Сьогодні багато людей вагаються з відповіддю на питання «Що для вас означає дім?». Для цілих поколінь українців «безґрунтя» (поняття, яке пропонує мовознавець Юрій Шевельов), власне відсутність постійного місця проживання, в якому безпечно та спокійно, стало наслідком депортацій, репресій, утисків прав, окупацій, війн. Люди мусили віднаходити свою ідентичність знову й знову, будувати дім на нових місцях — у різних містах та країнах.
«Між прощанням і поверненням» — це виставка про реальні місця, повернутися до яких неможливо — серед таких місць знищені міста на сході та півдні України, як, наприклад, Маріуполь або Бахмут, заміновані та окуповані міста. Через різні методи митці намагаються доторкнутись до цих місць, які викликають у них теплі спогади, від яких завмирає серце та перехоплює дух. Час між прощанням і поверненням — це можливість для віднайдення заборонених забутих або викреслених історій, це шанс доторкнутись до ефемерного простору, який існує тільки в спогадах.
«Виставка «Між прощанням і поверненням» була для мене викликом, оскільки через неї ми намагались розповідати про великою мірою особистий досвід, як мистецтво допомагає нам наближатись до дому»,— каже одна з кураторок експозиції Наташа Чичасова.
Виставка представляє твори 17 українських митців та мисткинь: Катерини Алійник, Пьотра Армяновського, Григорія Бондаренка, Андрія Достлєва, Катерини Єрмолаєвої, Алевтини Кахідзе, Ольги Кузюри, Віталія Куликова, Ніни Лагути, Зої Лактіонової, Георгія Мамардашвілі, Елізи Мамардашвілі, Дар’ї Молокоєдової, Севілі Наріман-кизи, Вікторії Розенцвейг, Юрія Соловія, Даші Чечушкової. Над проєктом працювала кураторська група: Наташа Чичасова, Ася Цісар, Анастасія Гаразд.
У арсеналі представлено роботи, створені спеціально до виставки протягом 2017–2024 років. Митці відновлюють особисті або родинні історії, відображають проблеми різних культур. До прикладу — інсталяції зі спогадів дитинства, інсталяції про окупований дім на сході країни, фільми про тимчасово окуповані Маріуполь як остання можливість насолодитись красою Азовського моря — художники рефлексують над власним травматичним досвідом евакуації
Усе починається зі сну
Виставка починається з роботи Катерини Алійник «Блакитне небо на тлі темних полів» (2024) та її історії. У своїх роботах через пейзаж художниця намагається наближатися додому. Сюжетом для історії стало сновидіння мами художниці про гору Карачун у Слов’янську.
Авторка згадує сон: «Під час однієї з прогулянок у снах ми з мамою йдемо в кінець нашого городу в Слов’янську. І така перед нами відкривається картина: пригнали купу техніки й розбирають гору Карачун, відрізають від неї по шматочку — з одного її боку вже майже нічого не лишилося, а ми просто стоїмо й дивимося».
Гора Карачун була для Катерини омріяним місцем, символом дорослішання. Мама художниці казала, що коли донька виросте, то обов’язково підніметься на вершину гори. Ця дитяча мрія так і залишилась нереалізованою. Сьогодні єдиний спосіб побачити це красиве місце — власна фантазія або гугл-карти. Зникнення гіпотетичної можливості наблизитися до гори можна трактувати як розірваність зв’язку з ключовим пейзажем дитинства.
Багатьом українцям може відгукнутися історія Катерини та її робота, бо вона про те, що не вдається побачити знов та куди зараз не можна повернутися. Водночас це про повернення в солодкі спогади дитинства, у час, коли ми багато мріяли та фантазували.
Спогади як частина уяви та розуму
Спогади постійно з людиною: вони формують власну площину — в уяві та тілі, ховаються десь глибоко всередині — про це робота Ніни Лагути Tender Corpus (2023-2024). Для художниці спогади — фрагменти, які взаємодіють між собою та створюють певну фігуру, яка постійно видозмінюється. Тілом спогадів виступають ляльки: Ніна створює фігуру, і коли відчуває якісь зміни (навіть на емоційному рівні), то перешиває її. Сама художниця виросла в Новій Каховці й цією роботою вона пропрацьовує втрату рідних місць. Спогади багато в чому формують нашу свідомість, інколи маніпулюють нею, тому важливо навчитись правильно взаємодіяти з ними, бо вони — частина нас.
Провідним символом експозиції є ланцюг — він означає не лише залежність від спогадів і ситуацій, а й силу, зв’язок із тим, чого не хочеш втратити. Також це нагадування, що з якимись речами треба змиритись і просто терпляче завжди носити їх за собою.
***
Усі роботи поєднані в експозиції «Між прощанням і поверненням», яка не має традиційного поділу на тематичні блоки та зали. Від цього підходу кураторки відмовилися, щоб осмислити спільний біль і сум за домом кількох поколінь людей, для яких українські терени за різних історичних обставин стали домівкою, — зокрема для українців, кримських татар, євреїв, грузинів, вірменів, ромів і багатьох інших.
