Убий своїх конкурентів

авторка Наталія Торбич - 21.08.2025 в Есеї

Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.

Що, як зібрати 80 творчих особистостей в одному місці?

Годинна лекція про те, як зробити детективне оповідання, надихне 25% із них написати історію про вбивство конкурента-письменника біля басейну. Ще 10% уві сні обійматиме томик Агати Крісті. Після лекції про особливості гумористичного оповідання ще 20% пройметься творами О. Генрі настільки, що, повернувшись із літературної школи, покине «справжню» роботу і подасться в стендап. Хай там як, перебуваючи у креативному середовищі, кожен виявить безмір нових ідей.

Потім відбудуться читання і, як ранній літній дощ, перевірять, чи міцні у вашої ідеї підошви. А ще є шанс зрозуміти, що твоя суперунікальна ідея дивним чином нажила собі родича у свідомості колеги.

Що, як дві жінки прийдуть на весілля в однакових сукнях? В наш час таке майже неможливо. Улюблені серіали міленіалів навчають, що треба або тікати, або ж підрізати спідницю у кущах тупим столовим ножиком, адже вічний сором і смерть в ганьбі чекають на тих, хто не зумів довести свою унікальність. У цьому є частка правди, бо якщо ви прийшли на чуже весілля у весільній сукні, то всяке може бути.

Як з ідеями? Чи можемо ми протиставляти їх одна одній і які критерії порівняння? Чи обов’язково одна ідея буде оригінальною, а інша — вторинною? Як багато вирішує реалізація? 

У Оксани Зьобро красиві леопардові мюлі. А ще пані Оксана каже: «Вашу ідею можете написати лише ви». Те саме із мюлі пані Оксани. Купивши таку ж модель я не стану ділити із пані Оксаною її досвід і шлях. Її мюлі ходитимуть одними дорогами, мої — іншими. Пані Оксана свої носитиме з кюлотами, я свої — із джинсами. 

У моєї сусідки по кімнаті чарівні сандалі розміру так 35. Хай навіть я знайду такі ж самі на свій 39-й — ніхто й не подумає нас порівнювати. У колеги із групи крокси із принтом тай-дай, а мої — темно-сині. Наше взуття відрізняється й рівнем зношеності.

То до чого я це веду?

Ідеї витають у просторі. Ні, не в абстрактному розумінні. Перебуваючи в одній інформаційній бульбашці, природно цікавитися тими самими темами, читати однакові книги, проживати разом події. Водночас інтерпретація досвіду завжди буде різною, бо неважливо, наскільки ми схожі між собою — всередині ми різні. 

Як і в будь-якому іншому середовищі, в сучасній українській літературі ми потребуємо різношерстої та відкритої спільноти, аби ідеї частіше ставали книжками. До цього висновку найперше підштовхує те, як часто хороші ідеї залишаються лише в площині ідей. Ми не ведемо лік ненаписаним книгам, та порахувати, скільки їх зʼявляється завдяки спільнотам, можемо. Лише у 2024 році вийшло понад 30 книжок від випускників Літосвіти, і ще 5 — у 2025 році станом на початок серпня.

Повертаючись до питання унікальності ідеї, варто зазначити: навіть дуже схожі задуми може суттєво відрізняти реалізація. Творчий стиль здатен освіжити навіть клішовані сюжети, та й ми знаємо, наскільки важко у нашому контексті знайти жанр, у якому більше нічого сказати. Якщо не зважати на досвід шкільних творів на задану тему, навіть якщо десять людей візьмуться за написання детективної історії у схожих декораціях — завдяки стилю, досвіду та уяві ми отримаємо десять зовсім різних історій. Тому у творчих спільнотах ми не боїмося крадіжок ідей, адже поки що ніхто не здатен до крадіжки свідомості. Натомість безліч переваг ми отримуємо, ділячись своїми ідеями з іншими. Окрім доречних (або не дуже) але завжди щирих порад, ми також здобуваємо підтримку, що здатна зарядити нас на письмо і дописування, а також неоціненний досвід бетарідерства. 

«Найважливішими є люди, які творять спільноти», — каже Богдана Неборак.

Також вона додає, що для того щоб стати гарним автором, треба мати своє середовище «когось, об кого вдаритись, об кого себе випробувати». 

Ще один вагомий аргумент на користь творчих спільнот — це приклад Клубу творчої молоді, шістдесятників. Хай навіть цю окрему спільноту ми по праву вважаємо унікальною, вона також показує нам, як це мало б бути завжди. І зараз для формування свого творчого кола в нас більше доступних засобів, аніж будь-коли в історії України.

Для цього ми збираємось в одному місці, проживаємо разом досвід, читаємо книги й слухаємо лекції про літературу і культуру — це наш спосіб перейняти один в одного щось цікаве, наповнитись і пройти своє шліфування, спробувати себе в нетиповому жанрі у безпечному просторі однодумців. Адже єдині конкуренти, здатні завадити творчому процесу, — це страх, невпевненість і бездіяльність.

Фото надані авторкою

Як я знайшла Ґ

авторка Ольга Іськович - 21.08.2025 в Есеї

Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.

Гора в імітованому фіранкою тумані — не найгірший краєвид для прокидання. «Як все задовбало», — починаю з чесності, це приємно. Ось воно, моє тіло, на відчуття — тепле і м’яке. Мімікрувало під ковдру. Вночі я, напевно, займаюся bedsheet pleasing-ом. Вирішила: сьогодні пропускаю все, окрім їжі. Відтак сиджу в гарненькому кріслі, на вигляд — як злизане морозиво у вафельному стаканчику. Ця літшкола в Карпатах — красивий лабіринт, у якому смачно годують. У принципі, можна вкінці вийти і там, де зайшла, але я йду блукати.

Тицяю пальцями по клавішах. Після двадцяти хвилин і кількох речень хочеться все кинути і втекти. Може, перевірити, чи висох сьогодні кривий гамак біля котеджу? Звідти вже побігти на найближчу полонину, чекати, поки розверзнуться небеса і вдарить блискавка, явиться Коцюбинський; кричати йому щось, впасти посеред бурі, заснути, загубитися…

Нудьга. Тривожна відсутність чогось, невідома потенція, колупання палицею в землі в пустому дворі на літніх канікулах. Неохоче вітаю її в кімнаті. Виявляється, в інтер’єрі рівно десять відтінків коричневого. Нудьга — це добре. Нудьга — це той омріяний вільний час, який за найкращими літературними традиціями приходить, переодягнений у прокаженого в лахміттях. Вперше я дізналася про переваги нудьги в «Кради, як митець» Остіна Клеона. Саме в години нудьги ми намагаємося вигадати щось, щоб себе розважити. Чи мав він на увазі, що красти варто, зокрема, мінішампуні з готельного номеру? Це вже вирішувати тільки мені.

Я не крастиму мінішампуні. Це рішення дає мені сил, бо це рішення — не робити. «Жива сила Карпат», — написано на пляшці питної води. Ось яка вона. Гори не рухаються тисячами років, хмари повніють дощем, але не ллють його, а просто лежать на вершинах, коти не обертаються на «кис-кис». Карпати вирішують не робити, поки не вирішать інакше. «Ніхто за вас вашу роботу не зробить», — повторював учора на лекції Кідрук. Саме тоді я вирішила не ходити більше на лекції. Сміливість — для мене, вона така. Я залишаюся в кімнаті і замість того, щоб слухати мудрих людей, слухаю слова у себе в голові. 

Поблизу Літшколи точно десь тече потічок, це ж гори. Сьогодні за програмою в них треба йти, але я в цьому гірському потічку — великий плаский камінь, і я не знаю слова «треба». Я лежу, нехай мене хоч точить, хоч не точить. Камінь не боїться почекати доброї нагоди, коли вийде сонце, і можна буде чепуритися блискітками від його променів. Сонце освітлює п’ять відтінків коричневого в кімнаті: штори, килим, покривало на ліжку, панель над ним і крісло-морозиво, і думки пливуть і точать слова в голові.

Правда в тому, що мені часто хочеться вистрибнути зі своєї шкури: від страху чи нудьги. Звідси, мабуть, і всі ці історії, фантазії, літшколи. Але тут, в такому мальовничому лабіринті, не хочеться далеко стрибати: я оточена програмою подій, горами, жінками і чоловіками, які, зрештою, теж тримають себе в руках і власних шкурах. Ми блукаємо, з кожним днем все лінивіше. Серпень — мабуть, вже не сезон Коцюбинських на полонинах, немає куди поспішати. 

Коли я тільки сіла писати сьогодні, ненароком натицяла купку символів. «У мене що, є “Ґ”? У мене є “Ґ” на клавіатурі, це ж треба» Так сучасно і прогресивно (щойно я вже уточнила в інтернеті, чи не можна написати «прогресивно» через «ґ» — ні, не можна). Як я не помічала її раніше? Така знахідка — це привід радіти. Мені пасує ця літера «Ґ» на клавіатурі, як каменю в ріці пасують сонячні промені. Я знаю це — отже, це правда.

Літера «Ґ» схожа на ключ. За правилами жанру, якщо ти знаходиш у лабіринті ключ, то далі мають бути двері. Я не переймаюся, якщо не знайду їх одразу. Зараз мене чекають двері на заняття до Ростислава Семківа, і вони будуть відчинені. 

