10 думок режисерки Марії Кондакової

Французько-українська режисерка, випускниця Київського університету ім. Карпенка-Карого, акторка реклами та кіно Марія Кондакова за останні 10 років життя у Франції випустила не один фільм про Україну та нинішні українські реалії.

Нещодавно на одному з головних французьких каналів France 3 показали український короткометражний фільм «Чорничне літо» — про юність у часи війни. Ця подія дуже важлива для звучання голосу України та українського мистецтва за кордоном, і саме тому ми поговорили з режисеркою та сценаристкою фільма Марією Кондаковою про «Чорничне літо», популяризацію українського кіно та плани на майбутнє.

«Чорничне літо»  — це фільм про двох сестер, які допомагають мамі збирати чорницю. Молодша закохується в хлопця, старшого за неї на кілька років: їй 14, а йому 18. Вона просить старшу сестру прикрити її, щоб зустрітися з хлопцем. За це сестра просить її принести клунок чорниці.

Чорниця в цьому фільмі з’явилася, бо коли після деокупації я приїхала в Гостомель, то побачила молоду пару, яка збирала ягоди. Я тоді в них запитала, навіщо вони це роблять, і вони відповіли: «Бо треба якось заробляти гроші».

Я ж узагалі виросла на Виноградарі, і ми з батьками кожні вихідні ходили гуляти в ліс, збирали ягоди. Я відчуваю дуже сильний зв’язок із лісом. 

До того ж чорниця — це солодкість, літо, сексуальність, безтурботність. Чорницею можна кидатися одне в одного, можна в рот підкидати, як арахіс. А ще в чорниці ж сік червоний. У фільмі є кадр, де головні герої беруться за руки: у неї руки вже в соку чорниці, а в нього ще чисті. В обох руки стають брудними, бордового кольору. Ніби вони в крові. Головні герої вляпалися в життя — таке крихке, коли сьогодні може пощастити, а завтра — вже ні. 

Я згадала про цю історію з чорницею минулого року після Канн і одразу ж взялася за її реалізацію, бо боялася, що не встигну — раптом чорниця перестане вже плодити. Я написала шосту, сьому версію сценарію за два місяці. Один із продюсерів, який погодився фінансувати наш фільм, спитав, скільки треба, я йому кажу: десь 15—20 тисяч. Дає мені 15 — я йду шукати далі. Знайшла мецената, якому дуже сподобався мій фільм «Вона та війна», — він дав 4 тисячі. Залишилася одна тисяча, але ми вже її якось знайшли, бо я тоді дуже поспішала в Україну. Мені аж потім, у вересні, ще один продюсер запропонував профінансувати фільм, а я йому кажу: «Так а ми вже його зняли». Він був шокований, бо у французів так не робиться: у них один фільм можуть розробляти понад рік. Але в мене не було так багато часу — я розуміла, що його треба зробити прямо сьогодні, от просто зараз.

У мене залишалися сумніви стосовно такої спонтанності, думала, чи не буде краще залишити його на наступний рік. А наш оператор каже мені тоді: «Машо, мене наступного року може вже й не бути. У нас війна». «Отже, треба стиснути зуби й робити», — подумала я. Бо нема в нас другого шансу на життя.

На початку повномасштабного вторгнення французи були дуже залучені: вони допомагали українцям, донатили. А зараз, на жаль, вони вже втомилися від війни. Навіть у мене нещодавно був показ цього фільму в Ліллі і мене запитали: «У чому сенс цієї війни?» Я вже навчилася не ображатися на такі запитання, а намагатися донести жахи війни до людей, пояснити їм через історії та образи. 

«Чорничне літо» — історія про юність, про перше кохання, коли ти береш у сестри її речі, щоб сподобатися хлопцю, про перший поцілунок. Щоб згадати про свій перший поцілунок, не потрібно бути громадянином якоїсь конкретної країни. Ще й така назва солодка — «Чорничне літо». Здається, що нічого поганого не може статися, це точно не про війну. І тут, як холодний душ, глядач розуміє: цей фільм про вбиту юність. Про відчуття, що будь-якої хвилини ти можеш втратити останні безтурботні моменти життя.

