Роман Малиновський: «Купування книжок у 2024 році — це страшенно життєствердно»

Роман Малиновський разом із партнерами створив «Вавилонську бібліотеку», як він сам говорить, «із власного читацького голоду». Це було у 2017 році. Українських перекладів світової класики тоді бракувало — і Роман захотів це виправити.

Зараз, на десятому році свого існування, «Вавилонська бібліотека» лишається камерним нішевим видавництвом, у якому виходить у середньому по 4 книжки на рік. Здебільшого це романи й оповідання провідних світових письменників: Курта Воннеґута, Жузе Сарамаґу, Хуліо Кортасара, Вільяма Ґолдінґа, Марка Твена, Бориса Віана, ДіБіСі П’єра. Видавництво експериментує з дизайном: наприклад, «Сніданок чемпіонів» Курта Воннеґута вони видавали з дзеркальною обкладинкою без жодних написів та з набором стікерів, щоб читач міг оформити її на свій смак. А «Божої вам ласки, містере Роузвотере» того ж автора зумисно видали в обкладинці, яка швидко затирається, щоб вона наочно відображала читацький досвід.

Ми поговорили з Романом Малиновським про те, як люди дізнаються про «Вавилонську бібліотеку», якщо видавництво зовсім не інвестує у маркетинг; як читачі сприймають дизайнерські експерименти; яким чином і скільки таке крафтове видавництво заробляє; і куди рухається його проєкт.

Найважливіші книжки — це непрочитані книжки. Очевидно, що ти, як і я чи будь-хто, не можеш прочитати все. Але ті книжки, які ти купуєш для своєї бібліотеки, — це вектор, у якому ти дивишся і яким збираєшся рухатися. Тому приємно, коли наші книжки не тільки серед прочитаних, а й серед тих, які є вектором для руху вперед.

Експеримент вдався. Він був радше з випадковості — команди, які працювали над «Бунтом речей» Жузе Сарамаґу та «Синьою Бородою» Курта Воннеґута здали матеріали майже одночасно. Ми зрозуміли, що немає сенсу відтягувати «Синю Бороду» на пізніше, організовуючи передпродаж, тому відразу привезли її на фестиваль. Крім того, нам сподобалася ідея «книжки під Арсенал». Такі жести надають події відчуття ексклюзивності. Це як Каннський фестиваль, куди ти їдеш, щоб у першій сотні побачити фільм, який у майбутньому подивляться мільйони.

Звичайно це ніяк би не вплинуло на відвідуваність Арсеналу, але коли такі жести робить багато видавців (а роблять), це надає фестивалю особливого настрою. І це добре вплинуло на продажі: за три дні фестивалю ми продали третину першого накладу — 330 примірників.

Перший наклад наших книжок — це завжди 1000 примірників, незалежно від потенціалу книжки. Такий редакційний підхід. Хоча потенціал зростає, і з осені перші тиражі наших книжок збільшаться удвічі.

Тут ще така річ, що Воннеґут — наш локомотив, на його нові книжки чекають, і кожна наступна продається краще, ніж попередня.

Залежить від автора. Приблизно 200 примірників — це те, із чого ми зазвичай стартуємо з Куртом Воннеґутом. Але інші автори не сильно відстають – 190, 180 примірників.  

Зараз ми міркуємо над самим принципом передзамовлень — чи залишати його, чи робити такі проєкти, як із «Синьою Бородою», коли ми під певну подію або дату готуємо книжку і вона відразу з’являється як готовий продукт. 

Уже давно можемо. Передзамовлення — це такий дружній жест до нашого кола, до тих, хто стежить за нашими новинками. Найчастіше в нас знижка на передзамовлення — це ціна доставки Новою поштою плюс 10 або 20 гривень. Тобто якщо купити у книгарні після виходу книжки — вийде фактично те саме.

Ми думаємо над тим, щоб під час передзамовлення робити не зниження ціни, а бонусний подарунок: закладку, листівку, набір стікерів, щось у такому дусі, хочемо з цим поекспериментувати. Це мало би бути грою: така спільна робота над довершенням книжки з нашими читачами.

Але якщо говорити про бізнес, то ми вже впевнено стоїмо. Хоча все відносно: ми досі дуже залежні від щомісячного прибутку і від таких подій, як Книжковий Арсенал, які дають нам додатковий прибуток і приводять до нас нових читачів.

Цього року Книжковий Арсенал за 3 дні дав нам подвійний місячний: те, що ми заробляємо за місяць, плюс 100%.

Із жодного фестивалю ми не їхали з мінусом, навіть із Book Weekend. Але там плюс був настільки маленький, порівняно із зусиллями, що це не було рівносильно. Найбільше на таких фестивалях засмучують порожні коридори — коли ти привіз книжок і натхненний хочеш розказати, що у вас нового вийшло, а немає кому.

Цьогоріч Арсенал у цьому плані був особливий. Ніколи раніше я не бачив, щоб людям, які підходять до стенду, це аж настільки відгукувалося. Не було таких, які слухали мене чи моїх колег і просто розверталися та йшли. Усі щось купували. 

 Бо коли ти накуповуєш таку кількість книжок, то очевидно думаєш, що колись їх прочитаєш. А отже віриш, що в тебе буде майбутнє тут, у цій країні. Або якщо ти береш книжки на подарунок — вочевидь для людей, які для тебе близькі й важливі, ти і про них так думаєш: вони колись ці книжки прочитають.

Мені здається, що це не свідомо, а підсвідомо. Купуючи всі ці книжки, ми остаточно віримо, що ми всі їх прочитаємо, ба більше — остаточно віримо, що читатимемо їх тут: бо бібліотека — не те, що забираєш із собою, коли їдеш у далеку подорож і надовго, особливо втікаючи від небезпеки. Тому для мене поповнення домашніх бібліотек — це образ цілковитої віри в українське майбутнє. Це не просто слова «Ми обов’язково переможемо», а щось позасловесне. Щось невимовне.

Так, це бум. Щось змінилося, і купувати книжку стає модно. Ще чотири роки тому, у час ковіду, я не міг сказати, що в Україні існує культ читання, що ми читаюча країна. А зараз точно читаюча. Кількість читацьких клубів, продажі книжок і обшир самої дискусії про книжку взагалі неймовірно надихають. Усі цивілізовані нації — це читаючі нації, тому оцей культ читання й купування книжок в Україні — він неймовірно важливий.

Коли приходиш у гості до людини, яку ти не близько знаєш, є два маркери, які можуть багато про неї сказати. Перший — чи є у просторі мистецтво і яке воно. Друге — це бібліотека і що в ній. Кидаєш на бібліотеку погляд — і стає зрозуміло, про що з цією людиною говорити. Навіть якщо людина цих книжок ще не прочитала. Бо бібліотека — це набір естетики й певних ідей та цінностей. Мені подобається, якими стають бібліотеки українців сьогодні. Мені неймовірно подобається, які книжки зараз виходять і скільки їх виходить. Хоча, звичайно, роботи ще непочатий край.

Коли хтось каже: «Я не люблю читати», — це лише означає єдине — що людина ще не знайшла книжку, яка її вразила так, щоб вона захотіла читати. А щоб знайти таку книжку, або такого автора, або такий жанр — треба пробувати.