Фото надані авторкою і Litosvita

Словотерапія. Терапія словом

автор Олексій Геращенко - 21.08.2025 в Есеї

Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.

Для чого люди пишуть? Для чого створюють нові історії і нові світи?

Світ розпадається на групи і спільноти. Вони існували завжди, вважається, що людина — тварина соціальна. Спільноти формувалися навколо місця народження, роду, сім’ї. Місце народження визначало шлях життя. Науково-технічний прогрес зробив географію менш важливою. Мчимо світом із величезною швидкістю, немає жодного закуточка, куди за великого бажання ти не зміг би потрапити. Рух подарував свободу і неспокій.

Свобода відкрила глибші пласти відповідальності за рішення. Немає сенсу переживати, коли просто пливеш із течією, а ось при зміні руху щоразу виникає питання: а чи правильно я вчинив? Що, як варто було повернути в інший бік? Кожен новий поворот часто перетворюється на втрату оточення, — знайомих і друзів, цілей і перспектив. Суспільство атомізується щоразу, коли ми рухаємося до власного «я», віднаходимо себе. Зібрати незалежні атоми у щось спільне набагато важче. Відчувати себе окремим атомом боляче.

Раніше говорити з терапевтом про біль у глибині себе було незвичним — тепер раптово можна відчути себе білою вороною серед людей, які цього не роблять. Відкриваючи себе, доводиться весь час занурюватися глибше. Це схоже на дослідження матерії. Ти розбиваєш її на молекули, згодом на атоми, потім на елементарні частини, далі на кварки, анти-кварки і глюони, але і вони з чогось складаються, тому, рухаючись ще глибше, рано чи пізно приходиш до пустоти, схожої на порожнечу. Усвідомити власну порожнечу ― завдання болюче. Власна порожнеча тисне зсередини.

А що, як сенси також порожні? Якими вони ще можуть бути, якщо розбирати їх до кварків і йти далі? Але чим тоді інші вигадані світи є гіршими, якщо в цьому стало незатишно, а деякі люди називаються терапевтами лише тому, що вивчили конструкцію болю цього світу трохи краще за інших? Часом безмежно хочеться відключити мозок і стати просто беззахисною ніжною тваринкою, квадробером блискучого високотехнологічного пустого простору. Відключити погоню за сенсами, які в жодному разі не варто починати ділити на молекули, якщо намагаєшся уникнути порожнечі.

Вид з місця біля бару, де так добре писалося

Ми хочемо створити власні світи задля того, аби змінити правила, бо наявні нас тиснуть і розчавлюють. Люди, яким затишно в цьому світі, просто живуть. Світ не знає щасливих імен, бо вони просто щасливі. Біль зумовлює потребу в русі. Позбав людство болю, і прогресу не стане. Ми воюємо з природою, закатуючи землю шарами асфальту, перемагаємо клімат кондиціонерами, літаємо швидше за птахів, подовжуємо своє життя, змінюємо фізичне тіло відповідно до стандартів того, що нині називають красою. Щоразу сподіваючись зробити світ щасливим місцем. Ми настільки захопилися грою у прогрес, що забули його цілі. Нехай уже штучний інтелект нарешті обробить квінтильйони одиниць інформації про нас і зробить усе як треба. Вивчить нас до анти-кварків і глюонів, а потім ще глибше, до самої порожнечі. Щоби вивільнити наш власний час на дослідження сенсу, якого зрештою також не стане.

Світ змінюється ззовні і не змінюється зсередини, стрімко біжить і залишається на місці. Я дивлюсь на цю картину, відчуваю питання, які варто поставити, але їх все більшає, а відповіді аж ні на крок не наближаються. Здається, часом я трохи розумію себе і трохи — людей навколо, але переважно це знання про те, якими одинокими ми є. Все, що ми можемо, — це змінити картинку за вікном, збуджуючи гормони, що на певний час заблокують рецептори нещасності.

Хтось будує свій комфортний світ через роботу, хтось через сім’ю, хтось через змінену свідомість, хтось через епатаж, хтось через творчість. Творчість є зведенням  комфортнішого світу. Але ось біда  — відповідно до теореми Геделя про неповноту, будь-яка формальна система вимагає аксіоматичної основи. А світ є формальною системою. Ми маємо змусити новостворений світ працювати за диктатом наших правил, встановлених як аксіоми. Нам це подобається, тож ми щиро дивуємося, коли інші тікають від нашого світу зі знервованими посмішками. Обіцяють колись повернутися, знаючи наперед, що брешуть.

Знайдений в Сатанові дорогою додому напій eXpresso

Література ― найбюджетніший, а отже найскладніший варіант творчості. Олівця і паперу достатньо, щоби творити письмову літературу, — для усної вистачило б самих людей, — усі фарби і спецефекти з’являться згодом. Сповнені неспокоєм люди намагаються віддати власний біль іншим через персонажів, конфлікт, кульмінацію і катарсис, несвідомо підкреслити кінцем історії конечність світу. Літературу творять нещасливі люди у сподіванні віднайти інших нещасливих людей з подібним діагнозом. Хтось із них не вірить, що світ може стати кращим місцем. Хтось таки дарує гепі-енд, там в кінці, перед завершенням історії. Та кожна книга приречена на останні сторінки, які знищать її світ.

Література стає окремішнім світом для обраних. Вони розповідатимуть, що, як, для чого, хто що думав колись у минулому, які світові проблеми розв’яже чергова книга. Їм комфортно і затишно в літературі, вони знають про цей світ багато, і їм тут справді затишно. Як же тут затишно і комфортно, навіть коли боляче. На відміну від решти світу. Якої решти світу? Ніякого іншого світу не існує. Література поглинає всі наявні та уявні  світи. Якої ще решти світу? Її і справді не існує.

09.08.2025. Тюдів. Літшкола.

Фото надані автором і Litosvita

FOMO, або Як не втопитися в шоколадній річці

авторка Валерія Бабко - 21.08.2025 в Есеї

Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.

Коли мені було одинадцять, ми з мамою полетіли в Туреччину, і я познайомилася з концепцією шведського столу. Вам пропонують різні страви, а ви вибираєте те, що смакує найбільше. Проте там, в Аланії, я інтерпретувала цю концепцію інакше. Побачивши столи з різними видами яєшні й круасанами, тістечками й пахлавою, йогуртами й айраном, я розгубилася. Стільки всього, й усе хочеться спробувати! 

Я наповнила три тарілки їжею, а потім пішла по десерт — шматок  кавуна чудернацької форми. На мене з нерозумінням дивилися турецькі офіціанти. Виявилося, що кавун був декорацією. Не встигли ми з мамою дійти до пляжу й розстелити рушники, як у мене закрутило в животі. Моє тіло намагалося сказати: забагато! Решту дня я пролежала в номері, думаючи над уроком, який мені виклав all inclusive: жадібність — це погано, або, цитуючи маму, «що занадто, то не здраво». Я ледь не потонула в шоколадній річці, як Августус Глуп.

Літературна школа певною мірою і є шведським столом. Вам пропонують багато різних активностей. Хочете, встаєте о сьомій ранку на ранкові сторінки з Нікою Чулаєвською. Хочете — йдете слухати про вампірів та гобітів. Хочете — вчитеся будувати особистий бренд з Оксаною Зьобро. Ще можна спробувати щось написати: оповідання, есей, ваш варіант. Або знайти друзів, а ще краще — читачів для дебютного роману. Та й територія садиби така гарна, треба прогулятися. А ще краще сходити в ліс. А ще — в похід у гори. Дивно бути в Карпатах і не сходити в гори. А ще хотілося б поспілкуватися з лекторами. А якщо пощастить, випити з ними пива в колибі. І виспатися не завадило б, бо ж ранкові сторінки. Залишається тільки одне питання:  куди в цей графік вмістити басейн?

Першого дня я бралась за всі запропоновані активності. Ранкові сторінки, йога, спілкування з іншими учасниками, пітчинг роману ніби «між іншим», лекції, ідеї для есею та оповідання, вино на welcome party. Я відчувала себе Герміоною Грейнджер: старанна, продуктивна, комунікабельна! Комплекс відмінниці, привіт.

Другого дня я не прокинулась на ранкові сторінки. Голова гуділа від випитого, обговореного й почутого, але я не втрачала ентузіазму. Навіть біля басейну я працювала над сюжетом оповідання й уявляла його персонажів, замовивши перед тим пиво для натхнення. А ще щиро дивувалася, коли чула: «я не буду писати есей, мені не цікаво видаватися» (в сенсі?); «я не починатиму оповідання, бо часу закінчити й так не вистачить» (а ранкові сторінки для чого?); «я не братиму участь в літературних читаннях, бо боюся критики» (так вона ж робить текст кращим!); «я хочу просто відпочити» (???). Тобто ви не нагрібатимете на тарілку все, що пропонують? Не намагатиметеся взяти від цього досвіду все?

