Місяць: Серпень 2025

Що, як зібрати 80 творчих особистостей в одному місці?

Годинна лекція про те, як зробити детективне оповідання, надихне 25% із них написати історію про вбивство конкурента-письменника біля басейну. Ще 10% уві сні обійматиме томик Агати Крісті. Після лекції про особливості гумористичного оповідання ще 20% пройметься творами О. Генрі настільки, що, повернувшись із літературної школи, покине «справжню» роботу і подасться в стендап. Хай там як, перебуваючи у креативному середовищі, кожен виявить безмір нових ідей.

Потім відбудуться читання і, як ранній літній дощ, перевірять, чи міцні у вашої ідеї підошви. А ще є шанс зрозуміти, що твоя суперунікальна ідея дивним чином нажила собі родича у свідомості колеги.

Що, як дві жінки прийдуть на весілля в однакових сукнях? В наш час таке майже неможливо. Улюблені серіали міленіалів навчають, що треба або тікати, або ж підрізати спідницю у кущах тупим столовим ножиком, адже вічний сором і смерть в ганьбі чекають на тих, хто не зумів довести свою унікальність. У цьому є частка правди, бо якщо ви прийшли на чуже весілля у весільній сукні, то всяке може бути.

Як з ідеями? Чи можемо ми протиставляти їх одна одній і які критерії порівняння? Чи обов’язково одна ідея буде оригінальною, а інша — вторинною? Як багато вирішує реалізація? 

У Оксани Зьобро красиві леопардові мюлі. А ще пані Оксана каже: «Вашу ідею можете написати лише ви». Те саме із мюлі пані Оксани. Купивши таку ж модель я не стану ділити із пані Оксаною її досвід і шлях. Її мюлі ходитимуть одними дорогами, мої — іншими. Пані Оксана свої носитиме з кюлотами, я свої — із джинсами. 

У моєї сусідки по кімнаті чарівні сандалі розміру так 35. Хай навіть я знайду такі ж самі на свій 39-й — ніхто й не подумає нас порівнювати. У колеги із групи крокси із принтом тай-дай, а мої — темно-сині. Наше взуття відрізняється й рівнем зношеності.

То до чого я це веду?

Ідеї витають у просторі. Ні, не в абстрактному розумінні. Перебуваючи в одній інформаційній бульбашці, природно цікавитися тими самими темами, читати однакові книги, проживати разом події. Водночас інтерпретація досвіду завжди буде різною, бо неважливо, наскільки ми схожі між собою — всередині ми різні. 

Як і в будь-якому іншому середовищі, в сучасній українській літературі ми потребуємо різношерстої та відкритої спільноти, аби ідеї частіше ставали книжками. До цього висновку найперше підштовхує те, як часто хороші ідеї залишаються лише в площині ідей. Ми не ведемо лік ненаписаним книгам, та порахувати, скільки їх зʼявляється завдяки спільнотам, можемо. Лише у 2024 році вийшло понад 30 книжок від випускників Літосвіти, і ще 5 — у 2025 році станом на початок серпня.

Повертаючись до питання унікальності ідеї, варто зазначити: навіть дуже схожі задуми може суттєво відрізняти реалізація. Творчий стиль здатен освіжити навіть клішовані сюжети, та й ми знаємо, наскільки важко у нашому контексті знайти жанр, у якому більше нічого сказати. Якщо не зважати на досвід шкільних творів на задану тему, навіть якщо десять людей візьмуться за написання детективної історії у схожих декораціях — завдяки стилю, досвіду та уяві ми отримаємо десять зовсім різних історій. Тому у творчих спільнотах ми не боїмося крадіжок ідей, адже поки що ніхто не здатен до крадіжки свідомості. Натомість безліч переваг ми отримуємо, ділячись своїми ідеями з іншими. Окрім доречних (або не дуже) але завжди щирих порад, ми також здобуваємо підтримку, що здатна зарядити нас на письмо і дописування, а також неоціненний досвід бетарідерства. 

Також вона додає, що для того щоб стати гарним автором, треба мати своє середовище «когось, об кого вдаритись, об кого себе випробувати». 