Війна в цьому фільмі — за кадром. Ми дуже багато попрацювали над звуком — він тут як окремий персонаж: чути гелікоптер, сигнал повітряної тривоги. Єдиний кадр, де війну показано напряму, — це момент, де з’являється БТР, згорілий російський «тигр». 

Герої заглиблюються в ліс, вони сміються, усе так романтично, а потім вони ніби стикаються з реальним життям — зустрічають дуже агресивного чоловіка, який захищає свою галявину. Що далі вони заглиблюються в ліс, то більше зростає небезпека — жорстокого життя та війни. Я мала на меті показати, як люди живуть під час війни, але водночас щоби вона була за лаштунками.

У фільмі «Вона та війна» я розповідала про війну жіночими голосами, а тут хотіла говорити про війну через голоси дітей — невинних, але постраждалих. Я думала взагалі взяти малих дітей, але це все ж таки історія про перше кохання — то ми обрали на кастингу саме підлітків. 

Було дуже складно знайти 14-літню дівчину, натомість актора на роль хлопця ми знайшли одразу. Пам’ятаю, як повертаюсь до нашої продюсерки Ольги Бесхмельниціної і кажу: «Боже, який гарний хлопець! Він до нас, а не на рекламу Lacoste?» Кастингова продюсерка Алла Самойленко відповідає: «Так, так, це наші». 

Коли вони зайшли разом — у мене все перевернулося: вони червоніють, я червонію. Я переймалася, що ми не знайдемо саме підлітків на роль головних героїв, а ще хвилювалася, що зовсім скоро вже чорниця відійде і не буде, де знімати. І ось вони заходять, і я їм кажу: «Ви ж читали сценарій? Запитань нема? Розумієте, що це історія кохання? Тоді давайте цілуватися». В усіх там очі на лоба: це ж неправильно, так не можна. Звісно, зрештою вони не цілувалися. Але те, як вони після моїх слів одне на одного подивилися — збентежено, з почервонілими щоками, — це те, що треба було. Ми всі тоді на кастингу зрозуміли, що щось відбулося: певний спалах, хімія. 

«Вона та війна» — фільм про російсько-українську війну очима трьох жінок-військових. Парадоксально, але прем’єра відбулася в Парижі 24 лютого 2022 року. Це фільм про війну через жіночий погляд, і я дуже пишаюся, що ми обрали саме таку оптику. Більшість наших фільмів саме про чоловіків-військових, але не потрібно забувати, що в нас 23% жінок в армії. Серед них п’ять тисяч — на передовій, але їх через стару систему дуже довго записували в кухарки чи в швачки. Те, що прем’єра фільму відбулася 24 лютого 2022 року, не єдина незапланована символічна подія. Останні кадри стрічки — напис «Ця війна досі триває» та дрон. Ніби зв’язка з тими подіями, що відбуваються зараз.

Ми довго працювали над просуванням цього фільму, після початку вторгнення була хвиля підтримки незалежного кіно від продюсера Фабріса Пушо — саме він придбав мою стрічку. Але ви маєте розуміти, що в той час мало хто цікавився українським кіно. Хіба що такими режисерами, як Мирослав Слабошпицький чи Валентин Васянович. Я дуже довго просила Фабріса подивитися наше кіно і ніяк не могла отримати відповіді. І тільки після початку повномасштабного вторгнення він мені подзвонив і сказав: «Вибач мені. Надішли свій фільм ще раз. Я подивлюсь». Він подивився і сказав, щоб я нікому його не продавала, — вони готові були придбати «Вона та війна» для Arte France. І це була дуже велика підтримка.

«Чорничне літо» — це не тільки фільм про перше кохання. Це ще й соціальна драма. Я ніколи не прагнула давати коментарі на ті чи інші теми — це все просто існує в нашому житті, я бачила, як бабусі сидять продають чорницю, аби вижити. 

