У прокат виходить фільм «Кріпачка»: що кажуть українські кінокритики про стрічку

авторка Анна Колібаба - 11.07.2024 в Кіно

З 11 липня в українському прокаті стартує фільм «Кріпачка» від творців мальованої анімації «З любов’ю, Вінсент», що побачила світ у 2017 році. Режисерами тоді стали Доротея Кобєлєва та Г’ю Велчман. 

Стрічка «Кріпачка» (англ. The Peasants) створена за мотивами роману польського письменника Владислава Реймонта «Селяни» й оповідає про молоду дівчину Ягну, яка намагається проторувати власну стежку до щастя попри несприятливі для цього умови.

Що очікувати від стрічки та що про неї кажуть українські кінокритики — підготували добірку відгуків про прем’єрний фільм.

На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 59% «свіжості» на основі 64 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на 10 липня — 7,7 з 10. 

Ігор Кромф, кінокритик:

«В основі “Кріпачки” — досить реалістичний роман Реймонта про життя в польському селі Ліпці (відомі також як Ліпці-Реймонтовські — ред.). Через мелодраматичну лінію нерівного шлюбу розгортається ціла трагедія, що показує проблеми соціального устрою тодішньої Польщі, який мало чим відрізнявся від будь-якої сусідньої країни. 

Сценарій загалом мало змінює простий та в чомусь прісний сюжет про бідну юнку, яку видали без любові заміж за багатого вдівця. Тому слідкувати за цим не те щоб надто цікаво. 

Отримує зауваги й українська адаптація назви — головна героїня ніяка не кріпачка, і ніякого кріпацтва у тій Польщі вже й близько не було. Очевидно, що зроблено це для перегуку з серіалом “Кріпосна”, однак такий перегук, м’яко кажучи, некоректний, адже кріпацтво — це соціальний стан зі своїми особливостями існування, які зокрема стосувалися шлюбу.

Однак пропрацьованість графіки справді вражає. Дорота та Г’ю Велчмани дебютували зі своїм неймовірним анімаційним стилем малюнку олійними фарбами про Вінсента Ван Гога ще у 2017 році. Анімація дійсно залишається на висоті. 

Роман Реймонта побудований на чотирьох частинах, які відповідають чотирьом порам року у Липцях. Велика команда аніматорів під началом Велчманів створює неймовірної краси краєвиди, за якими хочеться спостерігати». 

Загалом «Кріпачка» — естетично довершена стрічка з новаторською та трудоємкою анімацією; щоправда, як на 2024 рік її сюжет видається вже простим та в чомусь навіть телевізійним.

Юрій Самусенко, кінокритик:

«Мені здається, що це стовідсотково глядацький гіт саме через сюжетну складову. Тому що це історія про село, про класову нерівність, про те, що насправді близьке українцям. Сюжет фільму зрозумілий усім, бо класова нерівність існує, існувала і завжди існуватиме. 

Класно, що це розповсюджена та по-простому розказана історія Ромео і Джульєтти, на яку нашаровано багато сюжетних ліній, що розкриваються поступово через інших персонажів.

Додає цікавості техніка мальованої анімації, яку використовували у фільмі “З любов’ю, Вінсент”. Мені здається, що з розвитком технологій ця техніка все більше нагадує роботу штучного інтелекту. Тим не менш, це насправді може зафіксувати погляд глядача і зосередити цей погляд на сюжеті.

кадр з фільму "Кріпачка" 2024

Але, з іншого боку, це і негативно впливає на фільм, адже такий прийом у двогодинному кіно може швидко набриднути. До того ж, якщо глядач бачив “З любов’ю, Вінсент”, то нічого нового він для себе не відкриє з погляду розвитку техніки. А це те, на чому будується піар-кампанія фільму “Кріпачка”».

Дмитро Десятерик, театральний та кінокритик:

«Дорота і Г’ю витворюють гідний візуальний аналог барвистому реалізму Реймонта; що важливіше, їм удається, хай не без присмаку мелодрами, відобразити трагічну суперечність між образами та оповіддю. Світ Ліпців заворожливо красивий. Якщо “З любов’ю, Вінсент” часто виглядав як статична ілюстрація, то в “Кріпачці” автори  добилися шаленої динаміки форм і кольорів — аж до ефекту суб’єктивної камери (ракурс зйомки, коли камера показує те, що бачить персонаж, — ред.). Хвилі трав, що котяться за вітром, зграї птахів, які ширяють у небі, феєрверк танців, де розгойдуються і кружляють вихори суконь, — у фільмі безліч моментів, якими просто милуєшся, забуваючи про сюжет.

Проте анімація може піти далі там, де чисто акторське кіно зупиниться

Наскільки мальовничі образи природи та сцени сільського життя — настільки потворними виглядають моменти загального здичавіння й нетерпимості. Наче обличчя прокаженого виривається з-під розкішної маски.

Ось він, народ, зі своїми звичаями і звичками у всій красі. Селяни, ладні продати власну рідню й калічити беззахисних за чужі або видумані кривди. У прикінцевих епізодах пригадується безжальний “Догвіль”  Ларса фон Трієра — з тією лише різницею, що в Ягни немає напохваті армії озброєних горлорізів, що вчинили б акт справедливості».

Алекс Малишенко, програмний директор кінофестивалю глядацького кіно «Миколайчук OPEN»:

«Для мене “Кріпачка” — це приклад того, як мала би бути екранізована й осучаснена українська класична література. Тут розповідається знайома нам історія жінки, драма якої сталася через стереотипи суспільства, де вона існувала, власну красу та класову нерівність. Легко відсторонитися й уявити твір Панаса Мирного чи менш дотепну версію “Наталки Полтавки”.

кадр з фільму "Кріпачка" (2024)

Окрім міцно зібраної історії, що вдало рухається емоційними гірками, тут втілено цікавий формальний експеримент. Автор_ки намагаються через олійний малюнок, що відсилає до живопису XIX–XX століття (зокрема це нагадує творчість мистецького руху «Молода Польща», що діяв у цей період), передати дух того часу та закрутити у вирі експресивних мазків. Цей прийом нібито все ускладнює, але, будемо відвертими, як іще тягатися з “Бріджертонами” чи дорогими екранізаціями “Трьох мушкетерів”?»

авторка
Анна Колібаба

Поезія цвинтарів

авторка Юлія Колісник - 11.07.2024 в Есеї

Поезіє — моя жорстока ноше,
Час визначатиме твоє буття…

Василь Швець, Байкове кладовище

Минає третій рік, відколи я блукаю цвинтарями не лише як фланерка, а як і дослідниця, насамперед — намогильних написів. Ідея, що народилася на цвинтарі в день Різдва, невдовзі переросла у магістерську роботу в українському університеті, а відтак я зненацька опинилася в Німеччині, де вже рік працюю над докторською дисертацією на ту ж саму макабричну тему. І весь цей час я міркую, що воно власне таке — епітафія — і з якого боку до нього підступитися, якщо розглядати це явище поза прямим утилітарним призначенням. Як науковиця-філологиня, я виснувала, що епітафія — це мовленнєвий жанр, основою комунікативного змісту якого є вшанування пам’яті померлого в експресивній лаконічній формі, здебільшого зафіксованій у вигляді надгробного напису. Але як нуарна душа, залюблена у книжки та кладовища, я скажу, що епітафія — це радше посмертна візитівка, обронена десь між сторінками та могильними плитами. 

Позаяк назва цього есею обіцяє поезію, можна припустити, що всяка епітафія веде нас зі цвинтаря до літератури. Проте це не зовсім так, ба навіть зовсім не так! Є ж бо епітафії, що живуть собі цілком позалітературно й дуже утилітарно; є епітафії-епіграми (сатиричні послання уявним мерцям), що ніколи й не мислилися як написи для надгробків, і знайти їх можна тільки у книжках; а є такі — як саме мистецтво — витончені й загадкові, що ніхто й не подумав би про них як про «посмертну візитівку», аж поки не стрів би рядками на граніті. Й от усі вони водночас можуть бути віршованими, але не всі в такім разі будуть поетичними. У цьому й колізія жанру, який я спробувала навіть класифікувати. Однак приборкати епітафії науковими методами не так просто, і далі на прикладах із моєї колекції спробуємо розібратися чому.

Етичний дисклеймер

Говорити про культурологічні аспекти смерті, коли твій Дім живе у ненастанному траурі війни, видається диким, недоречним, ба навіть цинічним. І я поважаю тих, кому це неприйнятно, бо надто болить. Мене тим часом смерть завжди цікавила як фатальна сила, що її неможливо здолати, але можна навчитися приймати з гідністю і красою. Тут мені йдеться насамперед про культуру пам’яті та поховальну культуру. Обидві вони ще дуже слабо розвинені в Україні, хоч і мають за ґрунт потужну традицію. Наша ритуальна сфера взагалі застрягла на маргінесах естетики, а про цвинтарну культуру навіть не чули — тим-то і створення Національного військового меморіального кладовища дається з такими чварами й купою перешкод. Бракує культури. Тож моє дослідження — моя спроба внести лепту в її розвій. Не вважте за цинізм.

І перш ніж перейти до прикладів, варто порушити ще таке питання: наскільки етично колекціонувати епітафії, тим паче з винесенням їх у публічну площину? Це не дає мені спокою, відколи я зробила перший знімок надгробка… З одного боку, це порушує приватність померлого. З іншого — кладовища зараховують до громадських місць, відповідно, й усі викарбувані на могилах дані є публічними за замовчанням, тож і шанобливе їх використання нікому не зашкодить. Упевнености додає і той факт, що спільнота тафофілів (любителів цвинтарів) у світі — достатньо велика. Більшість цих людей — і я не виняток — мають свої, скажімо так, цвинтарні галереї у соцмережах, де публікують фотографії надгробків з усіма персональними даними померлих.

Отож, моє резюме таке: якщо досі це специфічне заняття не викликало засторог із боку правників — значить, нічого крамольного в цьому немає. До того ж для себе персонально я виробила правило: у публічну площину (а це статті, конференції, публікації в соцмережах) я виношу епітафії з іменем і датами лише в тому разі, якщо померла/-ий були за життя знаменитостями. 

Умовно: чому б я приховувала, що ось така-от прекрасна епітафія викарбувана на могилі Василя Стуса чи Івана Миколайчука?

Особливо прискіпливі можуть порушити ще й питання авторського права — і тут я з усмішкою побажаю їм успіху! Адже адресантами епітафій, як показує практика, може бути хто завгодно: від самого покійника до аґента похоронного бюро…

Епітафія в літературі

Як правило, авторів цитат, що стали епітафіями, доводиться просто вгадувати. І добре, коли це хтось із видатних, чиї вірші у всіх на вустах, — інакше адресант залишається невідомим. Тут, наприклад, бачимо рядки Богдана-Ігоря Антонича, про що близькі померлих (це гробівець однієї родини на Личаківському цвинтарі у Львові) не забули зазначити — та це, на жаль, виняток.

Крізь сірий шовк — безбарв’я сіре
червоне золото тюльпанів.
Цвісти, горіти й проминати,
лишати все, йдучи в незнане!
/Б-І., А/

(Тут і далі збережено оригінальні правопис та оформлення епітафій з надгробків).

Нині нам ідеться про епітафії поетичні, що викликає зовсім різні рядки в уяві графомана та генія. Коли я говорю про істинно поетичну епітафію, то маю на увазі, приміром, таку, як наведено вище. Якщо ж запитати про поетичні епітафії літературознавця або відповідну енциклопедію, то відповідь приведе нас аж ніяк не на цвинтарі, а в поетичні збірки доби бароко. Саме в цей період так звана літературна епітафія розквітає як жанр і в Україні, й повсюди в Європі. Жанр цей більше схилявся до нещадного висміювання земного життя, ніж до шанобливого оспівування померлих, — така вже була мода. Власне, стиль барокових епітафій цілком лягав у популярну тоді концепцію theatrum mundi — себто великого театру світу. Кожен герой таких епітафій — актор театру життя, а заразом і мандрівник, що незалежно від свого шляху прибуває до кінцевої зупинки — смерті.

Хрестоматійне втілення концепції theatrum mundi бачимо у збірці Poetische Grabschriften. Mit zehn Radierungen von Christoph Meckel (Insel Verlag Frankfurt am Main 1987) («Поетичні епітафії. З десятьма офортами Крістофа Мекеля» (Insel Verlag, Франкфурт-на-Майні, 1987)).

збірка епітафій Poetische Grabschriften. Mit zehn Radierungen von Christoph Meckel

Цю книжечку мені пощастило знайти в німецькій антикварній крамничці. Назва її спочатку дала кволу надію, що хтось, як і я, збирав та аналізував справжні епітафії, — та натомість книжечка виявилася збіркою барокових літературних (псевдо)епітафій. Виникає запитання: кому вони присвячені? Це найрізноманітніші актори життя: Адам та Єва, Алхімік, Голіаф, Соломон, Сенека, Клеопатра, Цицерон, Колумб, Адвокат, Єврей, Самогубець, Раб, Солдат, Студент, Друкар та багато інших збірних образів і цілком конкретних історичних персоналій. Дивовижно, що епітафії ці належать перу багатьох різних авторів, але напрочуд добре компонуються у збірку. Треба зазначити, усі видатні поети доби бароко писали такі поетичні епітафії-епіграми, серед них — Мартін Опіц, Андреас Ґріфіус, Пауль Флемінґ, Даніель Каспер фон Логенштайн та інші. Найпопулярнішою тогочасною збіркою була Spanneuer Grabschriften (1677) не встановленого досі автора під псевдонімом Corydon. Він і є автором більшости епітафій у цій антикварній книжечці. Ось деякі з них у моєму вільному перекладі:

Епітафія друкаря

Епітафія друкаря

Бідність пригнічувала мене
В моєму книгодрукуванні.
Хоча я дуже добре знав, що повинен був Присвятити себе мистецтву.
А хто зажадає побачити мій відбиток,
той може піти звідси до дітей моїх.

Епітафія шляхтича

Епітафія шляхтича

Як заведено у нинішньому світі,
Тут лежить шляхтич,
Який все, що називається шляхетним,
Робив бездоганно.
Він блудив, лудоманив, пив,
Позичав багато і повсюдно,
І нікому нічого не платив.
Така-от історія його життя

Епітафія кожної людини

Епітафія кожної людини

Друже! Що ти читаєш тут про мене,
Про інших часто й я читав.
Це прочитають і про тебе,
Де ти є, також я бував.

В українському вимірі неоціненними є латиномовні барокові поетики (трактати з теорії віршування), де ґрунтовно викладено теорію епітафії як жанру — до того ж не лише літературного, а й мовленнєвого, тобто практично застосовуваного. Унікальні розвідки Віталія Маслюка та Ольги Циганок — чи не єдиних в Україні дослідників епітафій — відсилають до творів видатного науковця й богослова доби бароко Теофана Прокоповича, зокрема De arte poetica («Про поетичне мистецтво»), написаній для студентів Києво-Могилянської академії ще в 1705 році. У ній подається визначення епітафії як різновиду епіграми з безліччю прикладів та поясненням типової для епітафії структури.

До речі, цікавий факт: на фото ви бачите обкладинку цієї праці, яку зараз можна знайти в електронному форматі лише в московському виданні 1961 року. Так от, призначення праці в оригіналі звучить як ad usum et institutionem studiosae juventutis Roxolanae — тобто «для користування та навчання студентської молоді Роксоланії», а Роксоланією в барокових творах часто називали Україну. Тим часом росіяни переклали призначення праці по-своєму — «для пользы и наставления учащегося русского юношества»! Що ж, було б дивно, якби вони нічого не вкрали…

Перескакуючи той період, коли епітафія вийшла широко за межі літературних форм (починаючи з XVIII ст.), варто сказати, що традиція барокового епітафійного віршування несподівано продовжилася й у вітчизняній поезії ХХ століття. Так, Василь Симоненко написав сатиричний цикл «Мандрівка по цвинтарю», а Микола Сом — збірку «Сто епітафій». І якщо Василь Симоненко пише до збірних образів — як-от: «Метушливому», «Ледареві», «П’яничці», — то Микола Сом адресує свої дошкульні, майже інвективні епітафії цілком реальним живим адресатам і тим ненависним, хто нарешті сконав (наприклад, Радянському Союзу). Прекрасне і дотепне чтиво — наполегливо рекомендую!

епітафія "Плач по Совєцькому Союзу"

Епітафія у житті

Література — це також про життя, як на те. Однак далі йдеться про епітафії не з книжок, а зі цвинтарів, створені й ужиті не для розваги, а для вшанування пам’яті конкретної людини. У такому разі маємо справу радше із жанром мовлення, аніж літератури, хоча поезії є місце і тут. 