На третій день я багато позіхала і мало говорила. Оповідання не подобалось, якась банальщина. Есей — що це взагалі? Шлях думки… Мої думки вели мене тільки в номер під ковдру. Але і там не було спокою: за вікном хтось грав у настільний теніс і голосно сміявся. Серед цього галасу неважко було розпізнати дзвінкий сміх Богдани Романцової. Я лежала й думала: «Я маю бути там, грати в теніс і радіти життю. Спілкуватися з кураторкою й обговорювати улюблених письменників». Ох…

Четвертого дня я знову пропустила ранкові сторінки. А замість йоги знайшла дерев’яну гойдалку й почала переписувати оповідання. Піднявши очі від ноута, я чи не вперше роззирнулася довкола. Верхівки гір визирали з-за хмар, сонце виблискувало в озері, по руці повз маленький жучок. Так гарно навколо, а я нічого не помітила за спробами встигнути все. Я пропустила лекцію про поезію й пішла в ліс прогулятися. І з кожним кроком в мені наростала думка: а чи не забагато я на себе беру?

День п’ятий, останній, я вирішила провести по-своєму. Зробити все те, чого не дозволяла собі раніше. Прочитати неідеальне оповідання на групових читаннях. Повалятися у гамаку й нарешті взятися за книжку. Поплавати в басейні й послухати музику. Підійти до людей, до який так і не підійшла. Пограти в більярд з Богданою Романцовою й Ростиславом Семківим. Стати chill guy хоча б на день. Напитися.

І хоч наступного ранку я прокинулася з похміллям, згадуючи, скільки видів алкоголю змішала на прощальній вечірці, я була щаслива. Так, і тут жадібність взяла своє. Так, і тут я не змогла вчасно зупинитися. Але це вже не тема цього есею — це тема моєї наступної консультації з психотерапевтом. 

Фото надані Litosvita

авторка
Валерія Бабко

Бите скло

авторка Анастасія Козловець - 21.08.2025 в Есеї

Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.

Зі свого вікна готелю я дивлюся на басейн і гори. Красиво. Ми тут постійно пʼємо. Так і виглядає літературна богема на мінімалках, чи не так? Вино й пиво для творчості обовʼязкові.

А може, не для творчості. Може, для звʼязку. Я оточена фантастичними, талановитими й цікавими людьми; я хочу прожити життя кожного й кожної з них, зайти в їхні світи; хочу, щоб вони залишили на мені свій слід, змінили мене, зробили з мене одну з них — фантастичну, цікаву. Я пірнаю у вир чужих думок і виходжу з них сухою, камʼяна шкаралупка навколо мого слизистого тіла лишається неторкнутою, і я в ній наодинці. Вино допомагає. Створює крихітні тріщинки на панцирі, і я нарешті можу на зовсім трошечки визирнути, я можу бути серед своїх і почуватися своєю.

Тоді я розпружуюся й оглядаю місцевість знов. Досі красиво. Красиві люди, красиві думки, ми стоїмо й тримаємо цигарки напівпрозорими пальцями, говоримо про Воннеґута, можливість існування хибних інтерпретацій, плітки у видавничій сфері й нові імена, що зачаровують публіку, — цікаво, чи надовго?

І серед пліток, і флірту, та уривків лекцій, я думаю, що ми такі яскраві, такі різні й привабливі, ми просто як відшліфовані морем уламки пляшкового скла, хтось від «Львівського 1715», а хтось від «Романе-Конті», але це не важить, кожен — однаково загублений і не потрібний нікому, крім малої дитини, що підбере нас і роздивлятиметься під настільною лампою, а ми відкидатимемо кольорові тіні на її казковий світ. І я думаю про це, а сигнал повітряної тривоги в Києві наздоганяє мене й заштовхує на дно болота — і раптом ми всі там, і немає тепер вже ніякої різниці між нами, лише купа уламків, на яку й дивитись не варто. Навіщо? Навіщо ми це робимо? Навіщо щось писати? Навіщо перекладати? Кому цікавий стиль, кому цікаві образи, коли ми живемо у світі з мʼяса й крові, у світі, де слова важать тільки тим, хто в них живе, а формують його ті, хто слів не розуміють?

І я хапаю себе за барки, бо знаю, що все це брехня, що це не відсутність сенсу, що війна не знищила сенсу слів, але… відчувається саме так, і нічого ти з цим не зробиш. І ходиш і постійно нагадуєш собі, що так, продовжуй, пиши, роби, це комусь потрібно, навіть якщо лише тобі, — і від цього ще гірше, бо ж літературу я люблю, люблю довго і сильно, а робити те, що любиш, у війну — хіба не зрада? Ще й щось таке підкреслено антимілітарне. Бо ж святі лише страждання. Схили голову і їбаш, їбаш, поки з потом не вийдуть думки, і не скигли — хоча ні, скиглити можеш, але лише по суті, лише жертовно, лише заради великої мети.

Цікаво, чи наші лектори й ментори теж це відчувають? Я би багато віддала за те, щоб почути відповідь «ні» й повірити їй. Але, на жаль чи на щастя, тут ти розумієш, що вони теж люди, і навіть гірше — вони їбашать і пʼють. То куди я стрибаю? Куди я можу стрибати?

За пʼять хвилин я закрию ноут і надягну на себе усмішку. Я претензійно говоритиму про щось абстрактне, я піду на лекцію до Олександра Бойченка і записуватиму в нотатки його цитати, і я житиму так, ніби сенс є. Бо я знаю, що він є. Колись, може, ще й відчую. А як ні, то… може, напишу ще один есей.

Фото надані авторкою і Litosvita

Синусоїда

автор Ігор Тітов - 21.08.2025 в Есеї

Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.

Синусоїда — це базова і важлива математична функція. Вона відображає собою хвилю, яка підіймається і йде на спад. І що найважливіше — розгортається вона в нескінченність. Її можна асоціювати з емоційним станом людини.

Приїзд до літературної школи і всі подальші дні та активності тут несуть за собою велетенський спектр емоцій. Гіганти з Йотунгейму були б карликовими проти цих емоцій. Спектр їх найрізноманітніший. Та найцікавіше, що вони можуть, як хвиля, нахлинати за тих самих обставин, за того самого оточення. Піднесення і спустошення. Ти захоплюєшся людьми, які тут знаходяться, які тебе оточують. Вони всі неймовірно різні та цікаві: зі своїми успіхами та досягненнями, життєвими історіями, які інколи бувають доволі непрості, та з унікальною енергетикою. Вони змушують відчувати захоплення, піднесення та мотивацію творити. Ось і синусоїда досягла верхньої точки, свого піку. У цей момент вона плавно йде в піке, до свого супремуму. Спустошення від того, що на їх фоні, ти відчуваєш себе не таким. Не таким яскравим. Не таким креативним. Не таким успішним. Можливо навіть, тобі не місце тут. Середовище незмінне, воно єдине в часі та місці, але викликає таку сильну внутрішню хвилю.

І таких моментів безліч. Страх і невпевненість перед виступом обертається задоволенням та оплесками інших. Сумніви у власних ідеях для оповідання змінюються на віру в їх життєздатність та креативність після озвучення. Від мікромоментів та ситуацій — до глобальних та масштабних подій. Ця синусоїда завжди поряд і невпинно переслідує тебе весь час. Виникає іронічна надія: я ж не один відчуваю це, чи не так? Питання до соціуму, який тебе оточує тут і зараз та спричиняє цю хвилю. І ось парадокс. Питання перетворюється на бажання резонансу у спільноті. Щоб усі відчували щось схоже, а отже, не тільки позитивні емоції, а й негативні.

Та чи можна зазирнути в голови до інших і зрозуміти це? Ні. На таке здатні тільки всякі менталісти з коміксів. Це можна зробити тільки з собою, та ніяк з іншими. Хоча людина така істота, що не завжди здатна і себе збагнути, а тут ще й інших індивідів треба, з якими ти закритий на одному клаптику планети всього на п’ять повноцінних днів. Відповіді не отримати, хіба організовувати якесь дуже хитромудре опитування-анкету. Краще просто пофантазувати. Процес, який не потребує підкріплення ніякими фактами. Чи може людина, яка прямо заявила, що переживає перед власною презентацією, відчувати піднесення після її закінчення? Чи може людина, яка не мала жодної ідеї для представлення оповідання, відчувати захоплення іншими і страх власної нездатності таке згенерувати у своїй голову? Чи може людина відчувати зв’язок з іншою людиною, яка пройшла схожі проблеми й обставини в своєму житті та отримувати від нього як і захоплення та відчуття єднання, так в одному ж флаконі — і сум та занепокоєння, що в когось теж був такий досвід? Звучить, що на ці питання, як і на багато інших, які можна вигадати, відповідь швидше ствердна ніж заперечна. Можна пофантазувати, що ці синусоїди в кожного. Кожен з нас стикається з цим емоційним збуренням, з безжальним максимумом і мінімумом значень цієї функції.

То що ж це наше прокляття і благословення в цьому красивому, але замкненому просторі? Адже відчуваємо ми і хороше і погане за таких обставин. Така наша хитра пастка соціальних істот, з якої ніяк не виплутатись? 

В математиці існує просте й елегантне рішення такій проблемі. Поставити модуль на функцію. Тоді її значення будуть тільки позитивні, а негативні будуть автоматично відрізатись.

