Видавець Олексій Жупанський: «Я ніколи не візьмуся видавати те, що мені не подобається, бо це добре купують»

За 17 років на ринку Видавництво Жупанського встигло заповнити багато прогалин в українських перекладах світової літератури: вони видали українською «1984» Джорджа Орвела та «Улісса» Джойса, Томаса Пінчона й Жана-Поля Сартра, Салмана Рушді та Вільяма Фолкнера. А ще Едґара Аллана По, Говарда Філіпса Лавкрафта, Алістера Кровлі та інших світових майстрів готичної прози. 

Коли Олексій Жупанський засновував видавництво, українська книжка була на маргінесі, а наклад в 1000 примірників міг продаватися роками. Ми поговорили про різницю між тими часами й нинішніми, про переклади нішевої літератури і про те, чому творчість Лавкрафта нині в Україні отримала надзвичайну популярність.

Абсолютно. Це свідчення того, що галузь жива, що це цікаво багатьом людям і ці люди готові відстоювати свою позицію, що їм є що сказати й вони хочуть змін. Це завжди ознака того, що все живе, буяє, розвивається та кудись рухається.

Це був не перший «срач», але, на мою думку, перший, коли нам прилетіло по ділу.

Якщо згадувати в ретроспективі, то перший «срач» у нас був у 2015 році, коли ми видали «1984» Джорджа Орвелла. Тоді Віктор Шовкун, фаховий перекладач з багатьма регаліями, здав нам текст доволі (якщо говорити відверто) халтурної якості. Наша редакторка угробила місяці три, якщо не більше, працюючи лише над цим текстом. Вона надіслала йому на узгодження свої правки. Але він, зважаючи на свою репутацію метра, вважав, що його ніхто не має правити, і мовчки повернув текст, відхиливши правки.

Коли я прочитав це, жахнувся. Мені особисто саме цей роман був дуже важливий. Я видавав його тоді без сподівань на продажі, бо на ринку було багато книжок російських видавництв, і всі вже прочитали Орвелла російською. Я це робив для себе, і хотів зробити добре, тому витратив ще пів року свого особистого часу, звірив переклад з оригіналом і практично переписав.

Цю книжку ми видали з приміткою, що текст перекладений Віктором Шовкуном, але за моєю редакцією. Перекладач обурився, на фейсбук-сторінці своєї доньки опублікував про це пост, і читачі та колеги вступилися за нього. Дійшло до того, що мені довелося опублікувати фрагмент тексту, щоб показати, яким він був після перекладача, і яким став після редагування. Тоді всі трохи угомонилися, але не до кінця, бо через цехову солідарність деякі продовжували підтримувати колегу. 

Другий «срач» був для мене ще образливішим та неприємнішим. У 2017-му році ми запросили на львівський Форум видавців Пітера Воттса. Перекладачі Анатолій Пітик та Катерина Грицайчук мали здати переклад, щоб книжка вийшла до фестивалю. Кілька місяців вони обіцяли, що незабаром надішлють переклад, а потім просто зникли: не відповідали на дзвінки, не відгукувалися в месенджерах та на пошті.

Коли стало зрозуміло, що ми ніяк не встигаємо, довелося скасувати приїзд Пітера Воттса на фестиваль. Тоді теж здійнявся «срач» в соцмережах, і мене дуже сильно засмутила позиція багатьох людей, дотичних до галузі: ми самі винні. Якщо коротко — ми були винні начебто в тому, що не змотивували перекладачів вчасно здати переклад, не брехати й не зникати з мережі. Для мене це було шоком. Мені було неприємно спостерігати певну зловтіху від представників галузі, яких я знаю особисто. Тоді багато що зрозумів про нашу сферу і про морально-етичний складник людей, які в ній працюють.

Ці обидві історії мене засмутили, але то була геть інша ситуація, ніж зараз.

Так. Ця ситуація допомогла мені зрозуміти, що яка б не була хороша книжка, ми не маємо права легітимізувати людину з неетичною позицією і висловлюваннями, особливо якщо вона за них не перепросила. Це означає, що ми таким чином, хай опосередковано, але підтримуємо цю позицію або вважаємо, що це нормально. А це не нормально.

Пост, який ми написали про скасування накладу, — абсолютно щирий. Я писав його сам і підписуюся під кожним словом. Ми помилилися. Це був корисний, хоча і неприємний «срач». І я вважаю, що нехай ми пізно схаменулися, але добре, що це сталося на цьому етапі, аніж коли книжка б вже вийшла. 

Так, за комунікацію у фейсбуці відповідаю я. Виглядало б дивно, що ми видаємо книжку авторки, але після перших же критичних коментарів, стаємо на іншу сторону. Хоча я не скажу, що ми її прямо підтримували. Я лише написав, що вона не є тотальним злом, все-таки вона волонтерить, організовує збори, допомагає підрозділам. Бо з коментарів було відчуття, що вона чорне-чорнюще зло. 

Поки що «грошики» йшли від нас — на видання цієї книжки, включаючи гонорари двом співавторам та немаленькі кошти за друк.

Наша комунікація була груба, але це була відповідь на грубу комунікацію з іншого боку. Тому «звільняти SMM-ника», тобто самого себе, за ці висловлювання я не буду.

Гонорар Віталія Кривоноса домовилися перенести на наші майбутні проєкти. Гонорар Васіліси залишається у неї, я навіть не намагався про це говорити. Плюс передоплата друкарні, яка закупила матеріали, але частина цих грошей перенесеться на інші проєкти. Ще треба додати оплату роботи редакторів, дизайнерки-верстальниці, та загальний робочий час, приділений нашим колективом цьому проєкту, тощо.Тому наші збитки становлять десь понад 100 тисяч.

Взагалі, з цим проєктом до нас прийшов Віталій Кривоніс. У нас із ним хороша історія взаємин наприклад, у співпраці з ним ми видали ісландські епоси «Молодшу Едду» та «Старшу Едду».