Лінгвісти можуть аналізувати епітафії за багатьма параметрами. Мене насамперед цікавлять стилістичний і комунікативний аспекти, тобто яким є патос епітафії та ким і для кого вона створена. Припущення, що поетичні епітафії слід шукати на могилах поетів, — правдиве, але тільки частково. Так, наприклад, вищезгадані рядки Антонича стали епітафією звичайної родини, тимчасом як на могилі самого поета епітафії, крім імени й дат, немає. Власне, на Янівському цвинтарі (Львів)  — а саме там він похований — поезія взагалі рідкість. Інша річ — Байкове кладовище у Києві! Тут, на головному некрополі країни, у місці спочинку геніїв та злочинців, поетичних епітафій — на воловій шкурі не спишеш!

Так, на козацькому хресті Василя Стуса викарбувано його ж поезію:

хрест на могилі Василя Стуса

Ярій, душе!
Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай.

Епітафією менш відомого поета Віктора Баранова став його, однак, знаменитий вірш. Цей приклад не такий образний, як Стусів, але так само закличний, просякнутий патріотичним патосом:

Українці мої!
Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

А от поет Олексій Довгий промовляє до перехожого вже чистою лірикою прощання:

надгробок Олексій Довгий

Я ніколи від вас не піду,
Я назавжди лишаюся з вами:
Кольорами, словами, піснями,
Тихим шелестом у саду.

Могила поетки Любови Забашти — зовсім невеличка й заледве помітна на широкій і помпезній головній алеї Байкового. Але поетична епітафія на ній — варта пошуків!

надгробок поетки Любови Забашти

Я вас любила аж до скону,
Усіх до краю, все як є —
І землю нашу незборонну,
Й гірке покликання моє…

Єдине що — це саме той випадок, коли мені не вдалося довести авторство. З одного боку, все виглядає на те, що це рядки самої ж поетки; з іншого — це може бути просто один з епітафійних прийомів, що простежується принаймні в сучасних намогильних написах: епітафія пишеться нібито від імени покійного, такий собі косплей. А іноді посмертним словом на надгробку стає слово, створене небіжчиком за життя. Так, наприклад, епітафія Павла Глазового складається з чотиривірша-присвяти (невідомого авторства) та авторських рядків гумориста з його поезії «Кульбаба»:

Ти пам’ятаєш Глазового?
Невже забув? Це ж той Павло,
Який життя прожив для того,
Щоб людям весело було.

***
Отак і я прожив на світі,
І побіліла голова.
І полетіли в світ широкий
Мій сміх, і думи, і слова.

Не відходячи далеко, зустрічаємо на алеї акторку Наталю Ужвій. Примітним у її епітафії є авторство: воно вказане, і це, знову ж таки, рідкість. Пам’ятне слово для пані Ужвій написав Павло Тичина, і звучить воно так:

І я народові служила,
І я з народом радо йшла,
Йому я образи зложила —
Щоб ніч вже більш не ворожила,
Щоб вічною зоря була.

П. Тичина
«Наталя Ужвій»

Тим часом невідомі адресанти епітафії народного артиста України Миколи Гвоздя експлуатують Тараса Шевченка без посилань:

…Ми не лукавили з тобою
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.

З одного боку — навіщо? Кобзаря й так усі впізнають. З іншого — а що, якби це був хтось із інших класиків, не таких упізнаваних? А що, як не з класиків? А раптом поет-сучасник проти використання своїх рядків як чиєїсь епітафії — то виходить, треба питати дозволу? Занадто багато складних запитань, і катма відповідей. Інша річ, коли це фольклор. Тут питання авторського права не стоїть, а така епітафія виглядає незгірше від авторської поетичної. Для прикладу — концептуально довершений надгробок актора Івана Миколайчука, що промовляє до перехожого козацькою піснею:

надгробок актора Івана Миколайчука

Ой, устань, козаче,
устань, молоденький.
По діброві ходить, блудить
твій кінь вороненький.

Та нехай він ходить,
нехай собі блудить.
Прийде така годинонька,
то він мене збудить.

Ще один гарний приклад — могила акторки Ніли Крюкової:

Летіла зозуля
Через мою хату
Сіла на калині,
Та й стала кувати.

Зозуле-зозуле,
Чого рано куєш?
Чи ти, зозуленько,
Мою долю чуєш?

У розмаїтті намогильних написів поруч з літературою варто виокремити ще епітафії, які можна назвати віршованими, та аж ніяк не поетичними — їх я зараховую до категорії наївних. Стилістику цих епітафій — підкреслено жалісливу — не сплутаєш з поетикою майстрів. Зазвичай це епітафії простих людей, що звеличують їхнє життєве покликання чи оспівують чесноти. Ось для прикладу епітафія вчительки, також із Байкового кладовища:

Любов до слова, мови, рідних
зростила в душах і серцях
Трунок діянь і вчинків гідних
Себе віддала до кінця

***
Дітей навчила мудрих слів
Зробити те, що обіцяєш!
І що сховав — те загубив!
І що віддав — те маєш!

У таких епітафіях біль утрати найчастіше експліцитний, відповідно й патетика — відчаєво простодушна. Ще один екземпляр з колекції — епітафія інженера з Личаківського цвинтаря:

Прощайте діточки дрібненькі
дружина і батьки старенькі
Кинув вас не по своїй волі
а з ласки примхливої долі

До речі, про його професію дізнаємося не з віршованої частини епітафії, а зі скромного припису над іменем.

Німецький вимір

Лише потрапивши до Німеччини, я зрозуміла, що таке зразкова цвинтарна культура і що саме я щиро хочу змінити в цій сфері в Україні. Про кладовища тут не просто дбають — про них видають окремий журнал для професіоналів похоронної сфери, а цвинтарна культура тут як явище внесена до списку нематеріальної культурної спадщини Німеччини. Це не сильно впливає на епітафії, однак це те, що не можна не зауважити в цьому контексті. 

З погляду традиції намогильних написів, однак, українські та німецькі цвинтарі не сильно відрізняються. Власне, моя гіпотетична класифікація, розроблена на українському матеріалі, виявилася цілком застосовуваною також і в німецькому вимірі: подібні кліше, стилістика, тематика. Хіба що патріотичні епітафії в засягу останніх ста років у Німеччині зовсім не трапляються — хех, знати чого…

Що ж до поетичної епітафії німецькою мовою, то «штучних» барокових у моїй колекції поки більше, ніж справжніх цвинтарних. Це, однак, лише питання часу, адже поезії на надгробках у Німеччині трапляються порівняно так само часто, як і в наших широтах. Далі — кілька прикладів із моїм довільним перекладом:

епітафія Північне кладовище, Вісбаден

Ein starkes Band auf ewig uns verbindet,
Es wird gelöset nicht durch Zeit u. Ort,
Denn was in wahrer Innigket sich findet,
Das währet auch in wahrer Treue fort.

Nordfriedhof Wiesbaden

Міцний зв’язок між нами — вічний,
І не послабить його місце, ані час,
У близькості цій справжній поміж нас
Триватиме і справжня вірність.

 Північне кладовище, Вісбаден

епітафія Старе кладовище, Ґіссен

Ihr Herz war reiner Edelstein.
Ihre Lieb wird nie vergessen sein,
Strahlt hell durch ihres Todes Pein.
Alter Friedhof Gießen

Було у неї серце — камінь
дорогоцінного ґатунку.
Її любов — ніколи не забута,
Сіяє крізь її смертельну муку.

Старе кладовище, Ґіссен

епітафія з цитатою Рільке

Siehst du nicht meine Seele, wie sie dicht vor dir in einem Kleid aus Stille steht?
R. M. Rilke

Хіба ти не бачиш душі моєї, що стоїть прямо перед тобою в сукні мовчання?
Р.-М. Рільке

Мелатен-Цвинтар, Кельн

надгробок Північне кладовище, Вісбаден

Wir sind aus solchem Stoff
wie der zu Träumen,
und dieses kleine Leben
umfasst ein Schlaf.

Nordfriedhof Wiesbaden

Ми — примари,
які вві сні являються, і наше
життя коротке — це не більш, як сон.

Переклад Юрія Клена

Ми створені із сновидінь. І сном
Оточене життя маленьке наше…

Переклад Миколи Бажана

Північне кладовище, Вісбаден

Останню епітафію, як ви зауважили, перекладено не мною, а нашими класиками — як так? Річ у тім, що й німці промишляють недобросовісним цитуванням в епітафіях — адже це Вільям Шекспір! І якби не мій уважний і начитаний друг-німець, я теж не розпізнала б цих рядків Просперо із п’єси «Буря». В оригіналі вони звучать так: «We are such stuff / As dreams are made on; / And our little life / Is rounded with a sleep» (Prospero, Act IV, scene І, The Tempest (1611).

По правді кажучи, такі перли цвинтарів, як поетичні епітафії, хочеться радше колекціонувати, аніж досліджувати. У філігранному посмертному слові — краса й глибина, яку лиш споглядати й осягати… А втім, наміру приборкати епітафії я не покидаю. Мовленнєвий чи літературний — це безперечно жанр словотворчости, і, працюючи з культурою смерти, оминути його було б злочином. Зрештою, це дослідження може знайти й дуже практичне застосування: якщо одного дня я таки відкрию елеґантське ритуальне бюро — у ньому працюватимуть єдині й неповторні у своїй ролі майстри добору епітафій.

авторка
Юлія Колісник

10 думок перекладачки Ірини Забіяки

авторка Марина Губіна - 10.07.2024 в Книжки

Чехія, а особливо Прага, асоціюється з чималою кількістю класиків, яких важко оминути на читацькому шляху, як-от Франц Кафка, Ґустав Майрінк чи Райнер Марія Рільке. Проте ніхто з цих письменників не є частиною чеської літератури, бо вони писали німецькою і, відповідно, лишаються у тій мовній традиції. Далі на думку спадає інша трійця відомих і цього разу вже чеськомовних авторів: Мілан Кундера, Карел Чапек і Ярослав Гашек. Проте зазвичай на цих іменах знайомство із сусідньою для нас літературою закінчується. Хіба часом виринають поодинокі переклади сучасних чи вже класичних чеських авторів та авторок, на які варто звернути увагу.

Одним із таких імен став постмодерніст Їржі Кратохвіл — письменник, маловідомий в Україні та світі, але в культурному просторі Чехії не менш важливий за Кундеру. Його роман «Із лисиці — в даму» про тоталітарні системи, владу слова та «загадочную русскую душу» нещодавно переклала Ірина Забіяка. Ми поговорили з нею про потребу у систематичних звʼязках між українською та чеською літературами, запити чехів на переклади українських текстів та роботу над романом Кратохвіла.

Про знайомство з чеською культурою

Моя зацікавленість Чехією почалася з курсу чеської літератури в університеті імені Тараса Шевченка в рамках спеціальності «Україністика». Вела його чудова викладачка, пані Оксана Палій, якій вдавалося напрочуд цікаво розповідати про свій предмет. Тоді я почала читати ті тексти, які були на той момент доступними в українських та російських перекладах, тому що, наприклад, твори того самого Мілана Кундери тоді ще не мали перекладів українською мовою. Ці тексти мене захопили, тому на основі них я почала вивчати мову, культуру, поступово заглиблюватися в ці теми. Згодом у мене зав’язалася співпраця з Чеським центром у Києві, а тодішня його директорка — Даґмар Остржанська — активно заохочувала мене до перших спроб у перекладі. У цьому дуже допоміг конкурс для молодих перекладачів, який на той час саме стартував. Тобто все це в комплексі давало певні поштовхи, щоб працювати саме з чеською мовою та культурою.

Ці перші мої зацікавлення були пов’язані з ключовими класичними чеськими романами Мілана Кундери, Карела Чапека, Ярослава Гашека — тобто основою основ чеської літератури. Але що більше я читала та занурювалася, то краще розуміла, що українською перекладено досить мало текстів, та і знають українці дуже небагатьох авторів. 

Тому для мене було важливо, що мій перекладацький шлях почався з сучасної чеської авторки Ірени Доускової. Її текст «Гордий Будьщо» став моїм першим перекладом. І досі ця авторка та її підхід до написання текстів мене дуже захоплюють. Можливо, колись вдасться видати ще щось, адже, на мій погляд, ця книжка є початком трилогії. Принаймні в Доускової вийшов іще один текст, який точно є продовженням. Іще один дуже знаковий автор для мене — Богуміл Грабал, оскільки він, на мою думку, презентує квінтесенцію чеськості. Тож, якщо потрібно порадити книжку, яка була б суто чеською, то це був би якийсь із його текстів. 

«Із лисиці — в даму» Їржі Кратохвіла

Роботу над перекладом відтермінував початок повномасштабного вторгнення, проте воно не змінило моє сприйняття тексту. Можливо, навіть загострило, адже це книжка про те, що загадкову російську душу важко зрозуміти, але вона вчиняє багато злочинів і несправедливості, списуючи все на якісь благі ідеї. Власне, це ми бачимо зараз у реальному часі в нашому житті. Я дуже вдячна Їржі Кратохвілу за те, як він опрацьовує цю тему, тому що книжка не прямолінійна. Ми не можемо сказати, що Кратохвіл звинувачує чи однозначно засуджує когось. Він радше показує нам певні ситуації, з яких ми самі можемо робити висновки, та натякає, якими ці висновки могли би бути, але за нас їх не робить.

Їржі Кратохвіл

Їржі Кратохвіл у 2010 році, фото Радека Мічі (Radek Miča)

Їржі Кратохвіл теж є однією з таких важливих постатей, чиї тексти я хотіла перекласти. Він уже не молодий автор і, як на мене, трошечки незаслужено перебуває в тіні Мілана Кундери. Вони плюс-мінус однолітки, до того ж обоє працюють, можна сказати, в одному стилі, або ж їм властивий подібний спосіб світобачення: інтертекстуальний, іронічний, гумористичний. Власне, на світовій арені Кратохвіл представлений значно менше — на мій щирий жаль. Тому мені хотілося познайомити українських читачів із цією книжкою, а заразом і з її автором.

В Чехії роман зрезонував одразу після виходу, отримав низку нагород, а після початку повномасштабного вторгнення може відгукнутися українцям іще більше. Зокрема, як спосіб говоріння про російські злочини або про те, як ми сприймаємо Росію, бо, на мою думку, іронія й абсурд надаються для цього дуже добре.

Робота над перекладом

Для цього тексту важливою є мова, вона є чільним учасником процесу. Їржі Кратохвіл — русист за фахом, але не має особливої любові до російської мови, тому й використовує її на рівні з іншими іноземними.

Їржі Кратохвіл "Із лисиці в даму" обкладинка книги

Власне, це добре видно у «З лисиці — в даму»: Кратохвіл вставляє у масив чеського тексту слова з інших мов. При цьому він їх не перекладає, тому читачеві самому треба відчитати ці натяки та алюзії. У процесі редагування редакторка пропонувала прописати в українському тексті примітки до цих слів, але я все-таки переконала її цього не робити, адже це частина авторського задуму: не все можна відчитати одразу. Не все написано чеською мовою, і часом потрібно пошукати переклад самостійно: на щастя, Google дає можливість легко перекладати з мов, які ми не знаємо.

Тобто мовний рівень є надзвичайно важливим. Зокрема, для того, щоб мозок читача напружувався і шукав ці асоціації, алюзії, зв’язки, назви. Наприклад, Кратохвіл грається з тим, що в чеській мові «родіна» означає, власне, сім’ю, родину, а в російський це «батьківщина». Це створило деякі складнощі в роботі, тому що вживання цих слів принципове, на них побудовані певні логічні послідовності. Але, я сподіваюся, мені вдалося показати, як це пов’язано і з чеською, і з російською, і з українською мовами. Тому що і в нас це слово, знову-таки, звучить трошки інакше. І ще важливо, що деякі речі Кратохвіл навмисне повторює в тексті по кілька разів. Вони виринають як своєрідні сигнали деінде, тому на це теж повсякчас доводилося звертати увагу. Тобто пам’ятати, що якесь слово чи поняття важливе і що треба відтворювати його однаково в усьому тексті. Тож це була робота на уважність, як, власне, і весь текст.

У випадку «Із лисиці — в даму» ініціатива щодо перекладу надійшла з мого боку. Книжка викликала в Чехії доволі великий резонанс, Їржі Кратохвіл отримав за неї премію «Magnesia Litera» — це така «Книга року BBC» для Чехії, тобто доволі знана й важлива нагорода. Я вже дуже давно хотіла попрацювати з його текстами, бо, хоч це і не найзнаковіший твір письменника, на сьогодні він найбільше оцінений і найбільш для нього «свіжий», такий, що говорить про Кратохвіла сьогоднішнього. Я прочитала роман, мені він сподобався і виникло враження, що він може зрезонувати в українському суспільстві. Адже, звісно, не все, що виходить у Чехії, може бути цікавим у перекладах. Є тексти, написані, скажімо так, для локального використання. Отже, я запропонувала, а видавництво «Комора», з яким ми співпрацюємо вже багато років, розглянуло цю пропозицію і погодилося. Тому в цьому разі це була моя ініціатива, хоча так буває не завжди. 

