Владислав Кириченко: «Видавництва в Україні нарешті стали бізнесом, не гіршим за інші»

Засновник «Нашого Формату» Владислав Кириченко — яскрава фігура в українському книговиданні. Він створив бренд «Наш Формат» у Києві ще у 2006 році, хоча сам на той момент жив у Росії. З мистецької агенції, що випускала диски, значки, плакати, а згодом — аудіокниги, «Наш Формат» поступово перетворився на видавництво, яке наразі входить до ТОП-10 найприбутковіших в Україні.

Владислав називає себе консерватором. Він відомий резонансними постами в фейсбуці про відстріл бродячих собак, періодично пише про загрозу «ліберального фашизму», а в розпал пандемії ковіду, попри протести колег, видав книжку російської науковиці Анчі Баранової. Щоб його пости не впливали на репутацію бізнесу, команда Кириченка навіть блокувала йому доступ до соцмереж видавництва. У 2020 році, після того, як у своєму пості в фейсбуці він порівняв своїх працівниць з індиками, з «Нашого Формату» звільнилася велика частина команди. Ці фахівчині згодом створили видавництво «Віхола».

Владислав Кириченко сам ініціював це інтерв’ю — щоб обговорити всі питання, які до нього накопичилися, і відповісти на закиди, які лунають на його адресу в соцмережах. Наша розмова тривала чотири години: довелося зустрічатися двічі. «Сенсор» публікує текстову версію у скороченому та редагованому вигляді, сфокусувавшись на бізнесових темах: історії «Нашого Формату», стосунках Кириченка з колишнім директором Антоном Мартиновим і тією частиною команди «Нашого Формату», яка згодом звільнилася, та редакційній політиці видавництва. Повну версію розмови у відеоформаті можна переглянути на Youtube-каналі «Нашого Формату». 

Ферма ніколи не приносила мені основний прибуток. Всі ці ферми, поля, городи — це мої соціальні експерименти, як у Євгена Чикаленка (український меценат 19–20 століть, — Т.Г.), який намагався кращих із гірших зробити фермерами. Ферма з індиками — це один з експериментів соціалізації нашого селянства. Ні з якої ферми я ніколи не жив.

Так, «Наш Формат», який починався як лейбл для підтримки молодих гуртів, у перші роки не був бізнесом. Тільки коли Антон Мартинов (наразі він засновник видавництва «Лабораторія», — Т.Г.) прийшов як директор, він врешті-решт почав займатися бізнесом, а не просто національно-патріотичною «двіжухою».

До [повномасштабної] війни у мене були бізнеси, пов’язані з біотехнологіями. Ми експортували продукцію в США, Австралію, Австрію, Італію та інші країни. Але протягом останніх двох років бізнеси, які мене годували, практично розсипалися через об’єктивні причини. Я був на війні, потім — на реабілітації, команда теж пішла на фронт.

Втім, останніми роками, коли росіяни пішли з нашого книжкового ринку, видавцям гріх жалітися. Видавництва, зокрема «Наш Формат», стали бізнесом, не гіршим за будь-які інші.

Ні, не єдине. В мене купа проєктів: і бізнесові, і громадські, але це на перспективу. Думаю, що за пів року — рік я напишу в фейсбуці про чергові досягнення. Продовжую те, чим займався все життя: маю кілька проєктів у біотесі, пов’язаних із молекулярною біологією та діагностикою. Це те, в чому я набагато сильніший, аніж у виданні книг.

«Наш Формат» для мене — не видавництво, а друкарня української реформації. Але зараз цей бізнес і годує мене, і дає мені можливість займатися філантропією — ми витрачаємо кілька мільйонів гривень на рік на друк книжок для військових.

Я вчився в математичній школі, був олімпіадником і, скажімо так, перспективною дитиною. Для таких дітей з Донбасу Москва була ближча, ніж Київ. Я не хотів бути вчителем біології, а в Києві готували вчителів. Якщо ви збиралися займатися наукою, мали їхати в Москву. Це стандартна імперська практика. У «колоніях» не було нормальної освіти та науки, й практично всі наші підприємства були додатками до того R&D, який робився в Москві, Пітері, Новосибірську. Тому навіть питання можливості їхати вчитися до Києва чи Львова у мене не стояло. Тільки в Москву. Всі толкові учні мого класу поїхали туди. 

Так, ще з аспірантури я почав перший бізнеспроєкт, пов’язаний, знову-таки, із біологією. Так, кросівками торгувати теж доводилося, але це був дуже короткий період. Я завжди вважав, що людина має заробляти гроші своїми компетенціями. Я люблю механізми, запах машинного мастила та звук токарного верстата.