Я чув про той скандал, але не пам’ятав ім’я його фігурантки й не ототожнював, що співавторка Віталія — це вона. Вже коли книжка готувалася до друку повним ходом, мені хтось сказав, що це та сама людина. Я тоді серйозно завагався, чи не відмовитися від проєкту, бо і до цього мені було складно в комунікації з Васілісою. Ми дуже довго вагалися, радилися у видавництві, але перемогло те, що книжка мала бути класною і в співавторах — Віталій Кривоніс. На жаль, ми тоді пішли на компроміс зі власними принципами. 

Та ні, варіантів було багато. Так, батько працював свого часу у відділі дитячої літератури у видавництві «Веселка». Звісно, у нас було дуже багато їхніх книжок. Там виходили сотні назв на рік, а зараз навіть найбільші українські видавництва стільки не продукують. У них була велика редакція і цікава спільнота. Наприклад, звідти вийшов Іван Малкович (засновник видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, — прим. Т.Г.). Я це все бачив і, звісно, з дитинства мені подобалося читати книжки.

Коли я був у підлітковому віці, батько з колегами заснували своє видавництво — «Юніверс». Точніше, перекупили видавництво, яке не працювало, і почали його розвивати. У нещасні й бідні 90-ті це все відбувалося «на колінці». Я бачив, як батько з сусідом друкували книжки, як вони приїжджали серед ночі на легковій машині й тягали їх на горище, залучаючи до цього всю сім’ю, включно зі мною, бабусею і котом. Для мене це все виглядало не дуже привабливою історією. Я дивився на це і думав: «А де ж ця вся картина з офісами та поважними видавцями, яких показують у фільмах?». Для мене тягання книжок на власне горище, а потім завантаження їх назад на відправлення точно не було привабливим.

Потім я вчився на факультеті східної філології. Перспектив особливих не було, бо в південно-східній Азії в 1998 році сталася економічна криза, і коли я закінчував університет, нікому не були потрібні дев’ять спеціалістів з індонезійської мови. Але я все одно не особливо рвався працювати у видавництві. Щоб мати живі гроші, ми з другом встановлювали водонагрівачі в Ірпені та Бучі. Попрацював так пів року і зрозумів, що нагрівачі мене не надихають. 

Якийсь час я верстав книжки для видавництва батька. Це був початок нульових, я бачив зсередини, як працює видавництво, і це була історія виживання. Тоді був час, коли українським видавцям було дуже важко: ринок завалений російськими книжками, із їхньою свідомою загарбницькою політикою  та демпінгом. Наприклад, видавці самі бігали по книгарнях і випрошували взяти їхні книжки під реалізацію, про своєчасну оплату не йшлося. За щастя було просто поставити кудись на полиці українські книжки, тому що це нікому не було цікаво. Це все виглядало дуже сумно.

Захотілося чогось бадьорішого, і я пішов у журналістику. Попрацював в «Офісі» — корпоративному журналі для топменеджерів, ми писали про все, що пов’язано з офісом і менеджментом. Геть не моя тема, тому це мені сподобалося ще менше, ніж встановлювати нагрівачі. 

Тоді я дізнався, що знайомих людей залучили до реформування редакції журналу «Книжковий клуб плюс» — свого часу це був один з найпотужніших журналів на книжкову тематику про літературу і видавничу справу. Вони організовували нову редакцію, а мене покликали заступником головного редактора. Журнал був хороший, але політика МАУП (Міжрегіональної академії управління персоналом, — Т.Г.) , яка ним керувала, була трохи химерною. З часом журнал почав стагнувати, це якраз був кінець нульових, і я звідти пішов. Приблизно у 2009 році журнал припинив своє існування.

Потім попрацював у внутрішньокорпоративному журналі компанії Samsung. Про корпорації я тоді теж багато що зрозумів — ця атмосфера, в якій крутяться працівники, і їхні цінності, мені так само не сподобалося.

Десь на тому етапі мені прийшло чітке розуміння, що я не хочу працювати в офісі. Моя особливо цінна думка дуже часто не збігалася з думкою загалу. Можна було йти з собою на компроміси, але не хотілося. Тоді я подумав: чому б не створити видавництво?

Це був кінець 2006 року. Я бачив, як працює «Юніверс», розумів багато їхніх проблем, але й бачив, що відтворити схему, за якою вони працюють, буде нескладно. Я собі грубо порахував, що, створивши невеличке власне видавництво, маючи всі ті знання і навички, які я отримав в «Юніверсі», і працюючи з дому на себе, я зможу собі забезпечити принаймні звичайну середню платню.

Перші роки існування видавництва були дуже складними. Коли немає стартового капіталу, ти просто длубаєшся, робиш по 1-3 книжки на рік, і цей механізм дуже важко запускається. Але якось воно було, я підробляв на інших роботах, і це все рухав уперед. Через 2-3 роки, тобто у 2009-2010 роках, у нас з’явилося трохи книжок, і мені вже не треба було підробляти на сторонніх роботах, можна було зосередитися на видавництві.

Я заснував, а батько сказав: «Ти починай, а я підтягнуся і щось допоможу». Бо у нього тоді ще був свій «Юніверс» і він працював у обох місцях. Врешті Видавництвом Жупанського займався я, бо у нас із батьком дуже різні погляди на те, як це має бути. Але він досі всіляко допомагає, і я йому за це щиро вдячний.

Це виглядало зовсім не так, як зараз. Були каталоги іноземних фондів, які пропонували фінансову підтримку певних видань. Ти дивишся, які книжки тобі потенційно цікаві, вони надсилають тобі їх на ознайомлення, видаєш їх українською й отримуєш за це грантові кошти, щоб видавати нові книжки. За цією схемою можна було працювати аж до 2013-2014 років. 