Ще один вагомий аргумент на користь творчих спільнот — це приклад Клубу творчої молоді, шістдесятників. Хай навіть цю окрему спільноту ми по праву вважаємо унікальною, вона також показує нам, як це мало б бути завжди. І зараз для формування свого творчого кола в нас більше доступних засобів, аніж будь-коли в історії України.

Для цього ми збираємось в одному місці, проживаємо разом досвід, читаємо книги й слухаємо лекції про літературу і культуру — це наш спосіб перейняти один в одного щось цікаве, наповнитись і пройти своє шліфування, спробувати себе в нетиповому жанрі у безпечному просторі однодумців. Адже єдині конкуренти, здатні завадити творчому процесу, — це страх, невпевненість і бездіяльність.

Гора в імітованому фіранкою тумані — не найгірший краєвид для прокидання. «Як все задовбало», — починаю з чесності, це приємно. Ось воно, моє тіло, на відчуття — тепле і м’яке. Мімікрувало під ковдру. Вночі я, напевно, займаюся bedsheet pleasing-ом. Вирішила: сьогодні пропускаю все, окрім їжі. Відтак сиджу в гарненькому кріслі, на вигляд — як злизане морозиво у вафельному стаканчику. Ця літшкола в Карпатах — красивий лабіринт, у якому смачно годують. У принципі, можна вкінці вийти і там, де зайшла, але я йду блукати.

Тицяю пальцями по клавішах. Після двадцяти хвилин і кількох речень хочеться все кинути і втекти. Може, перевірити, чи висох сьогодні кривий гамак біля котеджу? Звідти вже побігти на найближчу полонину, чекати, поки розверзнуться небеса і вдарить блискавка, явиться Коцюбинський; кричати йому щось, впасти посеред бурі, заснути, загубитися…

Нудьга. Тривожна відсутність чогось, невідома потенція, колупання палицею в землі в пустому дворі на літніх канікулах. Неохоче вітаю її в кімнаті. Виявляється, в інтер’єрі рівно десять відтінків коричневого. Нудьга — це добре. Нудьга — це той омріяний вільний час, який за найкращими літературними традиціями приходить, переодягнений у прокаженого в лахміттях. Вперше я дізналася про переваги нудьги в «Кради, як митець» Остіна Клеона. Саме в години нудьги ми намагаємося вигадати щось, щоб себе розважити. Чи мав він на увазі, що красти варто, зокрема, мінішампуні з готельного номеру? Це вже вирішувати тільки мені.

Я не крастиму мінішампуні. Це рішення дає мені сил, бо це рішення — не робити. «Жива сила Карпат», — написано на пляшці питної води. Ось яка вона. Гори не рухаються тисячами років, хмари повніють дощем, але не ллють його, а просто лежать на вершинах, коти не обертаються на «кис-кис». Карпати вирішують не робити, поки не вирішать інакше. «Ніхто за вас вашу роботу не зробить», — повторював учора на лекції Кідрук. Саме тоді я вирішила не ходити більше на лекції. Сміливість — для мене, вона така. Я залишаюся в кімнаті і замість того, щоб слухати мудрих людей, слухаю слова у себе в голові. 

Поблизу Літшколи точно десь тече потічок, це ж гори. Сьогодні за програмою в них треба йти, але я в цьому гірському потічку — великий плаский камінь, і я не знаю слова «треба». Я лежу, нехай мене хоч точить, хоч не точить. Камінь не боїться почекати доброї нагоди, коли вийде сонце, і можна буде чепуритися блискітками від його променів. Сонце освітлює п’ять відтінків коричневого в кімнаті: штори, килим, покривало на ліжку, панель над ним і крісло-морозиво, і думки пливуть і точать слова в голові.

Правда в тому, що мені часто хочеться вистрибнути зі своєї шкури: від страху чи нудьги. Звідси, мабуть, і всі ці історії, фантазії, літшколи. Але тут, в такому мальовничому лабіринті, не хочеться далеко стрибати: я оточена програмою подій, горами, жінками і чоловіками, які, зрештою, теж тримають себе в руках і власних шкурах. Ми блукаємо, з кожним днем все лінивіше. Серпень — мабуть, вже не сезон Коцюбинських на полонинах, немає куди поспішати. 