Увага українських видавництв до літературних процесів інших країн

Мені здається, що українські читачі та читачки зараз більше цікавляться чеською літературою. Можливо, варто ретельніше підбирати тексти, які їм зрезонують. Адже в нас є запит на специфічний тип літератури або, скажімо, на певні теми попит зараз більший, ніж на інші. Наприклад, цьогоріч у чеському суспільстві на слуху тексти, які явно не будуть дуже актуальними для українського читача. Вони по-своєму важливі: наприклад, торкаються, великих екологічних змін у світі, питань визначення і самовизначення людини або родинних зв’язків. Та все ж мені здається, що зараз для українців у пріоритеті трошки інші теми.

Також галузь книговидання в Україні суттєво змінюється. Так, коли я тільки починала перекладати, щоб видавець зацікавився чеськими книжками, треба було проводити певне лобіювання: пропонувати, заохочувати, навіть наполягати, чому ця книжка мала б вийти. Зараз українські видавці вже знають набагато більше про те, що відбувається в літературах інших країн, стежать за тим, що там публікується і обговорюється.

Тобто раніше була величезна прірва: щось виходило в Чехії, потім щось перекладалося в Україні — і бракувало оцих місточків. У цих процесах бракувало взаємозв’язку. Звісно, й раніше окремі перекладачі чи науковці стежили за чеським літературним процесом і намагалися комусь щось показати. Проте зараз українські видавці вже звикли до потреби цікавитися тим, що відбувається десь іще, пропонувати себе за кордон і водночас слідкувати за новинками, які виходять в інших країнах, бодай у низці європейських країн. Тому що знають, куди подивитися, які критерії врахувати, як визначити загалом цікаву чеську книжку. Тобто зараз уже самі видавці намагаються формувати запит і звертатися з ним до перекладачів.

Сприйняття Мілана Кундери в Чехії

У Чехії до Мілана Кундери ставляться набагато прохолодніше, ніж загалом у світі. Він є таким собі «письменником на експорт». Тобто в певний час він висловив правильні речі й розставив правильні акценти у своїх текстах. Крім того, ще й говорив їх у той час, коли ці акценти були сприйняті дуже чутливо і сильно. Як на мене, всі найкращі тексти Кундери дуже пов’язані з Чехією, але з тією, якою вона була колись, тобто коли він з неї виїжджав. І з тими проблемами, які тоді були, і з тим баченням. А ті романи, які Кундера писав набагато пізніше, наприклад у 1990-ті роки, вже позбавлені чеського підґрунтя — його замінюють узагальнені філософування.  Як на мене, ці тексти слабші, у них Кундера втрачає свій унікальний голос. Хоча, звичайно, це розумні книжки, добре написані, у чомусь актуальні. Тому я гадаю, що саме в цьому сила Кундери й секрет його популярності у світі.

Мілан Кундера сучасне чеське і перше французьке видання

Сучасне чеське видання «Нестерпної легкості буття» (2015) та перше французьке видання роману (1984)

У Чехії він менш популярний, тому що чехам про них самих розказувати якось дивно. Ще одна проблема: в той час, коли Кундера був у своїй найкращій «формі», його в Чехії не було — ба більше, його тексти були заборонені. У країні панував комунізм, і про Кундеру знали хіба з якихось самвидавів і піратських видань. Коли ж його тексти стали доступними на ринку, Кундера почав висловлювати дуже дивне ставлення до Чехії, як-от забороняти переклади своїх текстів з французької. 

Тобто, як на мене, Чехія і Кундера не зійшлися в часі. Мабуть, саме тому чехи не надто тепло його сприймають.

Втім, я живу в Брно, й велика місцева Моравська земська бібліотека отримала від Кундери право на спадкування його книг. Тобто приватна бібліотека письменника поступово переїде сюди, в Брно, і якась її частина стане доступною. Крім того, тривають розмови про те, що, можливо, Кундеру поховають саме тут, у Брно, на алеї Слави — урочистій частині кладовища. Тож Брно має всі шанси стати центром кундерознавства у світі.

Німецькомовна та чеська літературні традиції

У Чехії, мабуть, іще до кінця Другої світової війни велика частина населення мала німецьке походження і, відповідно, спілкувалась німецькою мовою. Так само значна його частка була євреями і говорила теж німецькою або ж їдишем. Тобто паралельно в одному просторі розвивалися чеська культура і німецькомовна культури. Водночас офіційною державною мовою була німецька, тому, пишучи чеською в XIX столітті, письменник ставав гнобленою меншиною. І чехи досить помітно відділяють ці речі. Мовляв, це німецький, тобто німецькомовний, письменник, а це — власне чеський. Поглянувши на комплекс чеської літератури, бачимо, що там залишаються саме чеськомовні письменники, тобто відділені від решти за мовною, світоглядною ознакою. Звичайно, дуже привабливо «взяти» собі якогось письменника зі світовою славою і сказати: «Та ні, він насправді наш». Проте я думаю, що чехи доволі тверезо оцінюють ситуацію й розуміють: далеко не все, що просто фізично виникло на території Чехії, можна зарахувати до чеської літератури.

Подібна ситуація, наприклад, із Францом Кафкою. Його, звичайно, поважають, люблять і залучають навіть до сучасної візуальної, історичної чи будь-якої іншої культури Праги або й цілої Чехії. Та все одно ніхто, мабуть, не наважився б сказати, що він — чеський письменник.

Чеські автори та авторки, що мають бути почуті в Україні

Моя добірка текстів про чеських поетів та поеток для сайту «ЛітАкцент» лишилася незавершеною. Ресурс припинив своє існування і, власне, ці тексти так і недовиходили. Вийшло три чи чотири (із запланованих 20 — М. Г.) розлогі матеріали, а далі, на жаль, ні. Тому це проєкт, що почався, але не завершився. Дуже шкода, тому що одна з його ідей полягала в тому, щоб поговорити про проблему перекладу поезії, адже видавати зарубіжну поезію дуже складно. І навіть коли ви укладаєте «просто» антологію, це все одно не просто, тому принаймні якісь матеріали та статті в інтернеті створювали б певний контекст. І хотілося б, звісно, хоча б у такій формі презентувати відповідно і сучасну українську поезію, і поезію XX століття закордоном. Тому що ці речі не комерційні, вони важко продаються, але зараз творять саму суть літератури.

Що ж до прозових текстів, то мені здається, що є старі чеські тексти світового значення, які ще не потрапили на український ринок або не мали на ньому великого успіху. Можна починати навіть з Яна Амоса Коменського — батька сучасного уявлення про освіту і виховання, якого вивчають на педагогічних факультетах, зокрема й у нас, але переклад якого фактично недоступний. У Чехії вийшло видання, яке адаптує мову Коменського вже до сучаснішого варіанту, з розлогими коментарями до цих текстів, бо вони обґрунтовують філософсько-світоглядну концепцію Коменського. Мені здається, що було б добре, якби ця праця існувала в перекладі українською мовою: це не популярна література, але вона засаднича, фундаментальна у своїх філософських ідеях. Було б непогано, щоб цей фундамент у нас був. Якщо переміститися ближче до нас, у XX століття, є ще один автор, якого я б дуже хотіла у нас бачити, — це Йозеф Шкворецький. Зокрема він багато писав про Другу світову війну і про те, як її проживали звичайні люди. Його тексти порушують питання про те, хто з цих людей є чи не є героєм і що це взагалі таке — бути героєм під час війни. Мені здається, що ця тема зараз у нас теж є важливою, і ми могли би почерпнути щось із романів Шкворецького.

Ірена Доускова "Онєгін був москаль"

А якщо говорити про сучасну літературу, то я думаю, що українцям були б цікаві тексти, які осмислюють досвід чехів другої половини XX століття, зокрема, часів комуністичного режиму. Я вже згадувала, наприклад, Ірену Доускову. Її перша книжка — це фактично комунізм очима дитини. А друга, яка продовжує історію цієї самої героїні, порушує питання не лише комунізму, а й російської культури та її впливів. Вона називається «Онєгін був москаль», і, як мені здається, накладається на наші контексти. Тобто я шукала б ті книги та тих авторів, які або справді дуже знакові та важливі, або відгукуються в сучасних реаліях. І водночас низка гарних текстів можуть почекати, тому що зараз, як на мене, в Україні є потреба в інших книжках

Запит чеських читачів і читачок на українську літературу

Чехи цікавляться  українською літературою. Мені здається, що зараз люди, які в принципі читають і критично сприймають інформацію, стежать за подіями в Україні й прагнуть розширити свою базу знань про Україну. Тому важливо видавати книжки, які якимось чином пояснюють і нашу історію, і нашу сучасність. Я не знаю, чи багато було б охочих читати українську класику, скажімо, тексти Івана Франка чи Лесі Українки. Скоріше важливими б були тексти, наприклад, Івана Багряного, чи когось із публіцистів, хто пояснював, що відбувалося в Україні у XX столітті — включно з питаннями Голодомору, Розстріляного відродження, репресій після Другої світової війни. Також я думаю, що є простір і для написання певних текстів. Адже, принаймні зараз, я не згадаю текстів, які рефлексували б, наприклад, питання української еміграції до Чехословаччини в першій половині XX століття і того, що сталося з цими людьми потім. Водночас долі багатьох із них склалися трагічно: наприклад, чимало загинуло під час Другої світової війни. І вивчення цих паралелей дуже важливе, тому історичні книги, які говорили би про те, що відбувалося в Україн чи, скажімо, пояснювали, що таке русифікація, також потрібні.

Крім того, не так уже й легко пояснити, чому українці часто говорять російською мовою. І, відповідно, інші реалії, в яких ми самі намагаємося розібратися, важливо проговорювати закордоном. Водночас актуалізуються книги, які рефлексують українські події після, скажімо, 2014 року. Мені здається, що серед прози зараз є цікавіші і значущіші тексти для розуміння України, ніж наукові праці або публіцистичні статті. Тобто досить прочитати хороший текст — і можна розширити своє розуміння. Я думаю, що попит на це є: і видавці, і перекладачі готові над цим працювати. Це також треба підживлювати, посилювати, пояснювати іноді жартома, іноді — за допомогою серйозних слів, малюнків, картинок, музики, та чого завгодно. 

Ініціативи з підтримки перекладів

Дуже важливо, щоб тривала державна програма підтримки перекладів українських книг. Мені здається, що це стимулює і видавців, тому що видати книгу не дешево. І якщо є якась можливість фінансової підтримки — це просто супер. Так само є програми співпраці, зокрема, «Креативна Європа», які можна використовувати. У House of Europe були програми підтримки перекладів, зараз у них відбуваються якісь інституційні зміни, але вони теж сприяють як перекладам зарубіжних книжок українською, так і проєктам перекладу українських текстів світовими мовами. А восени минулого року Чеське міністерство культури спільно з Чеською асоціацією письменників оголошувало конкурс стипендій для українських авторів. Стипендіати, яких було доволі багато, мали написати тексти, які рефлексували б сучасні реалії в Україні: як люди їх бачать, як проживають, що є для них актуальним. Частина цих текстів готується до друку в чеських медіа, тому це буде ще низка голосів, які прозвучать, коли це вийде. Тобто такі проєкти втілюються, їх треба підтримувати і надалі намагатися активно долучатися до них тим, хто має що розповісти.

Чеський книжковий ринок

У Чехії є правило щодо того, що на книжці має бути зазначена її рекомендована ціна. І, в принципі, його дотримуються, хіба що часом можливі певні знижки. Але вартість друкованої книжки не може перевищувати цю рекомендовану ціну. Також зараз у країні скасували податок на додану вартість на книжки. Тобто очікується, що внаслідок цього ціни трошки стабілізуються, бо в ковідні часи вони неабияк зросли. В основному так сталося через зростання вартості паперу та те, що друк дедалі активніше переміщується, наприклад, з Китаю назад у Європу. Взагалі ця екологічно-економічна складова лишається досить проблемною: де брати папір, на чому друкувати, що саме видавати, а що ні, що з цього може окупитися. Тож, оце, мабуть, основні питання чеського книжкового ринку.

Що стосується тенденцій, то мені здається, що в Чехії зараз бракує однієї великої теми, як в Україні, про яку всі писали б, яка всіх об’єднувала б. Раніше був період осмислення, наприклад, комуністичного минулого, трагедій XX століття. Але ці теми вже доволі сильно вичерпали себе.

Їм на заміну мали би прийти нові, але поки що немає одного великого фокуса, який усіх захопив і довкола якого творилися б нові вау-тексти. Зараз найцікавіші книжки стосуються тематики індивідуального зростання, змін, трансформацій особистості або родинних взаємин, конфліктів. Проте не знаю, чи вдасться цим текстам залишитися у вічності.

Нобелівський диплом лавреата, який отримав Ярослав Сайферт

Я думаю, українців зараз більше хвилює питання Нобелівської премії, ніж чехів. Зокрема й тому, що в Чехії вже є один Нобель з літератури, його отримав поет Ярослав Сайферт. Це було вже досить давно (у 1984 році — М. Г.), але одна премія є, і це до певної міри заспокоює. Я не бачу таких амбіцій, що от прямо дуже важливо отримати Нобелівку чи якусь іншу літературну премію. Скоріше чеська література зараз шукає свій голос. Чехи хочуть більше презентуватися, зокрема будуть гостями Франкфуртського книжкового ярмарку вперше за кілька років. Тобто вони радше намагаються знайти своє місце у світовому контексті взагалі, ніж просто прагнуть, щоб конкретний автор отримав конкретну премію. Хоча і це, звісно, теж важливо для світового розголосу. Але йдеться радше про такий стабільний, постійний доступ до чеських книг у світі.

Про діяльність зараз

У центрі моєї діяльності нині — моя дворічна дитина, а все інше обертається навколо неї. Проте, звісно, у 2022 році багато що змінилося. Коли ми відкривали український центр у Брно, ми не підозрювали, що це буде так надовго і так багатовекторно. Спершу ми реагували на те, що приїжджало дуже багато українців, їм потрібна була допомога з якоюсь першою адаптацією та орієнтацією в країні. Наш центр уже працює понад два роки, і зараз ми надаємо широкий перелік послуг: від психологічної підтримки до того, що сьогодні я приїхала з маленького містечка Нове Мнєсто-на-Мораві, де проходить фестиваль документальних фільмів і де презентували дві українські стрічки. Там я коментувала їх з погляду сучасної ситуації в Україні. Тобто палітра всіх цих активностей досить широка. 

Я допомагаю українцям з адаптацією до чеської мови, а також викладаю українську для чехів, тому що був певний запит у суспільстві на порозуміння. Проводимо також культурні заходи, які відкрили б чехам Україну, або суспільні події, якісь акції, які презентували б Україну, привертали б увагу: мітинги, дні пам’яті, збори грошей для армії та цивільного населення. І вже коли все це зроблено, я маю час перекладати і працювати над художньою літературою. Для мене це досі дуже важлива частина моєї діяльності, хоч, можливо, зараз не центральна, а периферійна. Проте це вагомо, і я дуже хотіла б, щоб українці знали чеську літературу системно, а не так, що зараз вигулькнув один автор, а через 10 років — якийсь інший. Мені хотілося б, щоб відбувався процес постійного взаємообміну: щоб чехи знали, що відбувається в Україні, а українці, відповідно, — що діється в Чехії, з перших вуст.

Сміх у чеській літературі

Сміх — це справді те, про що часто говорять у зв’язку з чеською літературою та з чеським підходом до мистецтва й життя загалом. І це не завжди веселий сміх, часто він радше викривальний, походить від того, що ситуація насправді не весела. На погані, складні життєві обставини українці реагують підвищеною емоційністю: у нас усе виливається в такі тужливі пісні, глибокі вірші, якісь роздуми, пов’язані з переживанням внутрішніх процесів, тобто ми схильні їх загострювати, щоб вони були ще важчими.

А чехи реагують на складні обставини інакше, намагаючись спростити їх шляхом висміювання або іронії. Мабуть, це такий спосіб проживати, проходити якісь періоди, коли в житті дуже некомфортно.

Тому і в чеській літературі цього багато не лише у дуже відомих авторів, але й у менш знаних. Це не означає, що тільки те й роблять, що сміються, але характерна іронія і самоіронія — це досить визначальна риса. Чехи можуть сміятися над собою і радо це роблять. Тобто не лише над обставинами, не лише над кимось іще, але й над самими собою. Мені ця риса дуже імпонує. Гадаю, що це, знову ж таки, те, що може прийти з чеською літературою в український контекст. Мовляв, дивіться: так, може бути важко, погано, але цю ситуацію ми можемо не лише оплакати, а й полегшити через сміх.