Я тоді був в українському русі в Москві і вкладався в це фінансово. У нас була класна тусовка, брати Капранови були одними з її «заводил». Ми тусувалися біля українського посольства, ходили на футбол та билися з фанатами російських клубів, коли приїжджало київське «Динамо». В Москві була величезна українська діаспора. А потім у 2008 році почалася криза українського руху в Росії, й усі роз’їхалися: хтось повернувся в Україну, а більшість поїхали за кордон — у Європу, Америку.

В Україні економіка тоді валилася. Якщо ти інженер або молекулярний біолог, тобі просто не було що робити. А тим паче якщо ти науковець. Я лишився в Росії, тому що, якщо цинічно, мені треба було добути грошей. Я весь час заробляв гроші [в Росії] й возив їх в Україну.

Але потім моїм дітям у школі почали викладати інформацію вже про Путіна. Якось дочка до мене підходить і каже: «Тату, а знаєш, цей ваш Ющенко поїхав до Саакашвілі, вони вигадали Голодомор, а потім напали на Росію». Тоді я сказав «Ну все», — цей епізод спонукав мене перевезти сім’ю в Україну. Почав переїзд відразу після Помаранчевої революції: спочатку 2–3 дні був в Україні й залишок часу в Москві. Повністю переїхав у 2013–2014 роках.

Останній раз я полетів із Києва в Москву на ділові перемовини в середині січня 2014 року. Туди прибули американські бізнеспартнери, а мені подзвонили з Майдану і сказали, що там уже перші «двохсоті». Я поїхав в аеропорт, купив квитка й полетів. Це був останній мій візит до Росії.

Говоритиму правду. Там мій найближчий мій друг і бізнес-партнер — людина з великої літери, яка займає абсолютно протилежну моїй позицію. Він російський імперіаліст, у нього канонічна генеральська родина. Він каже: «Ну, я вашего Бандеру понять могу, простить — нет» («Ну, я вашого Бандеру зрозуміти можу, пробачити — ні», — ред.). Мені його позиція зрозуміла, як і йому моя. Він друг Захарченка й інших прілєпіних. Це інтелектуал з хорошою освітою, з яким ми будували найбільший в колишньому СНД бізнес у своїй галузі.

Я реально вважаю його своїм другом. І кажу йому, що в разі чого зроблю все для того, щоб його обміняли або «задвохсотили» швидко й безболісно, без тортур.

Загалом у мене немає лютої ненависті до москалів. У вас же нема ненависті до комарів або до щурів. Їх треба вбивати з холодною головою, ворогів треба поважати.

Дружба — це назавжди. Вона може припинятися, ви можете не комунікувати, але все одно ці стосунки накладають відбиток. Десятки знайомих людей, яких я безмежно поважаю, в Росії, ризикуючи, підписалися проти війни.

Я не хочу розповідати, з ким комунікую — ці люди перебувають в заручниках російського народу. Вважаю, що в Росії ситуація ще більш трагічна, ніж в Україні. В України є шанс, що активна меншість спроможна перетворити цю країну на щось краще. У Росії ситуація гірша, там інтелектуально-моральна меншість не має ніяких шансів. Шлях Росії — це Північна Корея. А може, й гірше. Усі, кому я давав гроші на політичну діяльність у Росії, сидять у тюрмі.

Спочатку «Наш Формат» був лейблом, який видавав українську музику. Потім ми робили сувеніри, потім почали створювати українські аудіокнижки — записали їх майже двісті. Для мене це був гуманітарний проєкт, який я фінансував з інших бізнесів. А потім я зламався, бо вичерпав свій бюджет на цей проєкт і розумів, що в нього постійно треба вкидати гроші. Зокрема через піратство: у нас купували 500 дисків з аудіокнижками, а 20 тисяч — качали на торентах.

Ринок аудіокнижок настільки малий, що тягатися двом конкурентам на ньому важко. Думаю, що наступний рік буде переломним, і ще за рік-два це може стати бізнесом для кількох компаній. Чи писатимемо ми свої аудіокнижки? Думаю, що всі провідні видавництва прийдуть до цього. Як сталося з електронними книжками. Колись ми створювали свій додаток для електронних книжок, але зіткнулися з тим, що продавати нічого. Ми зробили це передчасно й тому закрили цей проєкт. Але зараз я думаю, що ситуація дуже сильно покращиться, революція у електронній книзі ще відбудеться.

Я знімаю капелюха перед Романом Цуприком (співзасновник Книгарні «Є», — Т.Г.) за те, що він зробив на зорі створення цього бізнесу. Коли вони почали відкривати мережу, «Наш Формат» уже мав власну, першу [в Україні] мережу книгарень — у Львові, Калуші, Івано-Франківську та Києві. У 2008–2009 році з’явилася книгарня «Є», і я сказав собі: якого дідька ми озпорошуватимемося на маленькі магазини, якщо у Романа є план створити мережу книгарень по всій Україні? Ринок малий, тож ми вирішили зосередитися на видавництві.

