Річниця «Барбігеймера» — згадуємо інтернет-феномен

авторка кінокритикиня Соня Вселюбська - 20.07.2024 в Кіно

Рік тому над всесвітом нависла велика рожево-чорна хмара. На тлі постковідної хвилі та в розпал тривог через початок і загострення воєн та конфліктів на планеті у світовому прокаті одночасно — 21 липня (а в Україні на день раніше) — відбувся реліз двох дуже різних стрічок. Фільм «Барбі» режисерки Ґрети Ґервіґ, що зображає своєрідну історію однойменної ляльки крізь феміністичну призму, за участю зірок Марго Роббі та Раяна Гослінга виходив в один день із фільмом «Оппенгеймер» — новою стрічкою титана інтелектуальних блокбастерів Крістофера Нолана, що розповідає про трагедію творця ядерної бомби, з Кілліаном Мерфі у головній ролі. Світ, що потерпав від нестабільності, доволі легко зачарувався такою бінарністю.

Задовго до релізу стало зрозуміло, що на сучасну попкультуру насувається хвиля хайпу, контенту та мемів. Це означало підвищений медійний трафік, стимулювало виробництво різних товарів і, найголовніше, повертало людей у кінотеатри.

Люди згадали про «double bill» — перегляд двох фільмів один за одним — і вже задовго до релізу купляли квитки та сперечалися, що краще дивитися першим.
Постери до фільмів "Барбі" та "Оппенгеймер"

Очевидно, що було легко втомитися від феномена «Барбігеймера» ще до перегляду, адже люди поспішали інтерпретувати фільми, ще не бачивши їх.  У заповітний день світового релізу розпочалося справжнє змагання. Не просто між фанатами, хто швидше подивиться фільм і підбере найкращий аутфіт на прем’єру, а й безпосередньо між касовими зборами двох мегаблокбастерів.

Перший вікенд прокату запамʼятався спортивним інтересом до зборів. «Барбігеймер» приніс $246.2 мільйони, із них «Барбі» — $162 мільйони, що стало справжнім рекордом. Це найкасовіший початок прокату в історії фільмів, знятих жінками. Однак можна припустити, що «Барбі» був комфортнішим фільмом для перегляду, наповненим яскравими кольорами та з адекватною тривалістю у дві години, на відміну від тригодинного «Оппенгеймера», який вимагав вдумливого перегляду, повертаючи до реальності, у якій ядерна загроза найвища з часів холодної війни. Критика обох фільмів була різноманітною.

Хоча кожен фільм знайшов свою фанбазу, було й чимало негативних коментарів. Наприклад, «Барбі» звинувачували у поверхневому підході до теми фемінізму, а «Оппенгеймер» — у розтягнутому хронометражі та незмінно стереотипних персонажок.
кадр з фільму "Барбі"

Кадр з фільму «Барбі» (2023)

Коли хайп прокату впав, люди поступово почали цікавитися наслідками. Особливо тим, який слід по собі залишили стрічки: інформаційний та вуглецевий. Причиною медійної перенасиченості були обидва фільми, але можна погодитись, що більше фізичного сміття створив саме «Барбі». Чорні Оппенгеймерівські речі можна знайти в шафі або купити майже будь-де, а за брендованими футболками і, власне, самими ляльками треба було крокувати у наповнені рожевим кольором торгівельні центри. Ймовірно, за декілька років ми точно побачимо ретроспективні аналізи впливу «Барбігеймера» на медіа, суспільство й екологію.

Зі спадом хайпу літнього сезону наближався час «Оскара». Враховуючи історію попередніх номінацій і переможців, було очікувано, що «Барбі» не візьме багато нагород. Американська академія вже зарекомендувала себе як політична інституція, яка часто нагороджує не «найкращі фільми», а ті, які, на її думку, викликають обговорення та кристалізують актуальні проблеми. Ймовірно, для членів Американської кіноакадемії теми, проговорені в «Барбі», здалися менш значущими, ніж криза, яку проживає творець ядерної бомби. Проте, хоч «Барбі» і взяв лише один «Оскар» за найкращу пісню, все-таки своєю присутністю на церемонії фільм запамʼятався. Щонайменше виступом Раяна Гослінга з піснею «I’m Just Ken».

Водночас «Оппенгеймер» мав ідеальні умови для отримання цієї нагороди. Це стало зрозуміло ще в день, коли оголосили фінальні номінації, адже «Оппенгеймер» отримав одинадцять проти восьми номінацій «Барбі».

Крістофер Нолан — режисер, який вдало обʼєднує фанатів масового й авторського кіно та знімає одні з найкращих блокбастерів сучасності — все ще не мав «Оскара», що після «Інтерстеллара» та «Початку» здавалося багатьом обурливим. Крім того, «Оппенгеймер» — це фільм, який відбиває страхи сьогодення, і очевидно, що на сцені він мав стояти поруч із «Зоною інтересів» та «20 днів у Маріуполі». Врешті, «Оппенгеймер» переміг у семи номінаціях і взяв головну статуетку за «Найкращий фільм». 

Загалом, можна підсумувати, що на «Оскарі» перемогла чорна темрява, де надії на рожеве поки не видно. Мабуть, це і є головним метафоричним висновком феномена «Барбігеймера».
РОберт Дауні молодший на церемонії нагородження Оскар, фільм "Оппенгеймер"

Роберт Дауні-молодший та команда «Оппенгеймер» радіють перемозі фільму.
Джерело: AFP

Попри все, Ґервіґ отримала більше, ніж «Оскар». «Барбі» став найкасовішим фільмом в історії, знятим режисеркою, що не менш вагомо і складно, ніж отримати нагороду такого рівня. Саме він привів у кінотеатри людей, які ходять у кіно один-два рази на рік. «Барбі» став мемом, від якого неможливо було сховатися, і здається, що про існування цього фільму знають усі — цього і прагне будь-який масовий режисер.

Поки Ґрета Ґервіґ очолювала журі останнього Каннського кінофестивалю, стало відомо, що Крістофер Нолан уже створює наступний фільм у суворій таємниці. Ґервіґ і Нолан, хоча й працюють у високобюджетній голлівудській індустрії, все ж намагаються дотримуватися свого авторського стилю та принципів, що робить їх обох визначними режисерами покоління.

«Барбігеймер» — це феномен, що увійшов в історію, хоч би як сильно він міг декому набриднути. Індустрія буде вчитися на цьому феномені багатьом речам, які, сподіваємося, тільки покращать наш глядацький досвід.

авторка кінокритикиня
Соня Вселюбська

Що подивитися нового на українському ютубі?

авторка Марина Губіна - 19.07.2024 в Культура

Цього тижня пропонуємо згадати резонансні рекламні кампанії та скласти власну думку про них, дізнатися, як князь Володимир допоміг зупинити російський наступ на Київ навесні 2022, задуматися про походження власного прізвища та розібратися, чи можна зустріти вампірів у реальному житті. А також, помандруємо історією українського гумору, оберемо, яку книжку можна ще встигнути прочитати у липні, та замислимося, що нам не можна забувати.

Епізод про резонансні рекламні кампанії на каналі «SKVOT»

У третій серії проєкту про історію української реклами йшлося про кампанії, що викликали активну реакцію аудиторії: як позитивну, так і негативну. Креативники поділилися, як «продати» замовнику сміливі ідеї, чому гейт кращий за байдужість та чим, на їхню думку, є реклама: мистецтвом чи бізнесом. Чи знала креативна агенція Banda про «двозначність» їхньої версії позначення герба? Як вплинула оновлена рекламна кампанія «Карпатської джерельної» на продажі? Та де межа між «байрактарщиною» та залучення до брендингу контексту війни?

Обговорення роману «Катананхе» на каналі «The Ukrainians»

Літературознавиця Богдана Романцова та музикант Володимир Дантес діляться своїми думками про нову книжку Софії Андрухович, говорять про коротшання жанру роману, розбираються у міфології тексту і зʼясовують, чи варто взагалі запамʼятовувати всі ті імена. Чи можна назвати «Катананхе» київським текстом? Чим особливі персонажі Софії Андрухович? Та звідки ж там взявся той олень?

Випуск про вампірів на каналі «WAS: Популярна історія»

Вампіри — обовʼязковий образ сучасної горрорної культури: від привабливих графа Дракули та Едварда Каллена до жахаючих упирів та вурдалаків. Проте, такий образ формувався поволі, і чималу роль у цьому зіграли літературні тексти: «Кармілла» Джозефа Шерідана Ле Фаню та «Дракула» Брема Стокера. То чому ж пиття крові так бентежить людство вже не одне століття? Як виглядали вампіри у перших міфах про них? Та чи існують справжні вампіри серед нас?

Випуск про походження українських прізвищ на каналі «ідея олександрівна»

Потреба у прізвищах постала тоді, коли людей стало достатньо багато, щоб їхні імена треба було уточнювати. Закономірно, що вони могли утворюватися від діяльності роду, вдачі людини, місцевості або ж імені батька чи матері. Про особливості творення останніх і йдеться у відео. Чому від одного імені часто утворюється з десяток різних прізвищ? Чи можна за суфіксами визначити регіон, звідки походить людина? Та від яких словʼянських імен походять частотні українські прізвища?

Розмова з археологом Іваном Зоценком на каналі «10 запитань історику»

Євген Мочалов поговорив з Іваном Зоценком про археологічну унікальність Києва, памʼятки, що були знищені внаслідок російської агресії, та відкриття, які ще можна зробити. Археолог розповів, чому Поділ обов’язково має бути у всесвітній спадщині UNESCO, що було раніше на місці Гостинного двору на Контрактовій площі та як лінія оборони, побудована ще за часів князя Володимира зупинила російський наступ.

Випуск про «Простори спогаду» Аляйди Ассман на каналі «Шалені авторки»

Віра Агеєва та Ростислав Семків говорять про потребу памʼятати, особистісні та суспільні кризи, які виникають, коли певної памʼяті бракує, важливість роману у роботі зі спогадами та травми, які також потребують проговорення. Літературознавці міркують про ідеї, які пропонує Аляйда Ассман, теорії інших дослідників памʼяті та різницю у роботі зі спогадами в імперії і колонії. Чому саме німецькі дослідники почали досліджувати памʼять? З яких складників формується національна ідентичність? Та які спогади неможливо забути?

Історія українського гумору на каналі «Телебачення Торонто»

Олександра Гонтар разом зі стендап-коміками дослідили коріння українського гумору. Для цього вони звернулися до історії гумористичної періодики, що починається ще в 1816 році у Харкові з журналу «Демокрит». Після того почали зʼявлятися часописи і в інших регіонах, спеціалізовані журнали, як то військова гумористична преса, і навіть рукописні газети у таборах військовополонених. А поміж історією сатиричної періодики стендап-коміки зачитують дідівські гуморески зі згаданих журналів — така собі зустріч поколінь.

Розмова про «Московіаду» Юрія Андруховича на каналі «hromadske.зміст»

Євгеній Стасіневич та Сергій Чирков говорять про роман Юрія Андруховича, тексти, з якими він перегукуються та які на нього вплинули, образ головного героя і критику від Оксани Забужко та Юрія Шевельова. Разом вони міркують про популярність «Московіади» зараз, еротизм роману та літературні діалоги, які веде Андрухович. Як на текст вплинув щоденник Тараса Шевченка? Що є показником доброї книжки? Та як змінилося сприйняття роману за 30 років?

авторка
Марина Губіна

Белетризоване фуете, або балет «Елегія воєнного часу»

авторка Ілона Михніцька - 19.07.2024 в Театр

INTRO

Зазвичай я максимально уникаю своєї авторської присутності у статтях чи рецензіях, однак цей текст став винятком, оскільки мені пощастило опинитися у великій оксамитовій залі Національної опери України і побачити народження нового балету про нас сьогоднішніх — «Елегії воєнного часу». І від цього видовища серце пішло в п’яти… 

Спектакль — це рефлексія митця на трагічні події повномасштабного вторгнення. Прем’єра балету відбулась 22 і 23 червня 2024 року. Втілив цей проєкт всесвітньо відомий балетмейстер Олексій Ратманський — американський хореограф українського походження, заслужений артист України. 

Одна з родзинок балету — зірковий склад танцівників. Чотири пари на сцені — вісім прим і прем’єрів театру, тобто одні з найбільш вправних і досвідчених артистів трупи, що побачити в одній виставі зазвичай майже неможливо.

Це вельми символічно, якщо провести паралель з українцями. У часи найскладніших випробувань усі ролі в нас головні, всі рівні, бо мають значення тільки взаємопідтримка, взаємоборотьба, взаємонадія. 

«Елегія…» має чітку структуру — це одноактна вистава з чотирьох частин, різних за характером та емоційним посилом, що дає можливість прожити цілий спектр відчуттів усього лиш за пів години. У першій і четвертій частинах балету звучить музика відомого українського композитора Валентина Сильвестрова. А в сценографії використано роботи наших знаних живописців — Матвія Вайсберга та Марії Примаченко.

АКТ 1 (НА СЦЕНІ)

Частина 1

Крізь темряву прорізається тривожне тваринне передчуття. Через тло на сцені проходить горизонтальна червона лінія, над якою поза простором і часом висять частини оголеної жіночої статуї. Безрука фігура ніби поділена навпіл. Цівки білої фарби на червоній лінії разом ніби створюють малюнок серцебиття кожного з нас, хто в саспенсі затамував подих на початку повномасштабного вторгнення. Полотно Матвія Вайсберга і музика Валентина Сильвестрова наснажують драматизмом і напівпрозорою меланхолією. Танцівники, вбрані у темне, нагадують чорних лебедів, що спочатку безсило лежать одне на одному, а потім тягнуться вгору, намагаючись злетіли. Вони — неначе вилиті із землі, споріднені з кожною її грудкою. Живий ланцюг із тіл — це уособлення української міцності. На сцені немає антагоніста, однак у повітрі є відчуття, що він усюди. Всюди пахне війною…

Частина 2

У другій чоловічій частині яскрава зелень на екрані приносить із собою коломийкові, народні мотиви. З’являється піднесене відчуття, приправлене завзятістю. На сцену випурхують енергійні хлопці в білих сорочках і червоних поясах. Вони стрибають одне через одного, грають м’язами, жартують. Глядача з головою накриває шал азарту і грайливості.

А потім я ловлю себе на думці, що це саме той гіперактивний стан оптимізму, на голці якого тримались усі українці в перші тижні й місяці війни.

Коли весь страх ми скеровували в насмішку над ворогом і нашу стійкість. А тим часом танцівники на сцені відтворюють єдину рухливу конструкцію — «Колесо життя», і я бачу символ цього єднання, нашу силу.

Балет Олексія Ратманського «Елегія воєнного часу» в Національній опері

Частина 3

Синя барва на картині в глибині сцени — перехід до жіночої варіації. Дівочі сміливі батмани сповнені жвавих, палких порухів. Неможливо не пританцьовувати, дивлячись на те, як барвисті махаонисті спідниці танцівниць розлітаються в завзятих фуете. У цьому поєднанні хореографії, музики, сценографії й енергії прим з’являється відчуття надзвичайно сродне нашій українській натурі, вивільняється тваринна енергія, що сягає коренів прадідів. Танцівниці легко стрибають, наче кізоньки, на тлі примаченківського буйноцвіття, а з вуст мені так і просяться найбільш милозвучні і найбільш питомі українські слова: ружа, ясочка, витребеньки, блаватний…

Балет Олексія Ратманського «Елегія воєнного часу» в Національній опері

Частина 4

В останній частині відчутний катарсис. Це очищення, світла тиша після дощу. Оркестр знову грає Валентина Сильвестрова. Пахне петрикором… На тлі небо в сірому, горіховому й зеленому відтінках. Колір неба, що плаче, колір берців і пікселів. Приглушені звуки і відчуття. Усі танцівники поєднуються в толоці, тобто вони гуртуються на лівому боці сцени. Відчувається втома, але водночас і віра в перемогу. Після виснажливої боротьби всі лежать долілиць, простягнувши руку до Ніки Олімпійської — тієї розбитої статуї в першій частині. Тільки тепер вона ціла і гордо стоїть на повен зріст. Червоної лінії немає. Зрештою всі танцівники дають імпульс одній танцівниці і допомагають їй піднятися. Вона встає і, наче стійкий олов’яний солдатик, лишається на одній нозі. Це віра в те, що українці вистоять у цій боротьбі.

АКТ 2 (ЗА ЛАШТУНКАМИ)

Я не вірю у випадковість подій і людей. Історія створення «Елегії воєнного часу» — чудовий приклад. Я дізналась про цей проєкт Олексія Ратманського майже випадково, коли потрапила на зйомки документального фільму про український балет для французького телебачення. Тому я, наче маленький оперний янгол, підглядала за репетиціями, пурхала залаштунковими катакомбами, спілкувалася з танцівниками й причетними до створення вистави. 

В «Елегії воєнного часу» червоною ниткою дуже органічно і магічно переплелись різні міста (Мюнхен, Амстердам, Київ, Маріуполь), імена (Валентин Сильвестров, Олексій Ратманський, Матвій Вайсберг, Марія Примаченко) та види мистецтва (балет, музика, живопис). Поєднання місць, людей, медіумів — саме та червона нитка, що на дві частини ділить картину з розбитою статуєю.

До речі, автор цієї багряної нитки й картин у першій частині та четвертій — Матвій Вайсберг, один з найвідоміших українських художників, автор майданної серії картин «Стіна» й графічної серії «Дорожній щоденник». З паном Матвієм я познайомилася на прем’єрі «Елегії», коли краєм вуха почула, що переді мною в залі сидить автор полотен у виставі, якому не дозволяють фотографувати сцену. Згодом художник розповів мені про свою участь у проєкті й картини, задіяні в балеті. На початку повномасштабного вторгнення він виїхав за кордон, де й зустрівся з Олексієм Ратманським: «У Мюнхені я, такий ніби напівбожевільний, бачив тільки українські прапори на будинках. Один із цих прапорів на Мюнхенській опері сфотографував і виклав в інтернет. Буквально через п’ять хвилин мені написав Олексій: “Ти де?”. Кажу: “Я в Мюнхені”. Пише: “Ти ззовні фотографуєш, а я тут даю репетицію”».