авторка
Марина Губіна

Проєкт «Сноби»: добірка книжок від Яни Барінової про культурну дипломатію

авторка Софія Богуславець - 09.07.2024 в Книжки

В епізодах рубрики «колекціонери» проєкту про культуру «Сноби» запрошена ведуча, артконсультантка, засновниця платформи українського сучасного мистецтва Spilne Art та громадської організації «Спільне мистецтво» Наташа Ткаченко спілкується з культурними та громадськими діячами й діячками про мистецтво і колекціонування. 

Цього разу гостею нового випуску стала менеджерка проєктів ERSTE Foundation з питань європейських політик та відносин з Україною, докторка наук університету Сорбонни Яна Барінова. Діяльність гості проєкту пов’язана з гуманітарними, соціально-культурними й науковими проєктами, тобто це управлінська діяльність в гуманітарній сфері — обмін креативними ідеями між різними державами, розробка ініціатив, спрямованих на розвиток і підтримку культурного простору України. 

Зокрема Яна Барінова поділилася добіркою книжок про культуру та її вплив на соціально-політичне середовище у світі й Україні.

“Art beyond Borders: Artistic Exchange in Communist Europe (1945–1989)”, edited by Jérôme Bazin, Pascal Dubourg Glatigny, Piotr Piotrowski, Leipzig Studies on the History and Culture of East-Central Europe

У цій книжці автори розглядають, яку роль відігравала культура у взаємодії країн радянського блоку та країн Заходу у період із 1945 до 1989 років. Йдеться саме про історію мистецтва в радянських країнах-сателітах, яку аналізують через творчість митців, а також діяльність артдилерів й арткритиків, що працювали під впливом радянської влади.

Якою була культурно-мистецька карта того часу з її центрами та периферіями і як співвідносилися тенденції авангарду з усталеним соцреалізмом — про все це автори пишуть у книжці.

“The Cultural Economy” (The Cultures and Globalization Series), Helmut K Anheier, Yudhishthir Raj Isar, SAGE

The Cultural Economy

Ця книжка — аналіз взаємовпливу культури та економіки. Культура стає рушієм у процесі економічних змін, які зі свого боку формують умови функціонування самої культури. 

Автори зосереджуються на сучасному середовищі: у межах цього вони розглядають поняття економічної глобалізації та культурної економіки і міркують про їхні закономірності. А також досліджують сучасні форми виробництва і споживання культурних товарів та послуг і навіть те, як культурна економіка формує нові засади естетики.

“Popular Culture and High Culture”, Herbert J. Gans, Basic Books

Popular Culture and High Culture

Автор — соціолог та викладач Колумбійського університету, що почав досліджувати культуру, передусім сучасну. У цій книзі Ганс розвиває свою критику високих культурних стандартів, а саме піддає сумніву їх універсальність. Також автор аналізує популярну культуру, її тенденції та медіа, завдяки яким вона сьогодні так поширена серед різних спільнот.

“Spaces of Commoning: Artistic Research and the Utopia of the Everyday”, edited by Anette Baldauf, Stefan Gruber, Moira Hille, Annette Krauss, Vladimir Miller, Mara Verlič, Hong-Kai Wang and Julia Wieger, Sternberg Press

Spaces of Commoning

Книжка стала результатом дворічного колективного дослідження художників, архітекторів і соціальних теоретиків. В основі роботи: міркування про різні простори, на яких соціальне взаємодіє-конкурує з культурним та повсякденним, — тобто йдеться про «простори спільного».

«New Media Art. Пам'ять. Простір», Яна Барінова, Лабораторія

Яна Барінова New Media Art

Авторка розмірковує про простори пам’яті в сучасному урбаністичному середовищі та у площинах нових медійних технологій. Якими мають бути такі осередки, чи допомагають музеї долати травму пам’яті? На прикладі пам’яті про трагедію Голокосту Яна Барінова пропонує новаторські рішення таких актуальних питань.

10 думок режисерки Марії Кондакової

авторка Анастасія Клименко - 08.07.2024 в Кіно

Французько-українська режисерка, випускниця Київського університету ім. Карпенка-Карого, акторка реклами та кіно Марія Кондакова за останні 10 років життя у Франції випустила не один фільм про Україну та нинішні українські реалії.

Нещодавно на одному з головних французьких каналів France 3 показали український короткометражний фільм «Чорничне літо» — про юність у часи війни. Ця подія дуже важлива для звучання голосу України та українського мистецтва за кордоном, і саме тому ми поговорили з режисеркою та сценаристкою фільма Марією Кондаковою про «Чорничне літо», популяризацію українського кіно та плани на майбутнє.

Чому саме чорниця?

Постер фільму "Чорничне літо"

«Чорничне літо»  — це фільм про двох сестер, які допомагають мамі збирати чорницю. Молодша закохується в хлопця, старшого за неї на кілька років: їй 14, а йому 18. Вона просить старшу сестру прикрити її, щоб зустрітися з хлопцем. За це сестра просить її принести клунок чорниці.

Чорниця в цьому фільмі з’явилася, бо коли після деокупації я приїхала в Гостомель, то побачила молоду пару, яка збирала ягоди. Я тоді в них запитала, навіщо вони це роблять, і вони відповіли: «Бо треба якось заробляти гроші».

Крім того, чорниця — це те, що нам дає природа. Полуницю, наприклад, треба саджати, а чорниця — це дар.

Я ж узагалі виросла на Виноградарі, і ми з батьками кожні вихідні ходили гуляти в ліс, збирали ягоди. Я відчуваю дуже сильний зв’язок із лісом. 

До того ж чорниця — це солодкість, літо, сексуальність, безтурботність. Чорницею можна кидатися одне в одного, можна в рот підкидати, як арахіс. А ще в чорниці ж сік червоний. У фільмі є кадр, де головні герої беруться за руки: у неї руки вже в соку чорниці, а в нього ще чисті. В обох руки стають брудними, бордового кольору. Ніби вони в крові. Головні герої вляпалися в життя — таке крихке, коли сьогодні може пощастити, а завтра — вже ні. 

Я згадала про цю історію з чорницею минулого року після Канн і одразу ж взялася за її реалізацію, бо боялася, що не встигну — раптом чорниця перестане вже плодити. Я написала шосту, сьому версію сценарію за два місяці. Один із продюсерів, який погодився фінансувати наш фільм, спитав, скільки треба, я йому кажу: десь 15—20 тисяч. Дає мені 15 — я йду шукати далі. Знайшла мецената, якому дуже сподобався мій фільм «Вона та війна», — він дав 4 тисячі. Залишилася одна тисяча, але ми вже її якось знайшли, бо я тоді дуже поспішала в Україну. Мені аж потім, у вересні, ще один продюсер запропонував профінансувати фільм, а я йому кажу: «Так а ми вже його зняли». Він був шокований, бо у французів так не робиться: у них один фільм можуть розробляти понад рік. Але в мене не було так багато часу — я розуміла, що його треба зробити прямо сьогодні, от просто зараз.

У мене залишалися сумніви стосовно такої спонтанності, думала, чи не буде краще залишити його на наступний рік. А наш оператор каже мені тоді: «Машо, мене наступного року може вже й не бути. У нас війна». «Отже, треба стиснути зуби й робити», — подумала я. Бо нема в нас другого шансу на життя.

Про війну не війною

На початку повномасштабного вторгнення французи були дуже залучені: вони допомагали українцям, донатили. А зараз, на жаль, вони вже втомилися від війни. Навіть у мене нещодавно був показ цього фільму в Ліллі і мене запитали: «У чому сенс цієї війни?» Я вже навчилася не ображатися на такі запитання, а намагатися донести жахи війни до людей, пояснити їм через історії та образи. 

Кадр з фільму "Чорничне літо" Марії Кондакової

Кадр з фільму Марії Кондакової «Чорничне літо»

«Чорничне літо» — історія про юність, про перше кохання, коли ти береш у сестри її речі, щоб сподобатися хлопцю, про перший поцілунок. Щоб згадати про свій перший поцілунок, не потрібно бути громадянином якоїсь конкретної країни. Ще й така назва солодка — «Чорничне літо». Здається, що нічого поганого не може статися, це точно не про війну. І тут, як холодний душ, глядач розуміє: цей фільм про вбиту юність. Про відчуття, що будь-якої хвилини ти можеш втратити останні безтурботні моменти життя.

Війна в цьому фільмі — за кадром. Ми дуже багато попрацювали над звуком — він тут як окремий персонаж: чути гелікоптер, сигнал повітряної тривоги. Єдиний кадр, де війну показано напряму, — це момент, де з’являється БТР, згорілий російський «тигр». 

Герої заглиблюються в ліс, вони сміються, усе так романтично, а потім вони ніби стикаються з реальним життям — зустрічають дуже агресивного чоловіка, який захищає свою галявину. Що далі вони заглиблюються в ліс, то більше зростає небезпека — жорстокого життя та війни. Я мала на меті показати, як люди живуть під час війни, але водночас щоби вона була за лаштунками.

У пошуках героїв

У фільмі «Вона та війна» я розповідала про війну жіночими голосами, а тут хотіла говорити про війну через голоси дітей — невинних, але постраждалих. Я думала взагалі взяти малих дітей, але це все ж таки історія про перше кохання — то ми обрали на кастингу саме підлітків. 

Було дуже складно знайти 14-літню дівчину, натомість актора на роль хлопця ми знайшли одразу. Пам’ятаю, як повертаюсь до нашої продюсерки Ольги Бесхмельниціної і кажу: «Боже, який гарний хлопець! Він до нас, а не на рекламу Lacoste?» Кастингова продюсерка Алла Самойленко відповідає: «Так, так, це наші». 

Коли вони зайшли разом — у мене все перевернулося: вони червоніють, я червонію. Я переймалася, що ми не знайдемо саме підлітків на роль головних героїв, а ще хвилювалася, що зовсім скоро вже чорниця відійде і не буде, де знімати. І ось вони заходять, і я їм кажу: «Ви ж читали сценарій? Запитань нема? Розумієте, що це історія кохання? Тоді давайте цілуватися». В усіх там очі на лоба: це ж неправильно, так не можна. Звісно, зрештою вони не цілувалися. Але те, як вони після моїх слів одне на одного подивилися — збентежено, з почервонілими щоками, — це те, що треба було. Ми всі тоді на кастингу зрозуміли, що щось відбулося: певний спалах, хімія. 

Про «Вона та війна»

Афіша фільму _Вона та війна_

«Вона та війна» — фільм про російсько-українську війну очима трьох жінок-військових. Парадоксально, але прем’єра відбулася в Парижі 24 лютого 2022 року. Це фільм про війну через жіночий погляд, і я дуже пишаюся, що ми обрали саме таку оптику. Більшість наших фільмів саме про чоловіків-військових, але не потрібно забувати, що в нас 23% жінок в армії. Серед них п’ять тисяч — на передовій, але їх через стару систему дуже довго записували в кухарки чи в швачки. Те, що прем’єра фільму відбулася 24 лютого 2022 року, не єдина незапланована символічна подія. Останні кадри стрічки — напис «Ця війна досі триває» та дрон. Ніби зв’язка з тими подіями, що відбуваються зараз.

Ми довго працювали над просуванням цього фільму, після початку вторгнення була хвиля підтримки незалежного кіно від продюсера Фабріса Пушо — саме він придбав мою стрічку. Але ви маєте розуміти, що в той час мало хто цікавився українським кіно. Хіба що такими режисерами, як Мирослав Слабошпицький чи Валентин Васянович. Я дуже довго просила Фабріса подивитися наше кіно і ніяк не могла отримати відповіді. І тільки після початку повномасштабного вторгнення він мені подзвонив і сказав: «Вибач мені. Надішли свій фільм ще раз. Я подивлюсь». Він подивився і сказав, щоб я нікому його не продавала, — вони готові були придбати «Вона та війна» для Arte France. І це була дуже велика підтримка.

У пошуках себе та свого голосу

«Чорничне літо» — це не тільки фільм про перше кохання. Це ще й соціальна драма. Я ніколи не прагнула давати коментарі на ті чи інші теми — це все просто існує в нашому житті, я бачила, як бабусі сидять продають чорницю, аби вижити. 

Я сама це переживала. Мої батьки — фізики, але, коли був розвал совка, моя мама вибирала між тим, купити молоко дітям чи хліб собі. Тому так виходить, що свій бекграунд я несу у свої фільми і через них же пізнаю себе.

Розумієте, я вихована школою Павлова Михайла Івановича (генеральний директор ICTV. — Ред.), який казав: «Ви відповідальні за те, що робите». Людина витрачає свій дорогоцінний час на ваш фільм, тож маєте розуміти, що несете людям. У французькій школі мене вчили інакше: у тебе є ідея — роби щось з нею, а там вже подивишся, куди вона тебе приведе. Через якийсь фідбек, коментарі в тебе вже потім викристалізовується: «Що ж я хочу сказати?» Михайло Іванович вчив починати з цього питання.

От і тепер більше думаю про те, що цінного я можу сказати, чим я можу бути корисною. Наприклад, мій новий фільм — про снайперку, яка захищає свій рідний ліс від лісокрадів. Це буде така жіноча версія «Рембо» і водночас трилер. І тему лісу я вирішила порушити не через тренди, а тому що це мені болить. Я жила на Виноградарі, тож у мене перша цигарка, перший поцілунок, закопаний щоденник — усе пов’язане з лісом. Це мій дім, це місце, де я можу сховати свої секрети. Десь у цьому всьому є я.

Французька підтримка українського кіно

На початку повномасштабного вторгнення я стояла біля витоків фонду Solidarity. Я була на зустрічі з колишньою міністеркою культури Франції Розелін Башло й представляла артгаузне кіно. У мене було кілька ідей. По-перше, попросити грошей для незалежних режисерів, позаяк до минулого року, коли оголосили пітчинг від Держкіно, фінансування майже не було. І Розелін Башло сказала, що надіслала гроші. На жаль, вона не знає, чи вони дійшли до кінематографістів, а не тільки до розробки телесеріалів. Я не проти знімати продукт маскульту — це теж треба, але й про авторське кіно не потрібно забувати. 

Друге, про що ми поговорили з колишньою пані Міністеркою, — це створення фонду Franco-Ukrainien для підтримки українського кіно. Мене з’єднали з Centre national du cinéma (CNC) — це така сама структура, як у нас Держкіно, і ми вирішили разом втілювати таку ініціативу, як Solidarity, — тобто багаті країни Європи об’єдналися для підтримки українського кіно. Це дуже важливий проєкт для підтримки авторського українського кіно, і я сподіваюся, що він допоможе кінематографістам вийти на новий рівень.

Марія Кондакова

Марія Кондакова. Фото: Анна Прокулевич

Проблеми промоції українських фільмів

Якщо казати про ситуацію з дистрибуцією кіно в Україні, то насправді в нас ще дуже молода, але дуже талановита індустрія. У нас є круті продюсери, які справді багато вкладаються. Мені пощастило, що фінансування для обох моїх фільмів — «Листопад» і «Вона та війна» — надало Держкіно. Я пам’ятаю, мені якось Пилип Іллєнко, ексголова Держкіно, сказав таку фразу: «На рік потрібно продюсувати 100—300 фільмів і два-три з них точно будуть хороші». Я з ним абсолютно погоджуюсь.

Коли я навчалася в Сорбонні, то в нас була геніальна викладачка Регін Віаль, яка працює в дистрибуції кіно. Вона нам казала: «Фільм — це дитя, яке потрібно випустити в життя. Але щоб випустити в життя, його треба спочатку поставити на ноги». Тому ще до того, як з’явиться офіційний анонс фільму, про нього мають знати всі, аби навколо ходили і казали: «Коли вже нарешті його зможу подивитися?» Важливо, щоб це сарафанне радіо працювало й у нас, щоб про фільми постійно говорили: «О, а ти чув про «Ля Палісіада»? Ти знав, що там моя подруга грає?» 

Також французи цілком усвідомлюють, що для просування фільму потрібні гроші. Існує, наприклад, UnieFrance, яка надає гроші для промоції. Це така собі їхня помста американському кіно, бо французькі фільми дуже популярні у Франції, але не мають такого ж успіху за кордоном. Вони аналізують, що зараз відбувається у світі, і, відповідно, розуміють, як просувати їх.

До того ж у Франції перегляд кіно — це культура.

Після кожного обіду, під час кожної зустрічі ми з моїми друзями можемо обговорювати фільми. Після завершення Другої світової кінотеатри будувалися майже в усіх селах, аби люди знайомились, закохувалися, а потім згадували про фільм, під який вперше поцілувалися. Тому й зараз, навіть якщо люди взагалі не дотичні до кіноіндустрії, все одно рано чи пізно порушується тема кіно. 