А потім вони почали робити найгірше, що можна зробити з ринком, — страшенно демпінгувати. Продавати книжки за нижчими цінами, ніж у видавництв. Першим дзвіночком був «Книжковий Арсенал» у 2019 році. Це був перший провальний «Арсенал», де люди дивилися на книжки, а потім бачили, що у «Є» на 30% дешевше, й купували там.

Тоді ми з кількома видавцями висловили ультиматум Роману, що розірвемо стосунки, якщо буде така вакханалія знижок. А ще в цю бійню втягнулося Yakaboo зі своїми знижками, й українська книжка перетворилася на непотріб. Цими знижками дистрибʼютори намагалися купити собі лояльність аудиторії коштом видавців. Ситуація була просто жахлива. Якби тоді держава не підтримала видавництва грантами, то більшість малих видавництв, мабуть, повиздихали б.

Ми висловили ультиматум, і на якийсь час ця проблема була частково знята. Потім у 2020 році вдарив ковід, вони забули про нашу домовленість, і все почалося спочатку. В результаті з Yakaboo ми вийшли у 2020 році. Почалося з того, що, змагаючись з книгарнею «Є», ті почали ешелонами завозити російську книгу і продавати російські переклади тих книжок, які ми видавали українською. Книгарня «Є» тоді програла цю битву, бо продавала лише українські книжки. Але пізніше ми вийшли й із книгарні «Є», коли нас дістав демпінг та затримки у виплатах. 

Звісно. Нашу ініціативу тоді ніхто не підтримав. Бізнес — це війна, і треба бути готовим до втрат. Видавці — це переважно літератори, людей, вибачте, «з яйцями» на ринку небагато. Всі дуже обережні. А бізнес — це здатність до правильних стратегічних вчинків.

Так, було важко, а 2020 рік узагалі видався катастрофічним. Мені дісталася компанія в руїнах. Окрім того що ми тоді вийшли з Yakaboo та книгарні «Є», з нами розірвав стосунки «Книголав», для якого ми були дистриб’юторами і від якого надходило 20 % нашого обороту. Тобто ми фактично втратили 20 % бізнесу. А ще була пандемія. 

У той самий період нам довелося закрити дитяче видавництво. Це була помилка: ми невчасно відкрили дитячу редакцію, не розуміючи, що це взагалі таке. У нас не було компетенції в цьому: ані у мене, ані у мого партнера. Хоча він думав, що має її, бо написав кілька дитячих книжок, знає Івана Андрусяка та Сашка Дерманського. А вийшло, що права на всі нормальні книжки, які роблять касу видавцям, розкуплені. І це західні книжки. Українських дитячих книжок, які можуть конкурувати з західними, майже немає. 

Отже, у той період я пів року-рік затикав усі дірки в «Нашому Форматі» грошима з пробірок (тобто з інших бізнесів, пов’язаних з біотехнологіями, — Т.Г.). Якби в мене не було іншого бізнесу, ми не вижили б.

Але потім усе налагодилося. Бо ми маємо книжки, яких немає у інших на ринку. У нас своя аудиторія — дуже лояльна. Ми компанія-ком’юніті, а це не тільки про комерцію. 

Ми перестанемо робити книжки, коли в Україні почнуть читати нонфікшн англійською. Я мрію, щоб ми стали непотрібними. У країни, де не читають нонфікшн англійською, нема перспектив. Поки що в нас чимало роботи, бо існує дуже багато книжок, які ніхто більше не видасть — це книжки для розумної аудиторії. Ми сфокусовані і не розпорошуємося. Я кілька років зачищав компанію від мулу.

Я відмовився від 30 книжок. Уявіть собі, 30 книжок — це скандали, втрачені гроші, репутація й так далі. Але я не міг видати книжку про 28 моделей фінської родини. Вибачте, де «Наш Формат», а де пропаганда «девіацій»?

Успішна книжка — та, що продалася тиражем хоча б у 10 тисяч примірників. Якщо це книжка для широкого загалу.

Десь під сотню. Топ-книжка для нас — та, яка перетнула 30 тисяч накладу.

«Есенціалізм» Ґреґа Маккеона, книжки Айн Ренд, «Моє життя та робота» Генрі Форда. Розумні книжки, типу Деніела Канемана, перетнули бар’єр у 10 тисяч примірників. 

