Місяць: Серпень 2025

Складні теми для обговорення з дітьми та підлітками, вочевидь, не лякають (або ж дуже цікавлять) американську письменницю Лоїс Лоурі: у її доробку книги про дорослішання, расизм, вбивство, а також серія антиутопій (українською, зокрема, було видано «Хранитель» та «Знайти блакить»). Нещодавно у видавництві «Крапки» вийшла її історична повість про Другу світову війну та Голокост «Полічи зорі» у перекладі Марти Госовської. За цю книгу авторка отримала першу зі своїх двох медалей Джона Ньюбері — американську нагороду за здобутки в дитячій літературі.

Події у книзі розгортаються в Копенгагені 1943 року, під час окупації Данії німцями. У центрі — родина Йогансенів, у яких є дві доньки: Аннемарі та молодша Кірсті. Коли в Данії починається переслідування євреїв, їхня родина робить багато відважних учинків, аби вберегти життя родини Еллен Розен — подруги Аннемарі.

За духом книга чимось нагадує «Маленьких жінок» Луїзи Мей Олкотт: тут і родина, і дружба, і життєві уроки. Обидві книги можна назвати  посібниками з добрих справ та зростання, які вже давно читають не тільки діти та підлітки.

Головній героїні — Аннемарі — 10 років. І хоч вона не є безпосередньою оповідачкою у творі, ми спостерігаємо за розгортанням подій саме очима десятирічної дитини. Ми, читачі, так само як і дівчинка, не знаємо таємниць, що ховають дорослі, — можемо тільки здогадуватися, що коїться щось справді страшне, й отримуємо відповіді у дещо «пом‘якшеній» формі — так, як зараз батьки пояснюють «простими словами» події війни своїм дітям.

Як і будь-яка дитина (і доросла людина також!) — Аннемарі боїться. Саме їй випадає низка складних виборів, де вона має перебороти страх, аби допомогти своїй подрузі Еллен. 

Коли ж її дядько Генрик каже про те, що Аннемарі — смілива, вона не може з цим погодитись. Їй здається, що її страх — не про сміливість. На що отримує відповідь:

Цими словами герой проголошує одну з найцінніших думок повісті (зокрема і в актуальному для України контексті): страх полягає не в незнанні. Він полягає в байдужості.

Наймолодша з трьох героїнь, Кірсті, здається, найменше боїться всього, що відбувається в Данії. Війна для неї — це більша частина її життя, і вона навіть не лякається солдатів, які одного дня зупиняють дівчат посеред вулиці — вона говорить з ними так само, як говорила би з усіма іншими. Для неї німецькі солдати вже «вписані» в простір її рідних вулиць, і їхня присутність на розі не є чимось надзвичайним: вона скоріше не може згадати, як було без них.

Не дивно, що в момент однієї з зустрічей з німецькими солдатами, коли Аннемарі несе крізь ліс пакунок, вона думає, як на її місці вчинила би саме Кірсті: що б вона говорила? Саме цей момент у книзі дуже символічно порівнюється (вочевидь, не тільки через схожість сюжетів) з казкою про червону шапочку: мовляв, як же ти можеш по-дитячому питати у вовка, чого в нього такі великі зуби, якщо ти це вже знаєш?

Саме Кірсті в книзі — це «Червона шапочка». Вона достеменно не знає (і поки не може знати), що вони йдуть крізь «небезпечний ліс», як і не розуміє, що в цьому лісі повно злих вовків і — ба більше! — ці вовки ще й можуть хитрувати. Вона пізнає світ таким, яким він є зараз.

Ця героїня — саме дитина на війні. Їй не доводиться стикатися з тим, аби проявляти хоробрість: вона не розуміє реальності загроз, які вирують довкола неї — але в цьому й полягає її справжня беззахисність: так, її наївність може збити «вовків» — але й водночас виказати всіх перед ними.

Найстрашніша ж доля в книжці випала Еллен: її, як і всіх данських євреїв, починають переслідувати. Але її оточенню до цього не байдуже — вони намагаються врятувати життя Еллен, ризикуючи своїм. Це історія про те, як близькі люди — друзі, сусіди, їхні родичі та знайомі — стають на бік євреїв, обираючи рятувати тих, над ким нависає загроза. Данці перетворюється на колективне тіло, яке стає щитом для тих із них, кого переслідують. Саме тому, певно, батько Аннемарі так захоплено розповідав їй одну історію:

Тому, коли німецькі солдати в Данії починають перші арешти євреїв, цей щит міцніє, готовий не тільки бути стражем, а й чинити опір.