Чи можемо ми таке провернути? Знайти наш модуль, який буде паличкою-виручалочкою в цій ситуації. Швидше, так, ніж ні, але це точно не буде так просто, як здається на перший погляд. Піти в аскетизм, сховатися від усього цього проклятого місця зі своїми людьми? Радикально. Дієво. Варіант, який міг виринати у голові кожного і не виглядати, як якесь божевілля. Та тоді втрачається весь сенс перебування тут, свідоме обмеження від цілої купи можливостей, які нам надаються. Ще й за наші гроші. Та й соціалізацію ніхто не відміняв. Ми кайфуємо й отримуємо задоволення від цього. Це наша потреба. Отже, аскетизм не спрацює. Що ж тоді? Наполеглива внутрішня праця, робота над кожною емоцією та заглушення і відкидання непотрібного негативу, який генерує наша бідна голівонька. Так ми і будуємо оцей свій «модуль». У кожного він власний, унікальний та індивідуальний. Тому що такі ми люди. Не знайдемо ідентичного собі в цьому світі, населеного мільярдами нашого ж виду. У кожного це свій тернистий та непростий шлях, який ми проходимо з дня у день, щоб негативних значень синусоїди було якнайменше. Як співають класики — гурт «Курган і Агрегат»:

«Каждий день борьба
Це человеческа судьба»

Фото надані Litosvita

автор
Ігор Тітов

Осмислення перед поверненням. Про важливість представленості кримськотатарського мистецтва

авторка Марія Шамич - 19.08.2025 в Есеї, Мистецтво

Досліджуючи місце кримськотатарської спадщини в українській мистецькій історіографії, Стефанія Демчук у статті «Amazing stories?» зауважує, що, на відміну від спадщини православної, кримськотатарське мистецтво, яке має ісламське, османське та багатокультурне коріння, не вписувалося до українського канону, побудованого на етнічній основі. Історія українського мистецтва створювалася під впливом радянської історіографії з фокусом на народне, що відповідало імперським ідеям про культурну роль етнічних українців. При цьому спадщина інших культур, зокрема кримськотатарської, ігнорувалася. Навіть після 1991 року ситуація суттєво не змінилася: незважаючи на незалежність України, етнічна модель нації як основа для вивчення мистецтва зберігалася, а досвід інших народів або залишався поза увагою, або був представлений окремо. 

Не буде помилкою проекціювати подібне ставлення до кримськотатарської культури на уявлення українців про кримських татар у контексті політики та загального сприйняття. Як пише Марія Шинкаренко: «До 2014 року українці, окрім спогадів про літню відпустку, не мали особливої прив’язаності до Криму і не надто дбали як про півострів, так і про кримських татар […] Відсутність в України стратегічного бачення та уваги до півострова спростили процес анексії для Росії».

Стоячи перед невизначеним майбутнім Криму, ми не маємо права зупинятися — ані в аналізі подій минулого, ані в розробці стратегії реінтеграції півострова. Друге не може відбутись, допоки не буде пророблена праця з осмислення історії і кожен українець не сформує власну чітку позицію стосовно важливості повернення Криму. Головним мотивом цього процесу має стати прагнення до відновлення історичної справедливості, підсилене усвідомленням причетності (не важливо: прямої чи опосередковоної) кожного з нас до Криму. Брак відчуття причетності становить серйозну перешкоду для реінтеграції тимчасово окупованого півострова. Один зі шляхів подолання цієї перешкоди — культурна реактивація Криму в суспільній уяві України через мистецькі проєкти, освітні ініціативи, публічні лекції та переосмислення історичних наративів.

Мистецька інтервенція як спроба діалогу?

Виставки «Алхімічна капітуляція» (1994), яка відбулась на військовому кораблі «Славутич» у Севастополі, та «Кримський проєкт II» (1998) під кураторством Марти Кузьми чітко засвідчили, що культурна присутність України в Криму не лише не є нейтральною, а й може сприйматися як політична інтервенція — символічний акт заявлення суверенітету та привласнення простору, який історично перебував у зоні ідеологічного напруження. Показовим стало артикулювання кураторкою чільного місця кримськотатарського мистецтва в загальноукраїнському через залучення до «Кримського проєкту ІІ» художників Мамута Чурлу, Ісмета Шейх-Заде, Ахмета Аметова, музики Енвера Ізмайлова.

Ілля Чичкан, Бойс 200 зент, триптих, 126 × 135 см, авторська робота за старою татарською технологією ткацтва, представлена на «Кримському проєкті ІІ»

Як зазначала Марта Кузьма в одному з інтерв’ю: «Проєкт “Алхімічна капітуляція” мав відгук, але порозуміння прийшло тепер, у 1998 році. Зараз західні інституції хочуть знати більше про нього, про середовище, що спричинило його виникнення». Але чи було продовжено цю розмову опісля? 

У 2012 році кураторська група Худрада представила у Севастопольському музеї ім. Михайла Крошицького виставковий проєкт під назвою «Спірна територія», однією з цілей якого було наголосити на проблемі інституційної централізованості українського мистецтва. Показовою стала реакція місцевих митців на перформанс «Безголові» київської групи TranzLaboratorium. Люди в чорних смокінгах супроводжували безголових істот, які покладали квіти до пам’ятників військової слави Севастополя. Севастопольські художники перервали виставу киян. Цей епізод є одним із прикладів, що свідчить про відсутність діалогу, яка не обмежувалася лише мистецькими спільнотами, а охоплювала й ширші суспільні зв’язки Криму та материкової України.

Творення і збереження

Історія кримських татар нагадує стрічку, епізоди якої були вирізані, пошматовані та моментами уповільнені, з елементами механічного відтворення травми замість живої оповіді. Перед нами стоїть завдання зібрати цю стрічку наново, проявляючи всі її події — так, щоб трагедії не затьмарювали моменти гідності, опору й звитяги, яких також було чимало. У працях Гульнари Абдулаєвої, Олександра Галенка, Олекси Гайворонського та інших дослідників історії Криму висвітлені ці маловідомі сторінки й підкреслено важливість історичних зв’язків між Кримом та Україною. Такі знання варто популяризувати, аби формувати в суспільстві розуміння Криму як невіддільної частини спільної історичної пам’яті.

«Історія Криму. Коротка оповідь великого шляху», «Країна Крим. Нариси про пам'ятки історії Кримського ханату» Олекси Гайворонського

Довгий час народні та етнографічні мотиви залишалися визначальними в кримськотатарському мистецтві. Російський колоніалізм та радянські репресії викорінювали модерну кримськотатарську культуру й думку, що завдяки Ісмаїлу Гаспринському та його учням мали вплив на весь тюркський світ. За словами кримськотатарської журналістки Мавілє Халіл, радянський період приніс певну відмову або примус до відмови від релігійної ідентичності. Повернення додому супроводжувалося намаганням надолужити це, що створило з одного боку традицію, а з іншого — маргінальні групи, які відокремлюються лише релігійною ідентичністю. Склалося враження, що представники сучасного кримськотатарського мистецтва переважно не сформували візуальну мову, позбавлену прямого зв’язку з традицією. Проте ця тісна прив’язаність зумовлена постійною загрозою знищення та зникнення самої кримськотатарської культури. Її представники не мають розкоші абстрагуватися від своїх коренів, адже це означало б ризик остаточної втрати. Вони залишилися сам на сам із власною культурною пам’яттю. 

Зокрема, художник-кераміст Рустем Скибін уже понад 25 років досліджує і розвиває традиційні кримськотатарські ремесла, особливо кераміку. Він працює в авторському стилі Quru Isar / Куру Ісар, де лінія є межею між двома кольорами глазурі або емалі, а також звертається до автентичних кримськотатарських орнаментів. Рустем Скибін вважає своїм учителем Мамута Чурлу та продовжує передавати здобуті знання наступним поколінням. Однією з його учениць є кримськотатарська мисткиня Севіля Наріман-кизи.

Мамут Чурлу, художник, мистецтвознавець і засновник організації «Кримський стиль» (Чатир-Даг), присвятив своє життя дослідженню та популяризації орнаменту «Орьнек». У 2021 році зусиллями громадської організації «Алєм» на чолі з Есмою Аджієвою було зібрано досьє для подання «Орьнек» до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства. На підставі цього досьє на 16-му засіданні Міждержавного комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО «Орьнек» за поданням України було офіційно включено до цього списку. Цей приклад ілюструє важливість активізму та розвитку громадських ініціатив серед представників кримськотатарського народу і свідчить про важливість просвітницької та дослідницької діяльності.

Мамут Чурлу, декоративна таріль «Рай», майоліка

У той час, як Мамут Чурлу та Рустем Скибін прямо переосмислюють історичну традицію, художник Халіл Дервішев та мисткиня Леонора Янко звертаються до сучасних образів, які відгукуються новим поколінням. Роботи Халіла Дервішева вирізняються кольоровою палітрою та складною, багатошаровою композицією, що поєднує елементи фігуративності, символізму та експресивної абстракції. А сам митець наголошує, що робить політичне мистецтво кримських татар. Також Халіл займається активною громадською діяльністю та роботою з молоддю. Леонора Янко у проєкті «НЛО — Надто Лагідний Об’єкт» через фантазійні образи вдаваних милих створінь та краєвидів з невідомого світу привертає увагу глядача до трагедії знову втраченої кримськими татарами батьківщини. Через російську окупацію молодь, яка воліє свободи та європейського вибору, отримала долю вигнанців із Криму. У мистецькій практиці Леонора Янко звертається до живопису, кераміки, рухомого об’єкту.