Так, це перша книжка, яка перетнула відмітку в 30 тисяч накладу. Не я обирав ці книжки. Їх обирав Антон Мартинов. Менсон, скажімо так, випадає з нашого портфоліо, але він не стверджує нічого такого, що прямо суперечить нашим цінностям. Так, я абсолютно згоден, що він ні про що. Я його не зміг прочитати. Чесно кажу, що також не люблю Айн Ренд, вважаю це таким холодним-холодним цинічним капіталізмом. Я скептично ставлюся до цього, тому що читання «Атлант розправив плечі» переросло в певний культ.

Наразі в нас практично немає книжок, які зовсім-зовсім ні про що. Мемуари Шварценеґґера або Брітні Спірс, ну чому ні? «Наш Формат» — це в тому числі про історії видатних людей, які цікаво читати. Напевно, ми припинимо видавати щось на кшталт «Кіт, який рятував книжки» Сосуке Нацукави. Я спочатку казав: хто цю книгу взагалі читатиме? Але я прочитав її за вечір, вона класна, там і коти, і Японія, історія — такий релакс.

Наше портфоліо рухається в бік звуження фокусу, але в нас точно буде психологія, і філософія, й політика тощо, буде менше книжок ні про що. Книжки Марка Менсона я вважаю навіть трохи шкідливою літературою, бо вона про те, як не заморочуватися. А книжки мають бути про те, що треба заморочуватися.

Почитавши ці коментарі, я таку людину, яку там описали, і сам розчинив би в сірчаній кислоті. Так, я відомий «догхантер» у вашій тусовці. Але всі люди, які знають мене особисто, кажуть, що називати Кириченка догхантером — це лютий треш.

Звідки це взялося? Це був мій пост у фейсбуці у 2016 році. Коли в мене в Унежі з’явилася зграя здичавілих псів, які різали вівці й загризли одну з моїх улюблених собак. Ніхто з ваших адептів не приїде ловити і перевиховувати цих псів. Моїм правом як дорослої, адекватної людини було взяти свою зброю і відстріляти їх. Я тоді написав пост, погодував своїх собак, приготував зброю, але несподівано потрапив у реанімацію, бо дуже піднявся цукор в крові.

Ніякого задоволення від того, щоб когось там відстрілювати, я не отримав би. Колись в дитинстві, років у 9, я майже 50 метрів плив на крижині, щоб урятувати кошенят, яких кинули з цеглиною в Кальміус. Потім три місяці пролежав у лікарнях з запаленням легенів.

Я чесно кажу, що зарізав кілька тисяч щурів у лабораторіях, щоб виділити мітохондрію. Вбив, може, 100–150 кролів для експериментів. Я ніколи не отримував задоволення від убивства тварин, але я це робив. Різав баранів у Монголії, щоб зробити плов. Тобто перед вами сидить жахливий персонаж. Ну, в ідеологемі сучасного суспільства. Але риб я ловлю і випускаю.

Чекайте, того року я почав проєкт з індиками. І поведінка цих індиків дуже сильно нагадувала мені поведінку профспілки «Нашого Формату». Я написав пост про індиків, після чого Ілона Замоцна (тодішня директорка «Нашого Формату», згодом — співзасновниця видавництва «Віхола», — Т.Г.) мені подзвонила і сказала: «Ви обізвали нас індиками». Кажу, зачекайте — де ви бачили, щоб вас хтось обзивав індиками? Пост був про індиків у мене на фермі, які поводяться як рагулі, впевнені, що власник ферми — це їхній раб, який має їх годувати, забезпечувати їм умови і так далі. Але в ідеології економіки й бізнесу індики – це члени профспілки, які вважають, що вони головні в компанії.

Після цієї ситуації, роздаючи інтерв’ю десяткам медіа, колишні працівниці цілеспрямовано намагалися зруйнувати бренд, який їх виростив. Тоді всі провідні таблоїди — «НВ», «Лівий берег», «Українська правда» — написали, що Кириченко аб’юзер, хам, експлуататор, який порушив права колективу. Ще й агент Путіна, тому що видав цю нещасну книжку про ковід (ідеться про книжку Анни (Анчі) Баранової «Коронавірус. Інструкція з виживання», — Т. Г.).

Ця команда довела «Наш Формат» майже до банкрутства. Вона практично знищила видавництво, тому що вони бавилися в бізнес і вважали, що це їхня компанія. Це класичний бізнесовий конфлікт.

Тому що у нас два роки до того була тяганина з Антоном Мартиновим, який дуже важко виходив з бізнесу та викручував мені руки. Це окрема довга історія, чому «Наш Формат» переживав таку кризу.