Природно, що цей опір — це не тільки про відвагу, але й про страх та біль щодо долі інших. В одному епізоді цей біль відображається особливо яскраво на тілесному рівні — аби Еллен не викликала підозр, Аннемарі зриває з її шиї кулон і настільки міцно стискає його в руці, що в неї на шкірі залишається відбиток у формі зірки Давида.

Образ зірки присутній і в назві: він відсилає до Псалма 147, який читається на щоденній ранковій молитві в юдаїзмі і також присутній у повісті. У ньому йдеться про те, що Бог «знає лік усім зіркам на небі, усім їм імена дає» — і хоч, здається, родина Йогансенів з Данії і не здатна перелічити всі зорі, вона здатна подбати про імена найближчих із них.

Хоча головні героїні тексту  — діти, ця історія здатна торкнутися кожного, незалежно від віку. Вона пропонує широкий спектр тем для рефлексії, особливо українському читачеві: адже багатьом з нас знайомі страх, поневіряння, потреба захищати й захищатися. Окрім рефлексії, повість лишає після прочитання ще одну річ: відчуття надії, яке хочеться передати як і найменшим, так і найстаршим.

Цінними також є пояснення Лоїс Лоурі в післяслові щодо того, що ж з книжки є вигадкою, а що — реальними подіями, які й лягли в основу сюжету. Це ще більше стирає межу між сюжетом повісті та досвідом війни — адже він виявляється багато в чому реальним.

І коли вже зайшла мова про цінні сторінки цієї книги — у ній є вступне слово, написане саме для українських читачів:

Повість «Особисто я особисто тобі» у 2013 році стала яскравим дебютом молодого львівського письменника Івана Байдака і впродовж кількох років не полишала топи українських бестселерів. Десять років по тому видавництво «Крок» зробило довгоочікуване перевидання, яке, окрім повісті, містить розлоге інтерв’ю з автором про його творчу діяльність в умовах війни,  нові книжки та сприйняття «Особисто я особисто тобі» крізь призму часу та досвіду.

Після успішного початку літературної кар’єри Іван Байдак написав ще шість книг, зокрема соціальний роман про інклюзію «(Не)помітні», який у 2020 був визнаний одним з найкращих за версією Українського ПЕН-клубу та перекладений і виданий у Канаді, Польщі й Італії.

«Особисто я особисто тобі» дає читачеві можливість обирати, якою буде його власна історія. Повість, написана гіпертекстом, має чотири різні сюжетні лінії, кожна з яких має спільний початок, відмінний розвиток подій та один і той самий кінець. Мапа твору й короткий опис до кожного розділу допоможуть вирішити, яким маршрутом рухатися саме вам.

Розповідь ведеться від імені головного героя — тридцятирічного Юри, у якого, здавалося б, все склалося у житті. Львівський красунчик, успішний програміст у престижній компанії, має квартиру й машину, як справжній Дон Жуан «купається» в постійній жіночій увазі та насолоджується стабільністю й розміреністю власного буття. Він, звісно ж, мріє знайти «ту саму» раз і назавжди, але поки вбачає в жінках лише предмет натхнення, втіхи і вдоволення своїх бажань. Короткострокові інтрижки без прямих зобов’язань та планів на майбутнє не дають зрушити ідилію Юриної рутини, аж поки він не зустрічає її.

Саша, столична студентка, приїхала з подругами до Львова «розвіятися» та зібратися з думками. Вона — акторка театру, надає перевагу свободі й не прагне зв’язувати себе зайвими контактами. Не має відбою від шанувальників і не розраховує ні на що більше, аніж дводенний курортний роман. Однак настирність Юри та обіцянка надіслати її світлини з екскурсійної фотосесії змушують залишити йому контакти перед від’їздом.

Прототипами цих персонажів стали реальні люди, подробицями теперішнього життя яких Іван Байдак ділиться в інтерв’ю в новому виданні.

Ця незвичайна та бурхлива історія кохання, яка гармонійно переплітається з виваженими, зрілими роздумами головного героя, показує нам, як можуть розвиватись стосунки залежно від наших вчинків, слів та думок. Байдак не задовольняється простим переказом любовної історії — він створює складну психологічну конструкцію, де головним стає дослідження природи людського спілкування та близькості у сучасній реальності.