Я впевнений, що те, над чим потрібно працювати і в межах державної програми, і в межах роботи кожного видавництва — це збільшення кількості читачів. Не треба намагатися одній людині продати більшу кількість книжок. Треба працювати над тим, щоб збільшити кількість людей, які купуватимуть  нехай навіть у сумі ту саму кількість книжок. Робота кожного, хто читає, — агітувати людей у своєму оточенні, щоб вони теж читали. Бо виграємо від цього передовсім ми, ті, хто читає: адже якщо дві людини читали одну книжку, їм уже є про що поговорити.

Наприклад, читацькі клуби сьогодні роблять те, що мали робити уроки з української літератури всі одинадцять років нашого навчання у школі. Вони цього не робили, і система ще донедавна залишалася регресивною. Кілька років тому я мав нагоду погортати підручник із зарубіжної літератури свого племінника, і це жахливо. Це антиестетика. Я б ніколи не хотів читати після такого підручника. Дуже сподіваюся, що зараз щось змінилося. 

Я це називаю «позаминуле життя». Про все, чим я займався, я завжди знав, що воно тимчасове і лише веде мене до літератури. Я ще у школі розумів, що хочу стати письменником. І все, що я робив у своєму житті, було сходинками до цього.

Моєю першою роботою була журналістика — регіональні франківські видання. Досить швидко я зрозумів, що це не моє. Потім працював у маркетингу у «Райффайзен Банку Аваль» в Івано-Франківську. Це був період, коли в банків були безмежні маркетингові ресурси, і це дозволяло, наприклад, організувати великий літературний фестиваль, який відбувався у місті Яремчому кілька років поспіль. У банку я пропрацював до 2008-го і пішов звідти напередодні фінансової кризи.

Після цього був громадський сектор — фундація Короля Юрія. Там випало зробити чимало цікавого і навчитись новому, наприклад, ми робили проєкт, присвячений виборчому праву для людей із вадами зору, — видавали вижимки з «Виборчого кодексу України» шрифтом Брайля. Це перша книжка, із якою я працював.

Після того було «Тепле місто», де я курував відділ візуальної культури. Ми організовували кілька мистецьких резиденцій. Усі ці роботи дали мені досвід у менеджерстві. А тоді почалася «Вавилонська бібліотека».

Загалом «Вавилонська бібліотека» почалася з мого читацького голоду. Десь після 2010 року я усвідомив про себе, що є передусім читачем перекладної літератури. Української теж, але насамперед — перекладної. А кількість перекладних книжок українською, які на той час виходили на ринок, можна було порахувати на пальцях. Я навіть зараз пам’ятаю, що у 2010-му це були «Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе» Райнера Марії Рільке в перекладі Юрка Прохаська та «Зниклий безвісти» Кафки (теж у його перекладі) і ще буквально кілька книжок.

Мені бракувало перекладної літератури, і тут раптом хтось із моїх приятелів відкрив для мене журнал «Всесвіт» — мовляв, ось подивися, скільки перекладів насправді існує. Я тоді подумав: «Класно, що вони є в журналах, але як добре було б, якби вони існували у форматі книжок». 

Прийшла ідея того, що можна знаходити видавництво, яке буде партнером, братиме на себе найважчу частину — дистрибуцію — і так забиратиме частково фінансове навантаження, і видавати ці «журнальні» переклади. Коли починав цей проєкт, то не закладав туди ніякого свого прибутку, робив це і для себе як для читача. Першими книжками, які хотів видати, були «Ґалапаґос» Курта Воннеґута й «Уот» Семюела Беккета.

Я почав спілкуватися з перекладачем «Уота» Володимиром Дібровою, щоб отримати ліцензію на цей переклад, на що Діброва Відгукнувся так: «Добре, що ви хочете видавати “Уот”, але що точно варто зараз видати, то це “Бойню номер п’ять” Воннеґута в новому перекладі. Бо той, що існує, зроблений з російської». Я сказав «окей», і разом із Віктором Кімаковичем, моїм близьким приятелем, почав шукати фінансування на «Бойню номер п’ять». Отримали кілька грантів, запросили до участі у проєкті фінансових партнерів, знайшли як партнера «Видавництво Старого Лева».

Мені пощастило, що Мар’яна Савка та Микола Шейко пристали на мою пропозицію видати Воннеґута, їхня відкритість до моїх пропозиції та ідеї зробила «Вавилонську бібліотеку» можливою.  Дуже важливо, що вони погодилися з тим, якою має бути книжка. Я наполягав на тому, що доросла література має бути оформлена красиво, що ілюстрація, у найширшому значенні цього слова, — не тільки для дітей, але й для дорослих, із якими потрібно говорити про складний текст візуальними метафорами. Для мене це було важливо. Врешті книжка вийшла дуже великим загальним накладом: за 5 років — 9 тисяч примірників. На той час це була велика цифра. Це досі залишається одним із найкращих наших проєктів. 

Ніхто не розвиває український ринок так, як це робить Російська Федерація. Звичайно, коли я кажу «розвиває», то іронізую, маю тут на увазі лише те, що запит на українську книжку часто був антитезою до того, що Росія намагалася знищити не лише українську книжку (що вона успішно робила всі роки незалежності, демпінгуючи ринок), але й все українське. Але от 2014-й, початок війни, ембарго на російські книжки, ніша перекладної літератури спорожніла, і її потрібно було заповнювати. А тут ще й Воннеґут, який говорить про війну. Тема була надактуальна. Ще й яскраво-жовта обкладинка-спалах. Книжка дуже добре пішла. Вона була хітом на ярмарку під час Форуму видавців у 2014 році й опісля. І, власне, успіх із «Бойнею номер п’ять» дав нам віру в те, що можна продовжувати. Цей успіх подарував відчуття азарту.

На перших етапах я не мислив про «Вавилонську бібліотеку» як про бренд, думав, що зроблю кілька книжок для себе, так собі порозважаюся. Але бачиш, у що це вилилося. 

Десять. Ми попрацювали з п’ятьма різними видавництвами: три книжки з «Видавництвом Старого Лева», по одній — з «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ», КСД, та НК-Богдан, і три книжки із «Видавництвом 21».

Були хіба що складні й суперечливі книжки. Наприклад, «Порнографія» Вітольда Ґомбровича. Ґомбрович — автор, який, видається, не любив читачів. Це відчувається, коли читаєш книжку, бо читаєш її всупереч, буквально штовхаєшся крізь текст. І разом із тим Ґомбрович — неперевершений стиліст. Тобто він викликає це відчуття в тебе свідомо. І вже від цього усвідомлення стає настільки добре, що мурашки по шкірі. Але коли це не розуміти, то читання може виявитися випробуванням. А крім того, «Порнографія» феноменально перекладена: її переклад зробив неймовірний Олександр Гриценко — великий майстер, геніальний перекладач. Тому «Порнографію» можна читати ще й для того, щоб побачити, як колосально українська мова може працювати з іншомовними текстами. Варто прочитати буквально кілька сторінок, щоб відчути красу мови — передусім української. Це суцільна насолода.