Ці «діти» (йдеться про майбутню команду «Віхоли», — Т.Г.) могли роздати за день 30 тисяч аудіокниг безкоштовно, не подумавши, що за кожну ми заплатимо $1 роялті. Вони вирішили, що це цікава маркетингова ідея.

У нас оборотність складу була два роки, а не 3–4 місяці, як у мене зараз. «Діти» гралися в бізнес. І вважали, що «старий дідуган» їм заважає. Вони дуже боялися, що Кириченко використовує «Наш Формат» як політичний майданчик, щоб потім привести в політику свої «фашистсько-радикальні», консервативні погляди.

«Віхола» стартувала на негативі, і я вважаю, що це ганебна моральна історія. Вони відбулися та зробили бізнес, але, на мою думку, це абсолютно соціально дегенеративна, безвідповідальна, інфантильна поведінка.

Вони зараз роблять усе те, що я їм говорив. Вони не видають книжки десятками тисяч, ведуть правильний маркетинг. До того ж не видають перекладні книжки — з довгим циклом, з перекладачами, з науковою редакцією. «Віхола» — це і близько не «Наш Формат». Це видавництво, яке видає книжки українських авторів, а це в сто разів простіше. Втім, я тільки за, щоб вони розвивали українських авторів, тому продаю книжки «Віхоли» у «Нашому Форматі».

Поговоріть з моїми нинішніми працівниками, як їм працюється. Я ж їх не взяв у заручники. У мене завжди були зіркові команди. Зірки не збираються навколо нікчем. Бо я людина, яка об’єднує навколо себе прекрасних людей. 

«Віхолу» набирав не я, їх підбирав під себе Антон Мартинов як директор. У перші роки у нас були спільні погляди і все рухалось нормально. Потім у мене були інші проєкти, я думав, що все йде добре, і кілька років не ліз у справи видавництва. Антон з Ілоною набрали під себе зовсім інших людей. Подивіться на «Віхолу» і на мене — це абсолютно різні корпоративні культури, їх не можна поєднати.

Більше. Я кілька років не займався «Нашим Форматом», а потім ми ще два роки тягалися з Антоном за бізнес, торгову марку і так далі.

По-доброму. Я вважаю, що Антон Петрович просто виграв джекпот.

Так, він був десятим. По життю я насправді не одноосібник, я людина, яка шукає синергії і вважає, що команда дає найкращий результат. Я завжди заводив бізнеспартнерів, які були в чомусь сильніші за мене, щоб наші компетенції доповнювали одне одного. Практично всі мої бізнеси не були одноосібними: я починав бізнес, стартап, затягував у нього людей, які здавалися цікавими й спроможними.

На початку 2000-х я сидів у Москві, а в Україні був один підприємець, який торгував дисками й книжками. Я запропонував йому разом створити компанію. З точки зору менеджменту та обліку це було просто жахливо. Я приїжджав у підвал, де був офіс, із валізою грошей, плакав і їхав назад заробляти.

У 2005–2006 роках я захотів привести це все до ладу, переглянути команду, яка складалася з родичів та друзів, вийти хоча б у нуль і розділити ризики: пропорційно закривати всі збитки з кишень обох співвласників. Він сказав, що це несправедливо, бо я, мовляв, заробляю гроші легко, а він гарує на українську культуру.

Тоді ми розійшлися, він забрав зі складу 20 % ліквідного товару, лишивши мені 80 % неліквіду, які потім продавалися років десять. Схожа історія була з наступним партнером, який хотів почати записувати аудіокнижки російською. Я викупив у нього бренд за завищеною ціною. 

В перші роки я шукав директорів з націонал-патріотичної тусовки. Всі вони були націонал-божевільні, маргінали, але українські. Я не міг знайти жодної адекватної людини, яка тягнула би бізнес і говорила б українською. А як я можу робити патріотичний бізнес, якщо в мене люди говоритимуть російською?

Наприклад, ще з Москви я знав братів Капранових. Вони запропонували об’єднати наші бізнеси під одну логістику та один офіс, щоб зменшити видатки. Ми два роки так промучилися як гібрид сливи і бараболі, а потім я сказав, що мене це не влаштовує і треба брати нормального директора. Я привів Антона Мартинова, а Капранови його не сприймали.

Це теж різні корпоративні культури. Я про колег по цеху не хочу нічого поганого говорити. Ми нормально розійшлися. Але вони не любили Антона. Він здавався їм вискочкою.

Але Антон — одна з найуспішніших історій партнерства. Всі вважають мене божевільним, що я викупив у нього частку «Нашого Формату» дорожче, ніж ринкова ціна. Але тепер я маю можливість займатися тим, чим хочу, і робити такий «Наш Формат», яким я бачив його 15 років тому. Зараз «Наш Формат» максимально швидко рухається в тому напрямку, який я вважав правильним.

