10 думок актора Романа Ясіновського

Роман Ясіновський — український актор театру та кіно. У дитинстві його творча натура проявлялась вокалом, а з 2004 року Роман професійно розвиває акторські здібності. Працюючи у Центрі сучасного мистецтва «ДАХ», здобував освіту в університеті Карпенка-Карого. Нині працює в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Активні зйомки в телесеріалах і повнометражних фільмах почалися з 2014 року: «Кіборги. Герої не вмирають», «Перші ластівки», «Спіймати Кайдаша», «Довбуш», «Будинок “Слово”. Нескінченний роман». 

У серпні у прокат вийшов фільм «Троє» (режисер — Іван Кравчишин), у якому Роман зіграв одну з головних ролей. Чим ця стрічка стала особливою для актора та якими спогадами про зйомки поділився  —  у розмові.

Жанр стрічки — пригодницько-історичний екшн у поєднанні з класичним вестерном: дружба, бійки, кохання. А ще неймовірна робота, яка вкладена в цю картину, почуття любові від знімальної групи і цілих 9 років очікування, адже зйомки відбувалися у 2016 році.

Головними героями стали троє чоловіків. Не думаю, що це були реальні історичні постаті, але це історія про дружбу та справжнє братерство. Мої напарники по майданчику — Артемій Єгоров та Євген Піднебесний. Стосунки між нами були злагодженими, ми швидко знайшли спільну мову і подружились. Труднощі виникали через довгі та виснажливі зміни, а ще через тривалий пошук спільної мови з режисером. Але ми дійшли до кінця.

Фільм знімали на різних локаціях: біля Києва, в Обухівському районі, в Пирогово, в районі Василькова і також велику частину зйомок провели в Хмельницькій області — у місті Старокостянтинів та селі Самчики.

Я насправді непогано знаю історію, тому додаткової підготовки не потребував. Добре знаю той період: близько ста років тому, коли на території України відбувалась громадянська війна, коли створювалась республіка УНР, тобто коли лінія кордону рухалась туди-сюди, — це все знав і знаю. Більше думав про свого персонажа: як би показати його максимально правдивим, показати його історію. Я дуже багато готувався, шукав, придумав для персонажа, яким би він міг бути. Я не тільки в цій ролі, а в кожній ролі так роблю. Але найголовніше: це моя перша велика роль.

Всі персонажі схожі на мене насправді, бо це є я. Петро Сторожук схожий на мене, напевно, тим, що намагається слухати себе і йти за своєю мрією, рухатись вперед, не сидіти на місці. Він людина з певною чіткою позицією. Хоча за сюжетом фільму він її змінює, бо спочатку вірить більшовикам, а потім зневірюється у їхніх цінностях. Не було чіткого розуміння, що відбувається в країні, чим усе закінчиться, але він у своїх думках та діях був чесним. От найголовніше, що його зі мною поєднує, — це намагання бути чесним.

Починаючи роботу над новою роллю, я намагаюсь максимально «обжити» персонажа. Думаю про нього так, щоб він ожив для мене, щоб я побачив його, відчув. Пробую уявити, що ця людина, яку я граю, живе коло мене, щоб повністю її зрозуміти. Деякі мої друзі навіть говорять, що я, коли граю в кіно, стаю схожим на своїх героїв. Якщо це, наприклад, негативна роль, то я намагаюсь зрозуміти свого героя: чому він так чинить у фільмі. Не виправдати, звичайно, а зрозуміти хід думок.

Для того, щоб зіграти цю роль Петра Сторожука, я навчився багато чого нового. Наприклад, їздити верхи — і це було прекрасно. Також я вперше працював зі зброєю: у нас були хороші піротехніки, чудові постановники бойових сцен, прекрасні каскадери, з якими я і надалі працював. Для мого розвитку в акторській професії та всього того, що стосується відточення навиків, цей фільм дав мені дуже багато. Велика шана і дяка команді, що так сталося саме в цьому фільмі.

Наприклад, коли в першій сцені мій герой крутить корбу, щоб завести машину, мене вдарило струмом від тієї корби. Це було смішно: мене теліпнуло й довелося зробити 15-хвилинну паузу, щоб я якось відійшов від удару і продовжив працювати.