Мені видавалося забавним видавати Ґомбровича відразу після Воннеґута, бо Воннеґут дуже любить свого читача, він із тобою, читачем, говорить, він тобі довіряє і хоче, щоб ти йому довіряв. Ґомбрович натомість промовляє: «Ви всі страшенно дурні, і я вам зараз це покажу». Попри всю цю різність вони обидва прекрасні письменники! 

Усі співпраці були неймовірно приємними і наповнювали, я дуже вдячний за те, що старт був із «Видавництвом Старого Лева»: вони на рівні механіки показали нам, як треба робити. Це було ніжно й з обережним ставленням до нас, аматорів, сповнених лише ентузіазму, але без жодного досвіду (коли я кажу «нас», то маю на увазі Ольгу Марусин, художницю, для якої «Бойня» теж стала першою книжкою). Але так чи інакше в кожній співпраці була частка компромісів: і для мене, і для видавничого партнера. Наприклад, коли ми видавали Олдоса Гакслі «Який чудесний світ новий!», то довго сперечалися щодо обкладинки. Компромісом з мого боку була анотація на звороті книжки. Це єдина наша книжка, яка має анотацію на обкладинці. 

Така анотація, за дослідженнями, піднімає продажі книжки на 17,3% (або щось близького того), але мене хвилює передусім те, що вона заважає художнику, який створює макет. Це для мене важливіше. Поки що ми навіть відмовляємося від того, щоби вказувати на обкладинці ім’я перекладача, аби залишати більше простору художникові. Хоча для нас робота із перекладачем та його постаттю є ключовою в роботі з книжкою.

За 10 років існування «Вавилонської бібліотеки» я вклав у неї 0 гривень. Звичайно, прибуток реінвестується, але якщо говорити про особисті кошти — то це саме так.

На створення «Вавилонської бібліотеки» мене підбив мій близький і давній приятель Віктор Кімакович, який є одним зі співзасновників видавництва. Йому першому я розказав ідею, що хотів би видавати журнальні переклади світової класики у форматі книжок. Коли говорив із ним про це, то не думав як про щось реальне, радше як про забавну фантазію. А Віктор сказав: «Я думаю, це можна зробити. Давай спробуємо».

Віктор Кімакович познайомив мене із Віктором Вінтоняком, який також є одним із партнерів видавництва і його співзасновником, а тоді виступив меценатом ідеї. Крім того, ми знайшли кілька грантів, які частково покрили витрати. Поліграфію та дистрибуцію покривав видавничий партнер. Прибуток ми ділили 50 на 50 із видавництвом, гроші відразу реінвестували в наступні книжки. Коли справа дійшла до «Вавилонської бібліотеки» як незалежного видавництва, у нас уже був певний капітал, зібраний зі спільних проєктів.

Мої партнери та співзасновники видавництва — це Віктор Вінтоняк, про якого я згадував, і юридична компанія «Моріс груп». Усі вони з Івано-Франківська. «Моріс груп» — одна з найбільших юридичних компаній України. Схема була така: маємо певний запас коштів, а чого бракує — партнери дофінансовують. І так по кожній книжці. Востаннє в такий спосіб вони інвестували у 2021 році, це були книжки «Вайнсбурґ, Огайо» Шервуда Андерсона і «Глибокий сон» Реймонда Чендлера. Жодна з них не мала грантової підтримки, і треба було перекрити поліграфію додатковими коштами.

З того часу ми цілком самоокупні. Але мої партнери закривають бухгалтерські питання та юридичну частину. Я лише отримую цифри, розумію, якою сумою можу оперувати. Склад теж надають партнери. Ці бонуси допомагають заощаджувати. А крім того в нас немає офісу, бо він нам не потрібен.

О ні, такого ніколи не було. Хіба що були книжки, які слабше продавалися. Наприклад, «Спадкоємці» Вільяма Ґолдінґа. Мені за цю книжку неймовірно прикро, бо розказана в ній історії абсолютно прекрасна. Події в романі відбуваються в доісторичні часи, а головні герої — група неандертальців. У XXI столітті продати книжку про доісторичні часи — ще той виклик. Мені за Ґолдінґа найбільше сумно, але такі випадки бувають. Проте такого краху мало, щоби зневіритись у видавничій справі.

Ми від початку з’ясували для себе, що це не бізнес. Погодилися з партнерами: «Якщо не вистачатиме грошей — ми все одно не будемо здешевлювати книжки, не братимемо дешевий папір тільки тому, що на хороший нам не вистачає заробленого з попередньої книжки. Краще додамо те, чого бракує, щоби книжка вийшла якісною». 

Це про справедливе ставлення до тих, із ким я працюю, про релевантність оплати їхнього таланту.

Я би міг сказати, що прибуток — це про можливість видавати більше книжок, але я докладаю зусиль, щоб ми не стали видавництвом, яке розширює лінійку. Бо розширення лінійки — це перетворення на конвеєр. А я хочу, щоб у кожній книжці «Вавилонської бібліотеки» залишалося відчуття, що вона «зроблена руками», що ми не йдемо на компроміси через те, що нам треба швидше її здати в друк, що на кожному етапі ми були ретельними. Якщо ця книжка потребує більше часу, наприклад, на переклад, ніж ми про це домовилися, — ми її відкладемо. Так, це недоотриманий прибуток, але ми підемо на цей ризик, бо якість і результат — ось що пріоритет.

Але коли на цьогорічному Арсеналі Мар’яна Савка запитала, як справи, я сказав: «Мар’яно, це нарешті стає бізнесом». А це дає незалежність, коли можна лише своїми силами закрити всі витрати. Це дає віру, що те, що ми робимо, не тільки правильно, а ще й комусь потрібно. Звичайно, хочеться, щоб це було потрібно більшій кількості людей.

Хочеться більших накладів для «Вавилонської бібліотеки» не тому, що вони принесуть більший прибуток, а тому, що ці книжки точно має прочитати більшість людей. Книжки, які ми видаємо, — це канон. А канон — це те, із чим має бути ознайомлена більшість. Саме такі книжки мали би бути маслітом. Усі мали би прочитати Воннеґута, бо Воннеґут робить щось блискуче з тобою як особистістю і з тобою як читачем. Якщо дві людини читали одну книжку Воннеґута, вони вже можуть порозумітися. Бо люди, які читали одні й ті самі книжки, мають можливість подивитися в одному напрямку. Спільні книжки поєднують не тільки нас тут, в Україні, а поєднують нас з усіма, хто читав і любить Воннеґута в усьому світі. 

Поки це було проєктом, я мав якісь бонуси звідти, але вони були ситуативні (наприклад, я мав можливість поїхати в якусь подорож). А жити з цього я почав з 2018-го, рік по тому, як ми стартували як самостійне видавництво. 

Після 2021-го, після виходу моєї книжки «Солодке життя», я став незалежний від прибутку «Вавилонської бібліотеки». Якийсь період я жив на те, що мені приносила книжка в сукупності з турами і стипендіями. Тоді я міг зовсім не витягувати прибуток із видавництва, а цілком реінвестувати його. Але відтоді, як виїзд ускладнився, моя фінансова залежність від «Вавилонської бібліотеки» знову повернулася. Проте вона не стовідсоткова.