Ні, у бізнесі є підхід, коли топ-менеджерам дають мотиваційні опціони (акції компанії, — Т.Г.). Потім їхня кількість доростає до серйозної частки, й людина стає співвласником. Отак Антон і доріс до половини бізнесу.

Через якийсь час я зрозумів, що Антон вважає, що «дід» (тобто Кириченко, — Т.Г.) тільки заважає своїми активностями й що «Наш Формат» втрачає аудиторію після кожного допису Кириченка. Деколи він прибігав, кричав: «Що ви таке пишете?». Мені заблокували корпоративну сторінку в фейсбуці, щоб я нічого там не писав. Вони дуже боялися, що я лізу в політику через «Наш Формат».

Зараз у мене дуже толерантні пости. Після того як пішов на війну, я заспокоївся, зрозумів, що треба працювати і не гаяти свій час, у мене його дуже мало. Мушу встигнути зробити купу справ, які за мене ніхто не зробить.

Щось я там написав радикальне. Наприклад, вони були проти виходу з Yakaboo, у них були свої уявлення про маркетинг, про те, що не існує лояльних аудиторій тощо. Я хотів робити Harley-Davidson, тобто бренд для конкретної, своєї аудиторії, а вони хотіли робити «Книголав» або Vivat, щоб бути хорошими для всіх. Але є різні підходи. І коли я казав, що «Наш Формат» — це не видавництво, а друкарня української реформації, вони сміялися. Деякі з тодішніх працівників розповідали, що коли я приїжджав, складалося враження, що всі зціплювали зуби і намагалися це перетерпіти. А коли я знову їхав у справах заробляти гроші — розслаблялися і робили, що хочуть.

У Антона тоді теж не було видавничого досвіду. Але він цим займався не part-time, а весь час, мав KPI (ключові показники ефективності, — Т.Г.), опціони і так далі. 

І в певний момент Антон вирішив, що він уже самостійний і бачить усе краще за мене. Я вперся у свій сегмент ринку, а його цікавив глобальний бізнес. Ну, плюс моя позиція консервативна: дехто, можливо, вважає, що вона фашистська, неліберальна і шкодить бізнесу. Тому між нами почалися конфлікти. 

Ми почали тягатися, як розходитимемося, бо не могли ухвалити рішення, бізнес буксував. У Антона вже було 50% бізнесу, тож у нього з’явилося право блокувати всі рішення. Контора стала як корабель з двома румпелями.

Ми поставили Ілону Замоцну директоркою, вона збирала команду, але Ілона була набагато ближчою до Антона за поглядами. Це такий молодий холодний лібералізм… 

Антон вийшов з джекпотом. Всі потім казали, що я заплатив йому втричі більше за ринкову ціну. 

А в мене не було варіантів. Контора згиналася, була некерованою, не було управління. «Наш Формат» перетворився на щось мені незрозуміле, безперспективне, неприємне. 

Коли Антон вийшов з бізнесу, я отримав свободу, руїни компанії і нелояльну команду. Тобто купив насправді дулю з маком — лише бренд «Наш Формат». Я залучив у ролі директора Сергія Куцана, свого давнього приятеля-партнера в інших проєктах. Потім дівчата втекли всією командою (йдеться про звільнення працівниць, які згодом створили «Віхолу», — Т.Г.), а це було ядро компанії, на них були зав’язані всі процеси й компетенції.

А Антон створив «Лабораторію». Загалом, коли люди виходять з бізнесу, в їхніх контрактах часто прописано, що найближчі 5 років вони не можуть займатися схожим видом діяльності. Я не ставив Антонові таких рамок, і він сказав, що не видаватиме книжки. Хіба що колись, пару штук, у межах крафтового видавництва.

Але я тридцять п’ять років працюю з людьми, для мене було очевидно, що Антон будуватиме видавництво-конкурента.

Антон менш прикрий — він розійшовся зі мною по-нормальному, бо він розумний. От цим вирізняються ці два виходи: Антон вийшов нормально, конструктивно, ми досі спілкуємося, ходимо на пиво, ловимо рибу разом, хоча деякі підходи Антона мені не подобаються.

Так, усе прекрасно! Зараз за гроші «Нашого Формату» ми робимо пресформи. Раніше я за гроші з пробірок (тобто від біотехнологічних бізнесів, — Т.Г.) випускав книжки і затикав дірки. Останні два роки я вважаю, що ми одне з найбільш фінансово успішних видавництв.

Майже вдвічі більше. Ми виросли по грошах в 1,7 раза. 

Повністю. Кожна книжка проходить через мої руки. Наразі контроль набагато жорсткіший і виходить усе менше книжок, за які мені соромно.