Фотографії — Ілона Михніцька

Перш ніж познайомитись із Матвієм Вайсбергом, я подивилася «Елегію…» тричі і кожного разу намагалася збагнути природу й символізм розбитої статуї на картинах. Живописець розповів, що Олексій попрохав, аби він намалював богиню перемоги — Ніку. І художник погодився: «Я намалював йому навіть дві: одна — та, що Самофракійська в Луврі, а друга — Ніка Олімпійська, вона ж Ніка Пеонія. Мені здалося, що ця Ніка Пеонія більш напружена. А звідки взагалі взялася ця тема з античними статуями?

Я пішов у мюнхенський музей і там побачив цих давньогрецьких воїнів, побитих, фрагментованих, які проте три тисячі років стоять. Їх якось так розставили в музеї, як на битві. Бо фриз — це взагалі військовий стрій. От фриз Парфенона… І мене просто розплющило, бо в нас був Маріуполь у цей час… Вона називається історично “Ніка Олімпійська”, але я наразі називаю її “Ніка Маріупольська”. Вона така у нас побита, але вона — богиня перемоги».

Під час перегляду балету в мене виникали алюзії на античні статуї, однак я не сподівалася, що цей образ має конкретного прототипа і що вона так тісно пов’язана з відчуттям війни.

Те, що зараз «Елегію…» поставили в Києві, художник називає «анабазисом», тобто тим, що греки називали поверненням. А ще пан Вайсберг згадував, що захоплюється музикою Валентина Сильвестрова, твори якого можна почути в першій і четвертій частинах балету у виконанні оркестру.

Після успішної прем’єри «Елегії» в напівтемряві безлюдної зали вдалося почути Сергія Голубничого — диригента Національної опери й безпосередньо нового балету: «Перший та останній фрагмент — це твір нашого видатного українського композитора Валентина Сильвестрова. Твір називається “Постлюдія” для фортепіано та камерного оркестру. Друга і третя частини — це старі сільські українські танці». Мені видалося цікавим, що дві середні частини в балеті танцювали під фонограму, оскільки це давні мелодії — полька і коломийка, які оркестру важко було б зіграти. Пан Сергій переконаний, що «метамузика» Сильвестрова надзвичайно тонко накладена на хореографічну канву: «Дуже цікаво, наскільки пластика і хореографія поєднані з музикою Сильвестрова. Всі подихи, всі затихання і потім поява якоїсь нової думки, свіжої ноти або акорду. Він стихає, а на тлі цього стишення знову прокидається нове життя».

Балет Олексія Ратманського «Елегія воєнного часу» в Національній опері

Шлях створення «Елегії воєнного часу» був, справді, непростим. Танцівники розповіли, що вони їздили в Амстердам, де лише за п’ять днів опрацювали хореографію з Олексієм Ратманським. Далі було ще дві репетиції з балетмейстером по скайпу й багато самостійної роботи — і ось уже прем’єра в Києві.

В «Елегії» беруть участь чотири пари провідних танцівників і танцівниць: Микита Сухоруков — Анастасія Шевченко, Сергій Кривоконь — Наталія Мацак, Ярослав Ткачук — Тетяна Льозова, Євген Логвиненко — Ольга Голиця. Усі вони радіють, що нарешті глядач може побачити балет у Києві, хоча кожен визнає: було нелегко працювати у виснажливому темпі. Не обійшлося й без форс-мажорів: через травму прем’єра Яна Вані, який репетирував свою партію в Амстердамі, на етапі підготовки в Києві довелося замінити його танцівником Євгеном Логвиненком. Як поділилися артисти, складність у підготовці та реалізації такого проєкту полягає і в тому, що артисти беруть участь у багатьох інших балетах, тож важко було поєднувати партії в різних виставах та паралельно працювати над прем’єрою.

Я бачила, як за лічені дні до прем’єри артисти й костюмери готували костюми, звіряючи тканини й кольори елементів одягу з європейськими зразками, над якими працював Моріц Юнге. Цікаво, що барвисті спідниці прим створювали шляхом накладання чорного сатину на синьо-жовту тканину. У цьому поєднанні виникли різні відтінки жовтогарячого, медвяного й волошкового. А потім я бачила, як спритно танцівники переодягали ці костюми за кулісами, щоб устигнути перейти до наступної частини динамічної вистави.

Балет Олексія Ратманського «Елегія воєнного часу» в Національній опері

Повноцінна репетиція оркестру також відбулась лише за кілька днів до прем’єри. У підготовчій круговерті за максимально короткі терміни, серед репетиційних залів із великими дзеркалами, стертими пуантами, налаштуванням десятків камер та софітів, потроху «Елегія» набувала конкретних обрисів, як і статуя Ніки Пеонії. Потроху танцівники віднаходили сенс своїх па і батманів, все більше починали усвідомлювати, що вони мають сказати зі сцени. І я разом із ними після пунктирного намацування в порожній залі опинилася серед натовпу захоплених глядачів з їхніми оплесками.

Для мене цей балет про крихкість, субтильність кожного з нас, яку виявляє в людині війна. Однак і про божественну стійкість, яку увиразнює наш український дух. В цьому і є наша калокагатія як нації.

Балет Олексія Ратманського «Елегія воєнного часу» в Національній опері

Прима-балерина Національної опери України Наталія Мацак тішиться появі балету Ратманського на нашій сцені: «Дуже багато колективів й артистів високого рівня працюють із цим хореографом. Він наш артист, наш хореограф, який народився, навчався і сформувався як професійна особистість тут. Я вважаю, це велике досягнення, що нарешті хореографію Ратманського демонструватимуть — саме в такий тяжкий час — на сцені Національної опери». 

Наталія посвячує в тонкощі підготовчого процесу: «Коли ми спілкувалися з Ратманським на репетиціях, він сказав таку фразу:

“Нарешті я зараз побачив саме те, що хотів. Від ментальності європейської я не міг цього добитися, тому що не міг їм пояснити, вони не розуміють. Вони інші”».

OUTRO

Cузір’я відомих творців навколо «Елегії» пов’язане ще з двома балетними прем’єрами, які представили також 22 і 23 червня у стінах Національної опери. Це одноактні постановки відомих сучасних балетмейстерів — «Весна і осінь» Джона Ноймаєра та «П’ять танго» Ганса ван Манена. «Весна і осінь» — ніжний, лаконічно-меланхолійний балет, натхненний контрастністю природних явищ, таких як народження перших бруньок чи опадання зів’ялого листя. А «П’ять танго» — це неприборкана пристрасть червоно-чорного, жіночого й чоловічого начал. Задля підготовки першого балету з танцівниками працював асистент Джона Ноймаєра — Олександр Рябко. А ідея поставити «П’ять танго» належить Олександру Жембровському — асистенту Ганса ван Манена. До слова, кожну з цих вистав показують у диптиху з «Елегією».

Закордонна аудиторія, серед якої багато українських емігрантів та біженців, зможе побачити цей балет на екрані. Вже восени на французьких і німецьких телеканалах покажуть документальний фільм про «Елегію воєнного часу», над яким працював французький режисер Бертран Норман та український продюсер Орест Борко. 

А тим, хто має змогу відвідати прем’єру «Елегії…» в Національній опері України, можу тільки позаздрити. Можливо, коли опустять завісу, підкупольні янголи запам’ятають ваші сльози, як і мої…

Фотографії — Алла Уварова

Роман Малиновський: «Купування книжок у 2024 році — це страшенно життєствердно»

авторка журналістка, книжкова блогерка Тетяна Гонченко - 18.07.2024 в Книжки

Роман Малиновський разом із партнерами створив «Вавилонську бібліотеку», як він сам говорить, «із власного читацького голоду». Це було у 2017 році. Українських перекладів світової класики тоді бракувало — і Роман захотів це виправити.

Зараз, на десятому році свого існування, «Вавилонська бібліотека» лишається камерним нішевим видавництвом, у якому виходить у середньому по 4 книжки на рік. Здебільшого це романи й оповідання провідних світових письменників: Курта Воннеґута, Жузе Сарамаґу, Хуліо Кортасара, Вільяма Ґолдінґа, Марка Твена, Бориса Віана, ДіБіСі П’єра. Видавництво експериментує з дизайном: наприклад, «Сніданок чемпіонів» Курта Воннеґута вони видавали з дзеркальною обкладинкою без жодних написів та з набором стікерів, щоб читач міг оформити її на свій смак. А «Божої вам ласки, містере Роузвотере» того ж автора зумисно видали в обкладинці, яка швидко затирається, щоб вона наочно відображала читацький досвід.

Ми поговорили з Романом Малиновським про те, як люди дізнаються про «Вавилонську бібліотеку», якщо видавництво зовсім не інвестує у маркетинг; як читачі сприймають дизайнерські експерименти; яким чином і скільки таке крафтове видавництво заробляє; і куди рухається його проєкт.

Романе, відразу скажу, що у мене є майже всі книжки «Вавилонської бібліотеки». Але прочитаних із них, на жаль, не так багато, як хотілося б…

Найважливіші книжки — це непрочитані книжки. Очевидно, що ти, як і я чи будь-хто, не можеш прочитати все. Але ті книжки, які ти купуєш для своєї бібліотеки, — це вектор, у якому ти дивишся і яким збираєшся рухатися. Тому приємно, коли наші книжки не тільки серед прочитаних, а й серед тих, які є вектором для руху вперед.

Роман Малиновський

Ми розмовляємо невдовзі після Книжкового Арсеналу, тому варто почати з нього. «Вавилонська бібліотека» зробила експеримент: ви видали «Синю Бороду» Курта Воннеґута чітко під фестиваль, не оголошуючи передзамовлення. Тобто люди могли вперше її побачити і купити тільки на Арсеналі. Чому ти вирішив це зробити? І чи вдався цей експеримент?

Експеримент вдався. Він був радше з випадковості — команди, які працювали над «Бунтом речей» Жузе Сарамаґу та «Синьою Бородою» Курта Воннеґута здали матеріали майже одночасно. Ми зрозуміли, що немає сенсу відтягувати «Синю Бороду» на пізніше, організовуючи передпродаж, тому відразу привезли її на фестиваль. Крім того, нам сподобалася ідея «книжки під Арсенал». Такі жести надають події відчуття ексклюзивності. Це як Каннський фестиваль, куди ти їдеш, щоб у першій сотні побачити фільм, який у майбутньому подивляться мільйони.

Звичайно це ніяк би не вплинуло на відвідуваність Арсеналу, але коли такі жести робить багато видавців (а роблять), це надає фестивалю особливого настрою. І це добре вплинуло на продажі: за три дні фестивалю ми продали третину першого накладу — 330 примірників.

Перший наклад наших книжок — це завжди 1000 примірників, незалежно від потенціалу книжки. Такий редакційний підхід. Хоча потенціал зростає, і з осені перші тиражі наших книжок збільшаться удвічі.

Тут ще така річ, що Воннеґут — наш локомотив, на його нові книжки чекають, і кожна наступна продається краще, ніж попередня.

Яка у вас зазвичай середня кількість передзамовлень?

Залежить від автора. Приблизно 200 примірників — це те, із чого ми зазвичай стартуємо з Куртом Воннеґутом. Але інші автори не сильно відстають – 190, 180 примірників.  

Зараз ми міркуємо над самим принципом передзамовлень — чи залишати його, чи робити такі проєкти, як із «Синьою Бородою», коли ми під певну подію або дату готуємо книжку і вона відразу з’являється як готовий продукт. 

Зазвичай для видавців передзамовлення — це спосіб зібрати грошей раніше, щоб заплатити за друк. А ти кажеш, що ви хочете від цього відмовитися. Тобто ви вже можете собі це дозволити?

Уже давно можемо. Передзамовлення — це такий дружній жест до нашого кола, до тих, хто стежить за нашими новинками. Найчастіше в нас знижка на передзамовлення — це ціна доставки Новою поштою плюс 10 або 20 гривень. Тобто якщо купити у книгарні після виходу книжки — вийде фактично те саме.

Ми думаємо над тим, щоб під час передзамовлення робити не зниження ціни, а бонусний подарунок: закладку, листівку, набір стікерів, щось у такому дусі, хочемо з цим поекспериментувати. Це мало би бути грою: така спільна робота над довершенням книжки з нашими читачами.

Але якщо говорити про бізнес, то ми вже впевнено стоїмо. Хоча все відносно: ми досі дуже залежні від щомісячного прибутку і від таких подій, як Книжковий Арсенал, які дають нам додатковий прибуток і приводять до нас нових читачів.

Роман Малиновський

Про який додатковий прибуток ідеться?

Цього року Книжковий Арсенал за 3 дні дав нам подвійний місячний: те, що ми заробляємо за місяць, плюс 100%.

Останнім часом існує популярна думка серед видавців, що книжкові фестивалі — це не про продажі, а здебільшого про маркетинг і самопрезентацію. Бо купують більше в онлайні. Виходить, що це не так?

Із жодного фестивалю ми не їхали з мінусом, навіть із Book Weekend. Але там плюс був настільки маленький, порівняно із зусиллями, що це не було рівносильно. Найбільше на таких фестивалях засмучують порожні коридори — коли ти привіз книжок і натхненний хочеш розказати, що у вас нового вийшло, а немає кому.

Цьогоріч Арсенал у цьому плані був особливий. Ніколи раніше я не бачив, щоб людям, які підходять до стенду, це аж настільки відгукувалося. Не було таких, які слухали мене чи моїх колег і просто розверталися та йшли. Усі щось купували. 

Купування книжок у 2024 році — це страшенно життєствердно.

 Бо коли ти накуповуєш таку кількість книжок, то очевидно думаєш, що колись їх прочитаєш. А отже віриш, що в тебе буде майбутнє тут, у цій країні. Або якщо ти береш книжки на подарунок — вочевидь для людей, які для тебе близькі й важливі, ти і про них так думаєш: вони колись ці книжки прочитають.

Мені здається, що це не свідомо, а підсвідомо. Купуючи всі ці книжки, ми остаточно віримо, що ми всі їх прочитаємо, ба більше — остаточно віримо, що читатимемо їх тут: бо бібліотека — не те, що забираєш із собою, коли їдеш у далеку подорож і надовго, особливо втікаючи від небезпеки. Тому для мене поповнення домашніх бібліотек — це образ цілковитої віри в українське майбутнє. Це не просто слова «Ми обов’язково переможемо», а щось позасловесне. Щось невимовне.

Зараз усі говорять про бум українських книжок. Чи справді він відбувається — за твоїми відчуттями, як людини, яка на цьому ринку вже давно?

Так, це бум. Щось змінилося, і купувати книжку стає модно. Ще чотири роки тому, у час ковіду, я не міг сказати, що в Україні існує культ читання, що ми читаюча країна. А зараз точно читаюча. Кількість читацьких клубів, продажі книжок і обшир самої дискусії про книжку взагалі неймовірно надихають. Усі цивілізовані нації — це читаючі нації, тому оцей культ читання й купування книжок в Україні — він неймовірно важливий.

Коли приходиш у гості до людини, яку ти не близько знаєш, є два маркери, які можуть багато про неї сказати. Перший — чи є у просторі мистецтво і яке воно. Друге — це бібліотека і що в ній. Кидаєш на бібліотеку погляд — і стає зрозуміло, про що з цією людиною говорити. Навіть якщо людина цих книжок ще не прочитала. Бо бібліотека — це набір естетики й певних ідей та цінностей. Мені подобається, якими стають бібліотеки українців сьогодні. Мені неймовірно подобається, які книжки зараз виходять і скільки їх виходить. Хоча, звичайно, роботи ще непочатий край.

Я вірю, що у світі є книжка для кожної людини.

Коли хтось каже: «Я не люблю читати», — це лише означає єдине — що людина ще не знайшла книжку, яка її вразила так, щоб вона захотіла читати. А щоб знайти таку книжку, або такого автора, або такий жанр — треба пробувати.

Я впевнений, що те, над чим потрібно працювати і в межах державної програми, і в межах роботи кожного видавництва — це збільшення кількості читачів. Не треба намагатися одній людині продати більшу кількість книжок. Треба працювати над тим, щоб збільшити кількість людей, які купуватимуть  нехай навіть у сумі ту саму кількість книжок. Робота кожного, хто читає, — агітувати людей у своєму оточенні, щоб вони теж читали. Бо виграємо від цього передовсім ми, ті, хто читає: адже якщо дві людини читали одну книжку, їм уже є про що поговорити.

Наприклад, читацькі клуби сьогодні роблять те, що мали робити уроки з української літератури всі одинадцять років нашого навчання у школі. Вони цього не робили, і система ще донедавна залишалася регресивною. Кілька років тому я мав нагоду погортати підручник із зарубіжної літератури свого племінника, і це жахливо. Це антиестетика. Я б ніколи не хотів читати після такого підручника. Дуже сподіваюся, що зараз щось змінилося. 

Давай тепер повернемося трохи назад і поговоримо, як ти став видавцем. Чим ти займався до того, як створив видавництво?

Я це називаю «позаминуле життя». Про все, чим я займався, я завжди знав, що воно тимчасове і лише веде мене до літератури. Я ще у школі розумів, що хочу стати письменником. І все, що я робив у своєму житті, було сходинками до цього.

Моєю першою роботою була журналістика — регіональні франківські видання. Досить швидко я зрозумів, що це не моє. Потім працював у маркетингу у «Райффайзен Банку Аваль» в Івано-Франківську. Це був період, коли в банків були безмежні маркетингові ресурси, і це дозволяло, наприклад, організувати великий літературний фестиваль, який відбувався у місті Яремчому кілька років поспіль. У банку я пропрацював до 2008-го і пішов звідти напередодні фінансової кризи.

Після цього був громадський сектор — фундація Короля Юрія. Там випало зробити чимало цікавого і навчитись новому, наприклад, ми робили проєкт, присвячений виборчому праву для людей із вадами зору, — видавали вижимки з «Виборчого кодексу України» шрифтом Брайля. Це перша книжка, із якою я працював.

Після того було «Тепле місто», де я курував відділ візуальної культури. Ми організовували кілька мистецьких резиденцій. Усі ці роботи дали мені досвід у менеджерстві. А тоді почалася «Вавилонська бібліотека».