Не лише жити, але й жити досить комфортно.

Так, не масова. Останнє, про що знаю, це 2000 примірників. Зрештою, це дебют, коротка проза. Проте вона продовжує продаватися.

Колись поет Богдан Задура розповів, що у Польщі з продажів книжок живе хіба що Януш Леон Вишневський (автор бестселера «Самотність у мережі», — Т.Г.). Але найчастіше письменник заробляє з довколалітературного. Богдан описав мені формулу: написав книжку — отримав гонорар. Переклали книжку — гонорар. Переклали окремі вірші або оповідання — гонорар. Модеруєш — гонорар. Тебе модерують — гонорар. Виступи та ефіри в медіа часто оплачувані. Це все сумується, і виходить непоганий прибуток, який дозволяє нічим позалітературним не зацматися. Оповідання з «Солодкого життя» досі публікуються за кордоном у перекладах, кожна публікація — це гонорар. І це те, що просто приходить до мене несистемно, але постійно.
У моєму гіпотетичному майбутньому я бачу себе як людину, яка 40% часу пише, 40% часу подорожує у турах, пов’язаних із письменством, і 10–20% часу — працює із вдавничими проєктами. Зараз співвідношення не зовсім таке, але й стан, у якому ми зараз живемо, теж особливий. 

Я про це ніколи не думав у такому ключі. З мого боку це не була усвідомлена думка, що я маю писати для глобальної аудиторії. Але теми, які мене цікавили, — це завжди були теми, які є позатериторіальними. Напевно, це через письменників, яких я читаю, — вони позатериторіальні письменники. Наприклад, Жузе Сарамаґу — без сумніву, португальський автор. Але читати його і розуміти істину, яку він закладає, можна де завгодно: в Нідерландах, Австралії, Україні — він зрозумілий у різних культурах. 

Моїм найбільшим гонораром за оповідання була $1000. Не скажу, що це стандартна сума — стандартом є радше 100-150-300 євро. Очевидно це повʼязано з підтримкою держави та європейських фондів. Наприклад, у Литві мої оповідання виходили в журналі, який має державну підтримку, це нормальна практика. Гонорар, який я отримав – 200 євро. Але, звичайно, для цього потрібно бути присутнім в їхньому просторі, а для цього потрібно їздити.

До початку повномасштабної співвідношення було 50 на 50. Зараз — це приблизно 25 до 75 на користь книгарень. При тому, що продажі з сайту загалом зросли. Це відбулося через те, як розвиваються книгарні, як вони працюють із читачами, якої ваги набули фахівці, що працюють із книжками, — наприклад, блогери. Мені це дуже подобається. Ці люди знають, як продавати книжки, і роблять це краще за мене. Мені б хотілося, щоб маркетингом займалися вони. Я люблю бути на стенді, говорити з читачами. Мені подобається робити книжку, комунікувати з командою, вибудовувати процес. Якби моя робота закінчувалася на цьому, я був би суперщасливим. Продажі в Інтернеті та маркетинг — це не те, у чому я кохаюся.

Якщо говорити про цифри, то за 2023 рік ми подвоїли свій прибуток. У 2022 році наш оборот був мільйон гривень, а в 2023-му — 2 мільйони. А раніше було десь 800 тисяч за рік, і це при тому, що була держпідтримка, якої зараз значно менше.  

Так. У нас немає спеціальних людей, які цим займаються. Була спроба розширити команду, але не надто успішна. Я — керівник, який не кричить, гадаю, це одна з причин, чому «Вавилонська бібліотека» не може рости. Я працюю з людьми, на яких не треба кричати, із якими можна порозумітися діалогом. А таких небагато.

Про маркетинг я просто не думаю. Мені бракує часу, щоби знайти когось, хто міг би цим займатися. Ми зараз запустили так багато проєктів, що не вистачає ресурсу на щось інше. А наприклад, та ж робота з блогерами — це комунікація. На неї не вистачає часу.

Не закладаю. Можливо, після цієї розмови я про це подумаю. Просто ні для кого з нас прибуток не є кінцевою метою. Я не думаю про гроші. Гроші — це добре, але щоб книжка була зроблена круто — це набагато важливіше. Мої партнери, без сумніву, мають дуже добрі взаємини з грошима, але «Вавилонська бібліотека» не є їхнім пріоритетним бізнесом. Вони заробляють з іншого і тому поділяють пріоритет, що прибуток тут не є головним.

Я натомість сподіваюся на випадки, коли блогери та читачі просто люблять наше видавництво, наші книжки і розповідають про нього не тому, що з ними працюють, а тому, що самі хочуть. Для мене це про щирість.

Ні. Це такий політ на ровері без гальм із пагорба. Але подивися — виходить же! Я точно авантюрист за натурою. Я той, хто вміє кинутися у справу, якщо мене запалює сама ідея, і мене не цікавить нічого більше. Мені важливо, щоб у процесі було максимально круто. А грошей довкола так багато, що вони в той чи інший спосіб самі з’являться. 

Мені видається, що це хтось, схожий на нас. Хтось поміж нами і довкола. Більшість людей тут у кавʼярні, у якій ми з тобою спілкуємося, мають бути нашою аудиторією. При тому, що, наприклад, моя мама теж читає все, що я видаю, і їй усе подобається. Вона обожнює Воннеґута, вона читала й суперечливі книжки — ті, що я би їй не дав читати, — і їй подобалося. Наприклад, прочитала Мітча Калліна «Країну припливів», яку я дав би їй читати в останню чергу. А прочитавши, сказала: «Такий прекрасний роман, я так плакала, а потім так раділа». Я був цим збитий з ніг.

Ні. Моя мама — педагогиня, яка багато років працює у соціальній сфері — держслужбовиця у відділі соціального забезпечення. А батько — інженер. Не скажу, що читання було частиною культури нашої сім’ї. Книжки завжди були, мама читала мені в дитинстві, але моє дитинство припало на 90-ті, і це був час не для читання і не для купування книжок. Метою було вижити. Я прийшов до читання книжок уже в 17 років.

Мені здається, що цільова аудиторія наших книжок — це всі люди, крім дітей.

А за наявної кількості дипломованих людей в Україні — у нас усі мали би бути читачами «Вавилонської бібліотеки». І з тим, яка зараз програма літератури в середній школі (не говорю тут про якість і форму подачі), цього мало б вистачати, щоб читати Воннеґута або Сарамаґу.

Я за натурою оптиміст, і мені подобається дивитися на ситуацію в такий спосіб. І я, наприклад, вірю, що Воннеґут може бути осяянням для людей, які не знають контексту. Або Борис Віан. Або Хуліо Кортасар. Перше літо війни я провів у своєму заміському будинку, займався будівництвом веранд. Наймав для цього чоловіків із села, моїх ровесників, із якими я практично за це літо заприятелював. Вони не читають книжок. Але я їх усіляко до цього підбивав — казав, що у книжках можна відкрити цілий світ.

Майже. Важливо зародити саму ідею, що читати — це неповторний досвід. Цього літа продовжу.