Це все були схеми «Юніверсу», які я не дуже схвалював і раніше, а зараз особливо. Тепер я вважаю, що у видавництва має бути чіткий напрям, своя ніша, що видавництво може фахово запропонувати читачам і вони тобі довірятимуть. Тобто мати власний шлях, а не видавати все підряд, на що можна отримати грант, чи те, що зараз модно і кон’юнктурно вигідно: сьогодні ти видаєш комікси, а завтра — книжки про авіаносці.

Це була дитяча книжка. Автор прийшов у «Юніверс», йому не сподобався кошторис видання, і батько запропонував її видати у нас. Це була випадкова, дивна, мила книжечка українського автора. Потім однією з перших я видав свою власну книжку — «Першими до мене прийдуть діти». Я завжди любив писати, й це досі моє приємне хобі.

Пам’ятаю, що тоді, вже маючи своє видавництво, в подібну спеку влітку 2008 року, я сам ходив з наплічником по київських книгарнях і розносив ці всі книжки — по кілька штук на книгарню.

А потім ми потроху почали видавати книжки з каталогів голландського фонду літератури. Зокрема досі наш непоганий лонгселер про Львів — «Lemberg-Lwow-Львів. Фатальне місто» Яна Пауля Гінріхса. Це книжка, де світові письменники, які в той чи інший час жили у Львові, діляться своїми спогадами про це місто, зокрема Станіслав Лем та Йозеф Рот. Далі була голландська філософія Сібе Шаапа, який досліджував Ніцше. І так потроху це все йшло до 2014 року. Можна було нараховувати собі зарплату, щось видавати, але це була геть не захоплива азартна історія. 

Так, умовно, не Лавкрафт. Хоча я Говарда Лавкрафта полюбив давно, але наш ринок був завалений його російськими виданнями. Я мріяв видати його українською, а мені всі казали: «Ти ж розумієш, що це провально». Я казав: «Так, я розумію, але мені хочеться». Окрім книжок, які підтримувалися фондами, хотілося зробити щось для себе. Видати щось таке, від чого ти сам фанатієш, — це були Орвелл «1984» і Лавкрафт. Тому ми ці книжки почали готувати до 2014-го року, але вийшли вони після, коли сталася перша тектонічна зміна українського ринку.

Коли відбулася анексія Криму і почалася війна на Сході, як і всі видавці, я відчув перше зацікавлення з боку читачів, які раніше купували це все російською. До цього українські видавці, окрім, можливо, видавців дитячої літератури, були загнані у своє україномовне химерне гетто для диваків. Це було видно і по полицях книгарень, і по продажах. А після 2014 року я відчув новий подих, ринок став цікавішим. І до 2016 року я зрозумів, що ця моя маленька примха — видати 1000-2000 примірників Лавкрафта, які би продавалися 10 років, — не така вже й безперспективна. Я тоді побачив реакцію людей у соцмережах на наші анонси, пішов ва-банк і вирішив надрукувати аж 5000 примірників Лавкрафта. Тоді це було щось захмарне. Той наклад у нас розійшовся за рік-півтора.

Тоді я азартно й активно включився до видавничого напряму. У нас із батьком були суперечки, бо він зі старої школи й хотів продовжувати все, як було в «Юніверсі». А я тоді побачив, що весь той обшир книжок, який мені цікавий, тепер стає актуальним і  для нашого ринку: я це можу видати і продати. Тоді ж ми почали видавати фантастику,  активніше працювати над «Уліссом» та рухатися в тому напрямку, в якому працюємо і  зараз. 

Так, вони у нас продаються по 10-15-20 років, хоча наклад був по 2000 екземплярів. Але у 90-их, коли ця серія започатковувалася ще в «Юніверсі», не було особливої різниці, що саме видавати українською — серію нобелівських лавреатів чи масову літературу. Купували їх однаково погано, тому що ринок був повністю захоплений російськими книжками. Що б ти не видавав — філософію Лукреція чи умовного Стівена Кінга — у тебе були однакові шанси продати. Тому рішення було очевидним: нобелівські лавреати мають бути українською, ми маємо знати, який літературний процес відбувається у світі та намагатися йти з ним в ногу.

Тоді, можливо, з цим було навіть простіше. Батько, зокрема, працював у журналі «Всесвіт», навколо якого зібрався найпотужніший в Україні корпус перекладачів. Це був дуже потужний культурно-літературний осередок. Платили таким перекладачам копійки, тому над цим могли собі дозволити працювати лише люди, які поклали все життя на свою працю. У 90-х таких людей в галузі було ще доволі багато. Вже потім, на початку нульових, велика частина з них втомилися і почали шукати більших заробітків, щоб мати можливість хоча б прогодувати сім’ю, а в галузі з’явився великий брак фахівців.

До правовласників було дуже важко достукатися, бо вони розуміли, що українські видавці не можуть багато заплатити за права: це і про кошти, які ми могли запропонувати, і про наклади, які вони бачили — 1000-2000 примірників.

До того ж права продають агенції, а не автори. А вони абсолютно прагматичні, їм не цікаво навіть відповідати на лист, коли йдеться про якісь 500 євро за книжку, для них це смішно, тому часто вони просто ігнорували наші листи.

Натомість легше було працювати через фонди, бо вони покликані просувати свою літературу в інші країни. Вони підтримували фінансово і допомагали купувати права.

Я просто тоді дуже сильно втомився від пафосу. У нульових проєктам часто давали пафосні назви, тому хотілося чогось примітивно-простого. Я довго про це думав, а потім вирішив: та яка різниця — назву, як є. І так воно закріпилося.

Це дуже класне відчуття, я розумію Романа. У мене це було у 2015 році, коли ми випустили наш перший бестселер — «1984» Джорджа Орвелла. Раніше у «Всесвіті» друкували уривки, а ми були першими, хто видав його українською повністю. Тоді у нас вперше на стендах почали з’являтися черги за книжкою. Нам навіть не вистачало примірників, і я дзвонив у друкарню та просив терміново підвезти ще хоча б 100-200 книжок. А поки ми тягали до своєї ятки пачки з книгами, люди вже стояли й чекали, бо їм пообіцяли, що книжка скоро буде. Тоді у мене вперше з’явилося відчуття, що це перетворюється на бізнес. 