Але спочатку це було не видавництво, а видавничий проєкт. Розкажи про це.

Загалом «Вавилонська бібліотека» почалася з мого читацького голоду. Десь після 2010 року я усвідомив про себе, що є передусім читачем перекладної літератури. Української теж, але насамперед — перекладної. А кількість перекладних книжок українською, які на той час виходили на ринок, можна було порахувати на пальцях. Я навіть зараз пам’ятаю, що у 2010-му це були «Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе» Райнера Марії Рільке в перекладі Юрка Прохаська та «Зниклий безвісти» Кафки (теж у його перекладі) і ще буквально кілька книжок.

Мені бракувало перекладної літератури, і тут раптом хтось із моїх приятелів відкрив для мене журнал «Всесвіт» — мовляв, ось подивися, скільки перекладів насправді існує. Я тоді подумав: «Класно, що вони є в журналах, але як добре було б, якби вони існували у форматі книжок». 

Прийшла ідея того, що можна знаходити видавництво, яке буде партнером, братиме на себе найважчу частину — дистрибуцію — і так забиратиме частково фінансове навантаження, і видавати ці «журнальні» переклади. Коли починав цей проєкт, то не закладав туди ніякого свого прибутку, робив це і для себе як для читача. Першими книжками, які хотів видати, були «Ґалапаґос» Курта Воннеґута й «Уот» Семюела Беккета.

Я почав спілкуватися з перекладачем «Уота» Володимиром Дібровою, щоб отримати ліцензію на цей переклад, на що Діброва Відгукнувся так: «Добре, що ви хочете видавати “Уот”, але що точно варто зараз видати, то це “Бойню номер п’ять” Воннеґута в новому перекладі. Бо той, що існує, зроблений з російської». Я сказав «окей», і разом із Віктором Кімаковичем, моїм близьким приятелем, почав шукати фінансування на «Бойню номер п’ять». Отримали кілька грантів, запросили до участі у проєкті фінансових партнерів, знайшли як партнера «Видавництво Старого Лева».

Мені пощастило, що Мар’яна Савка та Микола Шейко пристали на мою пропозицію видати Воннеґута, їхня відкритість до моїх пропозиції та ідеї зробила «Вавилонську бібліотеку» можливою.  Дуже важливо, що вони погодилися з тим, якою має бути книжка. Я наполягав на тому, що доросла література має бути оформлена красиво, що ілюстрація, у найширшому значенні цього слова, — не тільки для дітей, але й для дорослих, із якими потрібно говорити про складний текст візуальними метафорами. Для мене це було важливо. Врешті книжка вийшла дуже великим загальним накладом: за 5 років — 9 тисяч примірників. На той час це була велика цифра. Це досі залишається одним із найкращих наших проєктів. 

У тебе є пояснення, чому вона так вистрілила?

Ніхто не розвиває український ринок так, як це робить Російська Федерація. Звичайно, коли я кажу «розвиває», то іронізую, маю тут на увазі лише те, що запит на українську книжку часто був антитезою до того, що Росія намагалася знищити не лише українську книжку (що вона успішно робила всі роки незалежності, демпінгуючи ринок), але й все українське. Але от 2014-й, початок війни, ембарго на російські книжки, ніша перекладної літератури спорожніла, і її потрібно було заповнювати. А тут ще й Воннеґут, який говорить про війну. Тема була надактуальна. Ще й яскраво-жовта обкладинка-спалах. Книжка дуже добре пішла. Вона була хітом на ярмарку під час Форуму видавців у 2014 році й опісля. І, власне, успіх із «Бойнею номер п’ять» дав нам віру в те, що можна продовжувати. Цей успіх подарував відчуття азарту.

На перших етапах я не мислив про «Вавилонську бібліотеку» як про бренд, думав, що зроблю кілька книжок для себе, так собі порозважаюся. Але бачиш, у що це вилилося. 

Скільки ти встиг таким чином видати книжок до того, як це стало повноцінним видавництвом?

Десять. Ми попрацювали з п’ятьма різними видавництвами: три книжки з «Видавництвом Старого Лева», по одній — з «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ», КСД, та НК-Богдан, і три книжки із «Видавництвом 21».

А чи були серед них складні проєкти чи співпраці?

Були хіба що складні й суперечливі книжки. Наприклад, «Порнографія» Вітольда Ґомбровича. Ґомбрович — автор, який, видається, не любив читачів. Це відчувається, коли читаєш книжку, бо читаєш її всупереч, буквально штовхаєшся крізь текст. І разом із тим Ґомбрович — неперевершений стиліст. Тобто він викликає це відчуття в тебе свідомо. І вже від цього усвідомлення стає настільки добре, що мурашки по шкірі. Але коли це не розуміти, то читання може виявитися випробуванням. А крім того, «Порнографія» феноменально перекладена: її переклад зробив неймовірний Олександр Гриценко — великий майстер, геніальний перекладач. Тому «Порнографію» можна читати ще й для того, щоб побачити, як колосально українська мова може працювати з іншомовними текстами. Варто прочитати буквально кілька сторінок, щоб відчути красу мови — передусім української. Це суцільна насолода.

Мені видавалося забавним видавати Ґомбровича відразу після Воннеґута, бо Воннеґут дуже любить свого читача, він із тобою, читачем, говорить, він тобі довіряє і хоче, щоб ти йому довіряв. Ґомбрович натомість промовляє: «Ви всі страшенно дурні, і я вам зараз це покажу». Попри всю цю різність вони обидва прекрасні письменники! 

Як і чому це все переросло у видавництво?

Усі співпраці були неймовірно приємними і наповнювали, я дуже вдячний за те, що старт був із «Видавництвом Старого Лева»: вони на рівні механіки показали нам, як треба робити. Це було ніжно й з обережним ставленням до нас, аматорів, сповнених лише ентузіазму, але без жодного досвіду (коли я кажу «нас», то маю на увазі Ольгу Марусин, художницю, для якої «Бойня» теж стала першою книжкою). Але так чи інакше в кожній співпраці була частка компромісів: і для мене, і для видавничого партнера. Наприклад, коли ми видавали Олдоса Гакслі «Який чудесний світ новий!», то довго сперечалися щодо обкладинки. Компромісом з мого боку була анотація на звороті книжки. Це єдина наша книжка, яка має анотацію на обкладинці. 

Вавилонська бібліотека

Не робити анотації на звороті книжки — це якась принципова позиція?

Така анотація, за дослідженнями, піднімає продажі книжки на 17,3% (або щось близького того), але мене хвилює передусім те, що вона заважає художнику, який створює макет. Це для мене важливіше. Поки що ми навіть відмовляємося від того, щоби вказувати на обкладинці ім’я перекладача, аби залишати більше простору художникові. Хоча для нас робота із перекладачем та його постаттю є ключовою в роботі з книжкою.

Як перетворення видавничого проєкту на повноцінне видавництво відбувалося технічно, скільки грошей ти в це вклав?

За 10 років існування «Вавилонської бібліотеки» я вклав у неї 0 гривень. Звичайно, прибуток реінвестується, але якщо говорити про особисті кошти — то це саме так.

На створення «Вавилонської бібліотеки» мене підбив мій близький і давній приятель Віктор Кімакович, який є одним зі співзасновників видавництва. Йому першому я розказав ідею, що хотів би видавати журнальні переклади світової класики у форматі книжок. Коли говорив із ним про це, то не думав як про щось реальне, радше як про забавну фантазію. А Віктор сказав: «Я думаю, це можна зробити. Давай спробуємо».

Віктор Кімакович познайомив мене із Віктором Вінтоняком, який також є одним із партнерів видавництва і його співзасновником, а тоді виступив меценатом ідеї. Крім того, ми знайшли кілька грантів, які частково покрили витрати. Поліграфію та дистрибуцію покривав видавничий партнер. Прибуток ми ділили 50 на 50 із видавництвом, гроші відразу реінвестували в наступні книжки. Коли справа дійшла до «Вавилонської бібліотеки» як незалежного видавництва, у нас уже був певний капітал, зібраний зі спільних проєктів.

Мої партнери та співзасновники видавництва — це Віктор Вінтоняк, про якого я згадував, і юридична компанія «Моріс груп». Усі вони з Івано-Франківська. «Моріс груп» — одна з найбільших юридичних компаній України. Схема була така: маємо певний запас коштів, а чого бракує — партнери дофінансовують. І так по кожній книжці. Востаннє в такий спосіб вони інвестували у 2021 році, це були книжки «Вайнсбурґ, Огайо» Шервуда Андерсона і «Глибокий сон» Реймонда Чендлера. Жодна з них не мала грантової підтримки, і треба було перекрити поліграфію додатковими коштами.

З того часу ми цілком самоокупні. Але мої партнери закривають бухгалтерські питання та юридичну частину. Я лише отримую цифри, розумію, якою сумою можу оперувати. Склад теж надають партнери. Ці бонуси допомагають заощаджувати. А крім того в нас немає офісу, бо він нам не потрібен.

Чи були у «Вавилонської бібліотеки» найскладніші моменти, коли здавалося, що треба закривати видавництво, бо ви на межі банкрутства?

О ні, такого ніколи не було. Хіба що були книжки, які слабше продавалися. Наприклад, «Спадкоємці» Вільяма Ґолдінґа. Мені за цю книжку неймовірно прикро, бо розказана в ній історії абсолютно прекрасна. Події в романі відбуваються в доісторичні часи, а головні герої — група неандертальців. У XXI столітті продати книжку про доісторичні часи — ще той виклик. Мені за Ґолдінґа найбільше сумно, але такі випадки бувають. Проте такого краху мало, щоби зневіритись у видавничій справі.

Ми від початку з’ясували для себе, що це не бізнес. Погодилися з партнерами: «Якщо не вистачатиме грошей — ми все одно не будемо здешевлювати книжки, не братимемо дешевий папір тільки тому, що на хороший нам не вистачає заробленого з попередньої книжки. Краще додамо те, чого бракує, щоби книжка вийшла якісною». 

Це завжди був проєкт для себе. І гроші ніколи не мали пріоритетного значення. Хоча прибуток це добре, він дає можливість краще платити перекладачам, художникам, збільшувати гонорари редакторам, коректорам.

Це про справедливе ставлення до тих, із ким я працюю, про релевантність оплати їхнього таланту.

Я би міг сказати, що прибуток — це про можливість видавати більше книжок, але я докладаю зусиль, щоб ми не стали видавництвом, яке розширює лінійку. Бо розширення лінійки — це перетворення на конвеєр. А я хочу, щоб у кожній книжці «Вавилонської бібліотеки» залишалося відчуття, що вона «зроблена руками», що ми не йдемо на компроміси через те, що нам треба швидше її здати в друк, що на кожному етапі ми були ретельними. Якщо ця книжка потребує більше часу, наприклад, на переклад, ніж ми про це домовилися, — ми її відкладемо. Так, це недоотриманий прибуток, але ми підемо на цей ризик, бо якість і результат — ось що пріоритет.

Але коли на цьогорічному Арсеналі Мар’яна Савка запитала, як справи, я сказав: «Мар’яно, це нарешті стає бізнесом». А це дає незалежність, коли можна лише своїми силами закрити всі витрати. Це дає віру, що те, що ми робимо, не тільки правильно, а ще й комусь потрібно. Звичайно, хочеться, щоб це було потрібно більшій кількості людей.

Хочеться більших накладів для «Вавилонської бібліотеки» не тому, що вони принесуть більший прибуток, а тому, що ці книжки точно має прочитати більшість людей. Книжки, які ми видаємо, — це канон. А канон — це те, із чим має бути ознайомлена більшість. Саме такі книжки мали би бути маслітом. Усі мали би прочитати Воннеґута, бо Воннеґут робить щось блискуче з тобою як особистістю і з тобою як читачем. Якщо дві людини читали одну книжку Воннеґута, вони вже можуть порозумітися. Бо люди, які читали одні й ті самі книжки, мають можливість подивитися в одному напрямку. Спільні книжки поєднують не тільки нас тут, в Україні, а поєднують нас з усіма, хто читав і любить Воннеґута в усьому світі. 

З якого року ти отримав можливість жити за рахунок видавництва і ніде більше не працювати?

Поки це було проєктом, я мав якісь бонуси звідти, але вони були ситуативні (наприклад, я мав можливість поїхати в якусь подорож). А жити з цього я почав з 2018-го, рік по тому, як ми стартували як самостійне видавництво. 

Після 2021-го, після виходу моєї книжки «Солодке життя», я став незалежний від прибутку «Вавилонської бібліотеки». Якийсь період я жив на те, що мені приносила книжка в сукупності з турами і стипендіями. Тоді я міг зовсім не витягувати прибуток із видавництва, а цілком реінвестувати його. Але відтоді, як виїзд ускладнився, моя фінансова залежність від «Вавилонської бібліотеки» знову повернулася. Проте вона не стовідсоткова.

Ти мене здивував, бо є популярна думка, що з книжок авторам жити неможливо.

Не лише жити, але й жити досить комфортно.

А який був наклад у «Солодкого життя»? Це ж не масова книжка.

Так, не масова. Останнє, про що знаю, це 2000 примірників. Зрештою, це дебют, коротка проза. Проте вона продовжує продаватися.

Колись поет Богдан Задура розповів, що у Польщі з продажів книжок живе хіба що Януш Леон Вишневський (автор бестселера «Самотність у мережі», — Т.Г.). Але найчастіше письменник заробляє з довколалітературного. Богдан описав мені формулу: написав книжку — отримав гонорар. Переклали книжку — гонорар. Переклали окремі вірші або оповідання — гонорар. Модеруєш — гонорар. Тебе модерують — гонорар. Виступи та ефіри в медіа часто оплачувані. Це все сумується, і виходить непоганий прибуток, який дозволяє нічим позалітературним не зацматися. Оповідання з «Солодкого життя» досі публікуються за кордоном у перекладах, кожна публікація — це гонорар. І це те, що просто приходить до мене несистемно, але постійно.
У моєму гіпотетичному майбутньому я бачу себе як людину, яка 40% часу пише, 40% часу подорожує у турах, пов’язаних із письменством, і 10–20% часу — працює із вдавничими проєктами. Зараз співвідношення не зовсім таке, але й стан, у якому ми зараз живемо, теж особливий. 

Тобто головна мета українського письменника має бути в тому, щоб якось потрапити на європейський ринок, а далі все буде добре?

Я про це ніколи не думав у такому ключі. З мого боку це не була усвідомлена думка, що я маю писати для глобальної аудиторії. Але теми, які мене цікавили, — це завжди були теми, які є позатериторіальними. Напевно, це через письменників, яких я читаю, — вони позатериторіальні письменники. Наприклад, Жузе Сарамаґу — без сумніву, португальський автор. Але читати його і розуміти істину, яку він закладає, можна де завгодно: в Нідерландах, Австралії, Україні — він зрозумілий у різних культурах. 

Ти кажеш, що в Європі пристойні гонорари за публікацію оповідань. В Україні, наприклад, гонорар автору за всю книжку в $1000 вважається хорошою сумою, бо часто платять менше. Скільки в Європі можуть заплатити за публікацію одного оповідання?

Моїм найбільшим гонораром за оповідання була $1000. Не скажу, що це стандартна сума — стандартом є радше 100-150-300 євро. Очевидно це повʼязано з підтримкою держави та європейських фондів. Наприклад, у Литві мої оповідання виходили в журналі, який має державну підтримку, це нормальна практика. Гонорар, який я отримав – 200 євро. Але, звичайно, для цього потрібно бути присутнім в їхньому просторі, а для цього потрібно їздити.

Де найбільше продається книжок «Вавилонської бібліотеки», з огляду на те, що у вас уже є власна аудиторія, яка купує фактично все? На сайті видавництва чи в книгарнях?

До початку повномасштабної співвідношення було 50 на 50. Зараз — це приблизно 25 до 75 на користь книгарень. При тому, що продажі з сайту загалом зросли. Це відбулося через те, як розвиваються книгарні, як вони працюють із читачами, якої ваги набули фахівці, що працюють із книжками, — наприклад, блогери. Мені це дуже подобається. Ці люди знають, як продавати книжки, і роблять це краще за мене. Мені б хотілося, щоб маркетингом займалися вони. Я люблю бути на стенді, говорити з читачами. Мені подобається робити книжку, комунікувати з командою, вибудовувати процес. Якби моя робота закінчувалася на цьому, я був би суперщасливим. Продажі в Інтернеті та маркетинг — це не те, у чому я кохаюся.

Якщо говорити про цифри, то за 2023 рік ми подвоїли свій прибуток. У 2022 році наш оборот був мільйон гривень, а в 2023-му — 2 мільйони. А раніше було десь 800 тисяч за рік, і це при тому, що була держпідтримка, якої зараз значно менше.  

У мене складається враження, що «Вавилонська бібліотека» взагалі не займається маркетингом. Це так?

Так. У нас немає спеціальних людей, які цим займаються. Була спроба розширити команду, але не надто успішна. Я — керівник, який не кричить, гадаю, це одна з причин, чому «Вавилонська бібліотека» не може рости. Я працюю з людьми, на яких не треба кричати, із якими можна порозумітися діалогом. А таких небагато.

Про маркетинг я просто не думаю. Мені бракує часу, щоби знайти когось, хто міг би цим займатися. Ми зараз запустили так багато проєктів, що не вистачає ресурсу на щось інше. А наприклад, та ж робота з блогерами — це комунікація. На неї не вистачає часу.

Тобто маркетинговий бюджет ти не закладаєш узагалі? Але ж маркетинг зрештою збільшує продажі й прибутки.

Не закладаю. Можливо, після цієї розмови я про це подумаю. Просто ні для кого з нас прибуток не є кінцевою метою. Я не думаю про гроші. Гроші — це добре, але щоб книжка була зроблена круто — це набагато важливіше. Мої партнери, без сумніву, мають дуже добрі взаємини з грошима, але «Вавилонська бібліотека» не є їхнім пріоритетним бізнесом. Вони заробляють з іншого і тому поділяють пріоритет, що прибуток тут не є головним.