Халіл Дервішев, «Дух динамічного спротиву», 2019
Леонора Янко, «Гедоністка» із серії НЛО. Надто Лагідні Об’єкти, кераміка, ручне ліплення, 2020р.

Певний стрибок від народного до сучасного, якого ми підсвідомо очікуємо від кримськотатарських митців, неможливий без створення належних для цього умов відчуття безпеки та підтримки спільноти. Як приклад можна навести резиденцію «Дім постійного вигнання», в якій узяли участь 5 мисткинь та митців кримськотатарського походження: Юсуф Абібулаєв, Рената Асанова, Еміне Зіятдін (Зіятдінова), Севіля Наріман-кизи, Ельміра Шемседінова. Протягом резиденції вони вивчали музейні архіви, долучались до лекцій дослідників кримськотатарської національної спільноти та працювали над власними проєктами, які можна побачити на виставці у Garage 33. Gallery-Shelter до 7 вересня 2025 року.

Афіша проєкту й однойменної виставки «Дім постійного вигнання»

Таких проєктів має ставати більше, аби представники кримськотатарського народу мали змогу знайти свій голос і бути почутими в сучасності. Кримськотатарська складова невід’ємна в культурі української політичної нації, яка постає на наших очах, виборює у війні та творчості багатовимірне спільне майбутнє.

Фото і віжуали — openarchive.com.ua, archive.pinchukartcentre.org, ornek-crimea.com; надані митцями Халілом Дервішевим, Леонорою Янко

Тексти створено в межах освітньої програми PinchukArtCentre для молодих спеціаліст_ок культури «Вступ до професії». Ментор курсу по роботі з текстом Костянтин Дорошенко — арткритик, публіцист, куратор.

авторка
Марія Шамич

Дайджест культурних подій (з 18 по 24 серпня)

авторка Софія Богуславець - 18.08.2025 в Події

18 серпня, понеділок

Виставка «За словами Ганни їй добре думається дивлячись на гладкий бетон» та серія «Друзям присвячується»

Київ, The Naked Room
Графік роботи: щодня, 9:00–22:00
Виставки тривають до 18 вересня

З нагоди 50-річчя художника Петра Ряски відкриваються дві великі виставкові серії. «За словами Ганни…» присвячена готелю «Інтурист-Закарпаття» та резиденції «Вибачте, номерів немає». Це живопис, відео й фото, що розповідають про взаємодію митця з простором, де він тривалий час працює як куратор. 

Друга серія, «Друзям присвячується», складається з портретів, створених протягом останнього десятиліття — це відкрита, щира данина мистецькому колу, що сформувало спільноту району Золотих Воріт. Проєкт охоплює понад десяток артпросторів і поєднує інтимне з документальним.

Більше на сайті простору та на інстаграм-сторінці.

Показ фільму «Іа»

Тернопіль, креативний кластер Na пошті
Початок о 19:00

Це драматичний фільм Єжи Сколімовського, який зосереджується на ослові Іа, колишньому артистові пересувного цирку. Після закриття цирку він вирушає у мандрівку Європою, де зустрічає найрізноманітніших людей — від зворушливо добрих до жорстоких. Це філософська історія, показана очима тварини, яка відкриває глядачеві як людську доброту, так і байдужість. Показ відбувається за підтримки Arthouse Traffic. Вхід на подію вільний.

Більше у фейсбуці простору.

Можливості для спеціалістів: Open call. Стипендія імені Антонена Арто. Південь

Дедлайн подачі заявки — 20 серпня
Воркшоп відбудеться у Миколаєві у вересні

Це конкурс перформативного мистецтва, у фокусі: експериментальні камерні вистави,  перформанси, міждисциплінарні, аудіо або танцювальні роботи. Стипендія імені Антонена Арто вдруге зосереджується на підтримці митців і мисткинь із південних областей України: надає фінансову, організаційну і менторську підтримку. У фокусі ідей, а згодом і проєктів — локальні досвіди і рефлексії про регіон.

Протягом п’ятиденного воркшопу у Миколаєві 20 учасників й учасниць зможуть розвинути власний проєкт і подати його на фінальну стипендію. Обрані 5 ініціатив буде реалізовано в південному регіоні наприкінці 2025 — початку 2026 року.

Програму заснував фонд proto produkciia та Opera aperta за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», у партнерстві з Одеським національним художнім музеєм та платформою MY ART.

Заповнити анкету для участі та дізнатися більше можна за посиланням.

19 серпня, вівторок

Розмова «Наука чи фантастика: розбираємось у кентаврах і драконах»

Київ, книгарня «Книголенд»
Початок о 19:00

У події візьмуть участь доктор біологічних наук, працівник палеонтологічного відділу Національного науково-природничого музею НАН України Леонід Горобець, філологиня, авторка фентезі «Вовчі землі» з циклу «По той бік» Наталя Заруднюк, а модеруватиме авторка чотирьох книг у жанрі фантастики Валерія Савотіна. Спікери міркуватимуть про міфічних істот із різних позицій: наукової, культурної (чи то пак міфологічної).

Більше про подію в інстаграмі.

Відкриття виставки «Будьмо! Карпо Трохименко»

Хмельницький, Хмельницький обласний художній музей (ХОХМ)
Початок о 12:00

Музейний проєкт «БУДЬМО!», який триває з 2024 у просторі, знайомить відвідувачів із творчістю митців-ювілярів, чиї роботи зберігаються в музейній колекції. Цього разу експозиція присвячена Карпу Трохименку — видатному українському художнику, пейзажисту та педагогу, якого також називають «поетом сонячного дня».  У колекції музею: вісім живописних й один графічний твір митця.

Більше в інстаграмі й фейсбуці.

20 серпня, середа

Виставки сучасного українського дизайну «ДВРЗ Design Days»

Київ, MLYN design hub та Panoptikum Gallery
Початок у перший день з 14:00
Наступні дні з 11:00
Події тривають до 24 серпня

ДВРЗ Design Days — одна з головних подій про сучасний український дизайн, що об’єднує масштабні виставки, освітню програму, інтерактиви, музику та маркет дизайнерських речей. Протягом п’яти днів відвідувачі зможуть побачити експозиції у чотирьох секціях: Промисловий дизайн (кураторка — предметна дизайнерка Єлизавета Дін), Функціональне мистецтво (курує українська архітекторка та дизайнерка інтер’єрів Вікторія Альохіна), Українські матеріали (кураторка — архітекторка, дизайнерка і співорганізаторка ДВРЗ Design Days Анаіт Данієлян), а також ексклюзивно цьогоріч  — експериментальний дизайн «ДВРЗ Lab» (Куратор — український предметний, інтер’єрний дизайнер та архітектор Максим Войтенко). У межах цієї секції відвідувачі зможуть побачити шлях продукту, який починається з ідеї дизайнера і врешті готовим потрапляє у побут.

Серед експонатів також планують презентувати серійні меблі, світильники, унікальні артоб’єкти, вироби з українських матеріалів і дизайнерські експерименти.

Щоб відвідати подію, потрібно зареєструватися.

Більше про події в інстаграмі.

Благодійний показ фільму «Ми не згаснемо»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 18:30

Документальна стрічка «Ми не згаснемо» режисерки Аліси Коваленко розповідає про п’ятьох підлітків з Донбасу, які готуються до експедиції в Гімалаї. Водночас у фільмі досліджують переживання молодого покоління українців, чиї мрії та надії частково або повністю зруйновані війною. 

Показ проходитиме у благодійному форматі: вхід за донат на підтримку проєкту благодійного фонду «Українські мурахи», що допомагає людям, які втратили житло або перебувають в окупації. Після перегляду — сесія Q&A з режисеркою.

Більше про подію на сайті та в інстаграмі.

21 серпня, четвер

Розмова Ярини Шумської і Влодка Кауфмана про перформанс

Львів, Львівський муніципальний мистецький центр
Початок о 17:00

Зустріч відбудеться в межах виставки Ярини Шумської «Затамувавши подих» і буде присвячена перформансу як мистецькій практиці. Учасники — Влодко Кауфман та Ярина Шумська — поділяться власним досвідом, міркуваннями про присутність, меморіалізацію, тіло в мистецтві та розвиток перформативного мистецтва у Львові. Подію модерує Олександра Кущенко.

Сама персональна виставка художниці Шумської досліджує теми втрати, внутрішньої тиші, сили любові та пошуку опори у темні часи, а в експозиції представлені живопис, інсталяції, фотографії, відео перформанси та тексти, об’єднані у три виставкові простори. Роботи резонують з філософією Віктора Франкла, зокрема ідеєю любові як джерела сенсу.

У межах виставки заплановані наступні воркшопи і розмови.

Щоб долучитися до події у четвер, потрібно зареєструватися на сторінці сайту.

Старт показу фільму «Троє»

у кінотеатрах різних міст України

«Троє» — пригодницький історичний екшн режисера Івана Кравчишина. Фільм переносить у час боротьби за незалежність України 1917–1921 років. Двоє махновців, які здійснюють невдале пограбування червоноармійського конвою, але натомість опиняються в одній команді з полоненим червоним командиром. Троє ворогів змушені стати побратимами у боротьбі проти спільного ворога.