Остаточно мені важко пояснити це для себе. Можу лише здогадуватися.

По-перше, у 2014 році, після анексії Криму, люди почали поступово приходити до української книжки. По-друге, тоді Орвелла перевідкрили у всьому світі: його почали цитувати, і він став дуже популярним. Наш Майдан, війна на Сході та анексія Криму спонукали згадати про цей текст, а в Америці він відразу залетів у топи продажів.

Бо я бачив дуже багато молоді, яка приходила за Орвеллом. Люди старшого віку пам’ятали, що десь за Радянського Союзу була така напівзаборонена книжка, але для них це давня, пройдена, історія, а для молоді — відкриття. Це було дуже приємне відчуття — коли ти вперше спостерігаєш чергу за книжкою біля твоєї ятки.

Раніше це виглядало так: під час фестивалю (Форуму видавців чи Книжкового арсеналу) до нашої ятки підходять люди, інколи дуже дивної поведінки, гортають, дивляться, мацають, кажуть: «Ви такі молодці, що таке видаєте!» — і йдуть. І ти стоїш та радієш, який ти молодець, але у тебе ніхто нічого не купує. Тому що читачів на літературу українською було дуже мало, а у тих, що були, не було грошей. А ще часто звучало: «Ви такі молодці, що видаєте це українською, але я вже прочитав російською». 

Я був приємно вражений, коли нам в кінці березня 2022 року почали писати книгарні, переважно із західних регіонів — чи готові ми відправляти книжки? А у нас тоді працівники оперативного складу роз’їхалися, а основний справді лишився в Бучі та опинився під окупацією.

На початку квітня ми з нашою SMM-менеджеркою вдвох поїхали на наш оперативний склад в Києві, почали все розбирати й розкладати, щоб зрозуміти, що де лежить і що ми можемо відвантажувати книгарням. У другій половині травня нарешті змогли дістатися до складу в Бучі. Там були свіжі наклади Лавкрафта та щойно надруковані томи Орвелла, додруки, які привезли туди буквально 22 лютого.

У мене батьки лишалися в окупації, і це було дуже складно. Вони пробули там всю окупацію і виїхали з останнім конвоєм.

Та ні, є така тенденція, що з книжками, які були видані раніше, лишається їхня карма нульових, і вони не почали продаватися активніше.

Але якщо говорити про зміни — по-перше, збільшилися наклади. Якщо раніше наш середній наклад був 2000, які продавалися роками, то зараз ми друкуємо відразу 4-5 тисяч, а якщо йдеться про Лавкрафта чи Орвелла — 10 тисяч.

У нас зараз дуже багато ідей та проєктів, проте дуже мало виконавців для цього. З одного боку, мені хотілося б збільшити кількість книжок, бо є дуже багато вартісних, цікавих текстів, які хочеться видати. З іншого боку, не хочу, щоб постраждала якість. Якщо ми пришвидшимо процеси й збільшимо оберти, я не зможу гарантувати якість видання. А тоді навіщо це все? Видати щось, аби швидше, щоб потім переробляти? Краще видавати повільніше, але бути впевненими, що це добре зроблено. 

Я для себе визначив так: ми видаємо ті книжки, які вважаємо актуальними, потрібними, цікавими й вартісними, але які водночас хоч якось продадуться. Добре, що зараз ситуація не змушує обирати, бо те, що ми вважаємо цікавим, актуальним і вартісним — куплять. До 2014 року доводилося обирати між цими факторами.

Я ніколи не візьмуся видавати те, що мені не подобається, бо це добре купують. Вважаю, що це буде нечесно щодо самого себе і наших читачів.

Наприклад, мені не подобається сучасне ромфентезі — це одноденна геть неглибока історія, як раніше було з мотиваційною літературою, а ще раніше — з розмальовками. Вчора з’явилася, а завтра зникне. Але якщо це комусь подобається і приносить задоволення, то, звісно, хай воно собі існує, але ми це видавати не будемо.

З іншого боку, я погоджуюся, що український книжковий ринок має бути якнайширшим. Українською мають бути всі спектри книжок, які існують на світовому ринку. Просто у нас ще стільки всього невиданого з важливого пласту світової літератури та культури, що ми для себе вирішили, що краще будемо видавати менш популярні речі, але ті, які нам подобаються і які справді рано чи пізно мають бути виданими українською. 

Так, хоча я дуже прискіпливий до рукописів. У мене є певна особиста планка, і я не хочу її понижувати. Наша серія сучасної української прози «Альтернатива» — це не про продажі й не про гроші. Якби я орієнтувався суто на дохід, я б її взагалі не робив. Це наша видавнича декларація того, якою ми хочемо бачити сучасну українську прозу та найкращі її зразки. 

У цій серії у нас бувають тексти, які я вважаю хорошими, але ще до виходу книжки розумію, що великих продажів не буде. Наприклад, тому, що автор з тих чи інших причин не комунікує з аудиторією, він закрився в собі й не хоче навіть проводити презентації. Я це розумію і поважаю, бо мені самому важко розповідати людям про текст, який я написав. Так було, зокрема, з «Крахом блакитної імперії» Леоніда Данільчика. Я вважаю, що це справді свіжий потужний текст, і він вартий того, щоб бути виданим.

Так само з книжкою Максима Гаха Aurora Borealis, яку ми скоро маємо видати. Максим Гах — дуже крутий, цікавий, майстерний та інтелектуальний письменник, але якому абсолютно не цікава публічність. Це колосально впливає на продажі: вони просідають і страждають. Але я до нього готовий, бо передовсім це цікавий текст, і тому ми його видамо. Це альтернативна історія, фантастика, історичний роман, фентезі — все на купу. Звучить трохи розхристано, але це один з найкращих текстів, що я читав за багато останніх років. І в українській літературі такого роману в принципі не було. Він величезний, розміром з «Улісс», але він на диво легко читається.