Я натомість сподіваюся на випадки, коли блогери та читачі просто люблять наше видавництво, наші книжки і розповідають про нього не тому, що з ними працюють, а тому, що самі хочуть. Для мене це про щирість.

А ти якось аналізував, звідки зазвичай люди дізнаються про твої книжки і видавництво?

Ні. Це такий політ на ровері без гальм із пагорба. Але подивися — виходить же! Я точно авантюрист за натурою. Я той, хто вміє кинутися у справу, якщо мене запалює сама ідея, і мене не цікавить нічого більше. Мені важливо, щоб у процесі було максимально круто. А грошей довкола так багато, що вони в той чи інший спосіб самі з’являться. 

Ти уявляєш собі, яка цільова аудиторія «Вавилонської бібліотеки»? Хто читає книжки, які ти видаєш? Якого вони віку, статі?

Мені видається, що це хтось, схожий на нас. Хтось поміж нами і довкола. Більшість людей тут у кавʼярні, у якій ми з тобою спілкуємося, мають бути нашою аудиторією. При тому, що, наприклад, моя мама теж читає все, що я видаю, і їй усе подобається. Вона обожнює Воннеґута, вона читала й суперечливі книжки — ті, що я би їй не дав читати, — і їй подобалося. Наприклад, прочитала Мітча Калліна «Країну припливів», яку я дав би їй читати в останню чергу. А прочитавши, сказала: «Такий прекрасний роман, я так плакала, а потім так раділа». Я був цим збитий з ніг.

Твоя мама не дотична до галузі літератури?

Ні. Моя мама — педагогиня, яка багато років працює у соціальній сфері — держслужбовиця у відділі соціального забезпечення. А батько — інженер. Не скажу, що читання було частиною культури нашої сім’ї. Книжки завжди були, мама читала мені в дитинстві, але моє дитинство припало на 90-ті, і це був час не для читання і не для купування книжок. Метою було вижити. Я прийшов до читання книжок уже в 17 років.

Мені здається, що цільова аудиторія наших книжок — це всі люди, крім дітей.

Бо що потрібно для того, щоби прочитати книжку «Вавилонської бібліотеки», зрозуміти її і насолодитися? Потрібна базова освіта і певна форма начитаності, яку дає вже середня освіта.

А за наявної кількості дипломованих людей в Україні — у нас усі мали би бути читачами «Вавилонської бібліотеки». І з тим, яка зараз програма літератури в середній школі (не говорю тут про якість і форму подачі), цього мало б вистачати, щоб читати Воннеґута або Сарамаґу.

Мені здається, що в тебе надто завищена оцінка інтелектуальних здібностей середньостатистичних людей.

Я за натурою оптиміст, і мені подобається дивитися на ситуацію в такий спосіб. І я, наприклад, вірю, що Воннеґут може бути осяянням для людей, які не знають контексту. Або Борис Віан. Або Хуліо Кортасар. Перше літо війни я провів у своєму заміському будинку, займався будівництвом веранд. Наймав для цього чоловіків із села, моїх ровесників, із якими я практично за це літо заприятелював. Вони не читають книжок. Але я їх усіляко до цього підбивав — казав, що у книжках можна відкрити цілий світ.

І як, вдалося?

Майже. Важливо зародити саму ідею, що читати — це неповторний досвід. Цього літа продовжу.

Тобто ти не згоден, коли книжки твого видавництва називають нішевими, інтелектуальними?

Вони інтелектуальні, але інтелект — це основна ознака нашого виду, хіба ні? Його треба прокачувати, і це точно те, над чим кожен із нас повинен працювати. Передусім тому, що це цікаво. Якщо я читаю якусь книжку і мені не йде, я знаю, що проблема не з книжкою, а зі мною — це я чогось не розумію. Дурень не письменник, якого я не зрозумів, а дурень я. І мені подобається таке ставлення, воно видається мені чесним.

Я дуже ретельно обираю те, що читаю і дивлюся. Серед прочитаного і переглянутого немає нічого випадкового.

Я читаю 30-40 книжок на рік, це означає, що я не можу просто насліпо щось узяти і прочитати. Кожну книжку я читаю усвідомлено, бо для неусвідомлених просто не вистачає часу.

Звичайно, я підходжу до нового для себе письменника із запитом «здивуй мене». Проте тепер таке буває не завжди. Наприклад, в юності я любив Стівена Кінґа, а зараз уже не можу його читати. Він мене більше не дивує. Коли автор випереджає тебе на пів кроку і ти просто не розумієш, як це зроблено, — це найбільша насолода. І знайти такого нового автора — це абсолютне одкровення. Коли знаходиш, це завжди втіха, із таким письменником хочеться залишатися на все життя. Дивовижне відчуття.

Для мене таким останнім автором був Шервуд Андерсон. Його роман «Вайнсбурґ, Огайо» випадково опинився в нашій лінійці. Але коли я прочитав його, то був збитий з ніг, це було осяяння. 

Роман Малиновський

Раніше ти сказав, що для тебе колосально важливе ім’я перекладача. Розкажи, як ти з цим працюєш. Чула, що у хороших перекладачів стоїть черга на 2–3 роки вперед.

Так, але це життя, тому складається по-різному. Наприклад, зараз дві книжки для нас перекладає Віктор Морозов, а редагує їх наш постійний редактор Ярослав Довган. Ярослав і Віктор приятелюють уже десятки років. Якось ми говорили з Ярославом про майбутню книжку, і він сказав: «Її найкраще переклав би Морозов, цей текст дуже для нього». Я написав Морозову, що в нас є така книжка, і цілком щиро, не бажаючи зманіпулювати, закінчив тим, що Ярослав Довган вважає, що «це ідеальна книжка для вас». На що він відповів: «Ну, якщо Ярослав так сказав, я знайду час для неї».

А іноді справді треба чекати. Наприклад, Мар’яна Прокопович переклала для нас зараз книжку, яку ми ще не анонсували, і ми чекали рік на те, щоб вона звільнилася.

Але ти маєш рацію. Запит збільшується, а те, що відбувається з українською освітою в останні 4 роки, не сприяє появі нових фахівців. І, відповідно, вибудовуються черги до тих, із ким можна працювати. Крім того, треба розуміти, що перекладач має бути не тільки дуже хорошим фахівцем у мові. Має значення ще й особиста комунікація, розуміння дедлайнів тощо.

І, напевно, залюбленість у той проєкт, із яким працюєш?

Це обовʼязково! Коли я пропоную книжку перекладачеві, то даю йому текст зі словами: «Прочитай. Якщо це не твоє, відмовся. Ми знайдемо для тебе щось інше, а я знайду того, хто буде любити цей текст».

Якось Зоя Борисюк почала перекладати «Серцедера» Бориса Віана і на якомусь етапі сказала, що це не її література, вона не розуміє, навіщо це перекладати. Ми розійшлися, заплатили їй частину гонорару за виконану роботу, і «Серцедера» переклала Дар’я Бібікова, яка була абсолютно тотально закохана у процесі роботи у Віана. У 2017 році вона отримала за цей переклад премію Сковороди як за найкращий переклад із французької на українську. Невдовзі вона переклала ще один роман Віана для нас, за який теж отримала премію Сковороди, — «І ми знищимо всіх потворних».

У цій справі всі повинні любити те, що роблять, бо перекладач проведе з цим автором і цією книжкою багато тижнів, навіть місяців. І якщо він буде це любити, то найпевніше, що той, хто це читатиме, теж любитиме.

Іноді буває так: що довше працюєш, то більше любиш цього автора. Наприклад, Христина Михайлюк, яка перекладала для нас «Глибокий сон» Реймонда Чендлера, почала його перекладати як автора, про якого раніше майже нічого не знала. А закінчила зі словами: «Це феноменально — те, що він робить із мовою, як він грається з сюжетом! Це колосальний письменник! Я хочу повертатися до нього ще і ще». Так теж буває. 

І для мене як для читача ім’я перекладача має ключове значення. Наприклад, щойно Тетяна Некряч закінчує для мене переклад, я відразу шукаю, що їй запропонувати ще — настільки мені подобається те, що виходить у підсумку. Так само з Оленою Фешовець, і Наталкою Гончар, і з багатьма іншими.

У мене були випадки, коли я шукав книжку спеціально під перекладача, бо мені хотілося з ним попрацювати.

Наприклад, яка це була книжка?

Кілька місяців тому я прочитав книжку «Подорожній і місячне сяйво» угорського письменника Антала Серба у перекладі Олександра Вешелені. І мені так сподобався переклад, що я почав шукати, кого з угорців можна було перекласти, лише тому, що хотів попрацювати з Вешелені. Дуже швидко знайшов Ласло Краснагоркаї (лавреат Міжнародної Букерівської премії 2015 року, — Т.Г.). Ми почали вести діалог з Олександром про цю книжку, але на якомусь етапі дізналися, що ліцензію викупила «Комора». Проте я цьому неймовірно радий, бо вони теж замовили переклад Вешелені. Для мене це безпрограшно: я все одно прочитаю Краснагоркаї в перекладі Олександра, хоч і не я це видаватиму.

Від процесу роботи з командою, з кожним окремо, я отримую щиру насолоду.

Я почав це робити як голодний читач, проте після 2014 року відбувся найкращий із бумів в українському книговидавництві, і я міг уже відкинутися на спинку крісла та просто купувати й читати книжки. Мій голод було потамовано. Але мені так сподобався процес роботи, що я продовжую займатися книговиданням  здебільшого через те, що відбувається між нами з командою, коли ми працюємо над книжкою. Хоча це ніколи не легко. Не було жодного простого проєкту. Це завжди вибір, пошук, сумнів, жонглювання. Але катарсис, який дарує спілкування і діалог з людьми, які створюють книжку, неповторний.

Наприклад «Синя Борода», над якою працював дует художників – Андрій Сакун та Анна Алпатьєва. Ми довго узгоджували концепт обкладинки: уся книжка вже була готова, але обкладинку ми ще шукали. Я йшов спати, хвилюючись через це, та прокидався з думкою про це. І раптом нам прийшла оця колба. Це був фурор для всіх нас. І хоча в той момент осяяння для нас не мало значення, чи сподобається ця ідея ще комусь, яка ж приємність бачити, що подобається читачам. Мені видається, що частину накладу купили просто тому, що «боже, яка вона гарна». Це магія.

Або «Сніданок чемпіонів» із дзеркальною обкладинкою. Від початку на ній мала бути надрукована назва, ім’я автора та малюнки. Але всі друкарні сказали, що не зможуть нічого надрукувати на дзеркальній ламінації, воно не буде триматися. Тоді ми зідзвонилися в зумі з художниками і вигадали зробити обкладинку без нічого та просто додати наліпки. 

До речі, один стікерпак наліпок там коштує як половина книжки. На примірнику «Сніданку чемпіонів» ми заробляємо менше, ніж на примірнику, наприклад, «Сирен Титана» чи «Синьої Бороди», за рахунок того, що стікерпак дуже суттєво здорожчує її собівартість. Коли я почув ціну стікерпаку, мене кинуло в піт. Але ця ідея коштує всіх грошей світу. І вона блискуче спрацювала. Це сьогодні один із наших найуспішніших самостійних проєктів. Ми надрукували вже 5 накладів — 5 тисяч екземплярів. 

За твоїми спостереженнями — чи люди ліплять ці стікери на обкладинку?

По-різному. У моїй бібліотеці стоїть ця книжка без стікерів, але це моє бачення. Узагалі, перший рівень гри, який ти отримуєш із цією книжкою, — це обрати: ліпити чи не ліпити на неї стікери. Другий етап — як ти розмістиш ці стікери і які саме з них наклеїш.

Мені дуже подобається елемент гри абсолютно у всьому. Гра — це те, що всередині людини. Це те, чим ми займаємося буквально кожного дня. Це дитина, яка залишається всередині кожного незалежно від віку. І ми як видавці можемо запропонувати читачам цю гру.

З цієї ж причини я не люблю серійних видань. Звичайно, багато моїх колег, яких я безмежно поважаю, працюють із серійними виданнями. Але я вважаю, що кожна книжка індивідуальна і кожна книжка повинна мати оригінальне оформлення. Як можна, наприклад, Бориса Віана і Вільяма Ґолдінґа заганяти в одну серію? Вони ж зовсім про різне, і різні настроєво. 

Серія доречна, коли ти нею хочеш щось сказати. Коли вже сама вона є маніфестом. Наприклад, зараз в Україні з’явилися кілька блискучих серій української класики початку XX століття. Те, що робив, наприклад, Pabulum, або те, що робить «Віхола». Або колекція української поезії від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ». Це блискуче. Але так чи інакше це уніфікація. 

Так, я розумію, як це працює з точки зору маркетингу і як працює ця колекційна складова. Але не для мене. Ти дивишся на полицю, а вона в тебе наче школярі, які змушені носити уніформи. Не обкладинки, а роби. Всі однакові. Я погоджуюся з тим, що це може бути красиво, але ж можна досягти такого ефекту й різноманітністю. Я індивідуаліст у підходах.

Роман Малиновський

Чи не відволікає ця гра від самої книжки? Ти кажеш, що «Сніданок чемпіонів» продався великим накладом, бо людям сподобалась ідея дзеркальної обкладинки. Чи не вийшло так, що люди купили книжку чисто для краси, а читати не будуть?

Хіба це має значення? Купили — добре. Чи будуть вони її читати — це вже їхній вибір. Зрештою, ми вже говорили з тобою про непрочитані книжки. Але справді важливо, чи не заважає дизайн процесу читання (якщо книжку таки вирішать прочитати). Художники, з якими я працюю постійно, вже знають, що візуальний супровід не повинен заважати тексту, не повинен у нього агресивно втручатися.

Але загалом у розмові з художником моє техзавдання мінімальне. Пропозиція звучить так: «Мені потрібна обкладинка, рішення для форзаців і графічні елементи або ілюстрації всередину книжки. Але чи мають бути ілюстрації і, якщо так, скільки їх має бути — це твій вибір. Гонорар — фіксований, і якщо ти захочеш зробити 100 ілюстрацій, я надрукую 100. Зробиш одну — буде одна ілюстрація. Головне, щоб усі вони резонували, були влучними й доречними».

Наприклад, у «Томі Соєрі за кордоном» Марка Твена ми зробили 13 ілюстрацій всередині книжки. Вони йдуть окремим блоком наприкінці книжки. У романі 13 розділів і 13 ілюстрацій: одна ілюстрація — один розділ. Читач може вибирати, як читати: прочитати розділ, а потім подивитися ілюстрацію до нього, прочитати ще один — подивитися ще одну. А може прочитати книжку, а потім подивитися всі ілюстрації, пригадуючи прочитані розділи. Або спершу прогортати ілюстрації, а потім прочитати роман. Це теж форма гри, до якої ми прийшли не відразу, а по ходу роботи художника Івана Кипібіди.

Виходить, що в тебе шалена довіра до художників, якщо ти їм даєш так багато свободи?

Шалена довіра до всіх. Немає сенсу працювати з людьми, якщо ти їм не довіряєш.

Я ретельно підбираю команди, які працюватимуть над книжкою, — і перекладачів, і художників, і всіх інших. І це завжди передусім справа довіри.

Наприклад, ми видаватимемо один з романів Джона Кутзее. Його ілюструватиме художник, із яким ми раніше не працювали, —  Андрій Роїк. Ніколи раніше він не оформлював книжки і зазвичай працює як живописець та графік. Але коли я отримав ліцензію на Кутзее, то знав, що запропоную книжку Роїку, бо те, як він працює із тілесністю та з хтонічністю зображення, — це те, як із усім цим працює Кутзее: із хтонічністю тексту, історією, персонажами. Все воно неймовірно резонує.

Андрієві це дуже відгукнулося. Коли ми говорили, він сказав: «Такий збіг, бо моя улюблена художниця теж із ПАР, як і Кутзее, і теж звідти поїхала, як і він». У нас трапляється дуже багато таких збігів.

Андрій відразу поринув у роботу і буквально весь Арсенал закидав мене референсами, які підходять під цю книжку. Це той запал, який мені потрібен. Мені видається, що в мене добре працює інтуїція і я знаю, що, замовляючи роботи в художника, влучаю в ціль. Але завжди залишаю йому можливість сказати «ні»: «Якщо це не твоє, скажи — і ми з тобою попрацюємо над іншою книжкою, а для цієї я знайду когось іншого». 

І в тебе жодного разу не було такого, що ти отримуєш ілюстрації до книжки й думаєш, що це зовсім не те, що ти очікував побачити?

Не було такого, бо переважно не маю очікувань. Я підходжу до цього з позиції «здивуй мене».

З оформленням усередині книжки я не сперечався жодного разу. Навіть якщо художник починав працювати з іншими матеріалами або з іншою технікою, аніж він працює зазвичай.

Переважно якщо ми дискутуємо, то про обкладинку. Бо обкладинка — це те, що продає, а отже повинна відповідати певним запитам. Потенційний читач контактує з книжкою менше секунди, коли він бачить її на розкладці. І перше, що чіпляє читача, — це навіть не ім’я автора, а візуальний образ.

Якщо мені щось дискомфортно в ілюстраціях, ми про це говоримо з художником. Моя мета — щоб наприкінці задоволеними були абсолютно всі, хто працював над книжкою. Навіть якщо це втомливий і виснажливий процес, наприкінці має бути катарсис, щоб можна було відкинутися на спинку крісла і сказати: «Ми зробили все правильно».

Мені доводилося чути різні відгуки про різні наші книжки — про їхній візуальний супровід. Мене це не особливо зачіпає. Приємно, коли сподобалося, прикро, коли не сподобалося. Але іноді це ситуативно — обкладинка може спочатку не сподобатися, а тоді людина починає читати книжку й розуміє, що все резонує.

Наприклад, на обкладинці першого американського видання «Сирен Титана» були намальовані жінки в помаранчевих, чорних і фіолетових тонах. Коли Марія та Володимир Гавриші працювали над цією книжкою, вони сказали, що в романі Воннеґут фактично робить деконструкцію роману і збирає його наново. Вони зробили те саме з обкладинкою — розібрали перших «Сирен Титана» на кольори, а потім сполучили їх і створили щось своє. Коли це розуміти, сам погляд на обкладинку знаходить новий ракурс. У цьому процесі не може бути необдуманих і нелогічних вчинків. 

