Белетризоване фуете, або балет «Елегія воєнного часу»

Зазвичай я максимально уникаю своєї авторської присутності у статтях чи рецензіях, однак цей текст став винятком, оскільки мені пощастило опинитися у великій оксамитовій залі Національної опери України і побачити народження нового балету про нас сьогоднішніх — «Елегії воєнного часу». І від цього видовища серце пішло в п’яти… 

Спектакль — це рефлексія митця на трагічні події повномасштабного вторгнення. Прем’єра балету відбулась 22 і 23 червня 2024 року. Втілив цей проєкт всесвітньо відомий балетмейстер Олексій Ратманський — американський хореограф українського походження, заслужений артист України. 

Це вельми символічно, якщо провести паралель з українцями. У часи найскладніших випробувань усі ролі в нас головні, всі рівні, бо мають значення тільки взаємопідтримка, взаємоборотьба, взаємонадія. 

«Елегія…» має чітку структуру — це одноактна вистава з чотирьох частин, різних за характером та емоційним посилом, що дає можливість прожити цілий спектр відчуттів усього лиш за пів години. У першій і четвертій частинах балету звучить музика відомого українського композитора Валентина Сильвестрова. А в сценографії використано роботи наших знаних живописців — Матвія Вайсберга та Марії Примаченко.

Крізь темряву прорізається тривожне тваринне передчуття. Через тло на сцені проходить горизонтальна червона лінія, над якою поза простором і часом висять частини оголеної жіночої статуї. Безрука фігура ніби поділена навпіл. Цівки білої фарби на червоній лінії разом ніби створюють малюнок серцебиття кожного з нас, хто в саспенсі затамував подих на початку повномасштабного вторгнення. Полотно Матвія Вайсберга і музика Валентина Сильвестрова наснажують драматизмом і напівпрозорою меланхолією. Танцівники, вбрані у темне, нагадують чорних лебедів, що спочатку безсило лежать одне на одному, а потім тягнуться вгору, намагаючись злетіли. Вони — неначе вилиті із землі, споріднені з кожною її грудкою. Живий ланцюг із тіл — це уособлення української міцності. На сцені немає антагоніста, однак у повітрі є відчуття, що він усюди. Всюди пахне війною…

У другій чоловічій частині яскрава зелень на екрані приносить із собою коломийкові, народні мотиви. З’являється піднесене відчуття, приправлене завзятістю. На сцену випурхують енергійні хлопці в білих сорочках і червоних поясах. Вони стрибають одне через одного, грають м’язами, жартують. Глядача з головою накриває шал азарту і грайливості.

Коли весь страх ми скеровували в насмішку над ворогом і нашу стійкість. А тим часом танцівники на сцені відтворюють єдину рухливу конструкцію — «Колесо життя», і я бачу символ цього єднання, нашу силу.

Синя барва на картині в глибині сцени — перехід до жіночої варіації. Дівочі сміливі батмани сповнені жвавих, палких порухів. Неможливо не пританцьовувати, дивлячись на те, як барвисті махаонисті спідниці танцівниць розлітаються в завзятих фуете. У цьому поєднанні хореографії, музики, сценографії й енергії прим з’являється відчуття надзвичайно сродне нашій українській натурі, вивільняється тваринна енергія, що сягає коренів прадідів. Танцівниці легко стрибають, наче кізоньки, на тлі примаченківського буйноцвіття, а з вуст мені так і просяться найбільш милозвучні і найбільш питомі українські слова: ружа, ясочка, витребеньки, блаватний…

В останній частині відчутний катарсис. Це очищення, світла тиша після дощу. Оркестр знову грає Валентина Сильвестрова. Пахне петрикором… На тлі небо в сірому, горіховому й зеленому відтінках. Колір неба, що плаче, колір берців і пікселів. Приглушені звуки і відчуття. Усі танцівники поєднуються в толоці, тобто вони гуртуються на лівому боці сцени. Відчувається втома, але водночас і віра в перемогу. Після виснажливої боротьби всі лежать долілиць, простягнувши руку до Ніки Олімпійської — тієї розбитої статуї в першій частині. Тільки тепер вона ціла і гордо стоїть на повен зріст. Червоної лінії немає. Зрештою всі танцівники дають імпульс одній танцівниці і допомагають їй піднятися. Вона встає і, наче стійкий олов’яний солдатик, лишається на одній нозі. Це віра в те, що українці вистоять у цій боротьбі.