З одного боку, це альтернативна історія, джерела якої беруться з реальної історії періоду війни Афін зі Спартою, коли тут були перші колонії греків. З іншого боку, це альтернативна історія нашого світу, у якому ще при виникненні християнства воно не стало провідною монотеїстичною релігією, відповідно Римська імперія не розпалася і наша цивілізація досі існує під вагомим впливом Римської республіки, в яку з часом трансформувалася Римська імперія. У романі дві часові лінії — давніх часів і сучасних, які потім пов’язуються, і врешті це приходить до дивної фантастики.

Матеріал колосально опрацьований автором, Максим спеціально їздив у Грецію, щоб подивитися на той чи інший храм. Мені дуже цікаво, яка буде реакція читачів на цю книжку. 

Нам присилають багато рукописів, але нас, наприклад, не цікавить фентезі в його класичній ітерації — з драконами, чаклунами, гоблінами та ельфами. Якщо пишете фентезі, зробіть щось оригінальне.

І не цікавлять книжки з чітко окресленим жанром — детектив або любовний роман. Нехай це буде гіперреалізм, просто роман про життя, але це має бути майстерно зроблено, тоді ми візьмемося це видавати. 

«1984» Джорджа Орвелла досі лишається нашим найбільшим лонгселером. Загальний наклад вже десь 110-120 тисяч. І це при тому, що на ринку існує багато інших видань, але у нас він тримає дуже добрі позиції. Можливо, через видання. Я тоді вклав дуже багато часу, зусиль і емоцій в опрацювання перекладу. Для мене ця книжка дуже важлива. Я писав для неї післямову й хотів усе зробити на рівні.

Я її прочитав приблизно на другому курсі, й вона мене дуже сильно вразила. Студенти нашого факультету східної філології жили в гуртожитку разом зі студентами української філології, і там ходило з рук в руки багато класних книжок. Переважно російською, але все, що тоді було українською, теж було там.

Мене тоді здивувала оця простота і відвертість вівісекції влади й тоталітаризму. У 80-і я трошки застав Радянського Союзу і розумів всі ці механізми. Я був вражений, бо це літературно майстерний текст, який показав принципи влади, які не зникнуть навіть якщо розпадеться Росія й Північна Корея. Ці принципи лишаться, бо це дуже людське. І від цього страшно. Це одна з найважливіших книжок для мене.

Лавкрафт. У першого тому повного зібрання прозових творів зараз десь до 50 тисяч проданих примірників.

Якщо я хоч якось міг пояснити феномен «1984», то з Лавкрафтом важко. Для мене це було геть неочікувано.

Це тексти дивака, який все своє життя був аутсайдером, але вибудував зовсім відмінний  світ від того, який ми знаємо, свою власну міфологію, і таке враження, що сам у це вірив. У його текстах є певна щирість, і це дає додаткову невідчитувану вартість, яку ти не можеш описати логічно, але яку ти відчуваєш читаючи.

Загалом зараз у світі зараз відчувається поновлення інтересу до містичного, ірраціонального в літературі й мистецтві. Мені здається, друга половина ХХ-го сторіччя, якщо говорити про довколафантастичні жанри, пройшла під прапорами наукової фантастики. Люди вірили, що ще трошечки — і ми завоюємо космос, що наука людству допоможе стати кращим, розумнішим, добрішим, і у нас попереду просто необмежені обшири, а наше майбутнє — світле, хороше і зрозуміле.

Далі, ближче до кінця ХХ сторіччя, наукова фантастика, схоже, розчарувалася у своїх попередніх прогнозах, і ми отримали кіберпанк та жорсткішу фантастику, зі зневірою у майбутнє, яка попереджала, що з людьми не все так добре.

Потім ставало все гірше й гірше, і я так розумію, що колективне свідоме і несвідоме дещо втомилося від раціональних прогнозів та описів людства, людини та її місця в теперішньому і майбутньому. Світ виявився набагато складнішим і загадковішим, ніж нам про це розповідали науково-фантастичні книжки минулих десятиріч. І тому всі повернулися до книжок про ірраціональне, незрозуміле.

Це моє пояснення, але не впевнений, що це так насправді працює.

Та ні, у мене до них байдуже ставлення. Просто мені не подобається коли є якась тенденція, і всі — треба це чи не треба — починають щось робити однаково. Кольорові зрізи, наприклад, пасують до ромфентезі, тоді зміст відповідає оформленню. Але коли звичайні історії, припустимо, про Другу світову, виходять з кольоровим зрізом, бо це модно — це виглядає недолуго і смішно.

Думка видати в такому оформленні Лавкрафта була, бо це той випадок, коли таке рішення було б гармонійним. Можливо, ми зробимо це, коли пройде бум кольорових зрізів. Щоб це не виглядало як «усі побігли, і я побіг».

Далі вже важко назвати когось одного третього — там кілька книжок плюс-мінус на одному рівні. Можливо, перший том творів Едґара По і «Старша Едда» та «Молодша Едда», або ж «Улісс» Джеймса Джойса.

Боюся, що так. Я сам його читаю під настрій, уривками. Мені важко осягнути цей масив тексту. Там кожен розділ написаний в іншій манері, стилістиці й іншими завданнями. І від деяких розділів я просто фанатію — наприклад, там де Леопольд Блум, пивши пів дня, потрапляє в будинок розпусти, і в ньому розігрують абсурдну сцену. Це таке щире божевілля й абсурд, дуже весело і смішно. Мені дуже подобається. А деякі розділи  ледве можу читати, тому я чудово розумію читачів. 

Покійний Олександр Терех почав перекладати перші розділи ще в кінці 1960-х. Їх опублікували у журналі «Всесвіт». Це надзвичайно складний текст, а Олександр був дуже ретельним, прискіпливим і повільним. Він був уже геть похилого віку, коли десь у 2008 або 2009 році батько з ним поговорив і запропонував доперекладати роман і видати його. Він погодився і продовжив роботу, але хвороба, похилий вік… Десь до 2013 року він переклав трохи більш ніж половину, а потім його  не стало.