Єдине, що є обов’язковим для кожного художника і на чому я завжди наполягаю, — прочитати книжку перед тим, як почати працювати над її оформленням. Без цього ніяк.

Першим від цього відступиться Саша Пес — художник, який робив для нас багато книжок. Він працює над оформленням нового Реймонда Чендлера, це детектив, і фінал у ньому дуже важливий. Саша вирішив створити обкладинку, не дочитуючи книжку до кінця, щоб не знати, чим закінчиться історія, щоб і читач не міг про це здогадатися з обкладинки. І це теж концептуальний підхід, який працює не лише з романом Чендлера, але з цілим жанром, у якому роман написано.

Роман Малиновський

Не можу в цьому контексті не поговорити про верстку. Коли на своєму книжковому каналі я написала, що у «Вавилонській бібліотеці» вийде «Синя Борода», підписники просили мене спершу показати їм верстку, щоб ухвалити рішення про покупку. Чому у вас інколи буває не дуже гуманна верстка тексту — з нестандартними полями й шрифтами або взагалі без полів?

Не кажи так. Верстка — це передовсім про гуманність. І ми на цьому акцентуємо. Думаю, коли люди просили сфотографувати верстку, вони мали на увазі передусім колір шрифту. Ми тричі експериментували з цим. Зараз я прошу художників, щоб основний колір тексту був чорний. У «Сніданку чемпіонів» Воннеґута був синій шрифт, бо це перегукується з самим текстом. Повна назва роману українською «Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку», й англійською зворот «чорний понеділок» звучить як “blue monday” (тобто «блакитний понеділок»), тому ми зробили такий шрифт. Це було цікаве рішення, але мені почали казати, що людям в окулярах складніше зосередитися на тексті, коли він кольоровий. Після цього ми це враховуємо і робимо здебільшого темний текст.

Загалом верстка — це екстраважливо. Усе може бути зроблено добре, але якщо погано зроблена верстка, книжку не можна називати вдалою. Тому я ніколи не працюю з людьми, які не мають у цьому досвіду, а тільки з тими, у кому на 100% упевнений. Тут має значення навіть проміжок між літерами в тексті. Ти не помітиш, якщо він буде неправильний, але, коли читатимеш, око робитиме мікрорух і від цього почне боліти голова. Буває, що ти на десятій сторінці починаєш думати: «Яка погана книжка», — а це не книжка погана, а погано зроблена верстка.

Наприклад, коли ми робили «Двійника» Сарамаґу, який пише фактично суцільним полотном, зробили більшу відстань між рядками, щоб «додати повітря» всередину сторінки, щоби сторінка «пролітала». Цю книжку можна було б зробити меншою і менше витратити на поліграфію, але щільність тексту заважала б читанню.

У «Бунті речей» широкі поля — щоб читач міг зручно тримати книжку. А іноді, як у «Пастці 22» Джозефа Геллера, поля мусять бути вузькими. Бо якби ми зробили їх ширшими, книжка була би ще більшою і її важко було би тримати в руках. 

У «Божої вам ласки, містере Роузвотере…» Курта Воннеґута взагалі майже немає полів…

Там усередині роману є три типи тексту: листи, вирізки з газет і текст самого роману. І верстка там зроблена так, щоб допомагати це читати. Олександр Михед (письменник, зокрема автор книжки «Позивний для Йова», — Т.Г.) прочитав цей роман і написав мені: «Я ще ніколи не читав книжки, у якій би верстка аж так допомагала процесу читання». Це може злякати, коли розгортаєш її, але там усе зроблено в такий спосіб, що ти вже на верстці відчуваєш, як Воннеґут робить перехід на інший тип тексту, і, відповідно, по-іншому ти його і сприймаєш. Це теж така гра із читачем.

До речі, чи вважаєш ти вдалим експеримент з обкладинкою цієї книжки, яка зумисно зроблена так, що швидко псується?

У нас не було рішень, про які б ми шкодували. Може, це трохи самовпевнено, проте чесно. Як читач я дуже не люблю обтертих кутиків. Це для мене як виделкою по склу. Художникам, які працювали над цією книжкою, Володимиру і Марії Гавришам, я прочитав годинну лекцію, чому для мене це важливо. Але після цього вони вибудували цілий концепт довкола того, що книжка має обтиратися. Я довго з цього сміявся. Вони пояснювали це тим, що Воннеґут — дуже утилітарний письменник. Він про те, щоб залишати книжку в метро, у громадському транспорті, щоб її прочитала інша людина, бо Воннеґут — він узагалі для всіх. Він простий, мінімалістичний, у нього «телеграфний стиль», це стиль відправляння повідомлень іншим людям, яким ти конче хочеш про щось повідомити.

Коли досвіди твого читання накладаються на саму книжку — це дуже цікаво. Прочитав раз — затерлася. Прочитав двічі — затерлася сильніше. Прочитав хтось інший — вона затерлася ще більше. І з кожним разом ти бачиш по книжці, скільки разів вона прочитана. Це була цікава ідея.

Роман Малиновський

Узагалі про тебе ходять легенди, що ти дуже прискіпливо ставишся до стану книжок у своїй бібліотеці й не даєш нікому їх почитати. Це правда?

Так, це правда. Лише найближчим людям. Причина цього — колекціонерська пристрасть. Книжки в моїй бібліотеці для мене не лише книжки, а й обʼєкти колекціонування.

Я почав збирати бібліотеку в 17 років, вона з того часу оновилася на 90%. У ній постійно плюс-мінус однакова кількість книжок — приблизно 900. Це дуже осяжна цифра, і це теж форма гри. Коли я розумію, що місця немає, починаю обирати, з чим готовий попрощатися.

У мене біля Франківська є будинок, туди я відвожу частину книжок, до яких можу ще повернутися. Якусь кількість дарую бібліотекам. Це передовсім така чесність із собою — я розумію, що часу обмежено і прочитати все я не зможу, тому те, що стало для мене неактуальним, віддаю.

Наприклад, я перестав читати російською у 2008 році. Я вже тоді писав, а для письменника важливо постійно працювати зі своєю мовою як читач: це найкращий спосіб поповнювати словниковий запас і формувати стиль. Коли ти хочеш бути українським письменником, то маєш працювати як читач з українськомовними текстами.

Я почав позбуватися російських книжок поступово. До 2022 року в моїй бібліотеці залишалися лише книжки, до яких я мав дитячий сентимент — їх мені купували батьки в дитинстві за радянських часів. У 2022 році я зробив те, що назвав «остаточним вирішенням російського питання в моїй бібліотеці». Позбувся всього, що лишалося російською.

Ти мені якось казав, що купуєш у 5 разів більше книжок, ніж читаєш. Про які цифри йдеться?

Так, але я небагато читаю, хоч і постійно. Раніше не бувало дня, коли б я не читав. Зрештою, це й досі здебільшого так. Але я дуже повільний читач. Для мене книжка — це довго. Я можу перечитувати одну сторінку по кілька разів, бо найбільшу насолоду отримую не від сюжету, а від стилю автора, і якщо мені подобається, як це зроблено, я хочу ще раз це пережити. Таким чином я читаю приблизно 30-40 книжок на рік, причому приблизно половина з них — це перечитування. А купую справді в 5 разів більше — не тільки для себе, а й на подарунки різним людям: мені здається, що я знаю, що кому може підійти. Навіть на цьому Арсеналі було багато випадків, коли люди казали: «На минулому Арсеналі ви мені порадили книжку, і це було супер, порадьте ще щось».

Мені подобається вцілювати близьким людям у певний життєвий період, і даруючи, я часто кажу: «Це для тебе саме зараз, прочитай». Іноді це буває на рівні магії, дружнього чару. 

Чи зачепило тебе таке явище як проблеми з концентрацією, яке виникло через активне користування соцмережами та повномасштабну війну і яке багатьом зараз заважає занурюватися у книжки? Адже книжки, які ти читаєш і які видаєш, — такі, на які потрібно дуже багато концентрації.

Анітрохи. Читання допомогло мені пережити початок повномасштабної. Я пам’ятаю всі книжки, які прочитав у перші тижні після 24 лютого, і запам’яталися вони мені сильніше, ніж усе інше, що я читав перед тим. Книжка була моїм самонавіюваним спокоєм: я читаю — значить, усе буде добре. Якщо я в цих умовах можу дозволити собі розгорнути книжку і почитати, то це ще не кінець світу. А в той момент усе було схоже на кінець світу. Не знаю, як би зі мною було емоційно, якби не книжки у перші тижні повномасштабної. Тоді я прочитав «Троє в одному човні, якщо не рахувати собаки». Це одна з найдобріших історій, які мені випадало читати. Читання цієї повісті давало можливість заземлення, можливість спати і зберегти сили, щоби включитися.

Я не активний користувач соцмереж. Мені там нецікаво, до того ж я не маю потреби ділитися щоденним і побутовим. Для мене соцмережі — це інструмент, щоб розказати, що відбувається у «Вавилонській бібліотеці», і в такий спосіб якось заохочувати до читання книжок.

Тому соцмережі мене не відволікають. Складніше, коли багато роботи. Раніше я починав ранок із години читання, а за теперішньої кількості проєктів щоранку пірнаю у справи, у те, що мені сьогодні потрібно зробити. Тому читання відкладаю на другу половину дня. 

Чи читаєш ти інколи щось простіше, для відпочинку?

Я завжди читаю для відпочинку. І коли читаю «складну» літературу – то передовсім відпочиваю. Зараз я перечитую «Євангеліє від Ісуса Христа» Жузе Сарамаґу. Для мене провалитися в цей текст — це неймовірна розрада. Читання Сарамаґу — це ніби плисти річкою за течією, яка буквально несе тебе. Коли вперше розгортаєш книжку Сарамаґу, то не розумієш, як цей блок без абзаців із зашитими в нього діалогами може захопити, але він це робить щоразу.

Але я розумію, що ти маєш на увазі. У мене є читацьке guilty pleasure. Воно присутнє не для відпочинку, це радше як щось таке, що тягнеться зі мною з юності. Моя пристрасть як читача починалася із наукової фантастики, і я її досі дуже люблю. Особливість цього жанру в тому, що наукові фантасти часто нехтували стилістикою. Більшість наукових фантастів американської «золотої доби» — погані стилісти. Філіп Дік, Артур Кларк, Айзек Азімов — це неможливо читати з точки зору насолоди текстом. Це категорія ідей. Але як вони працювали з ідеями — це феноменально!

Мене тішить, що зараз у науковій фантастиці з’являються автори, які дивовижно працюють зі стилістикою — Вільям Ґібсон, Пітер Воттс. Блискучим був Рей Бредбері, хоча, зрештою, він був не фантастом, як і Воннеґут. Вони використовували фантастику як метафору, щоб говорити про те, на чому їм залежало і що найдужче боліло. 

Більшість наукових фантастів — радше дослідники, ніж письменники.

Але я інколи їх читаю. Наприклад, недавно перечитував Роберта Шеклі. Він поганий стиліст, який має колосальну кількість геніальних ідей. 

Ти часто говориш, що щось перечитуєш. Тобі не шкода часу на перечитування, з огляду на те, що у світі так багато книжок, які хочеться відкрити для себе вперше?

Іноді мені шкода часу на щось невідоме, думаю: «Краще перечитаю улюблене». Улюблене точно принесе насолоду. Чи подарує насолоду нова книжка – невідомо. Я давно змирився, що не прочитаю всього. Це перше визнання, яке треба зробити. Те, що ми робимо як читачі, — шукаємо книжки, до яких захочемо повертатися. Бо повернення в текст — це повернення до чогось добре знаного. Я тобі казав, що читаю книжку передовсім не через фінал, а через те, як вона зроблена, через стиль. Коли зроблена блискуче, то й вражатиме щоразу, навіть коли ти вже знаєш фінал. І скоріше за все, кожного наступного разу ще й бачитимеш щось нове.

Я собі уявляю, що з якогось віку, якщо мені випаде прожити довге життя, я взагалі перестану читати нові книжки, а буду лише безкінечно перечитувати улюблене. Зараз це десь 50 на 50. Я свідомий, що не зможу прочитати все вартісне. Але знаєш, колись один приятель мені сказав: «Хотіти все — це жадібність. Жадібність — це не дуже добре. Змирися з тим, що ти все не отримаєш». Я змирився. Наприклад, літо — це мій період перечитування улюблених письменників. Після Сарамаґу перечитаю «Кохання в час холери» Маркеса, яким тотально захоплююсь і якого обожнюю. Далі – Андруховича, за ним Борхеса, Чендлера.

Роман Малиновський

Куди рухається «Вавилонська бібліотека»? Чи розширюватимеш ти команду? Які твої стратегічні плани?

Тих, хто постійно працює у видавництві, зараз троє, але в нас багато завдань на аутсорсі. Я вболіваю за те, щоб не розширюватись. Мені подобається ця камерність. Я знаю, що масштабування призводить до компромісів, на які мені б не хотілося йти. І ми всі абсолютно задоволені тим, як це виглядає зараз.

Мені подобається, коли читачі кажуть: «У мене є всі ваші книжки». Це передовсім про довіру, і це означає, що ми жодного разу не промахнулися. Але ця фраза уможливлена тим, що ми видаємо не так багато. Уяви, що хтось так говорить Мар’яні Савці з «Видавництва Старого Лева». Після цих слів вона мала б уявити безмірний ангар, як той, у якому зберігався літак «Мрія»: десь стільки треба, щоби вмістити весь асортимент «ВСЛ». А для «Вавилонської бібліотеки» достатньо полички-двох. І це добре.

Я так чи інакше беру участь у всіх етапах роботи над книжкою, переглядаю кожен переклад перед тим, як він іде в друк. Тоді переглядаю макет. Комунікую з перекладачем, художником, редактором, коректором, друкарнею. Це досить кропітка робота.

Збільшення кількості проєктів означатиме перетворення на серійність. Натомість я сподіваюся, що в нас буде збільшуватися кількість читачів і зростатимуть наклади. І це нам дозволятиме краще платити нашим перекладачам і решті команди, не збільшуючи кількість книжок. Мені здається, що всі вони так колосально роблять свою роботу, що заслуговують усіх грошей світу.

В Україні зараз з’явилося багато перекладів, але все одно роботи ще непочатий край. У 2014-му видавництва пішли в класику і програмні тексти. А зараз розпорошуються на бестселери The New York Times, які, можливо, матимуть літературну цінність через років 30, а можливо, не матимуть ніколи. А по-справжньому нам бракує корпусу найважливіших текстів — наприклад, «Видавництво Старого Лева» зробило неймовірну роботу, видавши великий корпус текстів Кадзуо Ішіґуро, Гемінґвея, «Темпора» – Токарчук. Вони просто повинні бути українською, це нобелівські лавреати. У нас кожен нобеліат повинен бути виданий повним корпусом творів. Якщо ми хочемо бути європейським гравцем, то для цього не тільки ми повинні пропонувати свою літературу на експорт, а вся їхня базова література повинна бути тут перекладена українською.

Перекладачка Інна Білоножко якось була в Румунії і прислала мені фотографію полички з книгарні, де весь Сарамаґу перекладений румунською. Румунів 19 мільйонів, це вполовину менша країна, ніж ми були до 24 лютого. А у нас Сарамаґу перекладено навіть не половину корпусу. Так не може бути. Звичайно, тепер ми розуміємо, що причина в росіянах, які заполоняли наш ринок російськими книжками. Принаймні добре, що врешті прийшло це осяяння. Але тепер над цим потрібно працювати.

І останнє запитання. Як ти думаєш, оця любов до книжок і до сенсів — це спрощує життя і дає можливість витримати ці жахи, які ми зараз переживаємо, чи навпаки ускладнює життя, тому що починаєш більше емпатувати й аналізувати?

Я впевнений, що читання допомагає. Співчуття — це прекрасно. Коли ми емпатуємо — у цей момент ми найпрекрасніші істоти у Всесвіті. Бо розуміння іншого — це неймовірна здатність. Це спрощує життя. Зрештою, коли книжок у світі було менше, воєн було більше.

Література, яку ми видаємо у «Вавилонській бібліотеці», мені здається, приносить усвідомлення того, що світ недосконалий і найчастіше це неможливо змінити. Але вчить, що треба пробувати. Це дає таке відчуття покори, у найкращому значенні цього слова. Так, світ такий, ми працюємо над тим, щоби зробити його кращим, але ми готові до того, що це може бути складно  або й неможливо, та все одно не покладатимемо зусиль

Як сказав професор Гарварду Сізор Круз: «Мистецтво має заспокоювати надто схвильованих і непокоїти занадто спокійних».

Ця ідея маштабується і на книжки. Думаю, вони і створюють цей супербаланс у нашому житті: коли потрібно — заспокоюють, в інших випадках і за іншої необхідності — хвилюють. 

Я знаю, що весь спокій і рівновага всередині мене — від книжок. Вони показують щось таке, що дає мені колосальне відчуття умиротворення в цій довколишній турбулентності. Якщо їх усвідомлено читати, то книжки роблять із людиною саме це. 

авторка журналістка, книжкова блогерка
Тетяна Гонченко

фотограф
Артем Галкін

10 думок режисера Ільмара Рааґа

авторка кінокритикиня Яна Дудко - 18.07.2024 в Кіно

У 2007 році Ільмар Рааґ створив один із найвпізнаваніших фільмів естонського кінематографу — соціальну драму «Клас» (Klass), а згодом його серіальне продовження «Клас: Життя після» (Klass: elu pärast). У фільмографії Ільмара — низка картин на гостру суспільну тематику, а його героями часто стають вимушено дорослі діти («Я не повернуся» (2014), Ma ei tule tagasi) або дорослі, що досі лишаються дітьми («Керту» (2013), Kertu). Зараз режисер провадить активну волонтерську діяльність і готує новий проєкт про війну в Україні.

Ми зустрілися з Ільмаром у Києві на 15-му міжнародному Одеському кінофестивалі на прем’єрі його нового дитячого пригодницького фільму «Ерік Кам’яне Серце»(Erik Stoneheart / Erik Kivisüda). Це історія про 11-річного хлопчика Еріка, упевненого в тому, що має кам’яне серце. Разом із новою подругою Марією він потрапляє у Світ між Світами, щоб знайти і врятувати її зниклу матір.