Зараз культурна політика Франції має на меті зробити кіно повсякденною справою. Окремі сеанси коштують дуже дорого — по 10—12 євро, але є спеціальні картки: ви платите 20 євро на місяць і можете дивитися хоч 10 фільмів на день. У нас квитки не такі дорогі, але, знаєте, як для кого. Бо, наприклад, у Франції кіно дивиться багато пенсіонерів. А чи можуть наші пенсіонери собі таке дозволити? 

Треба, щоб кіно було доступним. Можливо, робити якісь спеціальні безкоштовні кіноперегляди раз на місяць, щоб залучати тих самих пенсіонерів чи інших людей, які не мають можливості придбати квиток. 

А, наприклад, CNC, про який я згадувала раніше, ввели ось таку систему. Хтось купує квиток на американський блокбастер, і певний відсоток від цього квитка обов’язково йде на підтримку французького кіно. У нас теж має бути такий підхід до свого.

Документалістика чи художнє кіно?

У мене були ідеї для двох документальних фільмів: один про французів, які добровільно долучилися до лав ЗСУ, а другий — про жінок-коханок під час війни. Але зараз я більше зосереджена на розробці нового художнього фільму про снайперку. Я ж тому й вирішила спочатку зробити «Чорничне літо», щоб згадати, як працювати з ігровим кіно, з акторами. 

Нині я більше хочу робити саме художнє і захопити більшу авдиторію, бо хочу контролювати, що в кіно відбувається. Я люблю, коли в фільмі є екшн, є якась дія, а в документальному ти більше сидиш і чекаєш вдалого моменту. 

Фільм, який може бути книгою

Фільм «Вона та війна» точно міг би бути науково-популярною книгою, бо це історичний документ про боротьбу жінок не тільки за Україну, а й за свої права. А якщо говорити про «Чорничне літо», це було б щось схоже на творчість Софії Андрухович. Цей фільм дуже поетичний. Я навіть зараз можу описати абсолютно будь-яку сцену з нього зі смаком, з пристрастю.

Або, можливо, «Чорничне літо» могло б бути як якась історія від Ремарка. Пригадую його роман «Життя в позику» — про кохання між чоловіком та жінкою, яка тяжко хворіє, але проживає кожен день як останній. Невелика історія про життя на межі.

Я тому після показу цього фільму казала всім глядачам: прийдіть і поцілуйте, обійміть тих, кого кохаєте. А якщо не кохаєте, то покохайте! 

Кадр з фільму "Чорничне літо"

Кадр з фільму «Чорничне літо»

Фільми-шедеври

Якщо говоримо про українське кіно, то одразу спадає на думку «Земля» Олександра Довженка, бо для мене це епохальне кіно. 

Якщо говоримо про іноземне кіно — то «Список Шиндлера» Стівена Спілберга, бо він  про гуманність у нелюдяних обставинах. Про пекло, у якому знаходяться янголи і чомусь кажуть «ні». Або «Пророк» Жака Одіара, через який я в принципі вирішила стати режисеркою. Як на мене, ці фільми нагадують, що ми всі об’єднані — тим, що ми люди; любов’ю до краси; прагненням жити, а не існувати. 

Ще фільми, які б точно назвала шедевром: «Чоловік і жінка» Клода Лелуша або «Клеопатра» Джозефа Манкевича (Joseph L. Mankiewicz) — це ж просто одна з історій, описаних у Біблії. Ось це шедевр для мене — антропологія нашого існування: хто ми такі в цьому світі, що ми тут робимо, що маємо зробити і чому хтось вирішує робити інакше. Шедевр народжується тоді, коли щось, усім давно відоме, розглядається зовсім по-іншому, переосмислюється. 

Ілюстрації — фото надані Марією Кондаковою.
Головний банер — Марія Кондакова, Courtesy Photo.

Дайджест культурних подій (з 8 до 14 липня)

авторка Софія Богуславець - 08.07.2024 в Події

8 липня, понеділок

І сонце стало чорним, і море зупинилось

Луцьк, Музей сучасного українського мистецтва Корсаків
Графік роботи: у будні з 12:00 до 20:00, у вихідні з 11:00 до 20:00

Персональний виставковий проєкт Міті Фєнєчкіна про сенси, думки до повномасштабного вторгнення та їхню трансформацію в авторському розумінні після.

Проєкт складається з двох частин: перша — це роботи, створені у 2018–2021 роках, які оповідають про дитинство митця у 90-х та 2000-х. Друга частина — аналогові й діджитал малюнки, котрі автор створив уже під час повномасштабного вторгнення.

Більше про концепцію на сайті, а про виставку також на інстаграм– і фейсбук-платформах.

#яктисьогодні

Івано-Франківськ, Центр сучасного мистецтва
Графік роботи: щодня крім п’ятниці й суботи з 9:00 до 18:00

Персональна виставка мисткині Анастасії Рибалки. На події покажуть монотипії авторки — це різновид графіки, коли роботу виконують на гладкій поверхні, що не поглинає нанесені фарби.

Анонс події в інстаграмі й фейсбуці.

9 липня, вівторок

Подих часу — символи та легенди Львова

Львів, Дім Франка
Початок: о 16:00

Відкриття виставкового проєкту, який розповідає про символи та легенди міста через речі: вишивку, мотанки, національний одяг, живопис. У межах події можна буде побачити роботи українських лялькарів, майстринь і мисткинь, зокрема Ольги Черних, Мілени Коломієць, Катерини Кирилової, Світлани Колеснік, Віри Бігун, Надії Абрамової-Городецької та художника Сергія Степанюка.

Про виставку у фейсбуці.

10 липня, середа

А раптом ви тут щось знайдете?

Київ, Музей Ханенків
Графік роботи: з середи до неділі з 10:30 до 17:30

Виставка учасників й учасниць проєкту «Креативні майстерні в музеї Ханенків», у межах яких вони досліджували поняття ідентичності й культурну тяглість у сучасному й історичному контекстах та створювали роботи в різних креативних форматах: зін, плакат, перформанс чи аудіоперформанс.

Відвідати експозицію можна до 28 липня.

Детальніше в інстаграмі й фейсбуці.

Deploiment Point. Точка Розгортання

Київ, Portal 11
Графік роботи: з середи до неділі з 11:00 до 19:00

Персональна виставка митця Ореста Манецького, який у своїх роботах розповідає про творче сприйняття світу, часу та самого себе в цих площинах.

Відвідати можна до 28 липня.

Більше про концепцію в інстаграмі й фейсбуці.

11 липня, четвер

Гра в хованки з паном Лятошинським

Львів, Jam Factory Art Center
Початок: о 19:00

Презентація кіноперформансу: це дійство що відбулося у квартирі Бориса Лятошинського наприкінці 2023 і має на меті через постать композитора розповісти більше про розвиток української культури загалом. Після перегляду відвідувачі зможуть почути твори Лятошинського, а також залишитися на розмову з автором і режисером перформансу Богданом Поліщуком та головою ГО Liatoshynsky Foundation Тетяною Гомон.

Детальніше про подію в інстаграмі і фейсбуці.

Чорнобиль 22. Велика вода

Дніпро, Центр сучасної культури
Початок: о 19:00

У межах кінопоказів простору «Я не люблю природи, якою вона є» відвідувачі зможуть переглянути дві короткометражні стрічки: «Чорнобиль 22» режисера Олексія Радинського про події в окупованій зоні відчуження та «Велика вода» режисерок Анни Цигими й Ганни Мамонової про свідчення знищення Каховської дамби та людей, що допомагали потерпілим.

Більше про подію в інстаграмі й фейсбуці.

НаШапку. REMEZ та SESTRA BLYZNYUCHKA

Київ, Pepper's Club
Початок: о 18:00

У межах серії благодійних концертів виступлять рок-н-рольні виконавці REMEZ та SESTRA BLYZNYUCHKA.

Більше про подію в інстаграмі, а анонс подій — у фейсбуці.

Танець у зоні війни?

Київ, Національний художній музей України
Початок: о 18:30

Відкриття мультимедійної виставки. Цей проєкт — результат подорожей до України фотохудожників з Великобританії Марії Фалконер і Пола Гіла, які спільно з українськими митцями сучасного танцю фіксували наслідки війни через танець.

Відвідати виставку можна до 17 серпня.

Детальніше в інстаграмі і фейсбуці простору.

Крізь потаємні дверцята. Тарілки «Червень» і «Січень»

Київ, Музей Ханенків
Тривалість: протягом дня з 12:00 до 19:30

Цього разу бліцпроєкт простору розповість відвідувачам більше про роботи майстерні П’єра Раймона — тарілки «Червень» і «Січень» із серії «Дванадцять місяців», що є частиною «показного сервізу» (сервізу для демонстрації статків).

На події відвідувачі зможуть більше дізнатися про концепцію та історію таких експонатів.

Про твори бліцпроєкту у фейсбуці.

12 липня, п’ятниця

ATLAS UNITED 2024

Київ, Blockbuster Mall
Тривалість: з 12 до 14 липня

Це музичний фестиваль Atlas Weekend, фокусна тема якого цьогоріч про єднання.
На 6 сценах виступатимуть різні українські виконавці й гурти. Цього року у
програмі також «Підпільний стендап».

Більше про програму й події на сторінці в інстаграмі.

XV Одеський міжнародний кінофестиваль

Київ, Будинок кіно, кінотеатр «Оскар»
Тривалість: з 12 до 20 липня

Фестиваль глядацького кіно, який цьогоріч відбувається у Києві та презентує й українські прем’єри.

Детальніше про програму показів на сайті, а також на інстаграм– і фейсбук-платформах.

Культурна Пʼятниця. Яким є сучасне мистецтво Кривого Рогу?

Кривий Ріг, Криворізький Центр Сучасної Культури
Початок: о 19:00

Нетворкінгова зустріч для культурних діячів, діячок, митців, культурних менеджерів, менеджерок та всіх охочих, хто прагне обговорити сучасне мистецтво Кривого Рогу й згенерувати разом цікаві ідеї та нові проєкти, пропозиції, ініціативи щодо розвитку культурного осередку міста.

Більше в інстаграмі й фейсбуці.

Видатний невідомий Пінзель

Черкаси, арткафе Morris Space
Початок: о 18:00

Лекція у просторі від художниці-графікині Дарʼї Соколенко. На події можна дізнатися більше про життя і творчість Йогана Георга Пінзеля — мало відомого, але не менш цікавого митця, скульптора, що працював в Україні.

Анонс події в інстаграмі простору.

13 липня, субота

Average Peace Enjoyer

Івано-Франківськ, Франківський драмтеатр
Початок: о 12:00

Назва виставкового проєкту — це відсилання до фрази-мему “Average fan vs Average enjoyer” («типовий фанат vs типовий поціновувач»). У фокусі експозиції — балканські війни: про фрагментоване сприйняття війни та поняття миру, яке не визначається лише «припиненням бойових дій».

Детальніше про концепцію в інстаграмі й фейсбуці.

Гаражна субота із Старим Левом у Музеї Ханенків

Київ, Музей Ханенків
Тривалість: з 11:00 до 19:00

У межах події відбудуться різні навколокнижкові заходи: від книжкового ярмарку, до тематичних майстеркласів і читанок, від екскурсії двориком простору до мистецької лекції про творчість Марії Примаченко.

Розклад подій у фейсбуці.

14 липня, неділя

Кураторська екскурсія виставкою «Опалювальний сезон»

Кривий Ріг, простір «Висока Кімната»
Початок: о 17:00

У концепції виставки: зібрані цвяхи з печі майстерні авторка, Васі Дмитрика, які рухаються завдяки спеціально розробленому пристрою. Саме так митець розповідає про досвід зими 2022–2023 років. 

Виставку можна відвідати до 14 липня, а в неділю екскурсію проведе куратор Кирило Ліпатов.

Читати про подію в інстаграмі й фейсбуці.

Міфологія часу: образні символи і смислові константи

Черкаси, арткафе Morris Space
Початок: о 16:00

У межах історичного вечора доктор історичних наук Андрій Темченко розповість про контексти і трансформації чи сталі образи та міфологію.

Анонс події в інстаграмі простору.

Що подивитися нового на українському ютубі?

авторка Марина Губіна - 06.07.2024 в Культура

Цього тижня пропонуємо познайомитися з крафтовими виробниками, які надихаються природою, обирати, який образ русалок з картин ХІХ століття найбільше до душі та додати кілька нових (і вже культових) фільмів та книжок у список культурних планів на літо. А ще мандруємо відбудованими вулицями Бучі та оцінюємо їхню інклюзивність, дізнаємося більше про прерафаелітів і їхню творчість та загострюємо пильність щодо кіберзагроз, які можуть ховатися у кожній незахищеній мережі wifi.

Знайомства з крафтовими виробниками на каналі «УкрЮтюбПроєкт»

Євген Синельников познайомився з крафтовими виробниками, які трансформували свою любов до природи та родинні традиції у маленькі (і не дуже) бізнеси. Випуск знайомить із майстринею соломʼяних дідухів, династією бджолярів, знавцями цілющих трав та виробниками органічної косметики. Чому зробити якісний дідух в місті не так просто, як може здатися? Як вдалося вивезти вулики з бджолами з окупованого Луганську у 2014 році? Чому навіть невеликі бренди доглядової косметики не можуть обійтися виробництвом на кухні? Та що робить крафт «правдивим»?

Випуск про русалок в українському мистецтві на каналі «Культуртригер»

Ігор-Богдан Горобчук зіставляє образи українських русалок на картинах Тараса Шевченка, Костянтина Маковського та Івана Крамського, щоб поміркувати, якими різними вони поставали в живописі, літературі та народній традиції. А також розбирає, чим мавки відрізняються від русалок, як християнство змінило образи русалок та де межа між екзотизацією української культури та авторською інтерпретацією. Які два образи русалок були найрозповсюдженішими в народній традиції? Як русалки стали містком між текстами Тараса Шевченка та Лесі Українки? Та яка рослина свідчила про присутність русалок на полі?

Інтервʼю з Софією Андрухович на каналі «Суспільне Культура»

Софія Челяк поговорила із письменницею про її новий роман «Катананхе», його презентацію в Києві, перші реакції читачів та читачок і передумови написання тексту. Софія Андрухович розповіла детальніше про метафори роману, міф, що лежить в його основі, любов до описів еротичних сцен та Київ у тексті. Які персонажі найцікавіші для авторки? Як широкомасштабна війна вплинула на письменницькі практики авторки? Якою насправді є Софія Андрухович, і де в текстах її можна відшукати?

Відео про прерафаелітів на каналі «Лагідна естетизація»

Прерафаеліти — це обʼєднання англійський художників середини ХІХ століття, які прагнули відродити в мистецтві щирість, характерну часам до Рафаеля та Відродження. У відео йдеться про передумови утворення братства, чому вони повстали проти академізму доби та який вплив на подальше мистецтво зчинили. Які секрети оплітають історію братства? Чому їх критикували сучасники, зокрема Чарльз Дікенс? Та що стало приводом до розпаду братства?

Випуск про відбудову Бучі на каналі «Ukraїner»

Ведучий проєкту Марко Савицький поговорив з консультанткою з питань інклюзивності Уляною Пчолкіною про безбарʼєрність як складник, який треба постійно враховувати під час відбудови міст. Вони відвідали Ворзельську амбулаторію та пройшлися вулицею Вокзальна в Бучі, щоб перевірити, настільки ті інклюзивні після відновлення. Як громади можуть контролювати використання коштів на якісну відбудову? Чому інклюзивність — це ще й про економічну вигоду? Та як громадяни часто ставлять до людей з інвалідністю?

Обговорення фільму «Скот Пілігрим проти всіх» на каналі «Vertigo»

Юрій Поворозник та Микита Тищенко повернулися з форматом «Опівнічний сеанс» та поговорили про вже культовий фільм «Скот Пілігрим проти всіх». Вони зіставили екранізацію з оригінальною серією коміксів, відзначили мінуси, які стають помітними після кількох переглядів та поміркували, чому стрічка лишається любленою. Чи був вибір актора Майкла Сера на головну роль вдалим? У чому різниця між історією в коміксі та на екранах? Та як фільм сприймається зараз, майже через 15 років після премʼєри?

Відеоесей про творчість Алекса Ґарланда на каналі «фінчер кубриком»

Алекс Ґарланд — режисер, відомий стрічками «Анігіляція», «Ex Machina», «Повстання Штатів» або ж серіалом «Devs» («Розробники»). З такої підбірки помітно, що його привертають наукові сетинги та питання взаємодії людства зі штучним інтелектом та тим невідомим, що несе наука, а також, що з часом він переходить до простіших форм. Як до творчості Ґарланда ставлять глядачі та критики? Чому вихід «Повстання Штатів» зараз викликав певний резонанс в американському суспільстві? Та яка форма підходить режисеру більше: коротка чи довга?