Вони інтелектуальні, але інтелект — це основна ознака нашого виду, хіба ні? Його треба прокачувати, і це точно те, над чим кожен із нас повинен працювати. Передусім тому, що це цікаво. Якщо я читаю якусь книжку і мені не йде, я знаю, що проблема не з книжкою, а зі мною — це я чогось не розумію. Дурень не письменник, якого я не зрозумів, а дурень я. І мені подобається таке ставлення, воно видається мені чесним.

Я дуже ретельно обираю те, що читаю і дивлюся. Серед прочитаного і переглянутого немає нічого випадкового.

Звичайно, я підходжу до нового для себе письменника із запитом «здивуй мене». Проте тепер таке буває не завжди. Наприклад, в юності я любив Стівена Кінґа, а зараз уже не можу його читати. Він мене більше не дивує. Коли автор випереджає тебе на пів кроку і ти просто не розумієш, як це зроблено, — це найбільша насолода. І знайти такого нового автора — це абсолютне одкровення. Коли знаходиш, це завжди втіха, із таким письменником хочеться залишатися на все життя. Дивовижне відчуття.

Для мене таким останнім автором був Шервуд Андерсон. Його роман «Вайнсбурґ, Огайо» випадково опинився в нашій лінійці. Але коли я прочитав його, то був збитий з ніг, це було осяяння. 

Так, але це життя, тому складається по-різному. Наприклад, зараз дві книжки для нас перекладає Віктор Морозов, а редагує їх наш постійний редактор Ярослав Довган. Ярослав і Віктор приятелюють уже десятки років. Якось ми говорили з Ярославом про майбутню книжку, і він сказав: «Її найкраще переклав би Морозов, цей текст дуже для нього». Я написав Морозову, що в нас є така книжка, і цілком щиро, не бажаючи зманіпулювати, закінчив тим, що Ярослав Довган вважає, що «це ідеальна книжка для вас». На що він відповів: «Ну, якщо Ярослав так сказав, я знайду час для неї».

А іноді справді треба чекати. Наприклад, Мар’яна Прокопович переклала для нас зараз книжку, яку ми ще не анонсували, і ми чекали рік на те, щоб вона звільнилася.

Але ти маєш рацію. Запит збільшується, а те, що відбувається з українською освітою в останні 4 роки, не сприяє появі нових фахівців. І, відповідно, вибудовуються черги до тих, із ким можна працювати. Крім того, треба розуміти, що перекладач має бути не тільки дуже хорошим фахівцем у мові. Має значення ще й особиста комунікація, розуміння дедлайнів тощо.

Це обовʼязково! Коли я пропоную книжку перекладачеві, то даю йому текст зі словами: «Прочитай. Якщо це не твоє, відмовся. Ми знайдемо для тебе щось інше, а я знайду того, хто буде любити цей текст».

Якось Зоя Борисюк почала перекладати «Серцедера» Бориса Віана і на якомусь етапі сказала, що це не її література, вона не розуміє, навіщо це перекладати. Ми розійшлися, заплатили їй частину гонорару за виконану роботу, і «Серцедера» переклала Дар’я Бібікова, яка була абсолютно тотально закохана у процесі роботи у Віана. У 2017 році вона отримала за цей переклад премію Сковороди як за найкращий переклад із французької на українську. Невдовзі вона переклала ще один роман Віана для нас, за який теж отримала премію Сковороди, — «І ми знищимо всіх потворних».

Іноді буває так: що довше працюєш, то більше любиш цього автора. Наприклад, Христина Михайлюк, яка перекладала для нас «Глибокий сон» Реймонда Чендлера, почала його перекладати як автора, про якого раніше майже нічого не знала. А закінчила зі словами: «Це феноменально — те, що він робить із мовою, як він грається з сюжетом! Це колосальний письменник! Я хочу повертатися до нього ще і ще». Так теж буває. 

І для мене як для читача ім’я перекладача має ключове значення. Наприклад, щойно Тетяна Некряч закінчує для мене переклад, я відразу шукаю, що їй запропонувати ще — настільки мені подобається те, що виходить у підсумку. Так само з Оленою Фешовець, і Наталкою Гончар, і з багатьма іншими.

У мене були випадки, коли я шукав книжку спеціально під перекладача, бо мені хотілося з ним попрацювати.

Кілька місяців тому я прочитав книжку «Подорожній і місячне сяйво» угорського письменника Антала Серба у перекладі Олександра Вешелені. І мені так сподобався переклад, що я почав шукати, кого з угорців можна було перекласти, лише тому, що хотів попрацювати з Вешелені. Дуже швидко знайшов Ласло Краснагоркаї (лавреат Міжнародної Букерівської премії 2015 року, — Т.Г.). Ми почали вести діалог з Олександром про цю книжку, але на якомусь етапі дізналися, що ліцензію викупила «Комора». Проте я цьому неймовірно радий, бо вони теж замовили переклад Вешелені. Для мене це безпрограшно: я все одно прочитаю Краснагоркаї в перекладі Олександра, хоч і не я це видаватиму.

Я почав це робити як голодний читач, проте після 2014 року відбувся найкращий із бумів в українському книговидавництві, і я міг уже відкинутися на спинку крісла та просто купувати й читати книжки. Мій голод було потамовано. Але мені так сподобався процес роботи, що я продовжую займатися книговиданням  здебільшого через те, що відбувається між нами з командою, коли ми працюємо над книжкою. Хоча це ніколи не легко. Не було жодного простого проєкту. Це завжди вибір, пошук, сумнів, жонглювання. Але катарсис, який дарує спілкування і діалог з людьми, які створюють книжку, неповторний.

Наприклад «Синя Борода», над якою працював дует художників – Андрій Сакун та Анна Алпатьєва. Ми довго узгоджували концепт обкладинки: уся книжка вже була готова, але обкладинку ми ще шукали. Я йшов спати, хвилюючись через це, та прокидався з думкою про це. І раптом нам прийшла оця колба. Це був фурор для всіх нас. І хоча в той момент осяяння для нас не мало значення, чи сподобається ця ідея ще комусь, яка ж приємність бачити, що подобається читачам. Мені видається, що частину накладу купили просто тому, що «боже, яка вона гарна». Це магія.

Або «Сніданок чемпіонів» із дзеркальною обкладинкою. Від початку на ній мала бути надрукована назва, ім’я автора та малюнки. Але всі друкарні сказали, що не зможуть нічого надрукувати на дзеркальній ламінації, воно не буде триматися. Тоді ми зідзвонилися в зумі з художниками і вигадали зробити обкладинку без нічого та просто додати наліпки. 

До речі, один стікерпак наліпок там коштує як половина книжки. На примірнику «Сніданку чемпіонів» ми заробляємо менше, ніж на примірнику, наприклад, «Сирен Титана» чи «Синьої Бороди», за рахунок того, що стікерпак дуже суттєво здорожчує її собівартість. Коли я почув ціну стікерпаку, мене кинуло в піт. Але ця ідея коштує всіх грошей світу. І вона блискуче спрацювала. Це сьогодні один із наших найуспішніших самостійних проєктів. Ми надрукували вже 5 накладів — 5 тисяч екземплярів. 