Я сама це переживала. Мої батьки — фізики, але, коли був розвал совка, моя мама вибирала між тим, купити молоко дітям чи хліб собі. Тому так виходить, що свій бекграунд я несу у свої фільми і через них же пізнаю себе.

Розумієте, я вихована школою Павлова Михайла Івановича (генеральний директор ICTV. — Ред.), який казав: «Ви відповідальні за те, що робите». Людина витрачає свій дорогоцінний час на ваш фільм, тож маєте розуміти, що несете людям. У французькій школі мене вчили інакше: у тебе є ідея — роби щось з нею, а там вже подивишся, куди вона тебе приведе. Через якийсь фідбек, коментарі в тебе вже потім викристалізовується: «Що ж я хочу сказати?» Михайло Іванович вчив починати з цього питання.

От і тепер більше думаю про те, що цінного я можу сказати, чим я можу бути корисною. Наприклад, мій новий фільм — про снайперку, яка захищає свій рідний ліс від лісокрадів. Це буде така жіноча версія «Рембо» і водночас трилер. І тему лісу я вирішила порушити не через тренди, а тому що це мені болить. Я жила на Виноградарі, тож у мене перша цигарка, перший поцілунок, закопаний щоденник — усе пов’язане з лісом. Це мій дім, це місце, де я можу сховати свої секрети. Десь у цьому всьому є я.

На початку повномасштабного вторгнення я стояла біля витоків фонду Solidarity. Я була на зустрічі з колишньою міністеркою культури Франції Розелін Башло й представляла артгаузне кіно. У мене було кілька ідей. По-перше, попросити грошей для незалежних режисерів, позаяк до минулого року, коли оголосили пітчинг від Держкіно, фінансування майже не було. І Розелін Башло сказала, що надіслала гроші. На жаль, вона не знає, чи вони дійшли до кінематографістів, а не тільки до розробки телесеріалів. Я не проти знімати продукт маскульту — це теж треба, але й про авторське кіно не потрібно забувати. 

Друге, про що ми поговорили з колишньою пані Міністеркою, — це створення фонду Franco-Ukrainien для підтримки українського кіно. Мене з’єднали з Centre national du cinéma (CNC) — це така сама структура, як у нас Держкіно, — і ми вирішили разом втілювати таку ініціативу, як Solidarity, — тобто багаті країни Європи об’єдналися для підтримки українського кіно. Це дуже важливий проєкт для підтримки авторського українського кіно, і я сподіваюся, що він допоможе кінематографістам вийти на новий рівень.

Якщо казати про ситуацію з дистрибуцією кіно в Україні, то насправді в нас ще дуже молода, але дуже талановита індустрія. У нас є круті продюсери, які справді багато вкладаються. Мені пощастило, що фінансування для обох моїх фільмів — «Листопад» і «Вона та війна» — надало Держкіно. Я пам’ятаю, мені якось Пилип Іллєнко, ексголова Держкіно, сказав таку фразу: «На рік потрібно продюсувати 100—300 фільмів і два-три з них точно будуть хороші». Я з ним абсолютно погоджуюсь.

Коли я навчалася в Сорбонні, то в нас була геніальна викладачка Регін Віаль, яка працює в дистрибуції кіно. Вона нам казала: «Фільм — це дитя, яке потрібно випустити в життя. Але щоб випустити в життя, його треба спочатку поставити на ноги». Тому ще до того, як з’явиться офіційний анонс фільму, про нього мають знати всі, аби навколо ходили і казали: «Коли вже нарешті його зможу подивитися?» Важливо, щоб це сарафанне радіо працювало й у нас, щоб про фільми постійно говорили: «О, а ти чув про «Ля Палісіада»? Ти знав, що там моя подруга грає?» 

Також французи цілком усвідомлюють, що для просування фільму потрібні гроші. Існує, наприклад, UnieFrance, яка надає гроші для промоції. Це така собі їхня помста американському кіно, бо французькі фільми дуже популярні у Франції, але не мають такого ж успіху за кордоном. Вони аналізують, що зараз відбувається у світі, і, відповідно, розуміють, як просувати їх.