Наприклад, «Чому нації занепадають» Дарона Аджемоґлу та Джеймса Робінсона. Я вважаю, що ця книжка шкідлива для несформованих розумів, вона прищеплює абсолютно ідіотське уявлення про світ, вона абсолютно антинаукова. А вже «Вузький коридор» тих самих авторів — це книжка, за яку не соромно.

За Канемана мені не соромно, за Талеба не соромно, за Тоні Джадта не соромно, хоча це ліберальна книжка.

Джордан Пітерсон і Бен Шапіро — публічні наратори, які не є глибокими філософами. Там купа проблемних питань. Але я не вважаю ні Шапіро, ні Пітерсона українофобами. Відвертих українофобів ми не видаємо.

Шапіро — один з найкращих ораторів правого спрямування. Так, він розчарував, чітко не зайнявши в цій глобальній катастрофі бік добра. Але консерватизм — це набагато ширше. Це про відповідальність, це про чин, про філантропію, про готовність вмерти за свої ідеали і так далі. У нас просто немає інших мислителів із консервативним підходом.

Абсолютно не шкодую. У мене є свій особистий моральний комітет. Це люди, які читають книжки і які підбили танк, вони для мене — ідеали джентльменів, чоловіків і громадян. І думка цих людей важлива для мене. А думка маргіналів, інтелектуальних і моральних, мені не важлива.

Це передовсім книжка американської професорки, яка в контексті ситуації в колишніх пострадянських країнах розповідає про ментальність розуміння проблем у бізнесі та медицині. На початку пандемії ковіду, в момент паніки, коли не було ніякої інформації, вона першою написала про ковід, бо досліджує тему коронавірусів усе життя. Ця книжка була адаптована до Росії, Білорусі, України, Казахстану. Ми видали її українською мовою.

У мене немає жодних докорів сумління, що я видав цю книжку, бо купа людей були вдячні. Ми видали тисяч 20–30 тисяч примірників, які здебільшого роздали й подарували. Виходить, що можна смажити яєчню на російському газі й водночас критикувати Кириченка за те, що переклав з російської на українську корисну книгу.

Вибачте, я вважаю, що і Міхаїла Булгакова можна видавати, щоб розуміти історію України в ракурсі стосунків з росіянами. Коли мені розказуватимуть, що не треба читати і дивитися «Собаче серце» режисера Бортка, — ну, це люди з троглодитським способом мислення, амбразурним. Булгакова треба читати, щоб розуміти історію України, розуміти, чим був Київ у ті часи. 

Я зараз не можу видати Валерію Новодворську через якийсь дурний безглуздий закон (про заборону видавати російських авторів, — Т.Г.). Я видав би й Анну Політковську. Треба розуміти, що таке Росія, з ким ми воюємо. У нас немає жодної інституції, яка вивчає Росію, хоча ми мали б вивчати її всі 30 років [незалежності], щоб знайти відповіді, що нам з цим робити.

Ви наїлися колоніальної політики Росії, а розуміння Росії у вас немає. І тому ця війна йде так, як іде, тому втрачаємо людей, території, техніку і так далі. Це безглуздя й нерозуміння, з ким ми воюємо.

Це ви про репутацію Bookchef і Ярослава Мариновича (власник «КМ-букс» та мережі книгарень «Буква», — Т.Г.)? Ну, навіть у «Нашому Форматі» є «російський слід», тому що «Наш Формат» перші десятки років відбувався за гроші, зароблені в Москві.

Я не вірю, що у Мариновича є «російський слід» після того, як він важко розходився з «Ексмо» (велике російське видавництво, філію якого в Україні у 2003 році відкрив, а у 2014 році закрив Ярослав Маринович, — Т.Г.). Думаю, що ніякі росіяни не мають із ним справи.

З Bookchef така сама історія. У мене купа бізнесів були з різних причин записані на людей, які не мали до них стосунку. Я єдиний заступився за цих персонажів (після розслідування медіа «Сенсор» та osint-спільноти «Мольфар» про російський слід цього видавництва, — Т.Г.), тому що на своїй шкурі відчув, що таке гейт. У мене немає пієтету до «КМ-букс», до Bookchef, до РМ. Але коли люди, які продавали й видавали російські книжки, зараз кидаються на когось, мені це нагадує те, як зграя собак починає дожирати іншу собаку, яка потрапила в капкан. Якби було рішення суду про те, що Маринович дає гроші Путіну або що Bookchef валізами передає гроші на офшори — тоді я зрозумів би.