По-різному. У моїй бібліотеці стоїть ця книжка без стікерів, але це моє бачення. Узагалі, перший рівень гри, який ти отримуєш із цією книжкою, — це обрати: ліпити чи не ліпити на неї стікери. Другий етап — як ти розмістиш ці стікери і які саме з них наклеїш.

Мені дуже подобається елемент гри абсолютно у всьому. Гра — це те, що всередині людини. Це те, чим ми займаємося буквально кожного дня. Це дитина, яка залишається всередині кожного незалежно від віку. І ми як видавці можемо запропонувати читачам цю гру.

З цієї ж причини я не люблю серійних видань. Звичайно, багато моїх колег, яких я безмежно поважаю, працюють із серійними виданнями. Але я вважаю, що кожна книжка індивідуальна і кожна книжка повинна мати оригінальне оформлення. Як можна, наприклад, Бориса Віана і Вільяма Ґолдінґа заганяти в одну серію? Вони ж зовсім про різне, і різні настроєво. 

Серія доречна, коли ти нею хочеш щось сказати. Коли вже сама вона є маніфестом. Наприклад, зараз в Україні з’явилися кілька блискучих серій української класики початку XX століття. Те, що робив, наприклад, Pabulum, або те, що робить «Віхола». Або колекція української поезії від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ». Це блискуче. Але так чи інакше це уніфікація. 

Так, я розумію, як це працює з точки зору маркетингу і як працює ця колекційна складова. Але не для мене. Ти дивишся на полицю, а вона в тебе наче школярі, які змушені носити уніформи. Не обкладинки, а роби. Всі однакові. Я погоджуюся з тим, що це може бути красиво, але ж можна досягти такого ефекту й різноманітністю. Я індивідуаліст у підходах.

Хіба це має значення? Купили — добре. Чи будуть вони її читати — це вже їхній вибір. Зрештою, ми вже говорили з тобою про непрочитані книжки. Але справді важливо, чи не заважає дизайн процесу читання (якщо книжку таки вирішать прочитати). Художники, з якими я працюю постійно, вже знають, що візуальний супровід не повинен заважати тексту, не повинен у нього агресивно втручатися.

Але загалом у розмові з художником моє техзавдання мінімальне. Пропозиція звучить так: «Мені потрібна обкладинка, рішення для форзаців і графічні елементи або ілюстрації всередину книжки. Але чи мають бути ілюстрації і, якщо так, скільки їх має бути — це твій вибір. Гонорар — фіксований, і якщо ти захочеш зробити 100 ілюстрацій, я надрукую 100. Зробиш одну — буде одна ілюстрація. Головне, щоб усі вони резонували, були влучними й доречними».

Наприклад, у «Томі Соєрі за кордоном» Марка Твена ми зробили 13 ілюстрацій всередині книжки. Вони йдуть окремим блоком наприкінці книжки. У романі 13 розділів і 13 ілюстрацій: одна ілюстрація — один розділ. Читач може вибирати, як читати: прочитати розділ, а потім подивитися ілюстрацію до нього, прочитати ще один — подивитися ще одну. А може прочитати книжку, а потім подивитися всі ілюстрації, пригадуючи прочитані розділи. Або спершу прогортати ілюстрації, а потім прочитати роман. Це теж форма гри, до якої ми прийшли не відразу, а по ходу роботи художника Івана Кипібіди.

Шалена довіра до всіх. Немає сенсу працювати з людьми, якщо ти їм не довіряєш.

Наприклад, ми видаватимемо один з романів Джона Кутзее. Його ілюструватиме художник, із яким ми раніше не працювали, —  Андрій Роїк. Ніколи раніше він не оформлював книжки і зазвичай працює як живописець та графік. Але коли я отримав ліцензію на Кутзее, то знав, що запропоную книжку Роїку, бо те, як він працює із тілесністю та з хтонічністю зображення, — це те, як із усім цим працює Кутзее: із хтонічністю тексту, історією, персонажами. Все воно неймовірно резонує.

Андрієві це дуже відгукнулося. Коли ми говорили, він сказав: «Такий збіг, бо моя улюблена художниця теж із ПАР, як і Кутзее, і теж звідти поїхала, як і він». У нас трапляється дуже багато таких збігів.

Андрій відразу поринув у роботу і буквально весь Арсенал закидав мене референсами, які підходять під цю книжку. Це той запал, який мені потрібен. Мені видається, що в мене добре працює інтуїція і я знаю, що, замовляючи роботи в художника, влучаю в ціль. Але завжди залишаю йому можливість сказати «ні»: «Якщо це не твоє, скажи — і ми з тобою попрацюємо над іншою книжкою, а для цієї я знайду когось іншого». 

Не було такого, бо переважно не маю очікувань. Я підходжу до цього з позиції «здивуй мене».

Переважно якщо ми дискутуємо, то про обкладинку. Бо обкладинка — це те, що продає, а отже повинна відповідати певним запитам. Потенційний читач контактує з книжкою менше секунди, коли він бачить її на розкладці. І перше, що чіпляє читача, — це навіть не ім’я автора, а візуальний образ.

Якщо мені щось дискомфортно в ілюстраціях, ми про це говоримо з художником. Моя мета — щоб наприкінці задоволеними були абсолютно всі, хто працював над книжкою. Навіть якщо це втомливий і виснажливий процес, наприкінці має бути катарсис, щоб можна було відкинутися на спинку крісла і сказати: «Ми зробили все правильно».

Мені доводилося чути різні відгуки про різні наші книжки — про їхній візуальний супровід. Мене це не особливо зачіпає. Приємно, коли сподобалося, прикро, коли не сподобалося. Але іноді це ситуативно — обкладинка може спочатку не сподобатися, а тоді людина починає читати книжку й розуміє, що все резонує.

Наприклад, на обкладинці першого американського видання «Сирен Титана» були намальовані жінки в помаранчевих, чорних і фіолетових тонах. Коли Марія та Володимир Гавриші працювали над цією книжкою, вони сказали, що в романі Воннеґут фактично робить деконструкцію роману і збирає його наново. Вони зробили те саме з обкладинкою — розібрали перших «Сирен Титана» на кольори, а потім сполучили їх і створили щось своє. Коли це розуміти, сам погляд на обкладинку знаходить новий ракурс. У цьому процесі не може бути необдуманих і нелогічних вчинків. 

Першим від цього відступиться Саша Пес — художник, який робив для нас багато книжок. Він працює над оформленням нового Реймонда Чендлера, це детектив, і фінал у ньому дуже важливий. Саша вирішив створити обкладинку, не дочитуючи книжку до кінця, щоб не знати, чим закінчиться історія, щоб і читач не міг про це здогадатися з обкладинки. І це теж концептуальний підхід, який працює не лише з романом Чендлера, але з цілим жанром, у якому роман написано.