Було ще дуже багато курйозних випадків з кіньми, бо коні і постріли — погане поєднання. Усі коні були каскадерські — Олега Юрчишина і його дружини. Але з тією кількістю пострілів і вибухів, які були там, звичайно й коні не витримували. Одного разу кінь просто скинув одного з головних героїв і втік, ми довго шукали його на Щекавиці.

Ламалась стара машина, яка в фільмі також мала свою роль.

Коли ми знімали в Старокостянтинові, недалеко від аеродрому, то у моменти, коли злітали літаки, нам доводилося зупинятися і чекати. Таких курйозів було багато, але це кльово.

Було багато емоційно важких сцен. Навіть витримати таку кількість вибухів і пострілів — складно.

Технічно складною була сцена з конем, коли ми їхали вдвох на одному скакуну. Кінь просто відмовлявся нас везти і постійно брикався, намагався мене скинути, адже я був ззаду.

Ще одна сцена була надзвичайно складною технічно. Знімали погоню: ми втікали верхи від червоних комісарів, і перед нами їхав пікап з камерою. Я їхав ззаду поручика (цю роль виконував Артемій Єгоров), і ми просто не почули команди «стоп». Можливо, рація, яка лежала у мене в кишені, просто сіла. Тож ми мчали галопом, на повних парах, ми набрали дуже швидкий темп, і «стоп» пролетіло повз. Так ми на повній швидкості ледь не в’їхали конем у цю машину з камерою. Це було страшно. Пригадую, що в  останній момент, коли я бачу, що ми вилітаємо, — я хапаю вуздечку коня і веду його вліво. Цього я ніколи не забуду. Розумію, що ми би просто загинули.

Це мій перший фільм, і спогади про нього назавжди залишаться добрими та теплими. Постійно згадую цей фільм як боротьбу з самим собою, бо я багато у чому вдосконалився. Були сцени, які важко давались. І коли у мене виходило, я розумів, що я цього навчився, і це було настільки приємно…

Картина вперше була представлена на фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN», але реакція звичайних глядачів для мене важливіша за оцінку критиків. Я дуже би хотів, щоб в Україні з’явилася хороша кіно-театральна критика, але зараз, на мою думку, її, на жаль, немає. Це пов’язано і з тим, що багато людей виїхали, і з військовим станом, і взагалі ситуація в культурі непроста. Насправді кіно роблять люди, тож лише якщо стрічку подивиться велика кількість людей, тоді вона стане резонансною. А якщо глядачі не подивились, якщо їм не цікаво, то, звичайно, кіно буде провальним.

Мої улюблені ролі: в кіно — Гід із «Кіборгів», в театрі — Саша із «Тату, ти мене любив» у «Золотих воротах».

Я вважаю, що в цих двох ролях максимально близько дійшов до своїх героїв та подружився з ними. Наприклад, якщо я Гіда вже не можу зіграти, то Сашу я граю досі. Я знову і знову можу проживати цю роль, і це прекрасно, бо вона росте разом зі мною, живе разом зі мною, і це дуже круто. Цим мені і подобається театр — він дає можливість постійно змінюватись, змінювати ролі разом з тим, як ти живеш. Звичайно, якщо тобі цікава ця роль. Але у мене в театрі, чесно кажучи, немає жодної ролі, де б мені не було б цікаво. Навіть якщо ролі епізодичні, я намагаюсь робити свою роботу чесно. Бо якщо я буду приходити на роботу просто так, не люблячи того, що я роблю, то який сенс цієї роботи і взагалі мого життя? Я вважаю, що все, що ти робиш у житті, треба любити. Якщо тобі важко, треба намагатися полюбити те, що робиш, бо будь-яка праця, яка є в цьому житті, а головне — праця над собою — це неймовірно важливо. І це те, що дає нам можливість і сили жити.

Я дуже хочу попрацювати з тими, з ким ще не довелося. Наприклад, Дмитро Сухолиткий-Собчук, який зняв «Памфір». Вважаю його одним із найкращих режисерів. Також начуваний, як включається у роботу Наріман Алієв, автор фільму «Додому». Ще хотів би попрацювати з режисом фільмів «Мої думки тихі» і «Люксембург, Люксембург» — Антоніо Лукічем. Але є й багато світових та європейських імен, які хотілося б називати, адже хочеться взаємодіяти з максимальною кількістю хороших режисерів.