Я ніколи не друкував і не продавав російські книжки, окрім кількох особливих винятків. І таких видавництв було лише кілька. А всі решта, хто видавали й продавали, тепер патріоти — просто нема де зірок ставити. Я не називатиму прізвищ, але деякі з них зараз раптом стали в авангарді української культурної революції. Ринок зріс, тому що росіян нема. Тепер можна бути патріотами.

Ми продали наклад буквально за день. Метью Перрі помер у неділю, і в понеділок накладу вже не було. Хіба в умовах дефіциту, коли навіть не можемо задовольнити попит, ми маємо надзвонювати Феліксову і пропонувати йому книжки?

Якщо це його заробіток, то це він мав узяти телефон і сказати: «Владе, мені треба 50 книжок». Можливо, я й погодився би. Але в першу чергу я маю думати про свою цільову аудиторію.

Дмитро просто неофіт. Він — як балуване дитя, думає, що з ним усі мають носитися, бо він такий красивий, відкрив найбільшу книгарню. А вона вже й не найбільша. 

Він нагадує Кириченка 20 років тому, коли я приїхав в Україну і вирішив, що якщо я закінчив МBА та вищу школу економіки й побудував у Москві гігантську компанію, то зараз їм усім покажу. Дуля з маком. І Феліксов так само прийшов, як старпьор, який знає, як робити бізнес, і зараз усім це покаже.

Ні, абсолютно. KyivBookFest — це не про торгівлю книжками. У нас формат професійного форуму. В Україні не було професійної події для видавців, тому KyivBookFest — у першу чергу про бізнес та книговидання. На третьому поверсі локації були події для просунутої аудиторії: для видавців, політиків, агентів. Цього року подія відбудеться у вересні й матиме найбільше професійної складової: тематичні презентації, дискусії про галузь — на інших фестивалях такого не було. 

Ярмарок у нас теж буде, це свято для тих, хто хоче купити книжку, побачити видавця, взяти автограф у автора. Але найбільше це подія для перемовин, щоб можна було побачити за один день 50 партнерів і про щось із ними домовитися. Цього року ми привеземо закордонних агентів, запросимо асоціації книговидавців. І сам ярмарок буде більший.

Думаю, наприклад, що Дмитро Лаппо (засновник книгарні Kniga.biz.ua, — Т.Г.) подивився, що Кириченко своїм фестивалем зібрав мільйон гривень на військо. І вирішив провести свій KyivBookWeekend, бо подумав, що тут є гроші.

У нас усі зібрані за квитки кошти автоматично йшли за QR-кодом на благодійний рахунок, з якого ми друкуємо книжки для військових. Якщо порахувати сумарно, то з квитків ми зібрали військовим 800 тисяч гривень, і приблизно таку ж суму, трохи більшу, «Наш Формат» доклав на «затикання дірок» події.

Так, видавництва ще платили за стенди, але по завершенню, враховуючи всі витрати, у нас була «дірка» у 800 з гаком тисяч. Тобто якби ми не віддали ці гроші на військо, були б у нулях. Виходить, що «Наш Формат» у такий складний спосіб зробив донейт на військо.

Погляди не змінилися, я не змінився. Просто став гаяти менше часу на дурниці. У мене є кілька справ, які я маю доробити. Я маю остаточно поставити на рейки «Наш Формат», щоб усе було так, як я хочу. Хочу добудувати «Уніж» (щось на кшталт резиденції в Івано-Франківській області, створеної Кириченком, де відбуваються вишколи, табори і семінари, — Т.Г.). Хочу закінчити кілька проєктів зі своїми пробірками. І хочу довести «Реформацію» (громадська організація, — Т.Г.) до такої спільноти, яка далі рухатиме Україну без Кириченка. Я десь на пів шляху до цього. Єдине, за що переживаю, — що можу не встигнути. Я не можу прогнозувати, скільки маю часу. Орієнтуюся, що в мене є план на рік, на два, якщо пощастить, на п’ять, а далі — фантазії.

Я став зосередженішим і витрачаю мінімум часу на вторинні історії. Навіть у соцмережах уже майже нічого не пишу. 

У мене купа «дітей» в інших галузях, які виросли з моєї біотехнологічної компанії і заробляють. Я ніколи не рахую чужі гроші. У мене смуток від того, що купа людей замість тягнутися і ставати такими, як Кириченко, вибирають найлегший шлях — знецінення. У всіх нас є недоліки. На сонці бувають плями, але сонце нас гріє. 

Замість тягнутися, розвиватися і горіти на рівних люди починають шукати іржу в бронепоїзді й «гавкати» на нього. І якщо бронепоїзд зупинятиметься і відстрілюватиметься від собак, які на нього гавкають, то до Криму не доїде. Я зараз як той бронепоїзд, який став на рейки і має чітку мету, не зважаючи на собак.