Я не вірю у випадковість подій і людей. Історія створення «Елегії воєнного часу» — чудовий приклад. Я дізналась про цей проєкт Олексія Ратманського майже випадково, коли потрапила на зйомки документального фільму про український балет для французького телебачення. Тому я, наче маленький оперний янгол, підглядала за репетиціями, пурхала залаштунковими катакомбами, спілкувалася з танцівниками й причетними до створення вистави. 

В «Елегії воєнного часу» червоною ниткою дуже органічно і магічно переплелись різні міста (Мюнхен, Амстердам, Київ, Маріуполь), імена (Валентин Сильвестров, Олексій Ратманський, Матвій Вайсберг, Марія Примаченко) та види мистецтва (балет, музика, живопис). Поєднання місць, людей, медіумів — саме та червона нитка, що на дві частини ділить картину з розбитою статуєю.

До речі, автор цієї багряної нитки й картин у першій частині та четвертій — Матвій Вайсберг, один з найвідоміших українських художників, автор майданної серії картин «Стіна» й графічної серії «Дорожній щоденник». З паном Матвієм я познайомилася на прем’єрі «Елегії», коли краєм вуха почула, що переді мною в залі сидить автор полотен у виставі, якому не дозволяють фотографувати сцену. Згодом художник розповів мені про свою участь у проєкті й картини, задіяні в балеті. На початку повномасштабного вторгнення він виїхав за кордон, де й зустрівся з Олексієм Ратманським: «У Мюнхені я, такий ніби напівбожевільний, бачив тільки українські прапори на будинках. Один із цих прапорів на Мюнхенській опері сфотографував і виклав в інтернет. Буквально через п’ять хвилин мені написав Олексій: “Ти де?”. Кажу: “Я в Мюнхені”. Пише: “Ти ззовні фотографуєш, а я тут даю репетицію”».

Перш ніж познайомитись із Матвієм Вайсбергом, я подивилася «Елегію…» тричі і кожного разу намагалася збагнути природу й символізм розбитої статуї на картинах. Живописець розповів, що Олексій попрохав, аби він намалював богиню перемоги — Ніку. І художник погодився: «Я намалював йому навіть дві: одна — та, що Самофракійська в Луврі, а друга — Ніка Олімпійська, вона ж Ніка Пеонія. Мені здалося, що ця Ніка Пеонія більш напружена. А звідки взагалі взялася ця тема з античними статуями?

Під час перегляду балету в мене виникали алюзії на античні статуї, однак я не сподівалася, що цей образ має конкретного прототипа і що вона так тісно пов’язана з відчуттям війни.

Те, що зараз «Елегію…» поставили в Києві, художник називає «анабазисом», тобто тим, що греки називали поверненням. А ще пан Вайсберг згадував, що захоплюється музикою Валентина Сильвестрова, твори якого можна почути в першій і четвертій частинах балету у виконанні оркестру.

Після успішної прем’єри «Елегії» в напівтемряві безлюдної зали вдалося почути Сергія Голубничого — диригента Національної опери й безпосередньо нового балету: «Перший та останній фрагмент — це твір нашого видатного українського композитора Валентина Сильвестрова. Твір називається “Постлюдія” для фортепіано та камерного оркестру. Друга і третя частини — це старі сільські українські танці». Мені видалося цікавим, що дві середні частини в балеті танцювали під фонограму, оскільки це давні мелодії — полька і коломийка, які оркестру важко було б зіграти. Пан Сергій переконаний, що «метамузика» Сильвестрова надзвичайно тонко накладена на хореографічну канву: «Дуже цікаво, наскільки пластика і хореографія поєднані з музикою Сильвестрова. Всі подихи, всі затихання і потім поява якоїсь нової думки, свіжої ноти або акорду. Він стихає, а на тлі цього стишення знову прокидається нове життя».