Про зміну жанрових пріоритетів від гострих соціальних драм до сімейного пригодницького кіно, культуру як спосіб м’якого політичного впливу та сучасний естонський кінематограф читайте в розмові з режисером.

Фільми-дорослішання

Ти стаєш дорослим, коли навчаєшся мислити самостійно. Бо коли ти дитина, то пристосовуєшся до світу дорослих і висловлюєш думки та почуття, які часто тобі не належать. І тільки коли ти робиш щось самостійно, тоді дорослішаєш. У цьому плані мені дуже цікаво дослідити те, в який момент ти починаєш вирішувати самостійно.

Кадр з фільму «Ерік Кам’яне Серце»(Erik Stoneheart /Erik Kivisüda)

Кадр з фільму «Ерік Кам’яне Серце»

Якщо взяти назву «Кам’яне серце», то одна з ключових думок фільму полягає в тому, що Ерік, головний герой, як і більшість людей, дуже часто боїться говорити про свої почуття. Ерік кохає дівчину, але боїться їй про це сказати. І врешті-решт він розуміє: якщо не зізнається зараз, то потім буде занадто пізно. Це історія росту.

Упродовж фільму інші герої помітно змінювались, але мені особливо хотілося, щоб Ерік також подорослішав разом з ними. Бо я мав таку саму проблему в юності. Я зрозумів, що закохався ще в першому класі, але ніколи не казав про це тій дівчині. Мені здавалося, що вимовити ці слова надто складно.

Зрозуміти, що ти вільний

Хаяо Міядзакі — один з моїх найулюбленіших режисерів усіх часів. Це трохи дивно, враховуючи, що більшість моїх фільмів доволі реалістичні.

Але робота над фантастичними фільмами дає тобі змогу зрозуміти, що ти вільний. Ти можеш нарешті використати всі свої, навіть найбезглуздіші фантазії. І ніхто тебе не обмежує. Можливо, лише деякі кінокритики скажуть, що це вийшло занадто мейнстримно, але мені насправді байдуже. Кажуть, що всередині кожного з нас сидить дитина. Тому я завжди був глядачем дитячих фільмів.

Міфологія казкового світу

Хтось із команди фільму «Ерік Кам’яне Серце» вигадав ідею з піратами-антагоністами і я подумав: чому б і ні? Головна думка полягала в тому, щоб зобразити людей, які не можуть перейти в інший світ і досягти внутрішнього спокою. Тому вони стають сумними і злими.

У деяких фільмах романтизують образи злодіїв, але мені не подобається ця ідея. Якщо ти злочинець — це не круто. Тож я вважаю, що антигерої мають бути дурними. Але ми розуміємо, що вони також є жертвами якоїсь трагедії.

Водночас у своїй стрічці ми не копіювали «Піратів Карибського моря», а намагалися показати, що наші пірати — це люди з різних часів і різних регіонів, які перебувають у єдиному позачасовому просторі. Тож для створення образів використовували різні стилі, наприклад стимпанк. А потім я дуже швидко прийшов до японської анімації. У підсумку вийшла еклектична історія.

Образ корабля та перетинання світів через воду відсилає до ріки Стікс. У скандинавській міфології є обряд поховання, коли померлих відправляють на плоті у відкрите море. Ці традиції стали основою для розмови про смерть простою мовою.

кадр з фільму «Ерік Кам’яне Серце»(Erik Stoneheart /Erik Kivisüda)

Кадр з фільму «Ерік Кам’яне Серце»

Копродукція з Україною

До виробництва фільму «Ерік Кам’яне Серце» залучили українську студію Snowdog, яка працює над візуальними ефектами. Саме вони зробили більшість комп’ютерних ефектів у фільмі. Наприклад, ви могли помітити, як по воді лине стіна з туману. У нас був такий сучасний робочий процес: супервайзер візуальних ефектів перебував в Естонії, а хлопці, які працювали — в Україні, і між ними велася постійна комунікація. Тобто сьогодні можна працювати над будь-яким фільмом і немає значення, де ти перебуваєш фізично. Я знаю, що в Києві є люди, які так само працюють на Голлівуд.

Перерва у фільмографії

Я зробив паузу як режисер у 2014 році. Між двома моїми останніми фільмами сталася важлива подія: після російського вторгнення в Україну в Естонії ми відчули, що це нас також стосується. Тому почав займатися іншою роботою, навіть деякий час працював з естонською армією. 

Але потім, коли я повернувся, виявив, що кінотехнології зараз розвиваються надзвичайно швидко. Мені довелося вчитися знімати кіно заново. Тому що коли я ходив до кіношколи, у нас не було таких технічних можливостей. А сьогодні збирати команду та шукати спеціалістів із візуальних ефектів потрібно ще на етапі написання сценарію, особливо якщо це фантастичне кіно. Інакше партнери можуть сказати про ваш майбутній проєкт: «Ні, це те, що ми не можемо зробити, це неможливо».

Тож планування найновішого фільму було набагато довшим, ніж раніше. Для деяких сцен ми самостійно зробили тестову комп'ютерну анімацію, щоб на перших етапах побачити й візуалізувати те, чого ми хочемо досягти. Створення кіно зараз — це вже не просто взяти камеру і піти на знімальний майданчик. Це велике індустріальне планування.

Кіно про війну в Україні

Я волонтерю в Україні й за цей час почув багато неймовірних історій, занадто хороших, щоб не зняти про них фільм. Наразі є два проєкти. Один — документальний фільм, а другий — художній. Документальна стрічка стане розвідкою ситуації, згодом на основі отриманої інформації ми зробимо художній фільм. 

Початок повномасштабної війни вразив багатьох в Естонії та на Заході загалом. Коли не тільки Путін сподівався захопити Україну, а й багато людей на Заході казали: «Бідолашні, вони програють за кілька днів».

А потім сталося найважливіше: люди самі почали захищати свою країну. Вони почали самостійно чинити опір без наказу від президента чи уряду. Люди, які вирішили щось робити. Я б визначив це як «спонтанний опір». І я хотів би зняти про це фільм. Не знаю точно, який часовий проміжок ми досліджуватимемо в фільмі, але це точно буде перший рік повномасштабного вторгнення.

Я вперше на кінофестивалі в Україні, хоча багато чув про Одеський кінофестиваль раніше. Думаю, що він у будь-якому разі дуже особливий. Мені подобається ідея, що попри війну ви намагаєтеся продовжувати жити. І це дуже важливо, тому що навіть під час війни потрібно думати про життя, яке буде після її закінчення. А воно обов'язково буде, це інше життя.

Естонське кіно сьогодні

Ми почали створювати власну кіношколу майже двадцять років тому. Зараз у нас справді є вже навіть не перша, а друга хвиля студентів, які вийшли з цієї кіношколи. І це означає, що ми знайшли свій шлях. Адже раніше, як і в багатьох колишніх республіках, усі режисери були вихідцями з московської кіношколи. А зараз ми бачимо, що стиль кіно змінився.

Режисер Ільмар Рааґа

Фото з премʼєри фільму «Ерік Кам’яне Серце»

Естонське кіно дуже часто схоже за масштабом на скандинавське. Але знову ж таки, як і в багатьох європейських кіношколах, ви можете побачити різницю між мейнстримом, розрахованим на аудиторію стримінгів, популярними комедіями та подібними фільмами і авторським кіно, яке потрапляє на міжнародні кінофестивалі.

Естонські фільми, які виходять на міжнародну аудиторію, дуже часто є чимось особливим. Вони шукають новий кут зору. Молоде естонське кіно переважно цікавиться Естонією. Я б сказав, що це головна особливість.

Про естонський кінематограф варто говорити у вимірі останніх міжнародних історій успіху. Естонський документальний фільм «Лазневе сестринство» (Smoke Sauna Sisterhood) Анни Гінтс рік тому відзначили на кінофестивалі «Санденс» за кращу режисуру, а потім він отримав головну нагороду як документальний фільм від Європейської кіноакадемії.

Також є абсолютно божевільний фільм «Невидимий бій» (The Invisible Fight) Райнера Сарнета. Він заснований на реальній історії естонського хлопця, який прийняв православ’я, а потім пішов у монастир, де відкрив для себе кунг-фу. Це кіно — наочний приклад досить дивного естонського гумору.

На честь сторіччя Естонської республіки затвердили спеціальну державну програму щодо створення історичних фільмів. Один з них — «Товариш дитина» (The Little Comrade) Мооніки Сийметс. Режисерка розповідає історію дівчинки, яка залишилася з батьком в Естонії, коли матір заарештували й відправили до Сибіру. Це погляд на політичні репресії очима маленької дівчинки. Місцями це дуже смішна комедія про дуже складну ситуацію.

Видимість українського кіно

Багато виробничих процесів перервано через війну. І буде. Або є пауза. З одного боку, інтерес до українського кіно зростає. Але водночас ми бачимо цю страшну річ — світ рухається далі. Сьогодні в Європі кажуть, що якщо історія тільки про війну, то вона вже нецікава. Тому що є інші війни. Це означає, що світ готовий сприймати історії з України, але це мають бути хороші фільми з великими людськими історіями. Не можна втрачати таку політичну можливість.

Я знаю, що за останні 10 років було знято кілька дуже цікавих фільмів. З описів знаю, що це хороше кіно, але я їх не бачив. Маленькі європейські культури не дуже часто дивляться фільми одна одної. Ми, звісно, знаємо, що роблять люди у Франції та США. Та чи багато людей дивилися естонські фільми? Хоча ми виробляємо близько 10–15 фільмів на рік. Нещодавно я подивився «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча та «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, але я небагато знаю про сьогоднішнє українське кіно і знаю, що його набагато більше.

Я був у Києві, мабуть, у 2010 році, і тоді один журналіст запитав мене, чи є надія на українське кіно. На той час держава вкладала дуже мало грошей у кіновиробництво і більшість українців не були задоволені своїми фільмами. Але я сказав, що неможливо не мати талановитих людей у країні з населенням у 30–40 мільйонів.

М’який вплив російської культури

Ми повинні розуміти, що Росія використовує культуру як спосіб м’якого впливу. В Естонії ми це відчуваємо. І маємо приділяти цьому багато уваги.

Якщо ви живете в Парижі чи Лондоні, то може бути так, що ви знаєте тільки про Тарковського і Чайковського, але не знаєте політику Росії. Якщо ви сусід Росії, то ви бачите і те, і інше. В Естонії ми справді зрозуміли небезпеку повзучої м’якої сили або вторгнення «русского міра».

Фото з премʼєри фільму "Ерік камʼяне серце" (ERIK STONEHEART / ERIK KIVISÜDA)

Фото з премʼєри фільму «Ерік Кам’яне Серце»

Можливо, ми навіть занадто багато зробили для підтримки російської культури раніше. Але, на щастя, маємо мовний бар'єр. Молоді естонці просто більше не розуміють російську мову. Тому наша ситуація трохи легша, ніж ваша.

Я не повернусь

«Я не повернусь» — це копродукція Росії, Естонії, Казахстану та Білорусі. Ми почали її знімати у 2012 році, а в прокат вона вийшла у 2014-му. Під час престуру фільму за кордоном всіх авторів вважали дисидентами, і коли ми показували фільм у Німеччині, люди запитували, чи були у нас проблеми з російською владою. У картині було багато моментів, які розкривають згубність російської системи. Цікаво те, що на невеликому російському фестивалі критики навпаки запитували: «Чому ви ідеалізуєте Росію?» Адже реальність ще чорніша, ніж ми її показали.

Був ще один кумедний і символічний випадок із фільмом. Це історія про те, що дві дівчинки тікають з Росії і їдуть до Казахстану, щоб знайти бабусю. Ми поїхали в Білорусь, бо хотіли використати їхню кіностудію, і в офісі хтось сказав: «Це абсолютно нереально, що дівчата хочуть втекти з Росії, ніхто не хоче їхати в Казахстан».

Я вирішив, що не повернуся до Росії, доки ця система не зміниться, коли поїхав на прем'єру фільму влітку 2014 року.

Тоді вже йшла російсько-українська війна, і на їхніх федеральних каналах говорили про те, що американці в Україні і вони використовують фосфорні бомби, та інші подібні речі. Я дивився на це і сказав собі: «Я знаю реалії, це абсолютна брехня».

І тоді у нас відбулася дуже цікава дискусія з деякими друзями зі знімальної групи. Ми обговорювали: що, якби ми жили в Німеччині в 1935 році? Чи змогли б ми визнати нацизм і те, що прийде? І ми говорили і говорили, і в той же час всі розуміли, що ми говоримо не про Німеччину — ми говоримо про Росію. Вони бачили, що ця країна перетворюється на нацистську. Тепер ми повинні перемогти цей режим. Що ще ми можемо зробити?

Ми повинні чинити опір. Жити і врешті-решт перемогти.

Фото надані піар-командою фільму «Камʼяне серце»

авторка кінокритикиня
Яна Дудко

Огляд книжок до Всесвітнього дня міжнародного правосуддя

авторка Олеся Лелека - 17.07.2024 в Книжки

17 липня у всьому світі відзначається День міжнародного кримінального правосуддя. Саме в цю дату 26 років тому було ухвалено Римський статут — документ, який заклав підвалини функціонування Міжнародного кримінального суду. 

Цей день має велике значення і для України, адже саме на Міжнародний кримінальний суд покладаємо надію щодо переслідування осіб, відповідальних за геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини, скоєні за весь час війни на нашій території. У нашій державі потреба у міжнародному правосудді наразі відчувається дуже гостро, а питання ратифікації Римського статуту порушується майже щодня.

День міжнародного кримінального правосуддя покликаний нагадувати суспільству про важливість боротьби за справедливість, захисту прав жертв та співпраці в запобіганні злочинам, які загрожують глобальному миру, безпеці та процвітанню. 

Для глибшого розуміння правосуддя зібрали сім книг, які детально висвітлюють не лише міжнародне судочинство, а й судочинство різних країн та історичних періодів. Ці твори стануть надійними провідниками у світ справедливості та законності.

«Видатні судові процеси», Фредерік Поттешер, «Центр навчальної літератури»

Поттешер Фредерік "Видатні судові процеси"

Щоб краще зрозуміти кримінальне судочинство, варто поглянути на нього з історичного боку та з огляду на особливості різних країн. Книга французького письменника Фредеріка Поттешера яскраво й образно зображує пам’ятні віхи історії кримінальної юстиції. 

На перший погляд, книга демонструє не повʼязані між собою судові процеси — різні за характером злочинних дій та віддалені один від одного за часом. Так, серед підсудних опинились як філософ Стародавньої Греції Сократ і національна героїня Франції Жанна дʼАрк, так і отруйниці Бренвільє і Ля Вуазен.

У книзі відображено не лише судові процеси різних історичних періодів, а й типи судочинства різної класової сутності. 

«Видатні судові процеси» — це своєрідний калейдоскоп найбільш примітних казусів з історії кримінальної юстиції.

«Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі», Славенка Дракуліч, «Комора»

Славенка Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили"

Одна з найпопулярніших книжок на тему міжнародного судочинства та бестселер 2023 року. У ній Славенка Дракулич спробувала дати відповідь на запитання: що перетворює цілком притомних людей на вбивць і ґвалтівників під час війни? Авторка спостерігала за розглядом справ на засіданнях Міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі щодо воєнних злочинів у колишній Югославії. Трибунал, що тривав двадцять чотири роки, засудив 90 осіб з-поміж 161-ї, яким висунули звинувачення. 

Ця книжка про злочинців, поганих хлопців, чоловіків, яких звинувачено в убивствах, зґвалтуваннях і масових стратах. За моторошними випадками насильства й смертями сотень тисяч людей авторка намагається розгледіти причини конфлікту, суспільні зрушення й політичні жести, що зумовили його вибух.

«Моїми словами», Рут Бейдер Ґінзберґ, «Видавництво»

Рут Бейдер Гінзбург "Моїми словами"

У відправленні правосуддя важливим є не лише процес, а й юридичні інтереси судді, суддівська етика та відданість ідеалам рівності для всіх. Колишня президентка Литви якось влучно зазначила, що правосуддя — це не конвеєр, адже за кожною справою стоїть конкретна людина. «Зануда юрист, для якого важлива лише буква закону, не підходить». 

«Моїми словами», написана однією з перших жінок у Верховному суді США та невтомною захисницею гендерної рівності, розкриває саме такі аспекти правосуддя й містить коментоване видання вибраних статей, виступів і записок Ґінзберґ від шкільної до суддівської лави. Перед читачами постає портрет не просто юристки, а юридичної стратегині, котра вміє переконати аудиторію пристати на її думку.

«Суддівський розсуд», Аарон Барак, «Центр учбової літератури»

Аарон Барак "Суддівський розсуд"

Це не просто чергова книжка про роботу судді, а видання про право та судочинство взагалі. Її автор Аарон Барак — голова Верховного суду Ізраїля в період з 1995 до 2006 року, відомий новатор та борець за справедливість. 

«Суддівський розсуд» — це багаторічний досвід юридичної практики, який розкриє всі деталі роботи суддів, ухвалення судових рішень та особливості становлення ізраїльської судової системи. В реаліях України судова система є однією з головних тем не лише на шляху до покарання воєнних злочинців, а й до реалізації демократичних реформ та успішної боротьби з корупцією. Ця книга містить досвід тих, кому зрештою вдалося запровадити такі реформи, і може стати надійним провідником на шляху до позитивних змін.

“Convicted. Landmark cases in british criminal history”, Garry Powell, Amberley Publishing

“Convicted. Landmark cases in british criminal history”, Garry Powell, Amberley Publishing

Велика Британія — світовий лідер у галузі методів розкриття злочинів та криміналістики. Поки що немає перекладу цієї книжки, проте чим вона важлива — читач розкриє для себе реальні кримінальні справи, у яких законність і прийнятність методів боротьби зі злочинністю перевірялися, проходячи через британську правову систему. Разом із багатьма іншими прикладами, які охоплюють корупцію в поліції, судову ентомологію та масові заворушення, це видання демонструє, як злочинність вплинула на сучасні методи роботи правоохоронних органів, британську систему кримінального правосуддя і, зрештою, на виявлення та засудження деяких із найбільш сумнозвісних злочинців цієї країни. Convicted відображає широкий спектр випадків: першу процедуру впізнання, першого серійного вбивцю, перший бунт, перший злочин, розкритий Crimestoppers, та багато іншого.