Не кажи так. Верстка — це передовсім про гуманність. І ми на цьому акцентуємо. Думаю, коли люди просили сфотографувати верстку, вони мали на увазі передусім колір шрифту. Ми тричі експериментували з цим. Зараз я прошу художників, щоб основний колір тексту був чорний. У «Сніданку чемпіонів» Воннеґута був синій шрифт, бо це перегукується з самим текстом. Повна назва роману українською «Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку», й англійською зворот «чорний понеділок» звучить як “blue monday” (тобто «блакитний понеділок»), тому ми зробили такий шрифт. Це було цікаве рішення, але мені почали казати, що людям в окулярах складніше зосередитися на тексті, коли він кольоровий. Після цього ми це враховуємо і робимо здебільшого темний текст.

Загалом верстка — це екстраважливо. Усе може бути зроблено добре, але якщо погано зроблена верстка, книжку не можна називати вдалою. Тому я ніколи не працюю з людьми, які не мають у цьому досвіду, а тільки з тими, у кому на 100% упевнений. Тут має значення навіть проміжок між літерами в тексті. Ти не помітиш, якщо він буде неправильний, але, коли читатимеш, око робитиме мікрорух і від цього почне боліти голова. Буває, що ти на десятій сторінці починаєш думати: «Яка погана книжка», — а це не книжка погана, а погано зроблена верстка.

Наприклад, коли ми робили «Двійника» Сарамаґу, який пише фактично суцільним полотном, зробили більшу відстань між рядками, щоб «додати повітря» всередину сторінки, щоби сторінка «пролітала». Цю книжку можна було б зробити меншою і менше витратити на поліграфію, але щільність тексту заважала б читанню.

У «Бунті речей» широкі поля — щоб читач міг зручно тримати книжку. А іноді, як у «Пастці 22» Джозефа Геллера, поля мусять бути вузькими. Бо якби ми зробили їх ширшими, книжка була би ще більшою і її важко було би тримати в руках. 

Там усередині роману є три типи тексту: листи, вирізки з газет і текст самого роману. І верстка там зроблена так, щоб допомагати це читати. Олександр Михед (письменник, зокрема автор книжки «Позивний для Йова», — Т.Г.) прочитав цей роман і написав мені: «Я ще ніколи не читав книжки, у якій би верстка аж так допомагала процесу читання». Це може злякати, коли розгортаєш її, але там усе зроблено в такий спосіб, що ти вже на верстці відчуваєш, як Воннеґут робить перехід на інший тип тексту, і, відповідно, по-іншому ти його і сприймаєш. Це теж така гра із читачем.

У нас не було рішень, про які б ми шкодували. Може, це трохи самовпевнено, проте чесно. Як читач я дуже не люблю обтертих кутиків. Це для мене як виделкою по склу. Художникам, які працювали над цією книжкою, Володимиру і Марії Гавришам, я прочитав годинну лекцію, чому для мене це важливо. Але після цього вони вибудували цілий концепт довкола того, що книжка має обтиратися. Я довго з цього сміявся. Вони пояснювали це тим, що Воннеґут — дуже утилітарний письменник. Він про те, щоб залишати книжку в метро, у громадському транспорті, щоб її прочитала інша людина, бо Воннеґут — він узагалі для всіх. Він простий, мінімалістичний, у нього «телеграфний стиль», це стиль відправляння повідомлень іншим людям, яким ти конче хочеш про щось повідомити.

Коли досвіди твого читання накладаються на саму книжку — це дуже цікаво. Прочитав раз — затерлася. Прочитав двічі — затерлася сильніше. Прочитав хтось інший — вона затерлася ще більше. І з кожним разом ти бачиш по книжці, скільки разів вона прочитана. Це була цікава ідея.

Так, це правда. Лише найближчим людям. Причина цього — колекціонерська пристрасть. Книжки в моїй бібліотеці для мене не лише книжки, а й обʼєкти колекціонування.

Я почав збирати бібліотеку в 17 років, вона з того часу оновилася на 90%. У ній постійно плюс-мінус однакова кількість книжок — приблизно 900. Це дуже осяжна цифра, і це теж форма гри. Коли я розумію, що місця немає, починаю обирати, з чим готовий попрощатися.

У мене біля Франківська є будинок, туди я відвожу частину книжок, до яких можу ще повернутися. Якусь кількість дарую бібліотекам. Це передовсім така чесність із собою — я розумію, що часу обмежено і прочитати все я не зможу, тому те, що стало для мене неактуальним, віддаю.

Наприклад, я перестав читати російською у 2008 році. Я вже тоді писав, а для письменника важливо постійно працювати зі своєю мовою як читач: це найкращий спосіб поповнювати словниковий запас і формувати стиль. Коли ти хочеш бути українським письменником, то маєш працювати як читач з українськомовними текстами.

Я почав позбуватися російських книжок поступово. До 2022 року в моїй бібліотеці залишалися лише книжки, до яких я мав дитячий сентимент — їх мені купували батьки в дитинстві за радянських часів. У 2022 році я зробив те, що назвав «остаточним вирішенням російського питання в моїй бібліотеці». Позбувся всього, що лишалося російською.

Так, але я небагато читаю, хоч і постійно. Раніше не бувало дня, коли б я не читав. Зрештою, це й досі здебільшого так. Але я дуже повільний читач. Для мене книжка — це довго. Я можу перечитувати одну сторінку по кілька разів, бо найбільшу насолоду отримую не від сюжету, а від стилю автора, і якщо мені подобається, як це зроблено, я хочу ще раз це пережити. Таким чином я читаю приблизно 30-40 книжок на рік, причому приблизно половина з них — це перечитування. А купую справді в 5 разів більше — не тільки для себе, а й на подарунки різним людям: мені здається, що я знаю, що кому може підійти. Навіть на цьому Арсеналі було багато випадків, коли люди казали: «На минулому Арсеналі ви мені порадили книжку, і це було супер, порадьте ще щось».

Мені подобається вцілювати близьким людям у певний життєвий період, і даруючи, я часто кажу: «Це для тебе саме зараз, прочитай». Іноді це буває на рівні магії, дружнього чару. 

Анітрохи. Читання допомогло мені пережити початок повномасштабної. Я пам’ятаю всі книжки, які прочитав у перші тижні після 24 лютого, і запам’яталися вони мені сильніше, ніж усе інше, що я читав перед тим. Книжка була моїм самонавіюваним спокоєм: я читаю — значить, усе буде добре. Якщо я в цих умовах можу дозволити собі розгорнути книжку і почитати, то це ще не кінець світу. А в той момент усе було схоже на кінець світу. Не знаю, як би зі мною було емоційно, якби не книжки у перші тижні повномасштабної. Тоді я прочитав «Троє в одному човні, якщо не рахувати собаки». Це одна з найдобріших історій, які мені випадало читати. Читання цієї повісті давало можливість заземлення, можливість спати і зберегти сили, щоби включитися.

Я не активний користувач соцмереж. Мені там нецікаво, до того ж я не маю потреби ділитися щоденним і побутовим. Для мене соцмережі — це інструмент, щоб розказати, що відбувається у «Вавилонській бібліотеці», і в такий спосіб якось заохочувати до читання книжок.

Тому соцмережі мене не відволікають. Складніше, коли багато роботи. Раніше я починав ранок із години читання, а за теперішньої кількості проєктів щоранку пірнаю у справи, у те, що мені сьогодні потрібно зробити. Тому читання відкладаю на другу половину дня. 

