10 думок перекладачки Ірини Забіяки

Чехія, а особливо Прага, асоціюється з чималою кількістю класиків, яких важко оминути на читацькому шляху, як-от Франц Кафка, Ґустав Майрінк чи Райнер Марія Рільке. Проте ніхто з цих письменників не є частиною чеської літератури, бо вони писали німецькою і, відповідно, лишаються у тій мовній традиції. Далі на думку спадає інша трійця відомих і цього разу вже чеськомовних авторів: Мілан Кундера, Карел Чапек і Ярослав Гашек. Проте зазвичай на цих іменах знайомство із сусідньою для нас літературою закінчується. Хіба часом виринають поодинокі переклади сучасних чи вже класичних чеських авторів та авторок, на які варто звернути увагу.

Одним із таких імен став постмодерніст Їржі Кратохвіл — письменник, маловідомий в Україні та світі, але в культурному просторі Чехії не менш важливий за Кундеру. Його роман «Із лисиці — в даму» про тоталітарні системи, владу слова та «загадочную русскую душу» нещодавно переклала Ірина Забіяка. Ми поговорили з нею про потребу у систематичних звʼязках між українською та чеською літературами, запити чехів на переклади українських текстів та роботу над романом Кратохвіла.

Моя зацікавленість Чехією почалася з курсу чеської літератури в університеті імені Тараса Шевченка в рамках спеціальності «Україністика». Вела його чудова викладачка, пані Оксана Палій, якій вдавалося напрочуд цікаво розповідати про свій предмет. Тоді я почала читати ті тексти, які були на той момент доступними в українських та російських перекладах, тому що, наприклад, твори того самого Мілана Кундери тоді ще не мали перекладів українською мовою. Ці тексти мене захопили, тому на основі них я почала вивчати мову, культуру, поступово заглиблюватися в ці теми. Згодом у мене зав’язалася співпраця з Чеським центром у Києві, а тодішня його директорка — Даґмар Остржанська — активно заохочувала мене до перших спроб у перекладі. У цьому дуже допоміг конкурс для молодих перекладачів, який на той час саме стартував. Тобто все це в комплексі давало певні поштовхи, щоб працювати саме з чеською мовою та культурою.

Тому для мене було важливо, що мій перекладацький шлях почався з сучасної чеської авторки Ірени Доускової. Її текст «Гордий Будьщо» став моїм першим перекладом. І досі ця авторка та її підхід до написання текстів мене дуже захоплюють. Можливо, колись вдасться видати ще щось, адже, на мій погляд, ця книжка є початком трилогії. Принаймні в Доускової вийшов іще один текст, який точно є продовженням. Іще один дуже знаковий автор для мене — Богуміл Грабал, оскільки він, на мою думку, презентує квінтесенцію чеськості. Тож, якщо потрібно порадити книжку, яка була б суто чеською, то це був би якийсь із його текстів. 

Роботу над перекладом відтермінував початок повномасштабного вторгнення, проте воно не змінило моє сприйняття тексту. Можливо, навіть загострило, адже це книжка про те, що загадкову російську душу важко зрозуміти, але вона вчиняє багато злочинів і несправедливості, списуючи все на якісь благі ідеї. Власне, це ми бачимо зараз у реальному часі в нашому житті. Я дуже вдячна Їржі Кратохвілу за те, як він опрацьовує цю тему, тому що книжка не прямолінійна. Ми не можемо сказати, що Кратохвіл звинувачує чи однозначно засуджує когось. Він радше показує нам певні ситуації, з яких ми самі можемо робити висновки, та натякає, якими ці висновки могли би бути, але за нас їх не робить.

Їржі Кратохвіл теж є однією з таких важливих постатей, чиї тексти я хотіла перекласти. Він уже не молодий автор і, як на мене, трошечки незаслужено перебуває в тіні Мілана Кундери. Вони плюс-мінус однолітки, до того ж обоє працюють, можна сказати, в одному стилі, або ж їм властивий подібний спосіб світобачення: інтертекстуальний, іронічний, гумористичний. Власне, на світовій арені Кратохвіл представлений значно менше — на мій щирий жаль. Тому мені хотілося познайомити українських читачів із цією книжкою, а заразом і з її автором.

Для цього тексту важливою є мова, вона є чільним учасником процесу. Їржі Кратохвіл — русист за фахом, але не має особливої любові до російської мови, тому й використовує її на рівні з іншими іноземними.