Коли я тільки сіла писати сьогодні, ненароком натицяла купку символів. «У мене що, є “Ґ”? У мене є “Ґ” на клавіатурі, це ж треба» Так сучасно і прогресивно (щойно я вже уточнила в інтернеті, чи не можна написати «прогресивно» через «ґ» — ні, не можна). Як я не помічала її раніше? Така знахідка — це привід радіти. Мені пасує ця літера «Ґ» на клавіатурі, як каменю в ріці пасують сонячні промені. Я знаю це — отже, це правда.

Літера «Ґ» схожа на ключ. За правилами жанру, якщо ти знаходиш у лабіринті ключ, то далі мають бути двері. Я не переймаюся, якщо не знайду їх одразу. Зараз мене чекають двері на заняття до Ростислава Семківа, і вони будуть відчинені. 

Для чого люди пишуть? Для чого створюють нові історії і нові світи?

Світ розпадається на групи і спільноти. Вони існували завжди, вважається, що людина — тварина соціальна. Спільноти формувалися навколо місця народження, роду, сім’ї. Місце народження визначало шлях життя. Науково-технічний прогрес зробив географію менш важливою. Мчимо світом із величезною швидкістю, немає жодного закуточка, куди за великого бажання ти не зміг би потрапити. Рух подарував свободу і неспокій.

Свобода відкрила глибші пласти відповідальності за рішення. Немає сенсу переживати, коли просто пливеш із течією, а ось при зміні руху щоразу виникає питання: а чи правильно я вчинив? Що, як варто було повернути в інший бік? Кожен новий поворот часто перетворюється на втрату оточення, — знайомих і друзів, цілей і перспектив. Суспільство атомізується щоразу, коли ми рухаємося до власного «я», віднаходимо себе. Зібрати незалежні атоми у щось спільне набагато важче. Відчувати себе окремим атомом боляче.

А що, як сенси також порожні? Якими вони ще можуть бути, якщо розбирати їх до кварків і йти далі? Але чим тоді інші вигадані світи є гіршими, якщо в цьому стало незатишно, а деякі люди називаються терапевтами лише тому, що вивчили конструкцію болю цього світу трохи краще за інших? Часом безмежно хочеться відключити мозок і стати просто беззахисною ніжною тваринкою, квадробером блискучого високотехнологічного пустого простору. Відключити погоню за сенсами, які в жодному разі не варто починати ділити на молекули, якщо намагаєшся уникнути порожнечі.

Ми хочемо створити власні світи задля того, аби змінити правила, бо наявні нас тиснуть і розчавлюють. Люди, яким затишно в цьому світі, просто живуть. Світ не знає щасливих імен, бо вони просто щасливі. Біль зумовлює потребу в русі. Позбав людство болю, і прогресу не стане. Ми воюємо з природою, закатуючи землю шарами асфальту, перемагаємо клімат кондиціонерами, літаємо швидше за птахів, подовжуємо своє життя, змінюємо фізичне тіло відповідно до стандартів того, що нині називають красою. Щоразу сподіваючись зробити світ щасливим місцем. Ми настільки захопилися грою у прогрес, що забули його цілі. Нехай уже штучний інтелект нарешті обробить квінтильйони одиниць інформації про нас і зробить усе як треба. Вивчить нас до анти-кварків і глюонів, а потім ще глибше, до самої порожнечі. Щоби вивільнити наш власний час на дослідження сенсу, якого зрештою також не стане.

Світ змінюється ззовні і не змінюється зсередини, стрімко біжить і залишається на місці. Я дивлюсь на цю картину, відчуваю питання, які варто поставити, але їх все більшає, а відповіді аж ні на крок не наближаються. Здається, часом я трохи розумію себе і трохи — людей навколо, але переважно це знання про те, якими одинокими ми є. Все, що ми можемо, — це змінити картинку за вікном, збуджуючи гормони, що на певний час заблокують рецептори нещасності.

Хтось будує свій комфортний світ через роботу, хтось через сім’ю, хтось через змінену свідомість, хтось через епатаж, хтось через творчість. Творчість є зведенням  комфортнішого світу. Але ось біда  — відповідно до теореми Геделя про неповноту, будь-яка формальна система вимагає аксіоматичної основи. А світ є формальною системою. Ми маємо змусити новостворений світ працювати за диктатом наших правил, встановлених як аксіоми. Нам це подобається, тож ми щиро дивуємося, коли інші тікають від нашого світу зі знервованими посмішками. Обіцяють колись повернутися, знаючи наперед, що брешуть.