Ми опинилися з цим наполовину перекладеним текстом і залучили Олександра Мокровольського, який довів переклад до пуття. Тому в «Улісса» два перекладачі.

З такими текстами дуже складно планувати час, бо це не та ситуація, коли ти знайшов перекладача, замовив йому роботу, поставив дедлайн, і він все зробив. Мають зійтися зірки: щоб перекладач був відповідної кваліфікації і щоб у нього було бажання працювати над цим текстом. У перекладі «Уліссу» є ще над чим працювати, його можна було б ще покращувати, але я собі не уявляю, хто міг би за це взятися і зробити достойно.

Це так само зі «Старшою Еддою» та «Молодшою Еддою». Навіть якби у нас було величезне бажання перекласти ці книжки, то без Віталія Кривоноса ми просто би цього не зробили. З ними, до слова, була цікава історія: письменник Володимир Арєнєв показав мені пост Кривоноса про те, що він просто «для себе» переклав «Старшу Едду» й, оскільки в Україні це нікому не треба, поклав це «в стіл». Я, шокований, вигукнув: «Ну як це нікому не треба!», написав йому і запропонував видати. Віталій був дуже скептично налаштований, мовляв, це ніхто не купуватиме. Але ще коли ми готували до видання «Старшу Едду», вже бачили багато зацікавлених відгуків, бо на цю книжку дуже чекали, ми й самі були цьому приємно здивовані. На той час ми вже могли собі дозволити красиві, але навряд чи окупні жести. А виявилося, що це багато кому треба і цікаво.

Потім з’явилася «Молодша Едда», і далі будуть з’являтися подібні проєкти — наприклад, «Сага про Ейґіля», одна з найважливіших ісландських саг. Також в перекладі Віталія Кривоноса та ілюстраціями Gurge Feodor.

Це я можу пояснити. Зараз дуже популярне фентезі, це стало масовим захопленням.  «Володар перстенів» — одна з наріжних книжок, яка піднесла фентезі на інший рівень сприйняття і популярності. А саме «Молодша Едда» і «Старша Едда» — це та основа європейського епосу, на яку взорувався Толкін. Це ті «кубики лего», з яких потім будували популярне фентезі, тому читачі просто звертаються до першоджерела. 

Так, плюс ті, які цікавляться європейським епосом. А ще ті, які мають певну симпатію та інтерес до європейського язичництва і неоязичництва. 

Назва — це відсилання до п’єси Шекспіра, тому з назвою ми ще будемо визначатися, залежно від того, на який переклад Шекспіра будемо посилатися. 

Ця історія почалася ще десь у 2015 році, коли український ринок вперше почав рости в ширину й у висоту. Я тоді вперше зіштовхнувся з тим, що українські видавництва почали конкурувати за права на переклад книжки: звертаєшся за правами щодо якихось авторів, а тобі пишуть, що їх уже продали. Таке відбулося раз, два, три, і я здивувався. Прекрасно, що ринок розвивається, але я не був готовий до такої ситуації, бо за всі ці роки, коли нікому нічого не було потрібно, я до такого не звик.

Тоді ми почали шукати нішеві книжки, які існують у світі, і які хочеться видати, бо це важливо. Я маю на увазі, наприклад, Томаса Пінчона — «Виголошення лота 49» і «Веселка тяжіння». Вони продаються посередньо, навіть попри теперішні умови ринку, але це класні книжки та дивний автор, і ми раді, що його видали. На тій же хвилі ми купували права на Альфреда Дебліна «Гори, моря і велети» — дуже експериментальний, дивний текст, який, м’яко кажучи, не всім зайде. Але було цікаво промацувати ґрунт по периферії загальних смаків й інтересів. Бо час мине, а «Веселка тяжіння» і «Гори, моря і велети» залишатимуться актуальною літературою. 

І десь тоді ж нас зацікавив Девід Фостер Воллес з «Нескінченним жартом». Це був великий виклик, який лягав у нішу дивних легендарних книжок, про які всі чули й багато хто хотів би принаймні потримати в руках українською. 

Так, але він вдвічі більший за обсягом. І постать Девіда Фостера Воллеса сама по собі дивна і трагічна. Він довгий час лікувався від психічних проблем, потім хвороба його перемогла — і він наклав на себе руки Ми тоді подумали: «Хто ще, як не ми, видасть цю книженцію на понад 3 мільйони знаків?». А це має бути перекладено, бо це книжка автора, якого в Америці вважають одним з найважливіших письменників сучасної класики.

Ми довго шукали права на неї — рік чи близько того. Домовилися з Петром Таращуком, що він її перекладатиме. Попри його певну байдужість до подібної літератури, Петро Таращук — єдиний перекладач із тих, кого ми знали, хто міг би з цим впоратися. До кінця роботи він вже ненавидів той «Нескінченний жарт» і називав його нескінченним глумом над собою. Але він таки доробив це, якраз у 2021 році.

Далі дослідник американського постмодернізму і перекладач Максим Нестелєєв, який щиро любить таку літературу і знається на ній, взявся робити першу редакцію. На це пішов майже рік. Нарешті він це все закінчив і здав, і тепер нас чекає друга редакція, вже без заглиблення в сенси й контексти, а просто звичайне редагування. Потім буде коректура. І десь наступного року, я сподіваюся, ми видамо цю книжку. З такими проєктами не вийде нікого підганяти або ставити дедлайни чи планувати графіки. Тут просто треба розслабитися і лише сподіватися, що кожен фахівець на своєму етапі роботи поставиться старанно і все зробить.

Здебільшого, так. Ми спробуємо її зробити візуально і тактильно привабливою, хоча б з цією метою. Але 10-50 людей, сподіваюся, прочитають. 