Власне, це добре видно у «З лисиці — в даму»: Кратохвіл вставляє у масив чеського тексту слова з інших мов. При цьому він їх не перекладає, тому читачеві самому треба відчитати ці натяки та алюзії. У процесі редагування редакторка пропонувала прописати в українському тексті примітки до цих слів, але я все-таки переконала її цього не робити, адже це частина авторського задуму: не все можна відчитати одразу. Не все написано чеською мовою, і часом потрібно пошукати переклад самостійно: на щастя, Google дає можливість легко перекладати з мов, які ми не знаємо.

Тобто мовний рівень є надзвичайно важливим. Зокрема, для того, щоб мозок читача напружувався і шукав ці асоціації, алюзії, зв’язки, назви. Наприклад, Кратохвіл грається з тим, що в чеській мові «родіна» означає, власне, сім’ю, родину, а в російський це «батьківщина». Це створило деякі складнощі в роботі, тому що вживання цих слів принципове, на них побудовані певні логічні послідовності. Але, я сподіваюся, мені вдалося показати, як це пов’язано і з чеською, і з російською, і з українською мовами. Тому що і в нас це слово, знову-таки, звучить трошки інакше. І ще важливо, що деякі речі Кратохвіл навмисне повторює в тексті по кілька разів. Вони виринають як своєрідні сигнали деінде, тому на це теж повсякчас доводилося звертати увагу. Тобто пам’ятати, що якесь слово чи поняття важливе і що треба відтворювати його однаково в усьому тексті. Тож це була робота на уважність, як, власне, і весь текст.

У випадку «Із лисиці — в даму» ініціатива щодо перекладу надійшла з мого боку. Книжка викликала в Чехії доволі великий резонанс, Їржі Кратохвіл отримав за неї премію «Magnesia Litera» — це така «Книга року BBC» для Чехії, тобто доволі знана й важлива нагорода. Я вже дуже давно хотіла попрацювати з його текстами, бо, хоч це і не найзнаковіший твір письменника, на сьогодні він найбільше оцінений і найбільш для нього «свіжий», такий, що говорить про Кратохвіла сьогоднішнього. Я прочитала роман, мені він сподобався і виникло враження, що він може зрезонувати в українському суспільстві. Адже, звісно, не все, що виходить у Чехії, може бути цікавим у перекладах. Є тексти, написані, скажімо так, для локального використання. Отже, я запропонувала, а видавництво «Комора», з яким ми співпрацюємо вже багато років, розглянуло цю пропозицію і погодилося. Тому в цьому разі це була моя ініціатива, хоча так буває не завжди. 

Мені здається, що українські читачі та читачки зараз більше цікавляться чеською літературою. Можливо, варто ретельніше підбирати тексти, які їм зрезонують. Адже в нас є запит на специфічний тип літератури або, скажімо, на певні теми попит зараз більший, ніж на інші. Наприклад, цьогоріч у чеському суспільстві на слуху тексти, які явно не будуть дуже актуальними для українського читача. Вони по-своєму важливі: наприклад, торкаються, великих екологічних змін у світі, питань визначення і самовизначення людини або родинних зв’язків. Та все ж мені здається, що зараз для українців у пріоритеті трошки інші теми.

Тобто раніше була величезна прірва: щось виходило в Чехії, потім щось перекладалося в Україні — і бракувало оцих місточків. У цих процесах бракувало взаємозв’язку. Звісно, й раніше окремі перекладачі чи науковці стежили за чеським літературним процесом і намагалися комусь щось показати. Проте зараз українські видавці вже звикли до потреби цікавитися тим, що відбувається десь іще, пропонувати себе за кордон і водночас слідкувати за новинками, які виходять в інших країнах, бодай у низці європейських країн. Тому що знають, куди подивитися, які критерії врахувати, як визначити загалом цікаву чеську книжку. Тобто зараз уже самі видавці намагаються формувати запит і звертатися з ним до перекладачів.