Історія інтернет шахрайств на каналі «WAS: Популярна історія»

Інтернет відкриває безліч можливостей, але й містить чимало пасток. Наприклад, перша серйозна кібератака сталася ще до того, як інтернет став всесвітньою мережею, у 1988 році. У відео розгортається історія знакових атак та маніпуляцій, яких зазнавали міжнародні компанії, відомі зірки, українські сервіси та навіть канал WAS. Чому не варто оплачувати покупки та працювати над важливими файлами, використовуючи відкритий wifi? Як максимально себе убезпечити від кіберзагроз? Та яких масштабів офлайн проблеми можуть спричинити онлайн атаки?

Розмова з Катериною Липою на каналі «Український медіацентр»

Ігор Стамбол розпитав мистецтвознавицю та авторку книжки «Історія архітектурних стилів, великих і не дуже» про туристичну привабливість українських історичних памʼяток архітектури, шляхи, якими можна її збільшити, закордонні приклади, варті наслідування, та успішні кейси міст, яким вдається привертати до себе нових і нових відвідувачів. Чи варто віддавати історичні памʼятки в оренду приватним особам? Що з історії архітектури потрібно вчити в школі? Та як варто презентувати українську архітектурну спадщину закордоном?

авторка
Марина Губіна

Секс, кров і постмодернізм. Про що насправді трилогія експлуатаційного кіно «Х» Тая Веста

кінокритик Ігор Кромф - 05.07.2024 в Кіно

4 липня в прокат вийшов сатиричний слешер «МаХХХін» (англ. MaXXXine) з Міа Ґот в головній ролі. Цей фільм закриває трилогію слешерів «Х» режисера Тая Веста, що розпочалась у 2022 фільмами X та «Перл» (англ. Pearl). 

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, як Тай Вест критикує Голлівуд через стилізацію та канони студійного й експлуатаційного кіно минулого.

Попередження! У тексті наявні спойлери, тому якщо це може зашкодити вашим враженням від фільму, збережіть цю статтю та поверніться до прочитання після перегляду.

Трилогія для повнолітньої аудиторії

У часи мого дитинства фільми, які показували на телебаченні, позначалися однією з трьох геометричних фігурок різних кольорів. Таким чином визначалася рекомендована доступність цих фільмів для аудиторії. Зелений кружечок означав, що фільм можуть дивитися всі, без обмежень. Жовтий трикутник — що перегляд неповнолітніми особами рекомендований разом з батьками або принаймні з відома батьків. А ще був червоний квадратик, який позначав фільми виключно для повнолітньої аудиторії. Ми жартували у дитинстві, що це кіно в якому або занадто багато роблять людей, або навпаки — занадто багато вбивають. 

Американська аудиторія знає рейтингову систему через набір літер. І фільми для повнолітньої аудиторії там мають позначення Х. Так, це ті самі фільми, де є або надмірна жорстокість, або надмірний еротизм. І саме цю літеру взяв для позначення своєї трилогії (а також двох із трьох її фільмів) Тай Вест, коли вирішив створити горори про порноіндустрію. 

Особливість трилогії Х полягає в тому, що її можна дивитись у довільному порядку, тому що у будь-якому разі глядач не втрачає сюжетної канви. Хронологічно фільми йдуть так: спершу «Перл», за нею Х і на фінал — «МаХХХін». Однак сам Вест розглядає інший порядок: спершу Х, потім «Перл» як приквел, а тоді сиквел «МаХХХін». Таким чином режисер розпочинає з зустрічі двох своїх героїнь — Перл та Максін (обох грає Міа Ґот), а потім розводить їх по різних фільмах, розповідаючи передісторію першої та післяісторію другої. Таким чином Х стає не просто першим фільмом трилогії у задумі Тая Веста, а й ніби опорною балкою цього циклу.

Секс на ранчо

Х переносить нас у 1979 рік. Група молодих людей, серед яких старлетка Максін Мінкс, їде в техаську пустку, де винаймає ранчо у дивних пенсіонерів Говарда та Перл, щоб зняти порнофільм «Доньки фермера». Безпосередньо фільм починається з кадру наступного дня: поліція ходить по розгромленій фермі, переступаючи кашоподібні скупчення кишок, крові та м’ясива, що валяються тут і там.

Х став занадто вправно продуманим слешером, у якому за традицією піджанру маньяк вчиняє серію вбивств. Він не дає глядачеві ніякої інтриги чи таємниці, відразу проголосивши, що у фільмі будуть ріки крові у берегах із нутрощів. Окрім того, Вест досить цікаво складає архітектуру кіно, яке розповідатиме нам про людей, які, з одного боку, займатимуться сексом на камеру, а з іншого — намагатимуться вижити на ранчо та врятуватися від психопатичних стариганів. Таким чином він ніби зациклює два найбільш «дорослі» і при цьому найбільш «низькі» жанри — порно та горори, — які переживали свій розквіт у 1970-х. 

Вест дає своїм антагоністам цілком зрозумілу та нетривіальну для жанру мотивацію. Звісно, «південна гостинність» — це вже теж заяложений троп в американському кіно. Що далі їхати на південь, то цікавіші там традиції гостинності: від болотистої Луїзіани з її каджунськими псевдорелігійними культами через аризонсько-техаські прерії, де місцеві ковбої весь день злягаються з сестрами і знімають шкіру з ворогів «білого світу», і врешті завершуючи субтропічною Флоридою, де у гущі пересохлих очеретів завжди чекає мегаломанський алігатор-людожер чи якийсь болотяник або водяник.

Десь на цій дорозі завжди знайдеться місце також для ранчо, де замість кукурудзи розводять девіації, індіанських проклять і просто банальній диявольщині.

Однак антагоністи Веста не підтримують міфи про Південь і його консервативні цінності. Їхня мотивація вбивати майже біблійно гріховна — вони заздрять. Заздрять, що не можуть займатися сексом, як ці молоді постояльці. Окремо, звісно, Перл заздрить Максін, у якій бачить себе молоду. 

Слешер — найважливіший прояв горору 1970-х

Такий піджанр горору, як слешер (фільми про смертельні переслідування маніяками), — досить сталий і має свої сформовані канони й наперед прописані ходи. І Вест уміло ними користується, примудряючись при цьому постійно балансувати: з одного боку, ніби проявляє повагу до таких мастодонтів горору, як «Техаська різанина бензопилою» Тоуба Гупера (англ. The Texas Chain Saw Massacre) та «Алігатор» Льюїса Тіґа (англ. Alligator), а з іншого — іронічно збиткується з жанру горору загалом і слешеру зокрема. Наприклад, смерть героїні Дженни Ортеґи настільки абсурдна, що це більше нагадує чорний жарт у комедії братів Коенів чи Квентіна Тарантіно, аніж смерть «фінальної дівчини» у слешері. Саме тоді відбувається зіткнення двох центральних персонажок цієї трилогії — Перл та Максін, яких обох грає Міа Ґот. 

Перл (Х, 2022) кадр з фільму

Якщо Перл у Х — це типова гротескна психопатична бабуся з рsycho-biddy (піджанру горорів 1970-х, які експлуатували тему старіння, використовуючи як центральних антагоністів літніх людей), то Максін занадто нетипова персонажка для слешеру 1970-х, який старанно відтворює Тай Вест. Гіпотетично вона могла би вписатися у кліше «дівчина, що вижила», однак що ближче до фіналу, то зрозумілішим стає, що для Максін виживати на цьому ранчо не було аж надто складно. Вона — своєрідне покращене відображення Перл: молоде, успішне та не менш жорстоке. Такої героїні просто не могло бути в експлуатаційному кіно 1970-х. Адже канони жанру просто не дозволили би створити таку сильні феміністичну персонажку, яка знає, чого хоче від життя, і все тримає під контролем.

«Перл». Техніколорний «Золотий Голлівуд»

Заледве труп старезної Перл встигає охолонути у фільмі Х, як того ж року на екрани виходить приквел про неї. Тепер Міа Ґот грає молоду Перл. Надворі 1918 рік. Чоловік Перл (той самий Говард) воює на фронтах Першої світової. Перл мріє про артистичну кар’єру. Але консервативна мати змушує її важко працювати на фермі й забути про сцену. Щоб вирватись із тенет родинної ферми, Перл убиває батьків і ще кількох людей з її оточення, однак це ніяк не додає їй танцювального таланту й лишає на фермі — серед власних жертв і в очікуванні чоловіка з заокеанської війни.

Знімаючи історію Перл, Вест використовує естетику студійного кіно епохи «Золотого Голлівуду» (1930–60-ті). Попри явні посилання до казкових мюзиклів тієї доби — «Чарівник країни Оз» Віктора Флемінґа (англ. The Wizard of Oz) та «Мері Поппінс» Роберта Стівенсона (англ. Mary Poppins), які були еталонними зразками популяної тоді технології — Technicolor, — Вест усе ж балансує між двома іншими видатними режисерами епохи — Дуґласом Сірком та Рассом Меєром. 

Дуґлас Сірк прославився у 1940–50-х як режисер дуже особливих мелодрам. Німецький єврей, який утік від Голокосту в Голлівуд, дуже тонко відчував шаблонність, створену цензурним кодексом Гейза, що регулював американське кіно до кінця 1960-х. Саме тому у своїх мелодрамах Сірк настільки ідеалізував та гламуризував американську дійсність, що вона виглядала комічно-гротескно та навіть пародійно. 

Натомість Расс Меєр у своїх фільмах часто розмірковував про сексуальну емансипацію жінок, їхню домінацію над чоловіками та агресію як різновид сексуального заміщення. Героїні його фільмів почасти були жінки, які у різних формах домінували над чоловіками. 

Тай Вест своєю «Перл» проклає тонку доріжку між стилістикою двох гігантів «Золотого Голлівуду». З одного боку, пасторально-техніколорний сетинг «Перл» — це пряма відсилка до пародійної дійсності мелодрам, якою займався Сірк. З іншого — психопатична Перл явно натхненна героїнями фільмів Меєра. 

Новинка прокату «МаХХХін»

Однак кінець Перл — трагічний. І не лише тому, що навколо так багато смертей, а тому, що жодна з них не дає очікуваного результату: головна героїня лишається на фермі з чоловіком і живе там до кінця 1970-х, поки не зустрінеться з іншою героїнею Міа Ґот — Максін Мінкс. Власне, їй і присвячений завершальний фільм із трилогії, що вийшов у прокат 4 липня.

Надворі 1985 рік. У Лос-Анджелесі вдень релігійні активісти протестують під кіностудіями з вимогою припинити «знімати гріх», а вночі містом шугає серійний маніяк Нічний Сталкер, який убиває жінок, що працюють у секс-індустрії: повій, стриптизерок і порноакторок.

Після втечі з ранчо Максін Мінкс зробила кар’єру в порноіндустрії. А тепер отримала першу у своїй кар’єрі «серйозну роль» у якомусь із сиквелів великої горор-франшизи у піджанрі nunsploitation (фільми про монахинь, екзорцизм та інші церковні жахи). Однак хтось безкінечно переслідує її, погрожуючи розкрити темне минуле.

Врешті довгий шлях розслідувань приводить Максін до того самого Нічного Сталкера, яким є її батько — протестантський пастор і лідер релігійних активістів, що борються з гріхом у кіно та на телебаченні. Максін убиває батька-маніяка, чим убезпечує успіх фільму та свою майбутню блискучу голлівудську кар’єру, про яку мріє з часу подій фільму Х

Знімаючи Лос-Анджелес 1980-х, Тай Вест, як справжній синефіл, бере на озброєння естетику фільмів Браяна Де Пальми, насамперед «Одягнений для вбивства» (англ. Dressed to Kill) та «Підставне тіло» (англ. Body Double). До речі, в останньому Де Пальма мріяв зняти в головній ролі порноакторку і зробити сцени сексу не акторською імітацією, а реальним статевим актом. Однак продюсери «зарізали» таку ідею одразу. 

Цікавим видається й те, що «МаХХХін» більше нагадує не старий добрий слешер, а його піджанрового передвісника, що виник в італійському кінематографі, — джало. Для джало характерним, окрім малобюджетності, було поєднання маніакального переслідування та еротизму. Власне, джало сильно вплинув на Браяна Де Пальму, чиїми кіношними 1980-ми надихається у «МаХХХін» Тай Вест. 

МаХХХine (2024) Міа Гот

То про що ж трилогія Х?

Динамічно міняючи сцени залитих сонцем голлівудських пагорбів та освітлених неоном підвороть, Вест у своїй трилогії досліджує епоху, коли фільми почали розповсюджуватись на VHS-касетах, а кіноіндустрію кошмарили законом про батьківський контроль, яким знову намагались обмежити насилля та еротику на екранах. Релігійні активісти тут теж виникають не просто так — варто лише згадати фільм Мартіна Скорсезе «Остання спокуса Христа» (англ. The Last Temptation of Christ), прем’єра якого у 1988 році викликала масові погроми кінотеатрів релігійними активістами. 

Усі фільми трилогії виглядають не зовсім як заявлені горори. Тай Вест вдало стилізує свої роботи під ту чи іншу епоху, однак страшного чи жаского там небагато. Сцени вбивств виглядають як відвертий прикол чи пародія, а самі сюжети більше трилерні, ніж горорні. У цьому й полягає головний секрет трилогії Х — це фільми, які маскуються під горори, щоб розповідати про інше.

МаХХХine (2024)

Режисура Тая Веста ніколи не здавалась чимось проривним. Він був хорошим режисером горорів, який не претендував на більше, якщо порівнювати з тим-таки Робертом Еґґерсом чи Арі Астером, які, безумовно, стали новаторами, просуваючи ідеєю постгорору. Своєю трилогією, знятою для найбільшої інді-студії А24, Вест намагається сказати своє слово як Автор з великої літери. Подібні спроби створення власних всесвітів страху в горорах (циклах фільмів з власним авторським стилем вираження жасного) — не новина. Раніше такі майстри жанру, як Даріо Ардженто чи Вес Крейвен, так само створювали власні всесвіти страху. 

Однак про що трилогія Веста і на чому базується його всесвіт? В усіх трьох фільмах Вест використовує два важливих етичних тригери американського кінематографу — секс і кров. Обидва вони тягнуться, як гумка, протягом усієї трилогії. Вест поволі знайомить глядача зі світом порно з 1918 до 1985 року, розповідаючи в паралелі з порно історію про сексуальну емансипацію своїх героїнь, яка стає шляхом до соціального визволення (тут він певною мірою перегукується з «Відьмою» (англ. The VVitch) Роберта Еґґерса). 

Водночас там, де проливається сперма, у Веста завжди проливається кров.

Кожен його фільм присвячений убивствам, маніакальним переслідуванням і просто мізантропії, яка слугує другим важливим рушієм сюжету. Причому що у випадку з пролитою спермою, що у випадку з пролитою кров’ю Вест максильно обережний. Найбільш еротичні сцени в Х та «МаХХХін» достатньо цнотливі навіть для старшої шкільної аудиторії. А сцени кривавих масакр тут почасти виглядають як пародійні. Заявляючи про те, що фільм є горором з елементами еротики, Вест досить хитро вводить глядача в оману, насправді показуючи йому через заклішовані жанри сатиру на голлівудське кіно в його історичному розрізі.

Усі три фільми Веста показують його закоханість у голлівудське кіно та те, наскільки «прокачаним» глядачем він є. Створюючи безкінечні «великодки», посилання та віддання шани різним фільмам від 1940-х до 1980-х, режисер забуває зняти власне кіно. Тому що за яскравою стилізацією, харизматичною Міа Ґот та постмодерністською деконструкцією та стьобом немає власне жанрового відчуття страху, без якого не існує горору. 

МаХХХine (2024)

Трилогія Х нагадує велику й складно продуману дипломну роботу кінознавця, який, визначивши дві великі теми крові та сексу, впевнено рухається історією кіно, нашаровуючи все нові й нові фільми, вплітаючи у свою конструкцію все нові й нові посилання. Однак під вагою деконструкції жанрів та постмодерністського стьобу ця трилогія не може похвалитися свіжою ідеєю чи хоча б унікальною атмосферою жаского.

Трилогія Х, проводячи ревізію жанрового кіно та її експлуатації сексу і крові, насправді сама стає експлуатаційним кіно, яке нахабно використовує тему експлуатації, утворюючи постмодерністську рекурсію, яка, щоправда, занадто нудна для цілої трилогії про порно та горори. 

кінокритик
Ігор Кромф

Про любов і біль. Відгук на повнометражний фільм Марини Вроди «Степне»

авторка Олеся Василюк - 05.07.2024 в Кіно

Оновлення з 17 жовтня 2024 року: українська кінострічка «Степне» отримала відзнаку «Скіфський олень» як найкращий фільм Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» у рамках FilmFest Hamburg, що проходив з 26 вересня до 5 жовтня в Гамбурзі.