The Nuremberg Trials: The Nazis and Their Crimes Against Humanity, Paul Ronald, Arcturus Publishing

The Nuremberg Trials

Щоб зрозуміти природу зла, варто зазирнути на сторінки цієї книжки. Як були покарані винні, коли після дванадцяти років посилення репресій розвалився «тисячолітній райх» Гітлера? Гітлер, Гіммлер і Геббельс наклали на себе руки, щоб уникнути правосуддя, але перед ним все одно постали Герман Ґерінґ, Альберт Шпеєр, колишній заступник фюрера Рудольф Гесс та багато інших відомих нацистів. Це детальний розгляд Нюрнберзького процесу — одного з найважливіших кримінальних слухань в історії, який встановив принцип, що особи завжди мають відповідати за свої діяння згідно з міжнародним правом, і який завершив Другу світову війну, дозволивши розпочати відбудову Європи.

The International Criminal Court: A Global Civil Society Achievement, Marlies Glasius, Routledge

The International Criminal Court

Тема книги — Міжнародний кримінальний суд з погляду політології та міжнародних відносин. У ній описуються характерні особливості суду, розглядаються політичні переговори та постійні зіткнення між державами, які виступають проти суду, зокрема Сполученими Штатами, і тими, які його захищають. Книжка робить ці питання доступними для неюристів і розкриває ефективні стратегії адвокації для неурядових організацій. Крім того, вона надає важливу інформацію про місце США в міжнародних відносинах і розмірковує про майбутнє Міжнародного кримінального суду. 

Хоча громадянські суспільства світу не забезпечують глобальну демократію, вони сприяють прозорішому та обдуманішому ухваленню міжнародних рішень, що, зрештою, краще, ніж світ ізольованих суверенних держав, які не несуть відповідальності за межами своїх кордонів.

авторка
Олеся Лелека

Нормальність в інших, мистецтво без ґрунту та наші чудовиська

авторка журналістка, книжкова оглядачка Наталія Колегіна - 16.07.2024 в Книжки

«Всередині нас тривають війни з власними чудовиськами.
Мистецтво допомагає хоча б у якихось із них перемогти»

Христина Морозова, «Фанатка»

Активістка, комунікаційниця та публіцистка, а тепер і письменниця, Христина Морозова нещодавно видала свій перший роман — «Фанатка. Біполярна історія». Це текст про людські травми, страх смерті та історичну пам’ять. Книжка органічно вписалася у сучасний літературний процес, адже саме після виходу дебютної «Фанатки» Христини Морозової та свіженької «Катананхе» Софії Андрухович здається, що ми потроху пробуємо говорити про різноманітний досвід та Іншого, маючи на увазі себе. 

Якою вийшла книжка, які питання в ній порушує авторка й кому її варто прочитати, у рецензії розповідає Наталія Колегіна.

Про що книжка

В Анни — біполярний розлад. Її життя перетворюється на нескінченну гойдалку, де шаленство манії чергується з пасивністю депресії. Колись громадська активістка, а після важкого психозу й перебування у психіатричній лікарні — касирка у супермаркеті, на дозвіллі Анна захоплюється мистецтвом. А якщо точніше — одним конкретним мистецьким критиком, Владиславом. Вона не пропускає жодної публічної події за його участі, всіляко намагається бути поруч, хоч і на безпечній відстані. І в якийсь момент Влад випадковим чином переселяється жити до майже не знайомої Ані.

Виявляється, що й у чоловіка є внутрішні чудовиська: він — алкозалежний. А ще у Влада четверта стадія онкозахворювання, а це значить, що він на порозі смерті. І хтозна, чи вдасться йому відстояти напівзруйновану будівлю київської садиби Олександра Мурашка, на місці якої місцеві забудовники прагнуть поставити черговий торговельний центр. Між Владом і Анною зароджуються химерні стосунки, де опорою для вже безпомічного Влада стає часто безпомічна Аня, яка, звісно ж, підхоплює його справу — захист культурної пам’ятки.

будівля київської садиби Олександра Мурашка

Будівля київської садиби Олександра Мурашка

Через психологізм оповіді, докладне прописування авторкою мотивації вчинків своїх героїв роман «Фанатка» Христини Морозової можна зарахувати до соціально-психологічної прози. Є у тексті також риси гостросоціальної літератури: сюжет рухає об’ємна соціальна складова, відповідно до якої кожен у романі відповідальний за збереження історичної пам’яті у вигляді архітектурної пам’ятки в осерді Києва.

Наші чудовиська й наші травми

Як пише Сергій Жадан у передмові до роману, тут є «нетипові герої в героїчних обставинах». Спробуймо з’ясувати, чому Анна та Владислав — не надто типові герої. Хоча у словесній культурі й соцмережах «біполяркою» зловживають, біполярний афективний розлад, тобто БАР, — це серйозне психічне захворювання. Поспостерігати за героїнею, намагання якої приборкати власний настрій чи нав’язливі стани стають головним викликом у її житті, — це хороший спосіб побачити Іншого, того чи тих, хто відрізняється від більшості чи викликає цілий спектр негативних емоцій: подив, несприйняття, зневагу тощо. Окрім розладу, який руйнує її життя, Аня ще й має складнощі з самоідентифікацією й геть не знає, якою є чи хоче бути. Героїні здається: якщо коригувати розлад, тобто приймати таблетки, ходити на особисту й групову терапії та виконувати всі приписи лікаря, вона втратить себе справжню. Влад теж Інший — він має тривожну алкозалежність, яка дається взнаки провалами в пам’яті й легковажними вчинками, як, наприклад, закинути плавлені сирки до кишень у магазині й не заплатити за них.

Персонажів книжки Христина Морозова описує яскравими й нетривіальними штрихами та деталями. Так, коли вперше зустрічаємо героїню Аню, читаємо про пшеницю замість волосся, а обличчя в тексті стає «оголеним, незахищеним, як цибулина, з якої зняли шкірку й верхні лусочки, лишивши саме осердя». У романі немає розлогих портретів — часто це набір елементів, які в уяві читача поєднаються у цілком цілісну картину, яка залежатиме від суб’єктивного сприйняття. Десь глибше у тексті, коли бачимо Аню вже очима Влада, знаходимо такий абстрактний опис:

«Окремо в її рисах обличчя не було нічого цікавого. Але коли вони складалися разом, саме такий генетичний коктейль не давав відірвати від неї погляд».

Головні герої роману стають своєрідним свідченням суспільних травм, які нас об’єднують. Так, у контексті Аниної історії на сторінках виринають травматичні шкільні зобов’язання — «пробігти три кола на фізкультурі, навіть під дощем, навіть якщо болить живіт». Присутні тут і міжпоколіннєві травми, як-от травма радянського минулого: кожна пострадянська родина, зокрема й Анина, мусила бути максимально «нормальною», щоб не виділятись з-поміж інших. Але, на відміну від визначеного численними правилами шкільного буття, жити правильно цілій сім’ї значно складніше. Точніше — можна, але тоді всі обмеження лягають каменем на тих, хто чутливо сприймає світ, як-от Аня.

Назву роману дала природа головної героїні. З одного боку, Аня — фанатка, бо її життя коливається від крайньої пасивності до по-справжньому маніякальних настроїв. З іншого, Аня нав’язливо переслідує Влада, аж доки вони не починають жити разом. А ще запекло прагне захистити маєток Мурашка, вибороти його у забудовників, і зрештою — врятувати життя Влада.

Історична пам’ять і тяглість мистецької традиції

Влад, своєю чергою, бореться із травмою відкинутого суспільством митця чи то травмою забуття — коли важливі постаті в культурі й мистецтві з часом стираються й втрачають вагу для прийдешніх поколінь.

Олександр Мурашко

Олександр Мурашко, автопортрет

 Таким втраченим митцем у романі постає художник і педагог Олександр Мурашко. Арткритик Влад прагне вберегти садибу Мурашка — маєток художникового вітчима- іконописця, важливу архітектурну пам’ятку столиці. Оскільки у книжці боротьба за ідею стає визначальною для головних героїв — Ані та Влада, то прагнення протистояти несвідомій більшості виливається в їхню деструктивну поведінку. Таким чином Владова алкозалежність стає такою собі спробою втекти від майбутнього забуття:

«Ми не цінуємо своїх покійників, не маємо історичної пам’яті. Знаєш, звідки в художників цей потяг до богемного життя, а попросту кажучи — до алкоголю й речовин? Просто вони знають, що у суспільній свідомості після них нічого, геть нічого не залишиться. Тому живуть на повну. Як їм здається»

Тут мимоволі спадає на гадку концепція безґрунтянства В. Домонтовича з роману «Без ґрунту», згідно з якою українське мистецтво не має належної основи, на яку можна спертися. Але у Христини Морозової ця концепція набуває особистісного виміру. Кожен митець самотужки й самовіддано «лупає сю скалу», однак решта суспільства не здатна належним чином оцінити зусилля митців і вшанувати їхню пам’ять.

роман «Без ґрунту» В. Домонтовича

А відтак, ті, хто прагне захистити історичні пам’ятки й колишні садиби митців від руйнування чи знесення, вважаються диваками-активістами (так, тут не обійдеться без пафосних промов!). Для головних героїв захистити мистецьку традицію від забуття, підсилити її — це водночас намагання подолати власні страхи. Так, отримавши смертельний діагноз, Владислав багато роздумує про пам’ять і забуття. Героєві видається неправильним те, що по смерті ми нічого по собі не залишаємо. Владів страх смерті накладається на страх втратити пам’ять про своїх, нібито позбутися здобутого «ґрунту», якого так бракувало поколінню В. Домонтовича.

«Я боюся не лише того, що мене не будуть пам’ятати, але й того, що я не буду нічого пам’ятати», — каже герой книжки «Фанатка».

Найцікавіше, що після того, як Владу вдається подолати перший виклик смерті, його роздуми довкола пам’яті кристалізуються в окрему тезу, де кожен стає відповідальним за збереження історичної пам’яті й відновлення зруйнованих історико-культурних пам’яток:

«Смерть не забирає так багато, як забирають забуття і байдужість. Мертвим усе одно, що ми потім зробимо з їхньою пам’яттю. Їм це не потрібно. Це потрібно вам, живим. Нам»

Алюзії та контексти

Оскільки книжку опублікували на третій рік повномасштабного вторгнення, виникає логічне питання до часопростору роману: а де ж тут війна? Чи може сучасна українська книжка не враховувати воєнного контексту чи бодай карантинної епохи, яка минула відразу з початком великої війни? На перший погляд складається враження, ніби події «Фанатки» відбуваються ще до лютого 2022-го: тут немає тривог, укриттів і постійної загрози життю. Однак воєнна реальність присутня в окремих деталях, словах і героях: Анин коханець Георгій — колишній військовослужбовець, для якого дійсність має сенс мірою причетності до війни; у священника, схожого на капелана, з-під ряси визирають камуфляжні штани; а на лікарняному ліжку Влад гірко жартує, що от, мовляв, пройде медкомісію й піде добровольцем на схід. Чому війна знову точиться лише у відведеній для неї зоні на карті? Чи все-таки події роману відбуваються до війни?

І нарешті — цікаво, чи змінився б роман, якби герої відчували щоденну екзистенційну загрозу власному життю й намагалися боротися за мистецтво й визначних померлих через небезпеку втратити все у війні, а не через власну недбалість?
Егон Шіле "Померла мати"

Еґон Шіле «Померла мати»

Серед примітних контекстуальних елементів є також згадки про митців. Окрім художника Олександра Мурашка, у романі фігурують італійський класик Рафаель, на честь якого Влад назвав собаку; росіяни Суріков і Шишкін, яких обожнювала власниця орендованої Анею і Владом квартири, жінка консервативних поглядів Нінель Андріївна. Але важливою метафорою життя Владислава стає картина австрійця Еґона Шіле «Померла мати»: її герой обирає сам, коли коротко згадує про свою пропащу алкозалежну матір, яка разом з вітчимом пропиває всі надіслані сином гроші, адже на картині зображено жінку, яка душить у захланних обіймах свою дитину.

Зрештою, книжка «Фанатка» добра тим, що допомагає побачити й зрозуміти іншого, поговорити про важливість історичної пам’яті й збереження пам’яток, а також відчути певність у тому, що небайдужі люди, які готові боротися, й досі є. У романі досі не відреставрована садиба Мурашка стає сквотом і гуртує людей. Ану ж такий сюжетний хід від Христини Морозової стане благословенням для реальної пам’ятки?

авторка журналістка, книжкова оглядачка
Наталія Колегіна

100 найкращих книжок 21-го століття від The New York Times в українських перекладах

авторка Анастасія Клименко - 15.07.2024 в Книжки

Редакція The New York Times Book Review склала перелік 100 Best Books of the 21st Century, тобто 100 найкращих книжок ХХІ століття. У формуванні переліку взяли участь 503 представники й представниці професійної спільноти — письменників, критиків, книголюбів. 

Редакція так коментує свій список: «Ми сподіваємося, що ви знайдете книжку, яку завжди хотіли прочитати, або зустрінете улюблений текст, який захочете взяти знову. Перш за все, ми сподіваємося, що ви так само натхненні та вражені, як і ми, широтою представлених у добірці тем, голосів, думок, досвіду та уяви».

Із довгого переліку в 100 книжок, українською перекладено 30 позицій. Книжки — у матеріалі. 

1. The Sympathizer (2015), Viet Thanh Nguyen — «Симпатик» В`єт Тан Нґуєн (пер. — Олена Оксенич)

The Sympathizer, Viet Thanh Nguyen
«Симпатик» В`єт Тан Нґуєн

2. The Emperor of All Maladies: A Biography of Cancer (2013), Siddhartha Mukherjee — «Імператор усіх хвороб: біографія раку» Сіддгартха Мукерджі (пер. — Олег Король)

The Emperor of All Maladies_ A Biography of Cancer, Siddhartha Mukherjee
Імператор усіх хвороб. Біографія раку. Сіддгартха Мукерджі

3.Hurricane Season (2017), Fernanda Melchor — «Сезон ураганів», Фернанда Мельчор (пер. — Олексій Шендрик)

Hurricane Season, Fernanda Melchor
«Сезон ураганів», Фернанда Мельчор

4. Tomorrow, and Tomorrow, and Tomorrow (2022), Gabrielle Zevin — «Завтра, завтра, завтра», Ґабріель Зевін (пер. — Надія Хаєцька)

Tomorrow, and Tomorrow, and Tomorrow, Gabrielle Zevin
«Завтра, завтра, завтра», Ґабріель Зевін

5. Secondhand Time: The Last of the Soviets (2013), Svetlana Alexievich — «Час second-hand. Кінець червоної людини», Світлана Алексієвич (пер. — Леся Лисенко)

Secondhand Time. The Last of the Soviets, Svetlana Alexievich
«Час second-hand. Кінець червоної людини», Світлана Алексієвич

6. Middlesex (2002), Jeffrey Eugenides — «Середня стать», Джеффрі Євгенідіс (пер. — Анна Вовченко)

Middlesex, Jeffrey Eugenides
«Середня стать», Джеффрі Євгенідіс

7. Life After Life (2013), Kate Atkinson — «Життя за життям», Кейт Аткінсон (пер. — Ярослава Стріха)

Life After Life (2013), Kate Atkinson
«Життя за життям», Кейт Аткінсон

8. The Vegetarian (2007), Han Kang — «Вегетаріанка», Ханг Канг (пер. — Анжела Асман)

The Vegetarian, Han Kang

9. Persepolis (2000), Marjane Satrapi — «Персеполіс», Маржан Сатрапі (пер. — Оксана Макарова)

Persepolis, Marjane Satrapi
«Персеполіс», Маржан Сатрапі

10. The Goldfinch (2013), Donna Tartt — «Щиголь», Донна Тартт (пер. — Віктор Шовкун)

The Goldfinch, Donna Tartt
«Щиголь», Донна Тартт

11. Postwar: A History of Europe Since 1945 (2005), Tony Judt — «Після війни. Історія Європи від 1945 року», Тоні Джадт (пер. — Катерина Зарембо)

Postwar. A History of Europe Since 1945, Tony Judt
«Після війни. Історія Європи від 1945 року», Тоні Джадт

12. A Brief History of Seven Killings (2014), Marlon James — «Коротка історія семи вбивств», Марлон Джеймс (пер. — Анатолій Хлівний, Людмила Хлівна)

A Brief History of Seven Killings, Marlon James
«Коротка історія семи вбивств», Марлон Джеймс