У Чехії до Мілана Кундери ставляться набагато прохолодніше, ніж загалом у світі. Він є таким собі «письменником на експорт». Тобто в певний час він висловив правильні речі й розставив правильні акценти у своїх текстах. Крім того, ще й говорив їх у той час, коли ці акценти були сприйняті дуже чутливо і сильно. Як на мене, всі найкращі тексти Кундери дуже пов’язані з Чехією, але з тією, якою вона була колись, тобто коли він з неї виїжджав. І з тими проблемами, які тоді були, і з тим баченням. А ті романи, які Кундера писав набагато пізніше, наприклад у 1990-ті роки, вже позбавлені чеського підґрунтя — його замінюють узагальнені філософування.  Як на мене, ці тексти слабші, у них Кундера втрачає свій унікальний голос. Хоча, звичайно, це розумні книжки, добре написані, у чомусь актуальні. Тому я гадаю, що саме в цьому сила Кундери й секрет його популярності у світі.

У Чехії він менш популярний, тому що чехам про них самих розказувати якось дивно. Ще одна проблема: в той час, коли Кундера був у своїй найкращій «формі», його в Чехії не було — ба більше, його тексти були заборонені. У країні панував комунізм, і про Кундеру знали хіба з якихось самвидавів і піратських видань. Коли ж його тексти стали доступними на ринку, Кундера почав висловлювати дуже дивне ставлення до Чехії, як-от забороняти переклади своїх текстів з французької. 

Втім, я живу в Брно, й велика місцева Моравська земська бібліотека отримала від Кундери право на спадкування його книг. Тобто приватна бібліотека письменника поступово переїде сюди, в Брно, і якась її частина стане доступною. Крім того, тривають розмови про те, що, можливо, Кундеру поховають саме тут, у Брно, на алеї Слави — урочистій частині кладовища. Тож Брно має всі шанси стати центром кундерознавства у світі.

У Чехії, мабуть, іще до кінця Другої світової війни велика частина населення мала німецьке походження і, відповідно, спілкувалась німецькою мовою. Так само значна його частка була євреями і говорила теж німецькою або ж їдишем. Тобто паралельно в одному просторі розвивалися чеська культура і німецькомовна культури. Водночас офіційною державною мовою була німецька, тому, пишучи чеською в XIX столітті, письменник ставав гнобленою меншиною. І чехи досить помітно відділяють ці речі. Мовляв, це німецький, тобто німецькомовний, письменник, а це — власне чеський. Поглянувши на комплекс чеської літератури, бачимо, що там залишаються саме чеськомовні письменники, тобто відділені від решти за мовною, світоглядною ознакою. Звичайно, дуже привабливо «взяти» собі якогось письменника зі світовою славою і сказати: «Та ні, він насправді наш». Проте я думаю, що чехи доволі тверезо оцінюють ситуацію й розуміють: далеко не все, що просто фізично виникло на території Чехії, можна зарахувати до чеської літератури.

Моя добірка текстів про чеських поетів та поеток для сайту «ЛітАкцент» лишилася незавершеною. Ресурс припинив своє існування і, власне, ці тексти так і недовиходили. Вийшло три чи чотири (із запланованих 20 — М. Г.) розлогі матеріали, а далі, на жаль, ні. Тому це проєкт, що почався, але не завершився. Дуже шкода, тому що одна з його ідей полягала в тому, щоб поговорити про проблему перекладу поезії, адже видавати зарубіжну поезію дуже складно. І навіть коли ви укладаєте «просто» антологію, це все одно не просто, тому принаймні якісь матеріали та статті в інтернеті створювали б певний контекст. І хотілося б, звісно, хоча б у такій формі презентувати відповідно і сучасну українську поезію, і поезію XX століття закордоном. Тому що ці речі не комерційні, вони важко продаються, але зараз творять саму суть літератури.

Що ж до прозових текстів, то мені здається, що є старі чеські тексти світового значення, які ще не потрапили на український ринок або не мали на ньому великого успіху. Можна починати навіть з Яна Амоса Коменського — батька сучасного уявлення про освіту і виховання, якого вивчають на педагогічних факультетах, зокрема й у нас, але переклад якого фактично недоступний. У Чехії вийшло видання, яке адаптує мову Коменського вже до сучаснішого варіанту, з розлогими коментарями до цих текстів, бо вони обґрунтовують філософсько-світоглядну концепцію Коменського. Мені здається, що було б добре, якби ця праця існувала в перекладі українською мовою: це не популярна література, але вона засаднича, фундаментальна у своїх філософських ідеях. Було б непогано, щоб цей фундамент у нас був. Якщо переміститися ближче до нас, у XX століття, є ще один автор, якого я б дуже хотіла у нас бачити, — це Йозеф Шкворецький. Зокрема він багато писав про Другу світову війну і про те, як її проживали звичайні люди. Його тексти порушують питання про те, хто з цих людей є чи не є героєм і що це взагалі таке — бути героєм під час війни. Мені здається, що ця тема зараз у нас теж є важливою, і ми могли би почерпнути щось із романів Шкворецького.