«Степне» — це перша повнометражна ігрова робота української режисерки Марини Вроди, володарки Золотої пальмової гілки Каннського кінофестивалю за короткометражний фільм 2011 року «Крос». Після виходу у 2023 році фільм Марини «Степне» отримав «Пардо» (Леопарда пошани) — нагороду за найкращу режисерську роботу на Міжнародному кінофестивалі в Локарно. Цей швейцарський кінофестиваль є одним із найвпливовіших у світі поряд із Каннським, Венеційським та фестивалем у Карлових Варах. На початку 2024 року «Степне» отримав ще одну нагороду — Міжнародного кінофестивалю у Трієсті (Італія). 

У своїй попередній, найбільш упізнаваній роботі «Крос» режисерка використовує метафору бігу для рефлексії на тему постійного зовнішнього та внутрішнього руху як процесу дорослішання, а також глобальних змін у розвитку України як держави на світовій арені. Тема руху від чогось продовжується і в повному метрі, хоча й дещо видозмінено.

Коли стрічка вийде в український прокат — невідомо, тож ми скористалися нагодою і подивилися її на фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN».

Документальна природа стрічки

Події «Степного» охоплюють кілька тижнів життя дорослого чоловіка Анатолія, який повертається у рідне село Степне, аби доглянути хвору матір. Після його приїзду додому жінка кілька разів встає з ліжка і складається враження, що їй кращає. Анатолій тим часом живе простим життям у глушині: зустрічає старого знайомого, грає з ним у шахи, спілкується з одноліткою-сусідкою, яка доглядала матір до його повернення. Проте за кілька днів мати помирає, до селища приїжджає молодший брат головного героя Олексій, відбувається поховання. Після цього брати намагаються залагодити всі справи у Степному, аби знову повернутися до свого міського життя.

Хоча стрічка й заявлена як ігрова, спостереження за місцевими бабусями та дідусями, яких режисерка Марина Врода запросила до участі у фільмі, їхні спогади та звичайні повсякденні розмови в кадрі додають документальності та протяжності сюжету. Ми постійно чуємо та бачимо старших людей, які живуть своїм життям  — реальним, не зумовленим потребами рухати дію далі. Масові сцени з купівлею продуктів у невеликому магазині на колесах, роздачею речей матері після її смерті та, напевне, найяскравіша сцена з розмовою на поминках — усе це огортає головну сюжетну лінію — прощання двох братів із домом та матір’ю — непідробною атмосферою правдивості зображуваного.

кадр з фільму Марини Вроди "Степне"
Літні люди в цьому фільмі — не просто символи, а жива пам’ять, єднання з минулим, вшанування цінності знання про те, що відбувалося раніше й замовчувалося.

Особливо це відчувається у сцені поминок по матері Анатолія та Олексія: односельці, здається, забувають про камери та знімальну групу, яка сидить з ними в одній кімнаті, і просто діляться власним болем. Звучать історії про врятованого німецького полоненого, якого ніхто з них не виказав, голод, збирання загублених у полі колосків, майже певну смерть дитини-сироти, яку рятує щасливий випадок. 

Проблема втрати звʼязку з минулим та людьми, які жили раніше, —  одна з ключових у фільмі, адже селище зникає, потрохи втрачаючи жителів. Саме тому повільні сцени їхнього життя та розмов стають своєрідним літописом про те, як існувало й продовжує існувати покоління, народжене під час Другої світової війни, та чим здатне поділитися з уважним спостерігачем.

Зустріч зі світлом

Тема пам’яті як цінності актуалізує ще один важливий символ фільму — дім як втілений простір зв’язку з попередніми поколіннями та собою колишнім. Будинок матері Анатолія та Олексія, який поволі пустіє, залишається лише відлунням сім’ї, що вже ніколи не збереться разом. Здається, саме відчуття єдності матері з синами, зв’язок із домом, де минула значна частина життя чоловіків та їхньої матері, і є той скарб, про який перед смертю згадувала жінка. Анатолій, на відміну від Олексія, який намагається буквально відкопати скарб у сараї, та нічого не знаходить, розуміє це. Він повертає собі здатність творити й вибиває портрет матері на її надгробку: чоловік спокійний, він приймає нову реальність, у якій йому доведеться жити.

Головний герой раптово повертається до творчості: він знаходить свої старі малюнки й намагається намалювати портрет сусідки Ані. Ми так і не бачимо результату його спроби, проте важить сам акт повернення до того, чим він займався в дитинстві. Згодом так само пробує зіграти на старій прогнилій скрипці, що роками лежала в сараї. Стрічка осмислює повернення в минуле через подібні акти пригадування. Глядач разом із героєм усвідомлює неможливість відтворити те, що існувало колись, і вчиться цінувати речі, які можуть наблизити до втраченого.

кадр з фільму Марини Вроди "Степне"

За Анатолієм цікаво спостерігати не лише через його гнучкість, а й насамперед через першочергову відкритість до тих, кого він зустрічає, та того, що з ним стається. І це по-справжньому дивує. Природно було б спостерігати агресію, злість чи роздратування у поведінці чоловіка, який мусив покинути своє життя, повернутися у віддалене покинуте селище через те, що його найближча людина хвора й може померти. Проте для Анатолія природним є абсолютне прийняття: він любить матір, яка здебільшого вже не впізнає його, залишається добрим до сусіда, який наживається на інших жителях селища, не звинувачує брата, який приїжджає лише після смерті матері. Протягом усієї історії чоловік є самим собою — інколи інертним, що особливо помітно, коли його брат вирішує продати землю чи застрелити собаку, поступливим і спокійним. Лише наприкінці стрічки стає помітною ключова зміна у світогляді героя: на відміну від Олексія, Анатолій забирає віднайдені спогади про дім із собою. Смерть матері не робить його холодним, а прощання зі Степним, можливо назавжди, приносить йому хоч і тужливе, а проте тепло від розуміння того, яким було його життя тут.

Простір для спостереження

У стрічці багато тиші та мовчання — розмови тут зведені до мінімуму, натомість нам намагаються показати, як і про що думають персонажі, виконуючи дрібні справи. Спостереження за тим, як люди набирають воду, йдуть дорогою, мовчки вдивляються у горизонт, має медитативний ефект, проте інколи все ж бракує контексту для розуміння, чому ми спостерігаємо саме цю сцену. 

Через те що сюжет  прагнули зробити максимально відкритим для сприйняття і трактування глядачем, деякі моменти залишаються незрозумілими. Недомовленою та недопоясненою є лінія романтичних почуттів головного героя Анатолія та його сусідки Ані. Натяки на те, що жінка йому подобається, помічаємо у його дещо незграбній поведінці та спробах піклуватися про неї, проте їх можна сприймати як звичайну чуйність та емпатію, адже в багатьох сценах він просто ігнорує жінку. Особливо незрозумілий момент їхнього прощання, коли Анатолій проводить жінку додому з ліхтариком і довго вдивляється їй услід. Сцена мала б викликати романтичний і дещо тужливий настрій, адже Аня йде, не даючи йому жодної надії, проте ми не розуміємо природу почуттів Анатолія до неї і чи є вони в нього взагалі.

Стрічка не динамічна у класичному розумінні цього слова: немає різких переходів чи переривання сцен. Майже завжди спостереження за героями чи пейзажами продовжується доти, доки триває рух у кадрі. Зависання у просторі, яке трапляється чи не в кожній сцені, не втомлює.

Це особливість фільму, що намагається сповільнити глядача, дати йому більше часу на рефлексію.

Відчуття зміни сюжету досягається здебільшого рухом самого кадру: ручним зніманням під час подорожі сільською дорогою на возі чи поїздки старим автобусом. У глядача виникає відчуття ненавмисності деяких кадрів — схоплюване видається майже випадковим, а це додає щирості й справжності і без того достатньо меланхолійному настрою фільму.

Кадри прості, навіть аскетичні — у них майже завжди немає яскравості чи кольорів, зате багато простору для спостереження та життя героїв. Усе коричневе через багнюку, голі дерева та трохи брудного снігу — саме так, як і буває в селі на початку чи наприкінці зими. Реалістичність зображення не робить фільм менш привабливим для перегляду. Навпаки, дає змогу поринути в контекст оповіді глибше, дозволяючи частині глядачів впізнавати та пригадувати, а частині — знайомитися й задивлятися.

кадр з фільму Марини Вроди "Степне"

«Степне» висвітлює багато проблем: від передачі пам’яті, згасання, туги за близькими, які помирають, до віднайдення давно забутих себе та руху далі. Проте головною є тема любові, що триває. Це відбувається в різних контекстах та проявах: через біль, байдужість, обов’язок відпустити. Любов відчувається й у тому, як стрічку знято: режисерка Марина Врода дитиною багато разів бувала у Степному разом із дідусем, тому вона знайомить глядачів із майже рідним простором власного минулого. Хоча нам не розповідають, коли саме відбуваються події стрічки, пострадянські реалії й короткі невизначені згадки про революційні події натякають на те, що це може бути в будь-якому віддаленому селищі в Україні просто зараз. 

Робота над стрічкою розпочалася перед повномасштабним вторгненням, але дознімали її вже в умовах постійних тривог та атак росіян. У фільмі немає прямих згадок чи розмов про війну, проте уникнути впливу бойових дій неможливо: двоє членів знімальної команди загинули, а ще троє служать на фронті просто зараз. Попри те що «Степне» не є фільмом про війну, історії навколо його створення, місце, де відбуваються події, та інші дрібні деталі повʼязані з нею невідривно. Це свідчить про постійний вплив реального контексту на витвір мистецтва. Найближчими роками для українців цим реальним контекстом залишатиметься війна, про що варто памʼятати не лише іноземним глядачам, а й нам із вами.

авторка
Олеся Василюк

Підгледіти крізь шпарину оповіді: простори Ольги Токарчук

автор перекладач, поет Остап Сливинський - 04.07.2024 в Есеї

Фотографія

Усе сталося якось не так і не тоді. Вона мала стояти у цій залі роком раніше, сама. Усі погляди і спалахи фотокамер мали належати лише їй. На неї не мали рикошетити питання, не їй поставлені. Але 2018 року в нобелівському комітеті дещо сильно пішло не так, церемонію з галасом скасували, і вона, Ольга Токарчук, лауреатка 2018-го, змогла вийти за нобелівську кафедру аж наступного року, разом з австрійцем Петером Гандке, якому пощастило отримати свою премію вчасно. У повітрі ще вчувався шлейф «преміального» скандалу, іскрило й довкола неоднозначної фігури Гандке.

Але ось вона нарешті виходить до мікрофонів — невисока жінка у стриманій чорній сукні й круглих окулярах у товстій темній оправі. Говорить про фотографію. Першу світлину, яку вона запам’ятала з дитинства. На ній зображена її мати — ще до того, як народилася Ольга. Мати сидить перед старим радіо. Ми не бачимо фото, але відчуваємо його тиху меланхолійність. Такими бувають лише старі чорно-білі кадри, зроблені ніби мимохідь. Жінка на світлині — замислена і сумна.

«Чого ти така сумна на тому фото?», — питає Ольга.
«Бо ти ще не народилася, а я вже за тобою сумую», — відповідає мати.
«Як ти можеш сумувати за мною, якщо мене ще нема?»
«Може бути і навпаки: якщо за кимось сумуєш, отже, він уже є».

Ольга Токарчук каже: «Відтоді я зрозуміла, що означає “бути”». Це — непросте розуміння. Бодай тому, що можна «бути відсутнім» і «бути ніде»… «Бути» з’являється раніше, ніж перетинаються простір і час, творячи об’єктивну присутність. «Бути» — це акт мислення і промовляння. Навіть так: «бути» — це акт оповіді. Мати розповіла собі доньку, щоб та змогла народитися. Ми розповідаємо собі й те, в чому хочемо жити, і те, чого хочемо уникнути. Ми розповідаємо втрачене, щоб воно могло статися вдруге.

Ми розповідаємо невидиме, щоби змогти його побачити. Відсутнє і присутнє, збережене і втрачене, забуте і пригадане беруться в оповіді за руки, бо там усе — є.

Невидиме

У далекому 2009-му Ольга Токарчук приїхала до Києва на запрошення Центру польських та європейських студій Могилянки. Сьогодні в таке важко повірити, але на зустріч із нею прийшло доволі небагато людей. Говорилося про її опубліковані на той час українською книжки: «Мандрівку людей книги», «Гру на багатьох барабанчиках», «Правік та інші часи», «Останні історії». Розмова була домашньою, спокійною, крізь вікна цокольного поверху з двору Могилянки лилося пополудневе світло. Після зустрічі Ольга Токарчук зізналася, що має ще іншу мету приїзду до України: вона якраз пише роман, у якому дія відбувається на Поділлі, щоправда, давно, у XVIII столітті (це будуть «Книги Якова» — роман, який на той час іще не мав назви, але існував у її голові). І їй потрібно відвідати деякі місця, щоби правильно їх описати. Ми скептично похитали головами. Що там уціліло від XVIII століття, в цих селах і містечках, куди вона збиралася їхати? У найкращому разі — трохи руїн.

Через майже десятиліття Ольга Токарчук описала цю подорож в есеї-лекції «Психологія літературного творення світу». Хаотична пострадянська забудова, бруківка давніх ринкових площ, що визирала з-під порепаного асфальту, зарослі бур’янами цвинтарі… Це вимагало «тренінгу бачення». Вона стояла, дивилася, і поступово невидиме починало проявлятися: якісь діти з інших часів, що бавляться у травах, хиткий віз, що їде глинястим путівцем. Вона змогла побачити відсутню ланку оповіді, яка вже складалася в її уяві. Уся ця історія багатомовної Речі Посполитої, цей українсько-польсько-єврейсько-вірменсько-турецький вавилон мов, фільварки і синагоги, православні цвинтарі й кіркути, базари, на яких усе змішувалося і переливалося — усе те, що ніяк не можна вмістити в монологічну версію будь-чиєї національної історії, але воно було, було… Щоб побачити це невидиме — там, серед запилюжених містечок Поділля, — Ользі потрібно було спочатку його собі розповісти, але щоб розповісти, потрібно було побачити. Приїхати туди, де, здається, нічого не вціліло, озброївшись якоюсь оповіддю-начерком, а потім, побачивши, розповідати далі, щоб примарно побачене — як той віз у тумані — могло обрости звуками і запахами.

Здається, мені нарешті стає зрозуміло, навіщо Ольга Токарчук здійснила цю нелогічну, дивну мандрівку: вона спробувала розірвати замкнене коло неможливості оповідати про невидиме. Адже те, що «є відсутнім», також «є».

Ольга Токарчук роман «Мандрівка людей Книги»

У своєму дебютному романі «Мандрівка людей Книги» (я не знаю, як про це написати без спойлерів, тож якщо ви ще не читали — можете пропустити цей абзац) Ольга Токарчук розповідає історію вигаданої таємної секти XVII століття, яка вірить в існування Книги, що вміщує в собі всю мудрість світу.

Героїв чекає міфологічна мандрівка: щоб дістатися до Книги, їм потрібно подолати численні перешкоди; власне, ця мандрівка стає їхнім життям, хоч вони цього ще не розуміють. І завершується це життя так, як написано в Книзі, прихованій від їхніх очей.

Дійти до Книги означає подолати межу між життям і смертю, а саме на цій межі закінчуються означування і розуміння. Тому не дивно, що до Книги дістається лише один із членів «експедиції» — єдиний, який не вміє читати. Лише йому дозволено перейти «на той бік», побачити і повернутися.

Критикиня Кінґа Дунін називає сюжет «Мандрівки людей Книги» «тропом, якому можна підпорядкувати всі книжки» Токарчук. У цьому «тропі» є один особливо важливий момент: той неписьменний герой, якому дозволено побачити Книгу, — глухонімий. Тобто він не просто не зміг «прочитати» Книгу (йому вдалося хіба що побути в полі її випромінювання) — він про цей досвід зможе розповісти лише жестами.

У цьому сюжеті можна побачити метафору літератури як такої: її мова надто особиста, часом нерозбірлива, але інакше про досвід, який вона приносить із собою, було б неможливо розповісти взагалі.

Саме тому важливо дозволити літературі бути різною: фрікуватою, химерною, грайливою, провокативною, незручною і невчасною, — дозволити їй танцювати на столі посеред поважного прийняття, мовчати, коли всі очікують пишної промови, втручатися, виправляти і перебивати, кружляти довкола одних і тих самих тем, вдаватися до самоповторів, не закінчувати думку і закриватися в собі, зануджувати й огризатися, не критися з емоціями і безоглядно любити. «Письменники вибороли собі цей марґінес ексцентричності», — напівсерйозно-напівжартома каже Ольга Токарчук.