Я завжди читаю для відпочинку. І коли читаю «складну» літературу – то передовсім відпочиваю. Зараз я перечитую «Євангеліє від Ісуса Христа» Жузе Сарамаґу. Для мене провалитися в цей текст — це неймовірна розрада. Читання Сарамаґу — це ніби плисти річкою за течією, яка буквально несе тебе. Коли вперше розгортаєш книжку Сарамаґу, то не розумієш, як цей блок без абзаців із зашитими в нього діалогами може захопити, але він це робить щоразу.

Але я розумію, що ти маєш на увазі. У мене є читацьке guilty pleasure. Воно присутнє не для відпочинку, це радше як щось таке, що тягнеться зі мною з юності. Моя пристрасть як читача починалася із наукової фантастики, і я її досі дуже люблю. Особливість цього жанру в тому, що наукові фантасти часто нехтували стилістикою. Більшість наукових фантастів американської «золотої доби» — погані стилісти. Філіп Дік, Артур Кларк, Айзек Азімов — це неможливо читати з точки зору насолоди текстом. Це категорія ідей. Але як вони працювали з ідеями — це феноменально!

Мене тішить, що зараз у науковій фантастиці з’являються автори, які дивовижно працюють зі стилістикою — Вільям Ґібсон, Пітер Воттс. Блискучим був Рей Бредбері, хоча, зрештою, він був не фантастом, як і Воннеґут. Вони використовували фантастику як метафору, щоб говорити про те, на чому їм залежало і що найдужче боліло. 

Але я інколи їх читаю. Наприклад, недавно перечитував Роберта Шеклі. Він поганий стиліст, який має колосальну кількість геніальних ідей. 

Іноді мені шкода часу на щось невідоме, думаю: «Краще перечитаю улюблене». Улюблене точно принесе насолоду. Чи подарує насолоду нова книжка – невідомо. Я давно змирився, що не прочитаю всього. Це перше визнання, яке треба зробити. Те, що ми робимо як читачі, — шукаємо книжки, до яких захочемо повертатися. Бо повернення в текст — це повернення до чогось добре знаного. Я тобі казав, що читаю книжку передовсім не через фінал, а через те, як вона зроблена, через стиль. Коли зроблена блискуче, то й вражатиме щоразу, навіть коли ти вже знаєш фінал. І скоріше за все, кожного наступного разу ще й бачитимеш щось нове.

Я собі уявляю, що з якогось віку, якщо мені випаде прожити довге життя, я взагалі перестану читати нові книжки, а буду лише безкінечно перечитувати улюблене. Зараз це десь 50 на 50. Я свідомий, що не зможу прочитати все вартісне. Але знаєш, колись один приятель мені сказав: «Хотіти все — це жадібність. Жадібність — це не дуже добре. Змирися з тим, що ти все не отримаєш». Я змирився. Наприклад, літо — це мій період перечитування улюблених письменників. Після Сарамаґу перечитаю «Кохання в час холери» Маркеса, яким тотально захоплююсь і якого обожнюю. Далі – Андруховича, за ним Борхеса, Чендлера.

Тих, хто постійно працює у видавництві, зараз троє, але в нас багато завдань на аутсорсі. Я вболіваю за те, щоб не розширюватись. Мені подобається ця камерність. Я знаю, що масштабування призводить до компромісів, на які мені б не хотілося йти. І ми всі абсолютно задоволені тим, як це виглядає зараз.

Мені подобається, коли читачі кажуть: «У мене є всі ваші книжки». Це передовсім про довіру, і це означає, що ми жодного разу не промахнулися. Але ця фраза уможливлена тим, що ми видаємо не так багато. Уяви, що хтось так говорить Мар’яні Савці з «Видавництва Старого Лева». Після цих слів вона мала б уявити безмірний ангар, як той, у якому зберігався літак «Мрія»: десь стільки треба, щоби вмістити весь асортимент «ВСЛ». А для «Вавилонської бібліотеки» достатньо полички-двох. І це добре.

Я так чи інакше беру участь у всіх етапах роботи над книжкою, переглядаю кожен переклад перед тим, як він іде в друк. Тоді переглядаю макет. Комунікую з перекладачем, художником, редактором, коректором, друкарнею. Це досить кропітка робота.

Збільшення кількості проєктів означатиме перетворення на серійність. Натомість я сподіваюся, що в нас буде збільшуватися кількість читачів і зростатимуть наклади. І це нам дозволятиме краще платити нашим перекладачам і решті команди, не збільшуючи кількість книжок. Мені здається, що всі вони так колосально роблять свою роботу, що заслуговують усіх грошей світу.

В Україні зараз з’явилося багато перекладів, але все одно роботи ще непочатий край. У 2014-му видавництва пішли в класику і програмні тексти. А зараз розпорошуються на бестселери The New York Times, які, можливо, матимуть літературну цінність через років 30, а можливо, не матимуть ніколи. А по-справжньому нам бракує корпусу найважливіших текстів — наприклад, «Видавництво Старого Лева» зробило неймовірну роботу, видавши великий корпус текстів Кадзуо Ішіґуро, Гемінґвея, «Темпора» – Токарчук. Вони просто повинні бути українською, це нобелівські лавреати. У нас кожен нобеліат повинен бути виданий повним корпусом творів. Якщо ми хочемо бути європейським гравцем, то для цього не тільки ми повинні пропонувати свою літературу на експорт, а вся їхня базова література повинна бути тут перекладена українською.

Перекладачка Інна Білоножко якось була в Румунії і прислала мені фотографію полички з книгарні, де весь Сарамаґу перекладений румунською. Румунів 19 мільйонів, це вполовину менша країна, ніж ми були до 24 лютого. А у нас Сарамаґу перекладено навіть не половину корпусу. Так не може бути. Звичайно, тепер ми розуміємо, що причина в росіянах, які заполоняли наш ринок російськими книжками. Принаймні добре, що врешті прийшло це осяяння. Але тепер над цим потрібно працювати.

Я впевнений, що читання допомагає. Співчуття — це прекрасно. Коли ми емпатуємо — у цей момент ми найпрекрасніші істоти у Всесвіті. Бо розуміння іншого — це неймовірна здатність. Це спрощує життя. Зрештою, коли книжок у світі було менше, воєн було більше.

Література, яку ми видаємо у «Вавилонській бібліотеці», мені здається, приносить усвідомлення того, що світ недосконалий і найчастіше це неможливо змінити. Але вчить, що треба пробувати. Це дає таке відчуття покори, у найкращому значенні цього слова. Так, світ такий, ми працюємо над тим, щоби зробити його кращим, але ми готові до того, що це може бути складно  або й неможливо, та все одно не покладатимемо зусиль

Ця ідея маштабується і на книжки. Думаю, вони і створюють цей супербаланс у нашому житті: коли потрібно — заспокоюють, в інших випадках і за іншої необхідності — хвилюють. 

Я знаю, що весь спокій і рівновага всередині мене — від книжок. Вони показують щось таке, що дає мені колосальне відчуття умиротворення в цій довколишній турбулентності. Якщо їх усвідомлено читати, то книжки роблять із людиною саме це.