Більше в інстаграмі.

Старт показу фільму «Едем»

у кінотеатрах різних міст України

Стрічка Рона Говарда «Едем» оповідає про групу ідеалістів, яка приїздить на віддалений острів у Галапагоському архіпелазі, щоб створити утопічну спільноту. Однак прибуття загадкової Баронеси порушує крихкий баланс, а те, що мало стати раєм, перетворюється на арену психологічної боротьби, маніпуляцій і нерозкритих злочинів.

Більше в інстаграмі.

Ретроспективний показ аніме «Мірай із майбутнього»

у кінотеатрах різних міст України

Це стрічна одного з провідних режисерів японської анімації та засновника студії Studio Chizu Мамору Хосоди. У центрі сюжету «Мірай із майбутнього» — 4-річний Кун, який переживає появу молодшої сестрички. Але все змінюється, коли він зустрічає Мірай із майбутнього (до слова буквально ім’я Мірай можна перекласти як «майбутнє»). Разом вони подорожують у часі, щоб краще зрозуміти себе і свою родину.

Фільм був номінований на «Оскар» за найкращу анімацію, брав участь у Каннському кінофестивалі та став шедевром, що поєднує тему сім’ї з фантастикою і тонкою візуальною мовою. Це друга частина ретроспективного циклу аніме-показів Хосоди, який реалізує KyivMusicFilm, перед цим була стрічка «Вовчі діти Аме та Юкі».

Більше на сайті та в інстаграмі.

22 серпня, п’ятниця

Виставка «Чи співають?»

Івано-Франківськ, Асортиментна кімната
Початок відкриття о 18:00
Виставка триває до 30 серпня

Друга виставка в межах програми «Чи співають жаби в стінах?», яка досліджує досвіди втрати, повернення та невловної присутності відсутнього. У центрі — роботи митців і мисткинь, що служать у війську, створені в тандемі з цивільними колегами, а також окремі індивідуальні проєкти. Виставка не дає прямих відповідей, а натомість запрошує до спільного переживання складних тем: смерті, пам’яті, очікування. 

Виставку організовують за підтримки ERSTE Foundation. Кураторки — Альона Каравай і Оля Поляк

Більше в інстаграмі.

23 серпня, субота

Публічний запис подкасту «Шалені автор(ки)» за участі Віри Агеєвої та Оксани Забужко

Київ, Книгарня «Є» (вулиця Лисенка, 3)
Початок о 17:00

Жива розмова на перетині літератури, історії та політики: про сучасну Європу, ідентичність українців, культурну пам’ять та трансформації національного наративу. Спікерки подкасту, літературознавиця Віра Агєєва й письменниця, інтелектуалка Оксана Забужко говоритимуть про перехід від «проєкту Хмельницького» до «проєкту Мазепи», побудову моста до Заходу, невивчені уроки історії та потребу у видимості України на культурній мапі світу.

Більше в інстаграмі.

Музичний вечір «Микола Лисенко — initium української класичної музики»

Черкаси, Morris Space
Початок о 18:00

Подія, присвячена розмові через музику про композитора Миколу Лисенка: так умовно на прикладах — живого виконання творів митця за участі Олесі Рожкової (вокал, сопрано), Євгенії Марчук (композиторка) й Інни Пшенічкіної (фортепіано). Initium означає «початок», тож слухання композицій допоможе відвідувачам самостійно відкрити для себе геній Лисенка.

Про подію в інстаграмі.

24 серпня, неділя

Відкриття виставки «Переродження»

Вінниця, MŌNTAЖ
Початок о 16:00
Виставка триває до 13 вересня

Виставковий проєкт присвячений темі внутрішньої трансформації в сучасному українському мистецтві: через живопис, інсталяції та скульптурні форми авторки — Анастасія Григор’єва, Олена Маричевська, Галина Байда, Лілія Тополюк — досліджують оновлення, кризи та пошук нових ідентичностей. Проєкт об’єднує персональні історії з колективними переживаннями. На відкритті відбудеться жива розмова з художницями та кураторкою Марією Бак, частування від місцевих партнерів і знайомство з творами.

Більше в інстаграмі.

Випроби сонцем: про досвіди літа в класичній українській літературі

автор Марія Копаньова - 14.08.2025 в Книжки

Роман «Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького та збірка «На острові» Михайла Коцюбинського, що нещодавно вийшли друком у книжковій серії «Vivat Класика», тематично споріднені наскрізним мотивом літа — лімінальної доби, коли розпашіла жарінь міст та курортів споряджає до самопізнання й пригод. Такі простори спеки стають своєрідними лабораторіями людського досвіду просто неба: принципи тут випробовуються бажаннями, а цінності підважуються сумнівами. Для героїв роману Нечуя-Левицького та оповідань Михайла Коцюбинського літо стає насамперед часом оприявнення незручних контроверсій та раптових одкровень, а для читачів — нагодою спізнати ще один вимір української класики, перейнятий конфліктами чесності з собою, відчуттям самоти серед натовпу та викликами національного розвитку. І все це — під золотом сонця, серед велелюдних бульварів, морських купань та сновидних марень про порозуміння між людьми-островами.

«Над Чорним морем»: Одеса як «античний» агон

За Іваном Нечуєм-Левицьким, портова Одеса 1880 року — це втілення епікурейства космополітів у лещатах імперії російського терору. Розвиток міста посприяв розквіту комерції: веремія мультикультурності на додачу до задушливого подуву літньої спеки невпинно збурює цю лише на позір курортну атмосферу. Міський символічний код включає головне описи обмежень і можливостей цілком оформленої культури споживання й забави, тоді як мотив національного розвою в місто наголошено не вписується, навіть випадає структурно, але цим самим і скеровує сюжет. Описи близького вже літа, кольорів неба та леготу вітру супроводжуються сатирою на людські ґанджі та суспільною критикою ідейного неприйняття національної культури як демократично вагомого фактора. Цю тему персонажі постійно обговорюють, і то жваво: «слова “народність”, “космополітизм”, “національність”, “добробут”, “українське письменство”, “честь”, “правда” сипались, неначе бризки з фонтану».

Товаришування Сані Навроцької та Наді Мурашкової — острівок притомних розмов серед буденної колотнечі. Під час прогулянок серед акацій подруг обходять становище єврейської жінки та проблема сродної праці. Вустами цих персонажок лунає і гостра критика надмірного споживання та гедонізму, перебільшеного з нудьги та розкоші: Саня й Надя вчителюють, їм не зрозуміти жаги до капелюшків та залицяльників. Хіба якщо останні перестрінуться кмітливими та начитаними. Видається, що в Одесі (Нечуй-Левицький нарікає місто маскулінізованою формою «Одес») легко бути ідеалістками, однак літня атмосфера міста лиш підважує і без того хиткі візії майбутнього та власного в ньому місця. Героїні мешкають у місцевому монастирському готелі коло морських круч — Великому Фонтані. Звідти видно, як сонце впадає у степ, а вода вилискує червоним. Однак навіть серед цієї вільготи моря та заквітчаних алей молодь невтомно дискутує про власні ідеали. 

Листівка з кінця ХІХ століття. Джерело: sinologist.com.ua

Селаброс каже: «Я й грек і не грек: я одесець, громадянин усього світу. Я космополіт і становлю принцип космополітизму вище од усього». На початках сюжету така позиція відгукується й дівчатам — вони цікавляться наукою, Саня мріє про вищі жіночі курси, а ідеал просвіти для неї переважає патріархальну візію панського добробуту (однак памʼятаймо, що від провидіння у вигляді шлюбу в Нечуя-Левицького ще ніхто не втік). Ціннісна матриця свободи, прогресу й гуманності обумовлює високий лет їхніх думок, однак реальність з її жандармами та депешами донощиків наголошує на потребі вкрай земній: бути обачливими. Але поки що Саня певна: «Я бажаю вищої просвіти й її таки добуду! Ми можемо добути своїх прав, прав женщини, тільки через вищу просвіту». Прибічник українського націоналізму Комашко докоряє Сані незнанням народу, мовляв, людина без національного ґрунту космополітизму не лише не потребує, він навіть шкодить їй. Це питання для Сані нове, а для самого Нечуя-Левицького — нагальне. 

Автор передмови до роману Максим Тарнавський відзначає дотичність цього роману до внутрішньої літературної полеміки з космополітичними ідеями Михайла Драгоманова, а читачі можуть пригадати ще й інший відомий міський текст Нечуя-Левицького — «Хмари», де критика космополітизму лунає насамперед через описи занепаду ціннісного укладу навчальних установ: «І Братство, і корпус академії, і з його вікон грізні сумні очі давніх українських учених дивилися на той чудний поїзд і чудували, що там, де вони колись були свідками боротьби за віру й Україну, там тепер хтось чужий справляє сатурналії, справляє комедії на науку й просвіту», тоді як більш прогресивну і проукраїнську позицію у «Хмарах» втілює Петро Радюк: «Радюк побув рік в університеті і вже скинув з себе той космополітизм або великорущину, якою надаряє нашу молодіж великоруська гімназія». Позиція космополітки Сані Навроцької «за вічні ідеї добра, правди, просвіти», за «принципи вселюдські й всесвітні!» змальована в цьому ж критичному річищі — відверто наївною, нежиттєздатною в умовах утисків національної культури царатом. Саня балансує на межі радикальної певності та докорінного підваження засад відомого їй світу — все це завдяки дискусіям, літу й, звісно, коханню. Над Чорним морем завжди буде місце пригоді: «“І моє серце тепереньки для мене — загадка!” — подумала Саня».

Картина Василя Кандинського

У «Над Чорним морем» літні вакації минають під знаком палких дебатів. У дискусіях з матеріалістом Фесенком Саня безугавно відстоює жіноче право на рівність: «Женщини повинні мати стільки права на вільну волю, як і чоловіки. Женщина до цього часу була невільницею, запертою, трохи не закутаною в покрівці так, як оця мебіль в світлиці». Однак Нечуй-Левицький розвиває цю феміністичну думку ще далі, делегуючи своєму найбільш прогресивному персонажу цього роману Комашку такі слова: «Я думаю, що навіть заміжня женщина повинна мати таке право на свободу, як і чоловіки. Її воля скована якимись стародавніми звичаями. Я веду жіноче питання ще далі й вимагаю і в держави такого права для женщин, яке мають чоловіки». Прикметно, що елементом жіночої емансипації виступає насамперед книжка: втікаючи до Мурашкової, потайно від мачухи Саня зачитується забороненою цензурою літературою, навіть її зведена сестра Маня зненацька теж захоплюється писаним словом завдяки роману Золя «Нана». Однак культура усного диспуту тут безумовно переважає: в стилі античної пропедевтики герої збираються в затінку акацій обговорити громадянську позицію та проблеми просвіти, намагаючись не лише вразити опонентів, а й зацікавити доладно викладеними опініями обʼєкт свого любовного інтересу. 

Персонажі роману Нечуя-Левицького напрочуд зрілі та повнокровні у своїх переконаннях, однак удаваність таки часом переважає — ця необхідність вдіти «машкару» виявляється якраз на рівні окремих пустопорожніх суджень, видимості живої дискусії. Амбівалентних героїв сюжету вистачає, але є й увиразнено лицемірні батьки Сані Навроцької, її залицяльник Фесенка, а ще «Селаброс, мабуть, силкувався тими абстракціями замазати свій космополітизм в словах і свою матеріальність в думках» — саме від нього боронить власне серце Надя Мурашкова. Тоді як між Санею Навроцькою та Комашком завʼязується інша, повна (насамперед психологічних) перешкод історія примирення в річищі демократичних ідеалів. Так, під літнім сонцем достигають як гепі-енди, так і трагедії, вакації стають «школою» самопізнання та зіткають героїв із викликами чуттєвості, а місто «Одес» далі й далі переплавляє власну ідентичність на безліч локальних, часом парадоксальних іпостасей. 

«На острові»: подзвін по самоті серед натовпу

Дібрані для збірки «На острові» твори Коцюбинський писав між Черніговом та островом Капрі, однак навіть у чернігівські періоди образ острівної відчуженості його не полишав: вплив морської стихії, відчуття осібності в потоці — чи то людей, чи то природи — буквально прочитається в його новелах «Сон», «Хвала життю», «На острові». А в інших оповіданнях імпресіоністична мальованість чуттів уподібнює до острова самі досвіди, зазнавані героями та героїнями незалежно від географічного контексту сюжетів, у які вони виявляються втрапленими.

Так, в оповіданні «Лялечка» земська вчителька Раїса Левицька вже вкотре змінює школу через непорозуміння з місцевим попом. Серед чорних занедбаних хат її селища світлі стіни школи та церкви утворюють острівець добробуту й ладу. Коли Раїса засинає, ліжко з нової хати нагадує їй колодязну цямрину, куди «світло ледве доходило». Їй самотньо, вона почуває, що зсихає, мов «польова квітка з гербарія». Ще з юності в книжках їй було «страшно і любо», в любові ж до народних мас виплекала вона в собі здібність до вищого — до служіння народу і лиш йому. Аж раптом гроза після червневої спеки зближує їх з отцем Василем — опікувачем місцевої церковної громади. З його появою в житті Раїси лякливе «відчуття колодязя» поступово відходить, завʼязана з родиною отця Василя знайомість з часом їх споріднює усе дужче, викликає у Раїси ніжне до Василя почуття. Ця шукана спорідненость набуває по-острівному відчуженої форми, Раїса відзначає, як «…атмосфера в їдальні ставала теплішою, ріднішою. Осінній холодний морок, що облягав дім і бив у вікна дрібним дощем, одділяв їх од цілого світу. Вони почували себе на безлюдному острові і через те ще ближчими одно одному».

Так триває, доки Раїсина ніжність не переходить у гіперопіку, а прихильність отця Василя не обертається глузуванням і насмішками. В цій збірці Коцюбинського довіра часто обертається покорою, а щирі почуття — співзалежністю: цей мотив фреймування емоцій межами домівки у прозі Коцюбинського наскрізний. Сам дім стає метафоричним «островом», що відчужує людину від зовнішнього світу, обумовлює гіперфіксацію на родинних проблемах та конфліктах. Збірка пройнята імпресією психологічної тісноти, таку неуникну клаустрофобічність хатніх контекстів  виразно підсвічує і подружня зрада в оповіданні «Поєдинок». Однак найбільш гранично ця інтроспективна чуткість посилюється в новелі «Цвіт яблуні», де наратор у своїй домівці повсюдно чує свистячий подих важкої хвороби власної доньки і чуття цього уникнути не здатен: «А тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його»

Однак ще більшої ваготи в цьому «острівному» досвіді набуває погляд: очі, що не можуть уникнути того, чому свідчать, — наприклад, останнім хвилинам життя дитини: «Все се я бачу. Я все се бачу», — пише Коцюбинський у «Цвіті яблуні». В марних спробах уникнути такої метальної замкненості його герої часом розпачливо хапаються за опис навколишніх деталей спогляданого інтерʼєру чи природи, перелічують особливо візуально наголошені образи ближньої дійсності. Між цією дихотомією самоти та спільнотності вирізняється емпатія Коцюбинського до мук живого: йому болить чужий біль — біль без винятків. В оповіданні «Лист» ідеться про етичну неприйнятність убивства тварин до великоднього розговіння, а тексти «Persona grata» та «Подарунок на іменіни» маніфестують модерністську опірність негуманності як такій: спомини й сни повертають героям враження вчиненої чи засвідченої наруги над життям, відчуття власної неспроможності протистояти насильницьким смертям. І знову здатність погляду полягає у прониканні: Лазар просить свою жертву «Не дивися ж на мене… забери очі…», а «очі ті одділяються й осідають йому прямісінько в груди»

Часом в оповіданнях збірки «На острові» прозирає й охудожнена авторська сповідальність, адже «острівна» природа людини й суспільства вказує і на одвічний конфлікт письменницького ремесла: чи можливо водночас писати про людей та бути серед людей? В «Intermezzo» село Кононівка — це не лише «острів» серед природи, а й оплот спокою перед повсюдною присутністю технічного прогресу, а отже — діянням рук людських: «Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім». Наратор-автор заздрить планетам, адже вони мають свої орбіти, їхнім шляхам ніхто не перешкоджає. Людське для Коцюбинського завжди «надто людське», а збірка «На острові» прочитується книгою вільних якраз роздумів на цю тему. Надмірність та усепроникність — цими лейтмотивами Коцюбинський до людини звертається й водночас дорікає їй: «Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою… я не можу бути самотнім… Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене». Острівна неможливість вкритися від буяння морської (або людської) бурі стає художньою формою уникання урбаністичного простору як такого. Світ з погляду Коцюбинського лункий і намацальний: «Шибки так само ридають. Все, до чого не доторкаються руки, — вогке, мляве або липке. Все наситив своїм диханням сироко».

Фото Кононівських степів. Джерело: texty.org.ua

Спека повсякчас укладає буття в переліки побаченого, спонукає поетизувати буденність, розмиваючи межу між дійсністю та вимрійкою, — як для героя оповідання «Сон». Антін переказує дружині спомин про власне сновидіння. Все відбувалося на острові серед моря, пʼянкий краєвид почувався прадавнім, а сам Антін «весь був як пісня, як акорд суму, що злився з піснею моря, сонця і скель». Аж доки уві сні не зʼявилася жінка з очима, схожими на блакитні озерця. Очима цими вона його обіймала, переказувала власні візії засвідченої на цьому острові краси. «Мова» очей та поглядів подібно діє і в сюжеті новели «На острові»: «Ми то купаємо очі у морі, то очі в очах… Нас тільки двоє на світі». Сон був таким переконливим, а картина ця «застигла в оці» настільки, що Антін не в змозі приховати від дружини збурені цією уявною панною почуття. «Яка різниця, коли у сні так само бачиш, смієшся, страждаєш, переживаєш? Хіба дійсність не щезає так само безслідно, як сон? Хіба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?»