Автор майстерно балансує між інтимністю та відчуженістю, показуючи, як складно сучасним людям знаходити справжню спорідненість. Юра і Саша втілюють ціле покоління, яке шукає автентичності у світі, де все здається штучним та поверховим.

«Ми просто дивні люди! Тільки ми можемо вночі присягатися у вічному коханні, а зранку піти, бо поганий настрій. Можемо роками трястись над тим, що наступної миті бездумно викинемо в смітник. Ми любимо носити модні речі, вживати іншомовні слова, не забуваємо пшикнутися дорогими парфумами перед виходом у світ, ну і, звісно ж, одягнути маску “все ок”. Ми — дивні люди, не обтяжені вірністю, довірою та співчуттям».

Байдак не ідеалізує кохання, але й не розвінчує його цинічно. Натомість він показує, як складно і водночас прекрасно може бути пізнавати іншу людину, долати власні страхи та комплекси, вчитися довіряти й відкриватися. Це кохання стає метафорою внутрішнього зростання героїв, їхнього шляху до самих себе.

Впродовж усієї історії в усіх її варіаціях дорога постає провідним елементом розвитку й змін. Сталий маршрут Київ-Львів розділяє і водночас пов’язує героїв. Ця дорога набуває символічного значення внутрішнього шляху героя до істинного себе та до коханої людини. Кожна поїздка Юри до Києва — це не просто подолання географічної віддаленості, а спроба здолати психологічну дистанцію, що існує між ними, адже кохання на відстані — це не лише про кілометри.

Автор майстерно використовує контраст між двома містами для розкриття характерів героїв. Затишний, спокійний, романтичний Львів, куди хочеться повертатися й жити власне розмірене комфортне життя стає на противагу динамічному, агресивному та прагматичному Києву, що поглинає людей і не залишає часу на рефлексію. Гамірна, амбітна Олександра втілює цю столичну енергію, тоді як Юрій залишається носієм львівської інтровертності та схильності до глибокого самоаналізу.

Цей географічний дуалізм стає основою для глибшого протиставлення між зовнішнім і внутрішнім світом персонажів, між публічністю й інтимністю, між швидкістю сучасного життя і потребою у справжній близькості. Дорога стає простором роздумів, де герой може бути сам із собою, осмислювати свої почуття та приймати важливі рішення.

Повість Байдака часто порівнюють з романом Януша Вишневського «Самотність у мережі», який також досліджує тему кохання та самотності у сучасному світі. Проте український автор пропонує власний, відмінний підхід до цієї проблематики. Якщо Вишневський зображує стосунки, заборонені зовнішніми обставинами, то Байдак акцентує на тому, як самі люди ускладнюють собі життя. Його книжка — радше про внутрішні бар’єри, які ми створюємо самі, та про небезпеку цих ускладнень.

Обидва автори працюють із темою відчуження сучасної людини, але Байдак менш песимістичний у своїх висновках. Його герої, попри всі труднощі, зберігають здатність до справжніх почуттів і щирого спілкування. Український контекст також додає творові особливого забарвлення — тут немає космополітичної анонімності великих європейських міст, натомість є специфічна атмосфера українських реалій 2010-их років. 

Іван Байдак не намагається вразити читача складними стилістичними прийомами чи вишуканими метафорами — натомість він знаходить красу у простоті, глибину у буденності. Мова повісті — це мова молодого покоління, яке вміє бути щирим у звичайних словах, виражати складні емоції через зрозумілі образи, знаходити поезію у прозаїчному житті. Простота вислову поєднується із витонченою та грайливою складністю структури яку, за його словами, «поцупив» у латиноамериканських класиків Маркеса та Борхеса.

Байдак показує своїх героїв як людей, які шукають автентичності у світі симулякрів, щирості у формальному спілкуванні, справжньої любові поміж мільйонами поверхових знайомств.

Успіх повісті можна пояснити тим, що автор зумів знайти універсальну формулу для розповіді про кохання, яка резонує з досвідом багатьох читачів. 

«Особисто я особисто тобі» — це відверта, інтелектуально збудована лірика про сучасну любов, де взаєморозуміння виникає не через фізичну близькість, а через щирість у думках і словах. Юра і Саша — два образи, через які автор досліджує силу вибору, факт випадковостей і ціну, яку кожен платить за стосунки на відстані.