А якщо говорити про сучасну літературу, то я думаю, що українцям були б цікаві тексти, які осмислюють досвід чехів другої половини XX століття, зокрема, часів комуністичного режиму. Я вже згадувала, наприклад, Ірену Доускову. Її перша книжка — це фактично комунізм очима дитини. А друга, яка продовжує історію цієї самої героїні, порушує питання не лише комунізму, а й російської культури та її впливів. Вона називається «Онєгін був москаль», і, як мені здається, накладається на наші контексти. Тобто я шукала б ті книги та тих авторів, які або справді дуже знакові та важливі, або відгукуються в сучасних реаліях. І водночас низка гарних текстів можуть почекати, тому що зараз, як на мене, в Україні є потреба в інших книжках

Чехи цікавляться  українською літературою. Мені здається, що зараз люди, які в принципі читають і критично сприймають інформацію, стежать за подіями в Україні й прагнуть розширити свою базу знань про Україну. Тому важливо видавати книжки, які якимось чином пояснюють і нашу історію, і нашу сучасність. Я не знаю, чи багато було б охочих читати українську класику, скажімо, тексти Івана Франка чи Лесі Українки. Скоріше важливими б були тексти, наприклад, Івана Багряного, чи когось із публіцистів, хто пояснював, що відбувалося в Україні у XX столітті — включно з питаннями Голодомору, Розстріляного відродження, репресій після Другої світової війни. Також я думаю, що є простір і для написання певних текстів. Адже, принаймні зараз, я не згадаю текстів, які рефлексували б, наприклад, питання української еміграції до Чехословаччини в першій половині XX століття і того, що сталося з цими людьми потім. Водночас долі багатьох із них склалися трагічно: наприклад, чимало загинуло під час Другої світової війни. І вивчення цих паралелей дуже важливе, тому історичні книги, які говорили би про те, що відбувалося в Україн чи, скажімо, пояснювали, що таке русифікація, також потрібні.

Крім того, не так уже й легко пояснити, чому українці часто говорять російською мовою. І, відповідно, інші реалії, в яких ми самі намагаємося розібратися, важливо проговорювати закордоном. Водночас актуалізуються книги, які рефлексують українські події після, скажімо, 2014 року. Мені здається, що серед прози зараз є цікавіші і значущіші тексти для розуміння України, ніж наукові праці або публіцистичні статті. Тобто досить прочитати хороший текст — і можна розширити своє розуміння. Я думаю, що попит на це є: і видавці, і перекладачі готові над цим працювати. Це також треба підживлювати, посилювати, пояснювати іноді жартома, іноді — за допомогою серйозних слів, малюнків, картинок, музики, та чого завгодно. 

Дуже важливо, щоб тривала державна програма підтримки перекладів українських книг. Мені здається, що це стимулює і видавців, тому що видати книгу не дешево. І якщо є якась можливість фінансової підтримки — це просто супер. Так само є програми співпраці, зокрема, «Креативна Європа», які можна використовувати. У House of Europe були програми підтримки перекладів, зараз у них відбуваються якісь інституційні зміни, але вони теж сприяють як перекладам зарубіжних книжок українською, так і проєктам перекладу українських текстів світовими мовами. А восени минулого року Чеське міністерство культури спільно з Чеською асоціацією письменників оголошувало конкурс стипендій для українських авторів. Стипендіати, яких було доволі багато, мали написати тексти, які рефлексували б сучасні реалії в Україні: як люди їх бачать, як проживають, що є для них актуальним. Частина цих текстів готується до друку в чеських медіа, тому це буде ще низка голосів, які прозвучать, коли це вийде. Тобто такі проєкти втілюються, їх треба підтримувати і надалі намагатися активно долучатися до них тим, хто має що розповісти.

У Чехії є правило щодо того, що на книжці має бути зазначена її рекомендована ціна. І, в принципі, його дотримуються, хіба що часом можливі певні знижки. Але вартість друкованої книжки не може перевищувати цю рекомендовану ціну. Також зараз у країні скасували податок на додану вартість на книжки. Тобто очікується, що внаслідок цього ціни трошки стабілізуються, бо в ковідні часи вони неабияк зросли. В основному так сталося через зростання вартості паперу та те, що друк дедалі активніше переміщується, наприклад, з Китаю назад у Європу. Взагалі ця екологічно-економічна складова лишається досить проблемною: де брати папір, на чому друкувати, що саме видавати, а що ні, що з цього може окупитися. Тож, оце, мабуть, основні питання чеського книжкового ринку.