Література стає окремішнім світом для обраних. Вони розповідатимуть, що, як, для чого, хто що думав колись у минулому, які світові проблеми розв’яже чергова книга. Їм комфортно і затишно в літературі, вони знають про цей світ багато, і їм тут справді затишно. Як же тут затишно і комфортно, навіть коли боляче. На відміну від решти світу. Якої решти світу? Ніякого іншого світу не існує. Література поглинає всі наявні та уявні  світи. Якої ще решти світу? Її і справді не існує.

09.08.2025. Тюдів. Літшкола.

Коли мені було одинадцять, ми з мамою полетіли в Туреччину, і я познайомилася з концепцією шведського столу. Вам пропонують різні страви, а ви вибираєте те, що смакує найбільше. Проте там, в Аланії, я інтерпретувала цю концепцію інакше. Побачивши столи з різними видами яєшні й круасанами, тістечками й пахлавою, йогуртами й айраном, я розгубилася. Стільки всього, й усе хочеться спробувати! 

Я наповнила три тарілки їжею, а потім пішла по десерт — шматок  кавуна чудернацької форми. На мене з нерозумінням дивилися турецькі офіціанти. Виявилося, що кавун був декорацією. Не встигли ми з мамою дійти до пляжу й розстелити рушники, як у мене закрутило в животі. Моє тіло намагалося сказати: забагато! Решту дня я пролежала в номері, думаючи над уроком, який мені виклав all inclusive: жадібність — це погано, або, цитуючи маму, «що занадто, то не здраво». Я ледь не потонула в шоколадній річці, як Августус Глуп.

Літературна школа певною мірою і є шведським столом. Вам пропонують багато різних активностей. Хочете, встаєте о сьомій ранку на ранкові сторінки з Нікою Чулаєвською. Хочете — йдете слухати про вампірів та гобітів. Хочете — вчитеся будувати особистий бренд з Оксаною Зьобро. Ще можна спробувати щось написати: оповідання, есей, ваш варіант. Або знайти друзів, а ще краще — читачів для дебютного роману. Та й територія садиби така гарна, треба прогулятися. А ще краще сходити в ліс. А ще — в похід у гори. Дивно бути в Карпатах і не сходити в гори. А ще хотілося б поспілкуватися з лекторами. А якщо пощастить, випити з ними пива в колибі. І виспатися не завадило б, бо ж ранкові сторінки. Залишається тільки одне питання:  куди в цей графік вмістити басейн?

Першого дня я бралась за всі запропоновані активності. Ранкові сторінки, йога, спілкування з іншими учасниками, пітчинг роману ніби «між іншим», лекції, ідеї для есею та оповідання, вино на welcome party. Я відчувала себе Герміоною Грейнджер: старанна, продуктивна, комунікабельна! Комплекс відмінниці, привіт.

Другого дня я не прокинулась на ранкові сторінки. Голова гуділа від випитого, обговореного й почутого, але я не втрачала ентузіазму. Навіть біля басейну я працювала над сюжетом оповідання й уявляла його персонажів, замовивши перед тим пиво для натхнення. А ще щиро дивувалася, коли чула: «я не буду писати есей, мені не цікаво видаватися» (в сенсі?); «я не починатиму оповідання, бо часу закінчити й так не вистачить» (а ранкові сторінки для чого?); «я не братиму участь в літературних читаннях, бо боюся критики» (так вона ж робить текст кращим!); «я хочу просто відпочити» (???). Тобто ви не нагрібатимете на тарілку все, що пропонують? Не намагатиметеся взяти від цього досвіду все?

На третій день я багато позіхала і мало говорила. Оповідання не подобалось, якась банальщина. Есей — що це взагалі? Шлях думки… Мої думки вели мене тільки в номер під ковдру. Але і там не було спокою: за вікном хтось грав у настільний теніс і голосно сміявся. Серед цього галасу неважко було розпізнати дзвінкий сміх Богдани Романцової. Я лежала й думала: «Я маю бути там, грати в теніс і радіти життю. Спілкуватися з кураторкою й обговорювати улюблених письменників». Ох…

Четвертого дня я знову пропустила ранкові сторінки. А замість йоги знайшла дерев’яну гойдалку й почала переписувати оповідання. Піднявши очі від ноута, я чи не вперше роззирнулася довкола. Верхівки гір визирали з-за хмар, сонце виблискувало в озері, по руці повз маленький жучок. Так гарно навколо, а я нічого не помітила за спробами встигнути все. Я пропустила лекцію про поезію й пішла в ліс прогулятися. І з кожним кроком в мені наростала думка: а чи не забагато я на себе беру?