Та боже збав. Думаю, це буде таким собі викликом на майбутнє — почитувати якісь шматки. Можливо, на якомусь етапі мене це захопить і я її прочитаю повністю. Побачимо.

Зважаючи на обсяги, це буде тритомник у футлярі, бо жоден читач не зможе читати комфортно таку величезну книжку, її було б незручно навіть тримати в руках.

Уявлення не маю. Можливо, під 1000 гривень плюс-мінус, але це дуже приблизно.

Ми вже про окупність не думаємо. Його просто треба доробити. Це проєкт, який просто можна записати у портфоліо видавництва і який буде потім потроху продаватися десятиліттями.

Я залучений у всі процеси. Це неправильно, але принаймні, те, що стосується створення книжок, має бути під моїм повним контролем. Що стосується реалізації — там все працює чітко і без мого втручання. Загалом у нас 7 людей у постійній команді, плюс перекладачі, художники та інші люди на гонорарній основі. 

Я комунікую з усіма, зв’язую і керую процесами. Частково веду фейсбук видавництва. Там вже є людина, яка підхопила це завдання, але мені так само важко відпустити це. Також у команді SMM-менеджерка, яка веде телеграм та інстаграм і робить візуал для усіх соцмереж. Є дизайнерка і верстальниця, яка працює над усіма проєктами. Є редакторський відділ з двох людей і одна людина у відділі реалізації, яка забороняє брати туди ще когось. З постійних працівників — це все.

Я перфекціоніст, тому сам вичитую і переглядаю майже всі наші книжки, вношу правки. Мені б дуже хотілося знайти людину, у якої розуміння стилістики тексту приблизно відповідало б моєму розумінню. Але це дуже суб’єктивно, тому таку людину знайти фактично неможливо.

Це тому, що ми не працюємо під реалізацію (мова про те, коли книгарня перераховує видавництву оплату за книжки тільки після того, як їх продасть, а не викуповує їх відразу, — Т.Г.). Це давня травма всіх українських видавців, які пам’ятають дев’яності та нульові роки. У ті неблагословенні часи, якщо якась книгарня й погоджувалася взяти українські книжки, вони були на маргінесі. Без жодних умов ти віддавав їх на реалізацію, а вони потім платили й звітували абияк. Ти віддав, скажімо, книжок на 15 тисяч гривень на реалізацію, а тобі раз на рік платили 360 гривень. А якщо щось не влаштовує — вони можуть повернути всі ці книжки, які роками припадали пилом на полицях.

Ситуація на ринку змінилася, але лишилася інерція. Багато книгарень продовжують брати книжки виключно під реалізацію. Більшість із них звітують абияк, і платять так само — нічого не змінилося. Коли я бачив, що ринок рухається вперед, а книгарні працюють, як вони звикли, — мене це обурювало. Я вважаю, що між книгарнями та видавництвами мають бути адекватні партнерські стосунки. Я як видавець не маю бігати щомісяця за кожною книгарнею і питати: «А чому ви не звітуєте і не платите нам?». Або брати в штат людину, яка б зводила ці дебети-кредити і всіх би обдзвонювала. Бо в «Юніверсі» така людина була, і я бачив, як вона щодня відкривала свій величезний гросбух і дзвонила в книгарні: «Альо, ну що ви там, як там наші проплати? Розумію, але у нас теж грошей нема». І так далі. Це не годиться.

Справа не тільки в оплатах і звітах. 

Нам треба оплачувати витрати, платити зарплати, друкувати книжки. Ми вклали великі гроші в друк, і тепер сидимо чекаємо, що нам колись віддадуть гроші, не маючи змоги друкувати нові книжки. Я не знаю інших бізнесів, коли б товари віддавали на реалізацію з позицією «колись ми його продамо і заплатимо». Кросівки, одяг, техніка — всі наші магазини все викуповують одразу. Чим тоді книжки відрізняються? Я вважаю, що це неправильно. 

Це важко порахувати, але мій принцип зараз — не нав’язуватися. Були часи, коли ми саджали людину, яка відкривала каталог книгарень, робила розсилку з прайсом, потім обдзвонювала їх, пропонуючи книжки на продаж, але вони були нікому не цікаві. Їм було вигідніше продавати російські книжки.

Ще з того досвіду я зрозумів, що не варто нав’язуватися. І тому зараз у нас є чіткі умови роботи з книгарнями. Якщо більшості книгарень підходить працювати на таких умовах, то всім іншим має підходити теж. Якщо хтось не погоджується — отже, їм не надто цікаві наші книжки. Ми робимо виняток лише для кількох мереж, які ніколи не порушували наші партнерські домовленості. 

Доволі значний. Він поступово зростав, і зараз це десь до 30%. Буває й 10%, але менш як до 10% ніколи не опускається. Коли ритейлери мені озвучують думку, мовляв, навіщо вам той сайт, давайте ми будемо продавати книжки, а ви їх робіть, я завжди згадую про дев’яності та нульові, коли українські книжки ніхто не хотів продавати. Бо наш сайт — це наші прямі продажі, вони залежать тільки від нас. А коли ти віддаєш всі свої продажі комусь іншому, то де гарантія, що завтра все не повернеться так само як було до 2014 року?

Думку не змінив абсолютно. Ті, хто робить зараз електронні книжки, вірять в майбутнє, яке колись має настати. Вони це роблять на перспективу. За моїм досвідом, на сьогодні це абсолютно не прибутково. Ти витрачаєш ресурси й час, щоб зробити електронки, а отримуєш за це абсолютно мізерні кошти й бачиш, скільком людям це справді треба. Коли поруч із паперовою книжкою, яка розходиться десятками тисяч накладу, у тебе за 3 роки купують 100 її електронних примірників, це багато про що говорить. Та ж наша готична серія в електронці продається дуже в’яло, а на папері — розлітається.