13. Americanah (2013), Chimamanda Ngozi Adichie — «Американа», Чімаманда Нґозі Адічі (пер. — Олександра Гординчук)

Americanah, Chimamanda Ngozi Adichie
«Американа», Чімаманда Нґозі Адічі

14. Lincoln in the Bardo (2017), George Saunders — «Лінкольн у бардо», Джордж Сондерс (пер. — Андрій Маслюх)

Lincoln in the Bardo, George Saunders
«Лінкольн у бардо», Джордж Сондерс

15. Pachinko (2017), Min Jin Lee — «Пачінко», Мін Джін Лі (пер. — Олександра Гординчук)

Pachinko, Min Jin Lee
Пачінко, Min Jin Lee

16. The Road (2006), Cormac McCarthy — «Дорога», Кормак Маккарті (пер. — Максим Нестелєєв)

The Road, Cormac McCarthy
Дорога, Кормак Маккарті

17. Never Let Me Go (2005), Kazuo Ishiguro — «Не відпускай мене», Кадзуо Ішіґуро (пер. — Софія Андрухович)

Never Let Me Go, Kazuo Ishiguro
«Не відпускай мене», Кадзуо Ішіґуро

18. Austerlitz (2005), W. G. Sebald — «Аустерліц», В. Ґ. Зебальд (пер. — Роман Осадчук)

Austerlitz, W. G. Sebald
«Аустерліц», В. Ґ. Зебальд

19. The Underground Railroad (2016) Colson Whitehead — «Підземна залізниця», Колсон Вайтхед (пер. — Любов Пилаєва)

The Underground Railroad, Colson Whitehead
«Підземна залізниця», Колсон Вайтхед

20. Wolf Hall (2009), Hilary Mantel — «Вульфголл», Гіларі Мантел (пер. — Віталій Михалюк, Костянтин Бєляєв)

Wolf Hall, Hilary Mantel
Гіларі Мантел, Вульфголл

21. Bring Up the Bodies (2012), Hilary Mantel — «Везіть тіла», Гіларі Мантел (пер. — Віталій Михалюк)

Bring Up the Bodies, Hilary Mantel
Гіларі Мантел, Везіть тіла

22. White Teeth (2000), Zadie Smith — «Білі зуби», Зеді Сміт (пер. — Ростислав Семків, Нана Куликова)

White Teeth, Zadie Smith
Зеді Сміт, Білі зуби

23. How to Be Both (2014), Ali Smith — «Як бути двома», Алі Сміт (пер. — Ганна Яновська)

How to Be Both, Ali Smith
Алі Сміт, Як бути двома

24. Olive Kitteridge (2008), Elizabeth Strout — «Олівія Кіттеридж», Елізабет Страут (пер. — Галина Цимбалюк)

Olive Kitteridge, Elizabeth Strout
Елізабет Страут, Олівія Кіттеридж

25. The Fifth Season The Broken Earth, 1 (2015), N. K. Jemisin — «Розламана земля. П’ята пора. Книга 1», Нора К. Джемісін (пер. — Роман Гардашук)

The Fifth Season The Broken Earth 1, N. K. Jemisin
Н.К.Джемісін, П'ята пора

26. The Story of the Lost Child (2015), Elena Ferrante — «Історія втраченої дитини. Книга 4», Елена Ферранте (пер. — Любов Котляр)

The Story of the Lost Child, Elena Ferrante
Елена Ферранте, Історія втраченої дитини

27. My Brilliant Friend (2011), Elena Ferrante — «Моя неймовірна подруга», Елена Ферранте (пер. — Любов Котляр)

My Brilliant Friend, Elena Ferrante
Елена Ферранте, Моя неймовірна подруга

28. Trust (2022), Hernan Diaz — «Довіра», Ернан Діаз (пер. — Андрій Зорницький)

Trust, Hernan Diaz
Ернан Діаз, Довіра

29. Atonement (2002), Ian McEwan — «Спокута», Ієн Мак'юен (пер. — Ольга Смольницька)

Atonement, Ian McEwan
Ієн Мак'юен, Спокута

30. The Sellout(2015), Paul Beatty — «Запроданець», Пол Бейті (пер. — Наталя Ференс)

The Sellout, Paul Beatty
Пол Бейті, Запроданець

Фото обкладинки матеріалу nytimes.com

Дайджест культурних подій (з 15 до 21 липня)

авторка Софія Богуславець - 15.07.2024 в Події

15 липня, понеділок

ЧІТ ЧИ ЛИШКА

Київ, Центр Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури
Початок: о 17:00

Прем’єра короткометражної роботи режисера-постановника Михаля Тальковського. Стрічка оповідає про життя Його та Її. Пара недавно розійшлася, проте ще не встигла розірвати всіх зв’язків.  

Про подію в інстаграмі.

Ранковий вечір

Київ, The Naked Room
Графік роботи: щодня з 9:00 до 21:00

Виставка робіт Антона Саєнка. Це експозиція не зовсім звичних пейзажів, адже це інтерактивні роботи, коли відвідувачі завдяки своїм асоціації та фантазії наче доповнюють експресивні мазки автора і разом створюють сюжет картин. 

Виставка триває до 4 серпня.

Читати на сайті, а також в інстаграмі.

Особисте

Львів, Дім Франка
Початок: о 16:00

Ювілейна виставка робіт графіка й скульптора Мирослава Падовського, яка знайомить із творчістю митця.

Відвідати можна до 30 липня.

Детальніше в інстаграмі та фейсбуці.

16 липня, вівторок

Екскурсія виставкою «Живописні поеми І.С. Їжакевича»

Київ, Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти
Початок: о 16:00

«Живописні поеми І.С. Їжакевича» — це пересувна банерна виставка, присвячена ушануванню спадщини українського художника Івана Їжакевича. Експозиція створена у межах освітнього проєкту Державного науково-методичного центру змісту культурно-мистецької освіти.

Протягом цього літа можна дізнатися більше про митця на виставці, а також і на екскурсії від співробітників простору Держмистецтв Інни та Ірини Ковальчук, які досліджували життя і творчість Їжакевича та взяли участь у підготовці експозиції.

Подія в інстаграмі й фейсбуці.

Дізнатися більше про проєкт та про програму на сайті.

Скарби Криму. Повернення

Київ, Скарбниця Національного музею історії України
Графік роботи: щодня крім понеділка з 10:00 до 18:00

Це виставка про експонати Криму, так зване «скіфське золото», яке Україна змогла повернути собі у 2023 після 10 років боротьби за свою культурну спадщину. У Скарбниці відвідувачі зможуть побачити понад 565 експонатів.

Більше в інстаграмі та фейсбуці

12 кадрів

Київ, Читальня «Кут»
Графік роботи: вівторок, четвер і субота з 12:00 до 20:00

Персональна фотовиставка мисткині Ольги Коваль. 

Відвідати експозицію можна до 24 липня.

Про подію та мисткиню в інстаграмі читальні.

17 липня, середа

Неофіційний Всесвітній день емоджі. Смайли стали невід’ємною частиною нашого щоденного спілкування в соцмережах — це як яскраве доповнення написаного, візуальна зачіпка серед рядків тексту, так і навіть ціла наука ділового етикету!

Цікаво, що день емоджі впливає також і на культуру: так цього дня у 2017 році Королівський оперний театр у Лондоні оголосив, що представить 20 опер та балетів у форматі смайликів — за цим можна було простежити онлайн.

Вступні уваги. Високий Ренесанс в Італії

Львів, Мистецька бібліотека
Початок: о 18:00

17 липня відбудеться перша лекція тематичного блоку «Ренесанс як “вісь” історії мистецтва» від лектора — доцента кафедри історії УКУ, кандидата мистецтвознавства Ігоря Жука — та простору «Мистецька бібліотека». Цикл лекцій «Європейське мистецтво від Альтаміри до попарту: ідеї, форми, функції» присвячений історії мистецтва від початків первісної культури до сучасності.

Події першого тематичного блоку відбудуться також 24 та 31 липня.

Детальніше на інстаграм– і фейсбук-платформах.

Пофарбоване пташеня

Київ, Книгарня «Є» (вул. Лисенка, 3)
Початок: о 16:00

Відбудеться показ фільму «Пофарбоване пташеня» Вацлава Маргули за мотивами роману «Розфарбований птах» Єжи Косинського. А перед переглядом відвідувачі зможуть послухати лекцію письменника, перекладача, літературознавця Максима Нестелєєва про історичний контекст твору, авторський стиль та особливості кіноадаптації.

Відповідно до контенту є обмеження 18+.

Про подію в інстаграмі.

Лекція до виставки «Скарби Криму. Повернення»

Львів, Дім Франка
Початок: 17:00

Лекція від завідувача відділу Скарбниці Національного музею історії України, кандидата історичних наук Юрія Полідовича про артефакти, які зараз експонуються в Києві, а також про виклики, з якими доводиться стикатися музею зараз. Подія відбудеться в межах серії розмов #ВіКо («Відкриті колекції»), проєкту від Дому Франка.

Про подію у фейсбуці.

18 липня, четвер

МАТЕРІЯ MATTERS. Український арттекстиль

Київ, Національний центр «Український дім»
Початок: о 18:00

Це проєкт простору, у межах якого відвідувачі зможуть познайомитися з творчістю близько 60 авторів: від бойчукістів, шістдесятників до сучасників, — та простежать за шляхом трансформації цього виду мистецтва. На експозиції представлені роботи з текстилю — це і традиційні гобелени, й експериментальні задуми.

Відвідати виставку можна до 1 вересня.

Детальніше про подію на сайті, а також в інстаграмі і фейсбуці.

Ілюстрація до події — робота Володимира Прядки (1970).

Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!

Дніпро, Центр сучасної культури
Початок: о 18:30

Відкриття виставкового проєкту. В основі виставки — спогади про втрачене та минуле та водночас це про простір, у якому поєднується теперішнє та майбутнє через речі чи історії.

У проєкті взяли участь українські митці та мисткині. Відвідати виставку можна до 28 вересня

Більше про концепцію виставки на сайті, а також на інстаграм– і фейсбук-платформах.

19 липня, п’ятниця

LAURA MARTI & NATALIYA LEBEDEVA TRIO

Львів, Jam Factory Art Centre
Початок: о 19:00

Джазовий концерт від мультижанрової співачки композиторĸи Лаури Марті та композиторĸи, аранжувальниці і піаністки Наталії Лебедєвої. Виконавиці стали авторками спільного проєкту й на події презентуватимуть альбом WAVES.

Читати про подію в інстаграмі та фейсбуці простору.

Краще б цього не було

Київ, thesteinstudio
Початок: о 19:00

Відкриття першої персональної виставки української художниці, співзасновниці й учасниці ательєнормально, майстерні художників зі синдромом Дауна та без нього, Каті Лібкінд. Експозиція знайомить з творчими експериментами мисткині. Твори Каті часто ґрунтуються на натхненні суперечностями, сумнівами, інтуїцією чи сновидіннями. 

Вхід для відвідувачів 18+.

Подія в інстаграмі.

Додана вартість любові як новий стиль життя

Черкаси, арткафе Morris Space
Початок: о 16:00

Творча зустріч із поетом, засновником видавництва А-ба-ба-га-ла-ма-га, лауреатом національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалера ордену Усмішки Івана Малковича. На події відвідувачі зможуть почути вірші запрошеного гостя, а також поспілкуватися про літературу, читання та сьогодення. 

Подія в інстаграмі.

20 липня, субота

Тіла свідчать. Тіла повідомляють

Львів, Jam Factory Art Centre
Початок: о 19:00

Лекція хореографині-постановниці Інни Фалькової, що здобула також освіту в галузі соматичної психотерапії. На події поговорять про тіло як носія інформації і те, як ми фізично реагуємо на все, що сьогодні відбувається у світі. 

Лекцію проведуть у межах перформативної лабораторії від фестивалю сучасного мистецтва ANTI і простору Jam Factory Art Center.

Більше про подію в інстаграмі і фейсбуці.

Кордони 2.0

Черкаси, Артгалерея Склад №5
Початок: о 16:00

Відкриття виставки. Проєкт-дослідження, завдяки якому українські мисткині через власний досвід міркують про кордони: фізичні, духовні, особистісні кордони й кордони всієї країни. Ця виставка — результат творчого занурення в усі аспекти цієї теми.

Відвідати можна до 3 серпня

Більше в інстаграмі та фейсбуці.

Казкові історії міст і містечок

Львів, Дім Франка
Початок: о 14:00

Книжковий Лисячий Клуб ЧиТанців зустрінеться разом із письменницею, краєзнавицею і блогеркою Анною Коршуновою, щоби поговорити про казки Сумщини та Полтавщини. А також юні відвідувачі, узявши участь у тематичному квесті, зможуть дізнатися більше про мандрівки Івана Франка різними містами й містечками.

Щоби долучитися до події, потрібно реєструватися.

Детальніше в інстаграмі та фейсбуці.

Майстер-клас. Силянка з бісеру

Київ, Музей української діаспори
Початок: о 16:00

Подія відбудеться у межах музейної майстерні — простору, де кожен може більше дізнатися про певний витвір мистецтва та долучитися до створення під керівництвом запрошених майстрів. Цього разу можна зробити власну шийну прикрасу з бісеру — силянку.

Подія в інстаграмі й фейсбуці.

Благодійни Кураж

Київ, Garage
Тривалість: 20 та 21 липня з 11:00 до 22:00

Це культурно-соціальна подія, у межах якої відбудуться концерти зокрема від лідера гурту O.Torvald Жені Галича та спеціального музичного гостя, вечори традиційного танцю від ЩукаРиба, 6 лекцій  і традиційна для заходу барахолка, на якій продавцями будуть зірки.

Про подію на сайті, а також в інстаграмі та фейсбуці.

21 липня, неділя

Колоніальні та постколоніальні стратегії культурної політики у сфері візуального мистецтва Дніпра

Дніпро, Центр сучасної культури
Початок: о 18:00

Лекція від культурологині, кандидатки мистецтвознавства, професорки НТУ «Дніпровська політехніка» Олени Годенко-Наконечної про культурний осередок Дніпра: його тенденції й розвиток та вплив на культурну спадщину незалежної України.

Щоб відвідати подію, потрібно зареєструватися. 

Читати про подію в інстаграмі та фейсбуці.

Палаючи у пітьмі

Київ, Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки
Початок: о 16:00

Постановка українського режисера Олексія Лісовця за мотивами твору Антоніо Буеро Вальєхо. Події відбуваються в інтернаті для людей із вадами зору, які намагаються дізнатися, що зараз коїться поза межами цього замкненого простору.

Про виставу на сайті театру.

Що подивитися нового на українському ютубі?

авторка Марина Губіна - 12.07.2024 в Культура

Цього тижня пропонуємо дізнатися історії українського балету та компанії Netflix, познайомитися ближче з Сабріною Карпентер та Оззі Озборном і відшукати найбільш вдалу айдентику українських міст. А ще поміркуємо, чому книжка «Я бачу, вас цікавить пітьма» стала такою популярною, розберемося, що варто змінити в українській культурній політиці та закарбуємо у памʼяті імена волонтерів, що допомагають військовим із побутовими незручностями.

Історія українського балету на каналі «Обличчя Незалежності»

Балет — мистецтво, яке чи не найбільше намагається привласнити собі Росія. Зокрема витіснити згадки будь-яких проявів самостійності українського балету протягом усієї його історії. Дарка Гірна поговорила з балеринами, хореографками та мистецтвознавицями про розвиток балету на наших теренах, ключові постаті, які розбудовували мистецтво та залучали до нього українську традицію, та підміну понять, яку застосовувалася російська ідеологія, щоб творити довкола себе міф «балетної держави».

Знайомство із Сабріною Карпентер на каналі «Суспільне Культура»

Пісні Сабріни Карпентер зараз очолюють чарти Spotify та Billboard hot 100, а її визнають одною з найпопулярніших зірок початківець. От тільки насправді карʼєра співачки почалася вже понад 10 років тому, то чому ж такий прорив у впізнаваності стався саме зараз? Як на це вплинула участь у турі Тейлор Свіфт? Чому контракт з Disney не приніс успіху, а радше сповільнив шлях до нього? Та чим особливі тексти пісень співачки?

Випуск про феномен українського волонтерства на каналі «Хащі»

Українські волонтери сьогодні закривають чимало потреб війська. І, якщо про великі збори на озброєння та транспорт говорять доволі активно, то волонтери, які працюють із побутовими незручностями, відомі менше. Щоб розповісти про них команда Хащі поїхала на Донеччину і поговорила із волонтерами, які дбають про те, щоб військові мали доступ до пральних машин, душу, мийних засобів та невеликого перепочинку, а також із тими, хто працює із людьми, що виїжджають із прифронтових міст і потребують кількох днів стабільності.

Обговорення книжки «Я бачу, вас цікавить пітьма» на каналі «Сенс»

«Я бачу, вас цікавить пітьма» Іларіона Павлюка — роман, який не сходить з топів продажів вже не один рік і має сукупний наклад понад 100 тисяч примірників. Спільнота книжкового клубу «Сенс» і собі вирішила розібратися, чому цей текст отримав стільки читацької уваги. А заразом ще і як у ньому працюють численні посилання на масову культуру, кому книжка має найбільше сподобатися та врешті чи дає вона ключі до відповіді на питання: «що ж таке пітьма?».

Розмова про айдентику міст України на каналі «SKVOT»

Володимир Смирнов та Анастасія Жеребецька оцінили айдентику (набір візуальних складових, що формують певний образ) українських міст та визначили основні, на їхню думку, ознаки вдалої візуальної ідентичності міста. Яка з пʼяти айдентик Києва найбільш вдала та чому? Чим візуально особливий герб Кременчука та як це можна використати в айдентиці? І чому простіші айдентики часом вдаліші за вигадливі?

Історія компанії Netflix на каналі «DOU»

Netflix — компанія, яка багато в чому змінила звичні способи споживання контенту: серіали тепер виходять цілим сезоном, а не окремими серіями, є контент, який можна подивитися тільки на певному сайті, а фільми, що створюють з прицілом на премії можуть не мати широкого прокату на великих екранах. А почалося все з нетипової ідеї та вольового рішення розвивати свій проєкт, а не продати його Amazon, про яке і йде мова у відео.

Відео про життя і творчість Оззі Осборна на каналі «ENKO — музичні історії»

Оззі Осборн — культовий музикант, чий творчий шлях можна водночас ставити у приклад, та використовувати як пересторогу. Шалена популярність межував із наркотичною та алкогольною залежністю, легендарні хіти Black Sabbath із негараздами в гурті, а успіхи на сцені із проблемами у особистому житті. Чому вдалі оцінки критиків означали для Озборна початок стагнації творчості? Через що музиканта одного дня звільнили з Black Sabbath? Та завдяки кому він бодай частково облишив шкідливий спосіб життя?

Інтервʼю з Вірою Агеєвою на каналі «Ukraїner Q»

Юлія Тимошенко поговорила з літературознавицею Вірою Агеєвою про комплекс культурної меншовартості, який треба долати, потребу бути помітними в європейському просторі, роль літератури у конструюванні памʼяті та необхідність історичної та інтелектуальної тяглості. Які зміни у шкільну освіту варто впровадити у першу чергу? Чи має український бізнес вкладати гроші зараз в культуру? Та як трансформувалися питання, що турбують феміністичні та гендерні студії, в умовах війни?

авторка
Марина Губіна