Шлях створення «Елегії воєнного часу» був, справді, непростим. Танцівники розповіли, що вони їздили в Амстердам, де лише за п’ять днів опрацювали хореографію з Олексієм Ратманським. Далі було ще дві репетиції з балетмейстером по скайпу й багато самостійної роботи — і ось уже прем’єра в Києві.

В «Елегії» беруть участь чотири пари провідних танцівників і танцівниць: Микита Сухоруков — Анастасія Шевченко, Сергій Кривоконь — Наталія Мацак, Ярослав Ткачук — Тетяна Льозова, Євген Логвиненко — Ольга Голиця. Усі вони радіють, що нарешті глядач може побачити балет у Києві, хоча кожен визнає: було нелегко працювати у виснажливому темпі. Не обійшлося й без форс-мажорів: через травму прем’єра Яна Вані, який репетирував свою партію в Амстердамі, на етапі підготовки в Києві довелося замінити його танцівником Євгеном Логвиненком. Як поділилися артисти, складність у підготовці та реалізації такого проєкту полягає і в тому, що артисти беруть участь у багатьох інших балетах, тож важко було поєднувати партії в різних виставах та паралельно працювати над прем’єрою.

Я бачила, як за лічені дні до прем’єри артисти й костюмери готували костюми, звіряючи тканини й кольори елементів одягу з європейськими зразками, над якими працював Моріц Юнге. Цікаво, що барвисті спідниці прим створювали шляхом накладання чорного сатину на синьо-жовту тканину. У цьому поєднанні виникли різні відтінки жовтогарячого, медвяного й волошкового. А потім я бачила, як спритно танцівники переодягали ці костюми за кулісами, щоб устигнути перейти до наступної частини динамічної вистави.

Повноцінна репетиція оркестру також відбулась лише за кілька днів до прем’єри. У підготовчій круговерті за максимально короткі терміни, серед репетиційних залів із великими дзеркалами, стертими пуантами, налаштуванням десятків камер та софітів, потроху «Елегія» набувала конкретних обрисів, як і статуя Ніки Пеонії. Потроху танцівники віднаходили сенс своїх па і батманів, все більше починали усвідомлювати, що вони мають сказати зі сцени. І я разом із ними після пунктирного намацування в порожній залі опинилася серед натовпу захоплених глядачів з їхніми оплесками.

Прима-балерина Національної опери України Наталія Мацак тішиться появі балету Ратманського на нашій сцені: «Дуже багато колективів й артистів високого рівня працюють із цим хореографом. Він наш артист, наш хореограф, який народився, навчався і сформувався як професійна особистість тут. Я вважаю, це велике досягнення, що нарешті хореографію Ратманського демонструватимуть — саме в такий тяжкий час — на сцені Національної опери». 

Наталія посвячує в тонкощі підготовчого процесу: «Коли ми спілкувалися з Ратманським на репетиціях, він сказав таку фразу:

Cузір’я відомих творців навколо «Елегії» пов’язане ще з двома балетними прем’єрами, які представили також 22 і 23 червня у стінах Національної опери. Це одноактні постановки відомих сучасних балетмейстерів — «Весна і осінь» Джона Ноймаєра та «П’ять танго» Ганса ван Манена. «Весна і осінь» — ніжний, лаконічно-меланхолійний балет, натхненний контрастністю природних явищ, таких як народження перших бруньок чи опадання зів’ялого листя. А «П’ять танго» — це неприборкана пристрасть червоно-чорного, жіночого й чоловічого начал. Задля підготовки першого балету з танцівниками працював асистент Джона Ноймаєра — Олександр Рябко. А ідея поставити «П’ять танго» належить Олександру Жембровському — асистенту Ганса ван Манена. До слова, кожну з цих вистав показують у диптиху з «Елегією».

Закордонна аудиторія, серед якої багато українських емігрантів та біженців, зможе побачити цей балет на екрані. Вже восени на французьких і німецьких телеканалах покажуть документальний фільм про «Елегію воєнного часу», над яким працював французький режисер Бертран Норман та український продюсер Орест Борко. 

А тим, хто має змогу відвідати прем’єру «Елегії…» в Національній опері України, можу тільки позаздрити. Можливо, коли опустять завісу, підкупольні янголи запам’ятають ваші сльози, як і мої…