День п’ятий, останній, я вирішила провести по-своєму. Зробити все те, чого не дозволяла собі раніше. Прочитати неідеальне оповідання на групових читаннях. Повалятися у гамаку й нарешті взятися за книжку. Поплавати в басейні й послухати музику. Підійти до людей, до який так і не підійшла. Пограти в більярд з Богданою Романцовою й Ростиславом Семківим. Стати chill guy хоча б на день. Напитися.

І хоч наступного ранку я прокинулася з похміллям, згадуючи, скільки видів алкоголю змішала на прощальній вечірці, я була щаслива. Так, і тут жадібність взяла своє. Так, і тут я не змогла вчасно зупинитися. Але це вже не тема цього есею — це тема моєї наступної консультації з психотерапевтом. 

Зі свого вікна готелю я дивлюся на басейн і гори. Красиво. Ми тут постійно пʼємо. Так і виглядає літературна богема на мінімалках, чи не так? Вино й пиво для творчості обовʼязкові.

А може, не для творчості. Може, для звʼязку. Я оточена фантастичними, талановитими й цікавими людьми; я хочу прожити життя кожного й кожної з них, зайти в їхні світи; хочу, щоб вони залишили на мені свій слід, змінили мене, зробили з мене одну з них — фантастичну, цікаву. Я пірнаю у вир чужих думок і виходжу з них сухою, камʼяна шкаралупка навколо мого слизистого тіла лишається неторкнутою, і я в ній наодинці. Вино допомагає. Створює крихітні тріщинки на панцирі, і я нарешті можу на зовсім трошечки визирнути, я можу бути серед своїх і почуватися своєю.

Тоді я розпружуюся й оглядаю місцевість знов. Досі красиво. Красиві люди, красиві думки, ми стоїмо й тримаємо цигарки напівпрозорими пальцями, говоримо про Воннеґута, можливість існування хибних інтерпретацій, плітки у видавничій сфері й нові імена, що зачаровують публіку, — цікаво, чи надовго?

І я хапаю себе за барки, бо знаю, що все це брехня, що це не відсутність сенсу, що війна не знищила сенсу слів, але… відчувається саме так, і нічого ти з цим не зробиш. І ходиш і постійно нагадуєш собі, що так, продовжуй, пиши, роби, це комусь потрібно, навіть якщо лише тобі, — і від цього ще гірше, бо ж літературу я люблю, люблю довго і сильно, а робити те, що любиш, у війну — хіба не зрада? Ще й щось таке підкреслено антимілітарне. Бо ж святі лише страждання. Схили голову і їбаш, їбаш, поки з потом не вийдуть думки, і не скигли — хоча ні, скиглити можеш, але лише по суті, лише жертовно, лише заради великої мети.

Цікаво, чи наші лектори й ментори теж це відчувають? Я би багато віддала за те, щоб почути відповідь «ні» й повірити їй. Але, на жаль чи на щастя, тут ти розумієш, що вони теж люди, і навіть гірше — вони їбашать і пʼють. То куди я стрибаю? Куди я можу стрибати?

За пʼять хвилин я закрию ноут і надягну на себе усмішку. Я претензійно говоритиму про щось абстрактне, я піду на лекцію до Олександра Бойченка і записуватиму в нотатки його цитати, і я житиму так, ніби сенс є. Бо я знаю, що він є. Колись, може, ще й відчую. А як ні, то… може, напишу ще один есей.