Та єдина мить

Крім строгої чорної сукні, в яку Токарчук була вбрана під час нобелівської церемонії, в її гардеробі є ще одна, не менш відома: синя сукня, в якій вона отримувала премію Букера. Ця сукня має свій секрет. Якщо трохи підняти горішню тканину, з-під неї визирне нижня спідниця з надрукованою на ній репродукцією гравюри невідомого автора, що її використав астроном Каміль Фламмаріон у підручнику з «популярної метеорології». На ній зображений мандрівник, який, дійшовши до краю землі, вистромлює голову крізь атмосферу просто у космос. 

Гравюра Каміля Фламмаріона

Гравюра Каміля Фламмаріона

Ольга Токарчук згадувала цю гравюру не раз — і в романі «Бігуни», і в есеїстиці. Чому вона для неї така важлива? У певному сенсі подорожній на гравюрі робить те саме, що випало на долю неписьменного героя «Мандрівки людей Книги» — він визирає на інший бік, щоб побачити підкладку світу. Що там видно?

Приблизно те саме, що бачимо ми, коли заглядаємо на зворот вишиття чи під корпус якогось складного електронного пристрою: нитки чи кабелі, якими все пов’язане між собою. Бачення світу як цілості, як організму, в якому немає нічого випадкового, — це те, без чого Ольгу Токарчук неможливо ні уявити, ні зрозуміти.

Це бачення часто з’являється як спалах. Якось рідко про прозу Токарчук пишуть як про «літературу одкровення» чи «літературу осяяння». Мабуть, тому, що терміни ці давно вийшли з моди й нині асоціюються більше з житіями святих. А може, тому, що «осяяння» у Токарчук зовсім не схоже на те, як ми звикли його уявляти: воно, власне, зазвичай і не осяйне, і не піднесене, і відбувається в якійсь темній комірчині, а якщо й у храмі, то здається якимось осяянням-навпаки, тобто затемненням, і ще не відомо, куди воно веде.

Ольга Токарчук роман «Бігуни»

Так діється з Аннушкою, героїнею роману «Бігуни», коли та заходить до церкви і бачить над собою лик Христа на дерев’яній дошці. І цей лик — то обличчя Бога загубленого, бездомного, воно викликає розпуку; з героїнею мусило статися це «затемнення», щоб вона з тріском закрила своє попереднє життя і пустилася в дивну й ризиковану мандрівку — не до Книги, як у першому романі, а від Книги, що стала цвіллю і порохном. І Аннушка, втративши віру в те, у що звикла вірити, починає рухатися світом навпомацки, зате самостійно; починає намацувати переплетене коріння світу — в певному сенсі навіть буквально, бо мандрує вона підземеллями метро.

Або ж дивне осяяння Якова Франка, головного героя роману «Книги Якова»: майбутній самопроголошений єврейський месія переживає сходження «руах га-кодеш», тобто божественного духу, який оселяється в людині. Ця мить осяяння — зовсім не «осяйна». Тіло майбутнього «месії» звивається, пітніє, його очі витріщуються, якась сила жбурляє його на землю, з-під змученого лежачого тіла витікає струмочок сечі. Ця сцена є подоланням тіла, його приниженням, вигнанням. Тіло має поступитися місцем духові, щоби прийшло виразне бачення. І воно приходить: це — бачення істини як того, що складається з якнайбільшої кількості елементів сущого. Усе у світі — переплетене і пов’язане, а отже, той, хто хоче пізнати, мусить за всяку ціну уникати виборів «або—або». Бачення, що відкрилося Якову, веде його від месіаністичного юдаїзму в іслам, а далі — в католицизм, щоб урешті зацвісти якимось синкретичним, не знаним раніше вченням; у лику Діви Марії він бачить утілення юдейської божественної сутності — Шехіни, — жахаючи цим і євреїв, і християн.

Ольга Токарчук "Книги Якова" роман

Ольга Токарчук називає Якова Франка «людиною з пограниччя культур», обдарованою «розумом синкретичним і синтетичним, а не догматичним і аналітичним». Так, синтез, а не аналіз є шляхом, який дозволяє пробитися крізь глуху стіну того, що є незбагненним через свою суперечливість. Це — ніби підняття на один рівень вище, як зробив отой мандрівник на гравюрі Фламмаріона. Синтез дозволяє вирватися з лабіринту нескінченних антиномій, але для цього потрібно вирвати себе за чуба з болота рутинного мислення.

Такий синтетичний розум — це те саме, про що говорив філософ Лєшек Колаковський у своїй «Похвалі непослідовності», порівнюючи людей недогматичних і винахідливих, схильних до поєднування нібито непоєднуваного з мостами чи тунелями, які дають змогу «обдурити» природні перешкоди замість проливати даремний піт, підкоряючись їхньому ландшафту. Лише вони справді досягають мети.

Таких людей Ольга Токарчук шукає, за такими тужить. Зі смутком вона згадує письменника-фантаста Станіслава Лема та літературознавицю Марію Яніон як «останніх ерудитів», які вміли побачити світ як тканину, як суцільне плетиво. Дозволимо їй таке зітхання, хоч віримо, що ерудити й «люди синтезу» ще є серед нас. Але не забуваймо: в уявленні Токарчук таке бачення є не постійним, рутинним, а дається у миттєвих зблисках — тих-таки осяяннях, — ніби у темному цеху хтось ненадовго вмикає світло.

Ці зблиски вона пов’язує з Кайросом — давньогрецьким богом миті, слушної нагоди, раптового здогаду. Цей бог має голену потилицю, лише спереду — гривка; тому схопити його за чуба можна тільки тоді, коли він наближається, а не тоді, коли вже проминув. Це — легковажний, хуліганський, безвідповідальний бог. Він дає нам шанс, а як ми ним скористаємося — з користю чи шкодою для себе та інших, — залежить лише від нас.

Описуючи осяяння, Токарчук не лишає нас у блаженному спокої, а кидає у вогнисту піч морального сумніву. Аннушка з «Бігунів» вирвалася з рутини щоденності, в якій провалювалася в себе, — але залишила вдома хворого сина. Капітан порому Ерик із того ж роману, спраглий далеких мандрів, у жесті благородного бунту розвертає своє «приручене» судно у відкрите море — але наражає на небезпеку пасажирів. Яків Франк доходить до розуміння, що дорога до істини лежить посередині між уторованими стежками традиційних учень і релігій, і веде за собою інших — але мимохідь засновує тоталітарну релігійну секту, в якій, зокрема, зневажає жінок. 

Ольга Токарчук "Веди свій плуг над кістками мертвих"

Яніна Душейко, героїня роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих», у жахливому осяянні відкриває глибину страждання тварин — але починає жорстоко вбивати браконьєрів. Ольга Токарчук не ставить простих запитань, не дає простих відповідей. На лаві присяжних — лише ми.

Що там, поміж?

Найгірше — це жити біля глухої стіни. Іноді вона необхідна — чи треба нам, українцям, це пояснювати? Але жити біля неї — нещастя. Стіна затуляє собою половину поля зору, відтинає половину шляхів для руху. А ще вона створює небезпечну ілюзію, що тут, по наш бік, усе — монолітно-безпечне, «своє», а все загрозливе й чуже лишилося «там». Мури, огорожі, турнікети й кордони для Токарчук — мірило нещастя людського світу.

Дозволю собі довшу цитату з її есею «Оґнозія»: «Гріхом, за який нас вигнали з раю, не був ані секс, ані непослух, ані навіть пізнання божественних таїн. Ним було переконання, що ми — це щось відділене від решти світу, єдине і монолітне. Ми покинули рай під оком такого ж, як і ми, відділеного від решти світу, монолітного, монотеїстичного Бога і відтоді культивуємо спільні з ним вартості. (…) Ми створили з Богом товариство з обмеженою відповідальністю. (…) І перестали розуміти неймовірну складність цього світу».

Покинувши рай, ми прийшли у світ, уявляючи себе надзвичайними й повноважними послами «божественного». Ми навіть не усвідомили, яким обмеженим і збіднілим є наш погляд згори вниз на решту Божого творіння. Намагаючись зробити світ якомога кориснішим і комфортнішим для себе, ми його поділили, «розсадили» колами довкола себе. «Так не піде», — застерігає Ольга Токарчук. Якщо ми бажаємо зрозуміти та зберегти світ, про антропоцентричну модель доведеться забути. Стіна, яку ми вибудували між нами й природою, загрозливо тріщить — і якщо ми не хочемо, щоб ця загата луснула і спричинила катастрофу, вже відтепер мусимо поступово відкривати шлюзи, впускати у наш світ іншість. Ця тема поступово виходить на передній план у Токарчук — починаючи з роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих», через «Химерні оповідання» і до найновішого на сьогодні роману «Емпусіон».

книжка Химерні оповідання Ольга Токарчук

У тексті Transfugium із книги «Химерні оповідання» Токарчук описує особливий заклад, у якому людина за своїм бажанням може перетворитися на тварину. Ця межа — перехідна, людський вид не відділений від решти світу непроникною стіною; жінка, яка за мить стане вовком, просто перепливає на тихому плоті на інший берег озера.

В іншому оповіданні з тієї самої збірки — «Зелені діти» — авторка оповідає нам історію з XVII століття: особистий лікар польського короля під час однієї з подорожей виявляє дивний феномен — дітей із зеленкуватою шкірою, які приходять із краю, де, за легендами, люди живуть на деревах і зимують, впадаючи в сплячку у встеленому мохом дуплі, не знають Бога, а світ наш для них є лише міражем.

Важливий момент: усе це діється у глибокій провінції королівства (якщо точніше — на Волині, в околицях Луцька); у цьому суворому й первісному краї, як спостерігає герой, людина почувається нічим і всім одночасно. «Принцип простий, — читаємо в оповіданні, — що ближче до центру, то все здається справжнішим і матеріальнішим. Що далі, то більше світ розповзається, як полотно від вогкості». Світ, з якого прибуває герой, — то наш, звичний, людський, поділений, ієрархізований, впорядкований світ; світ, що складається з основи й піткання. Те, з чим він межує, у чому «розповзається», — теж світ, але суцільний, густий, плазматичний, не доступний для опису людськими категоріями.

А поміж ними — не стіна, а смуга переходу. Ось це і є те, що цікавить Ольгу Токарчук найбільше. Смуга переходу, помежів’я існує лише там, де немає стін. І в цій смузі народжується найцікавіше.

Для опису цієї смуги переходу Токарчук використовує особливий термін — «метаксí». Грецькою μεταξύ означає просто «поміж». Це слово звучить у «Бенкеті» Платона — у тому епізоді, де Сократ переказує міркування своєї вчительки, мудрої Діотіми, про Ероса. Ерос — це той, хто перебуває поміж богами і людьми. І саме тому Ерос є прагненням — «прагненням до прекрасного», пошуком мудрості. Адже той, хто перебуває не поміж, а у мудрості й красі, її не прагнутиме. Метаксí — це рух і творчий неспокій. Це — місце, де зруйновано кордон, а може, його там ніколи й не було. Токарчук в однойменному есеї описує цілу «Країну Метаксí» — «простір досвіду, який завжди лишається невиразним і тьмяним, для якого важко підшукати слова, а водночас у ньому постійно тривають процеси творення, ферментації, бродіння».

Ольга Токарчук роман «Емпусіон», «Дім дня, дім ночі»

У цій «країні-поміж» можна бути і тим, й іншим водночас, і весь час рухатися між двома полюсами. Таким героєм є і згадуваний Яків Франк, і юнак-гермафродит Мечислав із роману «Емпусіон», єдиний, якому дозволено безпечно переступити межу між чоловічим і жіночим світом. Але першим таким виразно межовим героєм у творчості Токарчук є монах Пасхаліс із книги «Дім дня, дім ночі». Про цього героя Токарчук пише, що він виник у її голові дуже давно, ще в підлітковому віці, і ніби чекав свого втілення в якійсь оповіді. Пасхалісові тісно в межах його статі, і він знаходить собі покровительку, святу Куммерніс, яку можемо пам’ятати з казок братів Ґрімм, — бородату жінку, що попросила у Бога подарувати їй заріст на обличчі, аби не бути виданою заміж і зберегти цноту.

Бог виконав її прохання, а сама Куммерніс за непослух була скарана на хресті. Дивні розп’яття з бородатим обличчям і жіночим тілом можна досі побачити в багатьох містечках Центральної Європи.

Такі постаті зшивають собою світ, творять unus mundus. Але й ми, читаючи, постійно перебуваємо у Країні Метаксí — між реальністю та фікцією. У цій мерехтливій смузі між ними приходить якесь розуміння, яке може народитися у взаємному відображенні реального й вигаданого і було б неможливим усередині лише чогось одного з них.

Ольга Токарчук часто говорить про особливу роль художньої оповіді у «зцілюванні світу», творенні отого unus mundus. Адже вона будується на метафорі — зшиванні речей, тобто синтезі, який шукає у світі коридори можливого, але ще не здійсненого. Протилежністю до метаксí Ольга Токарчук бачить буквалізм — своєрідну сліпоту, яка змушує людину конвульсивно триматися поверхового шару значень і бачити кожну річ відокремлено від інших. Люди, що страждають на буквалізм, — нудні, несамоіронічні, позбавлені почуття гумору, нетворчі й догматичні. Якщо вони ще й релігійні, то легко перетворюються на фанатиків. 

Вони не здатні побачити світ як великий організм, не вірять в іронію долі та невипадковість збігів, не спроможні відчути взаємопов’язаність віддалених речей, тому пов’язують усе собі в голові так, як уміють, — ніби зшивають речі тупою голкою.

Так виникають теорії змов.

Особливо характерним це, на думку Токарчук, є для чоловіків, і воно прогресує з віком. У романі «Веди свій плуг понад кістками мертвих» є цілий розділ, який називається «Тестостеронний аутизм». Що це таке? Це, якщо узагальнити, — втрата здатності мислити абстраговано й символічно, яка також впливає і на соціальні навички. Останнє не має дивувати, бо, як пише Токарчук, метафори є «спільним ґрунтом для нас усіх, поодиноких і відокремлених; це те, що нас об’єднує». Зацікавлення машинами й інструментами, тобто всім, що підлягає механічній логіці, заступає собою емпатію та міжлюдську взаємність. Історія та біографії визначних людей стають на книжкових полицях на місце романів. Дуже показовою є ця втрата вміння читати фікцію: все, що «не сталося насправді», втрачає для тих, що страждають на «тестостеронний аутизм», будь-яке значення. Я часто зустрічаю таких людей. Ви, мабуть, теж.

«Цілість» і цілість

«Життя мені завжди вислизало. Я натрапляла лише на його сліди, на якусь порожню шкаралупу, — звіряється Ольга Токарчук у романі «Бігуни». — У моїх писаннях життя перетворювалося на уривчасті історії, оніричні оповідки, невиразні сюжети, мерехтіло десь далеко, в незвичайних зміщених перспективах або поперечних зрізах — так що важко було сказати хоч щось про цілість».

Ольга, здається, й сама розуміє — ні, це не кокетування, це справжнє розуміння певного парадоксу, — що та невловна «цілість» є зовсім не цілістю, а лише її ілюзією, клаптиковою ковдрою, зшитою павутинням, що єдиний будівельний матеріал такої «цілості» — то самовпевненість і (само)обман; саме її пропонують автори «мотиваційної» літератури, що дає відповіді на всі запитання світу. А справжня цілість — це тонка й довга робота, бо доводиться працювати з дрібним і крихким матеріалом. Не можна збудувати ніякої цілості, не зважаючи на сни та здогадки, скороминущі з’яви на краю поля зору, дрібниці й пустощі, дивацтва й химерії. А цього — безліч. Цілі галактики подробиць і ефемерид. Тому цілість можна радше «впіймати», «підгледіти», ніж «збудувати». І ніколи — остаточно.

І саме тому ніколи не закінчиться література, це гасання полями із сачком, сплетеним зі слів.

Так, письменники вибороли собі це право: право на шаленство і фантазування, на ризиковані експерименти… Навіть на дивні буквалізми, як-от в оповіданні Токарчук «Календар людських свят», де Бог насправді щороку помирає і воскресає. Або в «Емпусіоні», де вислів «лоно природи» набуває дуже химерного, цілком дослівного значення. «А що, якби уявити собі щось подібне?» — ніби запитує Ольга Токарчук.

Бо ми маємо знати, чого прагнути і чого остерігатися. Що нас вб’є, а що нам, можливо, допоможе. Тож мусимо проводити подібні досліди. Ольга Токарчук не має ілюзій щодо цього світу, не варто шукати в ній «утішительку». Світ — безнадійний, і вже тим паче його не врятує література. Та все ж таки вона, література, дещо може. Що? Бути примхливим ліхтариком, який вряди-годи вихопить у темряві майбутнього те, до чого варто йти.

автор перекладач, поет
Остап Сливинський