Їм на заміну мали би прийти нові, але поки що немає одного великого фокуса, який усіх захопив і довкола якого творилися б нові вау-тексти. Зараз найцікавіші книжки стосуються тематики індивідуального зростання, змін, трансформацій особистості або родинних взаємин, конфліктів. Проте не знаю, чи вдасться цим текстам залишитися у вічності.

Я думаю, українців зараз більше хвилює питання Нобелівської премії, ніж чехів. Зокрема й тому, що в Чехії вже є один Нобель з літератури, його отримав поет Ярослав Сайферт. Це було вже досить давно (у 1984 році — М. Г.), але одна премія є, і це до певної міри заспокоює. Я не бачу таких амбіцій, що от прямо дуже важливо отримати Нобелівку чи якусь іншу літературну премію. Скоріше чеська література зараз шукає свій голос. Чехи хочуть більше презентуватися, зокрема будуть гостями Франкфуртського книжкового ярмарку вперше за кілька років. Тобто вони радше намагаються знайти своє місце у світовому контексті взагалі, ніж просто прагнуть, щоб конкретний автор отримав конкретну премію. Хоча і це, звісно, теж важливо для світового розголосу. Але йдеться радше про такий стабільний, постійний доступ до чеських книг у світі.

У центрі моєї діяльності нині — моя дворічна дитина, а все інше обертається навколо неї. Проте, звісно, у 2022 році багато що змінилося. Коли ми відкривали український центр у Брно, ми не підозрювали, що це буде так надовго і так багатовекторно. Спершу ми реагували на те, що приїжджало дуже багато українців, їм потрібна була допомога з якоюсь першою адаптацією та орієнтацією в країні. Наш центр уже працює понад два роки, і зараз ми надаємо широкий перелік послуг: від психологічної підтримки до того, що сьогодні я приїхала з маленького містечка Нове Мнєсто-на-Мораві, де проходить фестиваль документальних фільмів і де презентували дві українські стрічки. Там я коментувала їх з погляду сучасної ситуації в Україні. Тобто палітра всіх цих активностей досить широка. 

Я допомагаю українцям з адаптацією до чеської мови, а також викладаю українську для чехів, тому що був певний запит у суспільстві на порозуміння. Проводимо також культурні заходи, які відкрили б чехам Україну, або суспільні події, якісь акції, які презентували б Україну, привертали б увагу: мітинги, дні пам’яті, збори грошей для армії та цивільного населення. І вже коли все це зроблено, я маю час перекладати і працювати над художньою літературою. Для мене це досі дуже важлива частина моєї діяльності, хоч, можливо, зараз не центральна, а периферійна. Проте це вагомо, і я дуже хотіла б, щоб українці знали чеську літературу системно, а не так, що зараз вигулькнув один автор, а через 10 років — якийсь інший. Мені хотілося б, щоб відбувався процес постійного взаємообміну: щоб чехи знали, що відбувається в Україні, а українці, відповідно, — що діється в Чехії, з перших вуст.

Сміх — це справді те, про що часто говорять у зв’язку з чеською літературою та з чеським підходом до мистецтва й життя загалом. І це не завжди веселий сміх, часто він радше викривальний, походить від того, що ситуація насправді не весела. На погані, складні життєві обставини українці реагують підвищеною емоційністю: у нас усе виливається в такі тужливі пісні, глибокі вірші, якісь роздуми, пов’язані з переживанням внутрішніх процесів, тобто ми схильні їх загострювати, щоб вони були ще важчими.

Тому і в чеській літературі цього багато не лише у дуже відомих авторів, але й у менш знаних. Це не означає, що тільки те й роблять, що сміються, але характерна іронія і самоіронія — це досить визначальна риса. Чехи можуть сміятися над собою і радо це роблять. Тобто не лише над обставинами, не лише над кимось іще, але й над самими собою. Мені ця риса дуже імпонує. Гадаю, що це, знову ж таки, те, що може прийти з чеською літературою в український контекст. Мовляв, дивіться: так, може бути важко, погано, але цю ситуацію ми можемо не лише оплакати, а й полегшити через сміх.