Приїзд до літературної школи і всі подальші дні та активності тут несуть за собою велетенський спектр емоцій. Гіганти з Йотунгейму були б карликовими проти цих емоцій. Спектр їх найрізноманітніший. Та найцікавіше, що вони можуть, як хвиля, нахлинати за тих самих обставин, за того самого оточення. Піднесення і спустошення. Ти захоплюєшся людьми, які тут знаходяться, які тебе оточують. Вони всі неймовірно різні та цікаві: зі своїми успіхами та досягненнями, життєвими історіями, які інколи бувають доволі непрості, та з унікальною енергетикою. Вони змушують відчувати захоплення, піднесення та мотивацію творити. Ось і синусоїда досягла верхньої точки, свого піку. У цей момент вона плавно йде в піке, до свого супремуму. Спустошення від того, що на їх фоні, ти відчуваєш себе не таким. Не таким яскравим. Не таким креативним. Не таким успішним. Можливо навіть, тобі не місце тут. Середовище незмінне, воно єдине в часі та місці, але викликає таку сильну внутрішню хвилю.

І таких моментів безліч. Страх і невпевненість перед виступом обертається задоволенням та оплесками інших. Сумніви у власних ідеях для оповідання змінюються на віру в їх життєздатність та креативність після озвучення. Від мікромоментів та ситуацій — до глобальних та масштабних подій. Ця синусоїда завжди поряд і невпинно переслідує тебе весь час. Виникає іронічна надія: я ж не один відчуваю це, чи не так? Питання до соціуму, який тебе оточує тут і зараз та спричиняє цю хвилю. І ось парадокс. Питання перетворюється на бажання резонансу у спільноті. Щоб усі відчували щось схоже, а отже, не тільки позитивні емоції, а й негативні.

Та чи можна зазирнути в голови до інших і зрозуміти це? Ні. На таке здатні тільки всякі менталісти з коміксів. Це можна зробити тільки з собою, та ніяк з іншими. Хоча людина така істота, що не завжди здатна і себе збагнути, а тут ще й інших індивідів треба, з якими ти закритий на одному клаптику планети всього на п’ять повноцінних днів. Відповіді не отримати, хіба організовувати якесь дуже хитромудре опитування-анкету. Краще просто пофантазувати. Процес, який не потребує підкріплення ніякими фактами. Чи може людина, яка прямо заявила, що переживає перед власною презентацією, відчувати піднесення після її закінчення? Чи може людина, яка не мала жодної ідеї для представлення оповідання, відчувати захоплення іншими і страх власної нездатності таке згенерувати у своїй голову? Чи може людина відчувати зв’язок з іншою людиною, яка пройшла схожі проблеми й обставини в своєму житті та отримувати від нього як і захоплення та відчуття єднання, так в одному ж флаконі — і сум та занепокоєння, що в когось теж був такий досвід? Звучить, що на ці питання, як і на багато інших, які можна вигадати, відповідь швидше ствердна ніж заперечна. Можна пофантазувати, що ці синусоїди в кожного. Кожен з нас стикається з цим емоційним збуренням, з безжальним максимумом і мінімумом значень цієї функції.

То що ж це наше прокляття і благословення в цьому красивому, але замкненому просторі? Адже відчуваємо ми і хороше і погане за таких обставин. Така наша хитра пастка соціальних істот, з якої ніяк не виплутатись? 

Чи можемо ми таке провернути? Знайти наш модуль, який буде паличкою-виручалочкою в цій ситуації. Швидше, так, ніж ні, але це точно не буде так просто, як здається на перший погляд. Піти в аскетизм, сховатися від усього цього проклятого місця зі своїми людьми? Радикально. Дієво. Варіант, який міг виринати у голові кожного і не виглядати, як якесь божевілля. Та тоді втрачається весь сенс перебування тут, свідоме обмеження від цілої купи можливостей, які нам надаються. Ще й за наші гроші. Та й соціалізацію ніхто не відміняв. Ми кайфуємо й отримуємо задоволення від цього. Це наша потреба. Отже, аскетизм не спрацює. Що ж тоді? Наполеглива внутрішня праця, робота над кожною емоцією та заглушення і відкидання непотрібного негативу, який генерує наша бідна голівонька. Так ми і будуємо оцей свій «модуль». У кожного він власний, унікальний та індивідуальний. Тому що такі ми люди. Не знайдемо ідентичного собі в цьому світі, населеного мільярдами нашого ж виду. У кожного це свій тернистий та непростий шлях, який ми проходимо з дня у день, щоб негативних значень синусоїди було якнайменше. Як співають класики — гурт «Курган і Агрегат»: