ворошиловград і порожнеча».
Гундорова також порівнює зв’язок Германа зі своїм простором — заправкою на пагорбі — до того, що єднає головного героя Василя Дідуха з твору «Камінний хрест» Василя Стефаника з його землею, а саме — теж пагорбом, де й встановлюють пам’ятний хрест. У такому разі можна говорити про тяглість: літературну, бо йдеться про тему еміграції в тексті, тільки спершу це про ґрунтіанство — бажання після мандрів знайти свій простір і заземлитися, а вже далі на прикладі «Ворошиловграда» — бути відразу емігрантом на своїй території і водночас перевіднайти її, щоб зрештою «вкорінитися в життя», яке вирує довкола.
Кадр із фільму «Дике поле» режисера Ярослава Лодигіна за романом Сергія Жадана «Ворошиловград»
Єднання з собою і часом
Цікаво, що локація стає поштовхом для Германа почати подорож до себе — чи то пак до трансформацій. Аналізуючи твір, Артур Пройдаков зауважує, що мандрівка допомагає персонажеві відкрити нові простори, «заглиблює особистість у духовні переживання та відчуття і виконує своєрідну функцію катарсису, якого має досягти герой». І справді, той Герман, який на початку твору мешкав у Харкові, у великому місті, й навіть так не хотів узаємодіяти з простором довкола, а телефони — як засоби для зв’язку — були для нього виключно вісниками поганих новин, значно різниться від того Германа, який постає наприкінці роману. І йдеться не лише про звичну арку персонажа, а про те, як простір провінційного містечка, куди він переселяється, підштовхує його до активних дій, на які персонаж не зважився би спершу — відстояти заправку.
«Біографія, історія і простір не даровані кимось, а відвойовуються поколінням, народженим добою Незалежності. Разом із розбудовуванням історії відновлюється і ґрунт, у який це покоління вростає. Простір міграції — територія, дім — перетворюється на тіло вітчизни. Власне отілеснюючись, вростаючи у свою землю, своє місто і своє місце, повертаючись і вступаючи вдруге у ріку власного життя, колишній підліток Герман відчуває, як порожнеча вітчизни зникає і стає життєдайною і життєтворчою “своєю територією”», — зазначає Тамара Гундорова у статті «Покоління Незалежності і Сергій Жадан: Підліток, Лузер і Провідник».
Можна також говорити про те, що і містечко, і сам Герман стали втіленням певної епохи. Так, Ворошиловград перетворюється на локус, де оживає (буквально!) минуле через спогади героя і людей, із якими він колись узаємодіяв: це і місце, де у сутичці-грі беруть участь друзі-привиди (як можна припустити), і місце, де через речі заново відтворюється побут, який був звичний для Германа. Такий часопростір Дмитро Шульга у своїй рецензії «Дорогою до (з) Ворошиловграда» називає «пострадянсько-недонезалежною східною Україною, у якій на вицвіле місце від профілю Леніна повісили баптитський хрест — таким чином, як іронічно зауважує автор, поставили хрест на марксизмі».
Сам Сергій Жадан протягом тексту не ідеалізує «атмосферу східних містечок», а проте звертає увагу на стосунки між людьми, адже тут «живе значна частина населення нашої країни і від цієї частини так чи інакше багато чого залежить». І так під час цієї мандрівки текстом разом із Германом читачі не тільки спостерігають за змінами зовні — околиць Слобожанщини й Донеччини, що навколо, — а й простежують внутрішні трансформації: те, як Герман через взаємозв’язки віднаходить себе, а тому простір припиняє бути для нього межовим.
Віра Агєєва, коментуючи роман, також звертає увагу на зв’язки, що формуються зі спогадів, які «породжують відчуття зрідненості і з містом, і з людьми, які потребують допомоги й захисту, але й самі готові прийти на допомогу, коли тобі без неї не обійтися. Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди».
Погляд сьогодні
Прикметно, що думка про єднання особливо відгукується сьогодні. Якщо раніше, розглядаючи роман із цього аспекту, більшість критиків могли назвати текст дидактичним, а сам Жадан в одному з інтерв’ю за 2010 рік прокоментував цю повчальну навмисність спробою «написати таку старозаповітну історію, з пророками і проповідниками, котрі тримаються неназваних земель і проповідують рибам, тваринам та деревам» (і до цього й підводить метафорика тексту й навіть з’являється конкретний персонаж-образ — пресвітер, а ще вставна оповідь), то зараз про це цікаво поміркувати вже з перспективи 2025 року. «Книга саме про те, що триматись потрібно один за одного, виходячи не від приналежності до того чи іншого регіону, а, скоріше, від приналежності до того чи іншого соціального прошарку», — каже автор у тому ж таки інтерв’ю. І це вже про єднання нас теперішніх — незалежно від простору, оскільки кожен куточок країни стає нашим локусом для самоідентифікації, саме української ідентичності, яку сьогодні і боронимо.
На роман можна поглянути з висоти того літературного доробку, зокрема прози, яку представив Сергій Жадан уже після «Ворошиловграда». Це і збірка історій «Месопотамія» — харківський текст, у якому персонажі досі шукають свій голос, але чують його значно яскравіше; це й роман «Інтернат», у якому автор досліджує мандри межовим простором і який виник як потреба пошуку цього заземлення після початку російсько-української війни у 2014 році. І це найновіша збірка «Арабески», в якій герої вже певні свого шляху й мети. Персонажі-образи, що до цього мандрували в текстах Жадана, тут закорінені у харківському просторі, знають, хто і які вони, знають, за що борються. І цілком можливо, що читачі впізнають Германа в одному з героїв «Арабесок».