Після кожного обіду, під час кожної зустрічі ми з моїми друзями можемо обговорювати фільми. Після завершення Другої світової кінотеатри будувалися майже в усіх селах, аби люди знайомились, закохувалися, а потім згадували про фільм, під який вперше поцілувалися. Тому й зараз, навіть якщо люди взагалі не дотичні до кіноіндустрії, все одно рано чи пізно порушується тема кіно. 

Зараз культурна політика Франції має на меті зробити кіно повсякденною справою. Окремі сеанси коштують дуже дорого — по 10—12 євро, але є спеціальні картки: ви платите 20 євро на місяць і можете дивитися хоч 10 фільмів на день. У нас квитки не такі дорогі, але, знаєте, як для кого. Бо, наприклад, у Франції кіно дивиться багато пенсіонерів. А чи можуть наші пенсіонери собі таке дозволити? 

Треба, щоб кіно було доступним. Можливо, робити якісь спеціальні безкоштовні кіноперегляди раз на місяць, щоб залучати тих самих пенсіонерів чи інших людей, які не мають можливості придбати квиток. 

А, наприклад, CNC, про який я згадувала раніше, ввели ось таку систему. Хтось купує квиток на американський блокбастер, і певний відсоток від цього квитка обов’язково йде на підтримку французького кіно. У нас теж має бути такий підхід до свого.

У мене були ідеї для двох документальних фільмів: один про французів, які добровільно долучилися до лав ЗСУ, а другий — про жінок-коханок під час війни. Але зараз я більше зосереджена на розробці нового художнього фільму про снайперку. Я ж тому й вирішила спочатку зробити «Чорничне літо», щоб згадати, як працювати з ігровим кіно, з акторами. 

Нині я більше хочу робити саме художнє і захопити більшу авдиторію, бо хочу контролювати, що в кіно відбувається. Я люблю, коли в фільмі є екшн, є якась дія, а в документальному ти більше сидиш і чекаєш вдалого моменту. 

Фільм «Вона та війна» точно міг би бути науково-популярною книгою, бо це історичний документ про боротьбу жінок не тільки за Україну, а й за свої права. А якщо говорити про «Чорничне літо», це було б щось схоже на творчість Софії Андрухович. Цей фільм дуже поетичний. Я навіть зараз можу описати абсолютно будь-яку сцену з нього зі смаком, з пристрастю.

Або, можливо, «Чорничне літо» могло б бути як якась історія від Ремарка. Пригадую його роман «Життя в позику» — про кохання між чоловіком та жінкою, яка тяжко хворіє, але проживає кожен день як останній. Невелика історія про життя на межі.

Я тому після показу цього фільму казала всім глядачам: прийдіть і поцілуйте, обійміть тих, кого кохаєте. А якщо не кохаєте, то покохайте! 

Якщо говоримо про українське кіно, то одразу спадає на думку «Земля» Олександра Довженка, бо для мене це епохальне кіно. 

Якщо говоримо про іноземне кіно — то «Список Шиндлера» Стівена Спілберга, бо він  про гуманність у нелюдяних обставинах. Про пекло, у якому знаходяться янголи і чомусь кажуть «ні». Або «Пророк» Жака Одіара, через який я в принципі вирішила стати режисеркою. Як на мене, ці фільми нагадують, що ми всі об’єднані — тим, що ми люди; любов’ю до краси; прагненням жити, а не існувати. 

Ще фільми, які б точно назвала шедевром: «Чоловік і жінка» Клода Лелуша або «Клеопатра» Джозефа Манкевича (Joseph L. Mankiewicz) — це ж просто одна з історій, описаних у Біблії. Ось це шедевр для мене — антропологія нашого існування: хто ми такі в цьому світі, що ми тут робимо, що маємо зробити і чому хтось вирішує робити інакше. Шедевр народжується тоді, коли щось, усім давно відоме, розглядається зовсім по-іншому, переосмислюється.