Мені дуже не подобається, коли бажане видають за дійсне. Якщо хтось хоче робити електронки — нехай роблять. Але не треба розповідати, що це вигідна галявина, на яку треба всім іти, бо це не так. Досі ніша українських електронних книжок дуже мізерна. У міру появи людських ресурсів, ми продовжимо створювати електронні версії своїх книжок, але я це сприймаю як іміджеву штуку для видавництва, для тих небагатьох людей, яким зручніше читати саме електронні книжки. 

Ні. Я чудово розумію людей, які це роблять. Але мені самому ніяк не вистачає часу, щоб привести зі складу додому хоча б всі наші видання і їх нормально розставити.

У мене немає саме такого ставлення до книжок. Мабуть, це тому, що в дитинстві у мене не було браку книжок. У батька велика бібліотека, я з дитинства любив читати, але ніколи такого не було, щоб я хотів якусь книжку, а її немає. Бо їх довкола мене завжди було багато. А оце колекціонування і фетиш — це від попереднього незадоволеного бажання. Наприклад, я в дитинстві любив колекціонувати стендові моделі літаків. Це було дорого, рідкісно, і тому до цього у мене зберігся досі певний пієтет. У мене немає часу цим займатися, але коробки з цими моделями — певний фетиш. Тому я розумію людей, для яких книжка теж є певним фетишем. Це круто, передусім для видавців. Люди, які збирають паперові книжки, — наша опора і наша найвідданіша аудиторія. Для них, власне, це все і робиться. 

Багато читаю по роботі й помітив цікаве явище: книжки, які ми видаємо, реально цікаві мені самому. Але коли я читаю їх «по роботі», у мене немає кайфу від читання, бо ти читаєш і водночас працюєш. Це мене дуже засмучує, бо я втрачаю через це купу задоволення, яке міг би отримати за інших обставин. Я говорив про це з нашою редакторкою, і у неї те саме. Якось я спитав у неї: «Правда ж, ми класну книжку видаємо?». А вона каже «Я не знаю, бо я з нею працюю».

Тому поруч з тими текстами, які я читаю по роботі, я ще читаю «для себе». На жаль, маю мало на це часу, і, на жаль, зустрічаю дуже мало книжок, від яких справді кайфую. Можливо, тому, що вже «обчитався». Але це велика радість, коли нарешті зустрічаєш таку книжку — повертається той самий захват з дитинства, коли не хочеш відкривати ніякі соцмережі, і, щойно маєш вільний час, хапаєшся за книжку. Таке трапляється нечасто, але, можливо, справді класні досвіди і не мають траплятися часто. 

Зараз читаю роман Маркіяна Камиша «Хазяїн» — розкішний стиль, я тотально кайфую. До цього ніколи не читав Камиша, і, коли відкрив цю книжку, зрозумів, що це моя проза на 100%. Дуже подобається стиль автора, і мені здається, що я його розумію. Особливо теми про кінець дев’яностих, початок нульових, про дитинство героя, в якій легко відчитати постать самого автора. Це дуже щира, гостра і класно написана книжка. Мені в літературі такої щирості траплялося мало. Це дуже високий рівень письма.

А загалом я «апостол церкви Пітера Воттса», якого ми видали. Зокрема його дилогія — «Сліпобачення» і «Ехопраксія». Я з ним ношуся з 2016-го року, коли вперше прочитав, і відразу тоді купив права. Я був просто в шоці. Ця дилогія — одна з найголовніших в моєму читацькому досвіді, окрім хіба що дитячих книжок.

Ти читаєш це не як звіт наукових досягнень і концепцій, а як художню книжку. І водночас там приголомшливий набір наукових ідей і сучасних знань про людину: ким ми є, як працює наш мозок, як влаштована наша психологія, як працює свідомість, чи є у нас свобода волі тощо.

Коли це читаєш, ти ніби зазираєш в дзеркало, дивишся на себе, а там абсолютно невідома тобі страшна істота. Страшна своєю чужинністю. А це ти і є. Тебе ніби розібрали по гвинтиках, розклали на столі механізм, з якого ти складаєшся, і ти бачиш, як в ньому все працює й рухається. Ти про себе думав, що ти унікальний, а це абсолютно не так. Це було приголомшливе перше враження і крутий читацький досвід. Я його перечитував відтоді ще раз, коли готував до видання, і хочу за кілька років ще раз перечитати. 

Бувало таке відчуття, але справа була не в тому, що «не продається», або «набридло». Є моменти, коли на тебе навалюється дуже багато роботи одночасно з усіх боків, ти гребеш, як можеш, а роботи стає тільки більше.

У такі моменти це просто перестає приносити задоволення. Я начебто сам регламентую і динаміку роботи, і кількість проєктів, але сам з собою інколи не можу домовитися щодо цього і планую надто багато.

Тоді приходить втома, хочеться просто встати й на якийсь час зупинитися. Але навіть цього зробити не можеш, бо процеси запущені й усе рухається. На майбутнє я просто стараюся не так газувати. Бо вигорання постійно стоїть десь поруч. І найгірше, що може статися — що тобі це просто перестане бути цікавим. Тоді все втратить сенс. Тому треба триматися такої динаміки, щоб не втрачати інтерес. 

Максимум на тиждень, і то з собою завжди є мобільний, пошта, на яку треба відповісти, щось перевірити, відписати. Це може займати годину-дві на день. Відпустки, довшої за тиждень, у мене не було вже років десять.

Загалом у нас зараз в роботі книжок роки на три вперед, питання впирається лише в людський ресурс. Нічого радикального змінювати не плануємо, бо все і так добре. Просто хочеться встигнути все це зробити. Зважаючи на війну, будь-які плани — це умовність, ми живемо тут і тепер, і робимо все тут і тепер, бо що буде завтра — спрогнозувати неможливо.

Я б одразу почав видавати важливі для себе книжки, навіть попри малі перспективи продажу. А не грався б у ці схеми, за якими працювали українські видавництва 90-х років, які видавали те, під що можна залучити кошти. Можливо, одразу почав би з Лавкрафта й Орвелла і не розмінювався б на щось менше.