Спека занурює думку в стан дрімоти, вгамовує і довколишній пейзаж (або розсіює його сприйняття). Літо в прозі Коцюбинського вже сягнуло полудня, пекуча задуха розріджує його героям думки, а не схиляє до дискурсивного «агону», як у сюжеті роману «Над Чорним морем» Нечуя-Левицького.  Але в кожному разі, героїв оповідань «На острові» літо невблаганно збурює, змінює до невпізнаваності або ж, навпаки, вертає до самих осердь їхньої самості, знімаючи машкару. Подібне стається і в романі Нечуя: о літній порі щирість протистоїть космополітичним абстракціям, а пристрасті перекроюють життєві шляхи на користь удачі чи занепаду — тут уже як пощастить. Однак прикінцевий образ агави зі збірки «На острові» пропонує натяк надії на те, що історії триватимуть незалежно від фіналу, адже літо минає лиш задля того, щоби ще повторитися: «Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти»

Серед акацій чи коло піній, зеленими степами, одеськими узбережжями або острівними ландшафтами особистого Капрі — досвіди літа цих обидвох книг споріднені простором непевності та змін: що ще приготує ця пора? Які пригоди, знайомства, які книжки? Так, читомими середохрестями спеки ця умовна дилогія української класики літнього тексту проводить своїх читачів до внутрішнього мірила літньої правди: хай спека в місті, в селищі чи на курорті — облишити передочікування від власного «острову» цьогорічного літа значить дозволити цьому часу підсоння минати на втіху.

«Так протікали дні мого intermezzo, серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде?».

Зображення у матеріалі — з сайту unsplash.com

Між теплом кохання та холодом традицій: рецензія на роман Хлої Мішель Говарт «Засмага»

авторка Софія Чугунова - 13.08.2025 в Книжки

Хлоя Мішель Говарт — ірландська письменниця, яка виросла у сільській місцевості Західного Корку і для якої національні пейзажі та культура  стали головним джерелом натхнення. «Засмага» — її перший роман — і сходу резонансний. Книжка увійшла до фіналу  British Book Awards 2024 у категорії Book of the Year: Discover Award та Polari First Book Prize 2024, що відзначає дебютні ЛГБТК+ голоси в літературі. The Independent внесли книжку до списку найкращих романтичних книжок для літнього читання.

Українською роман вийшов у 2025 році у видавництві «Лабораторія» в перекладі Аліни Натіної. «Засмага» Хлої Мішель Говарт — це атмосферна історія про перше кохання, підліткову тривожність і складнощі дорослішання в тісному ірландському селі 1990-х років, де традиції міцно тримають людей у своїх лещатах.

Внутрішня природа проти соціальних очікувань

Події роману розгортаються у 1990-ті в ірландському селі Кроссмор протягом перехідного періоду в житті п’ятнадцятирічної Люсі. Дівчина завжди відчувала себе чужою. Вона не могла змиритися із традиційними уявленнями про її жіноче майбутнє. Роль берегині родинного вогнища її зовсім не приваблювала.

У цей буремний період поруч з Люсі було двоє важливих людей, які пропонували кардинально різні шляхи розвитку її життя. Мартін — привабливий, турботливий хлопець, втілення ідеального партнера в очах її сім’ї та громади. Він представляє безпечний, традиційний шлях, якого від неї очікують. Але попри всі його чесноти, Мартін не здатен запалити серце дівчини.

Натомість Сюзанна, шкільна подруга Люсі, стає тією, хто змінює все. Між дівчатами спалахує іскра глибокого захоплення та руйнівного кохання, яке одразу стає для Люсі найважливішим у житті. Сюзанна втілює все те, чого дівчина справді прагне, але боїться визнати навіть собі.

«Сюзанна зробила зі мною те, що і з пані О’Ніл біля дробарки, і те, що робить зі своєю матір’ю щодня. Вона поставила себе у центр моєї уваги, взяла під контроль мої емоції, і я відчуваю, як Сюзанна так нестримно б’ється всередині мене».

Головною перешкодою для цих стосунків стає тиск консервативного середовища. У маленькому селі 1990-их років одностатеві стосунки — це табу, яке неодмінно має призвести до повного соціального відторгнення. Люсі сама не раз була учасницею осудливих розмов серед свого дівочого кола. Усе це лише посилює її внутрішній розрив між тим, ким її навчили бути, і тим, ким вона є насправді.

Материнська любов як в'язниця

Переломним моментом роману стають стосунки Люсі з матір’ю, яка зненацька застала дочку в ліжку з дівчиною. У селищі, де кожен буквально втілює традиційні уявлення про «норму», це стає катастрофою. Мати не здатна ані прийняти правду про Люсі, ані побачити в ній особистість, що шукає власний шлях.

«Відчуття, ніби живу догори ногами, дихаю ворожістю замість кисню, ніби потрапила в потойбічний світ і тепер я незрима істота, що живе в невидимому місці, паралельно з моєю людською родиною. Для мами я більше не Люсі».

Люсі, зранена і налякана, досі відчайдушно прагне материнського схвалення, тепла чи хоча б символічного жесту підтримки. І саме ця потреба штовхає її на вчинок, який стає точкою зламу. Вона намагається переконати матір, що знову стала «правильною» дочкою. Робить те, чого від неї очікують.

Ця спроба самозаперечення боляче ранить усіх. Мартін, добрий і наївний, не розуміє, що його використовують. Він щиро вірить у майбутнє з Люсі. Сюзанна ж зболено спостерігає за їхнім зближенням. У такі моменти її серце розривається між розумінням і ревнощами. А сама Люсі все глибше занурюється в пастку вибору, який не має простого рішення.

Обрати «потрібного для схвалення» чи кохану?

Ціна страху та втрачений час

Мішель Говарт безжально чесно показує, через які випробування проходить підліток, коли суспільство не приймає його сексуальної орієнтації. Люсі живе у постійному страху викриття, що отруює кожну мить її життя. Вона змушена аналізувати кожне слово, кожен жест, щоб не видати себе. Цей страх стає настільки всеохопним, що дівчина втрачає здатність насолоджуватися моментами щастя з Сюзанною.

Найтрагічнішим у цій історії є усвідомлення того, скільки дорогоцінного часу Люсі втратила через свої страхи. Замість того щоб повноцінно переживати перше кохання, вона постійно ховається, відмовляється від зустрічей, намагається зберегти репутацію в очах громади, яка все одно рано чи пізно від неї відвернеться. Дівчина жертвує справжніми почуттями заради химерного схвалення тих, хто ніколи її не зрозуміє.

Стан Люсі — це стан внутрішньої війни, коли серце і розум тягнуть у різні боки. Вона відчуває себе розколотою надвоє: одна частина прагне бути щирою і відкритою, інша ж боїться знищення всього знайомого світу. Ця боротьба виснажує її морально і фізично, перетворює життя на постійне випробування.

Будь невидимим, і не будеш злочинцем

Часові рамки 1990-их обрані невипадково. Це епоха, коли ЛГБТК+ спільнота ще не мала тієї підтримки й визнання, які існують сьогодні. Квір-ідентичність залишалася табуйованою темою, особливо у менших містах та селищах . Громади були закритими, а традиційні уявлення про гендер і сексуальність майже не підлягали сумніву.

Політична ситуація в Ірландії початку 1990-их для ЛГБТК+ людей була гнітючою. Гомосексуальні стосунки між чоловіками залишалися криміналізованими до 1993 року. Про рівність, шлюб чи права на усиновлення навіть не йшлося. На державному рівні не існувало жодної форми захисту від дискримінації. Молоді люди, які усвідомлювали свою сексуальність, стикалися не лише з осудом, а й із реальною загрозою соціального відторгнення, ізоляції чи насильства.

Авторка не намагається «модернізувати» минуле, не пом’якшує обставини. Вона чесно зображає час, у якому навіть перша закоханість могла стати джерелом сорому, страху й внутрішнього роздвоєння. І саме тому роман «Засмага» так глибоко резонує зі сучасними читачами — адже показує не лише те, як було, а й те, через що ніколи більше не мусить проходити жодне покоління.

Поетична проза, що палає емоціями

Однією з найвиразніших особливостей роману є його мова — поетична проза, яка відображає підліткову надмірність почуттів. Авторка майстерно використовує драматичність юнацького світосприйняття як художній прийом, створюючи текст, що пульсує емоціями.

«Бути із Сюзанною — гріх, бути без неї — трагедія».

Мішель Говарт не боїться підліткової театральності, а навпаки підносить її до рівня мистецтва. Внутрішні монологи Люсі сповнені символізму та метафор, що одночасно відображають її схильність до типової підліткової риси —  надінтерпретації, тобто схильності бачити глибокий сенс у найпростіших речах, шукати символи там, де їх немає. Вони й створюють неповторну та автентичну атмосферу роману. Релігійна образність переплітається з природною та створює багатошарову поетичну канву тексту.

Роман «Засмага» — це ніжна і водночас болісна історія дорослішання, перше кохання та пошук себе. Хлоя Мішель Говарт створила портрет молодої людини, яка стоїть на порозі дорослого життя і мусить приймати рішення, що визначать її долю. Це історія про сміливість бути собою навіть тоді, коли світ проти тебе, про красу забороненого кохання та ціну, яку доводиться платити за автентичність.

Матеріал створено в рамках програми серпневої практики.
Зображення у матеріалі — з сайту unsplash.com