Позаконкурсна програма квір-кінофестивалю SUNNY BUNNY

З 19 по 26 квітня у Києві відбудеться квір-кінофестиваль SUNNY BUNNY, що представляє роботи українського і світового кінематографа з тематикою ЛҐБТКІА+.

У київському кінотеатрі «Жовтень» відбудеться показ повнометражних і короткометражних стрічок, ігрового й документального кіно, робіт позаконкурсних програм «Панорама» і «Нові барви» та програми для спільного сімейного перегляду «Квірчик». Ознайомитися з програмою можна на сайті SUNNY BUNNY.

Позаконкурсна програма фестивалю «Панорама» представляє фільми вже відомих режисерів і режисерок. До програми ввійшли 7 кінострічок із Франції, Бразилії, Великої Британії, США та Північної Македонії. 

Щоби розповісти більше про фільми цієї програми, підготували добірку відгуків від світових кінокритиків.

За сюжетом, сором’язливий письменник Адам випадково знайомиться з молодшим за себе чоловіком Гаррі. Спільна самотність зближує їх, згодом між Адамом та Гаррі зав’язуються стосунки. Під час однієї з їхніх нічних розмов Адам ділиться спогадами зі свого дитинства: у віці 12 років він втратив батьків в автомобільній катастрофі. Врешті Адам вирішує повернутися до дому, де він виріс. Однак там він натрапляє на своїх батьків — живих і таких молодих, якими вони були на момент аварії. 

Новий фільм Гейґа є вільною адаптацією роману Тайчі Ямади «Незнайомці» (1987), однак містичній історії про привидів він надає психологічний та особистісний характер.

Минулого року фільм «Всі ми незнайомці» здобув 7 нагород на Премії британського незалежного кіно (BIFA), зокрема приз за «Найкращий британський незалежний фільм». Також він отримав 6 номінацій на премію Британської академії телебачення та кіномистецтва (BAFTA).

Кінострічка також здобула нагороду за «Найкращий музичний супровід». Неодноразово у ній з’являються поп-пісні 80-х років таких гуртів, як Pet Shop Boys та Frankie Goes To Hollywood. Кінокритик Марк Пейкерт у своїй рецензії для IndieWire пише, що музика готує глядачів до певної сцени чи розкриття персонажа. Наприклад, коли мати Адама наспівує одну з пісень Pet Shop Boys — «Можливо, я не тримав тебе всі ті самотні-самотні часи» — музика стає одним зі способів комунікації. Кінокритик також зауважує:

Кінокритик Джастін Чанг пише для Los Angeles Times, що історія Адама нагадує «перетягування канату», в цьому випадку у спробі і прожити минулим, і залишитися в сьогоденні. Він повертається до батьків, відкривається їм і усвідомлює, що втратив час, проведений з ними. Від ран минулого він повертається до самотнього сьогодення:

Кінокритикиня The New York Times Аліса Вілкінсон звертає увагу на те, що Адам видається не просто самотньою людиною, — а наче останньою на землі. Він вразливий і невинний, усюди чужий, а це додає сентиментальності кінострічці. Вілкінсон пише:

Пітер Дебрюдж у рецензії для Variety також описує стрічку як фільм, що дарує відчуття катарсису і слугує терапевтичним досвідом не тільки для автора роботи, але й для глядача. Наприклад, знову зустрівшись із батьками, Адам отримав і шанс розказати їм про свою орієнтацію. Він стережеться відторгнення, боїться не отримати визнання від батьків: 

Події у фільмі розгортаються протягом двох десятиліть після завершення Другої світової війни. Готельна офіціантка Мадлен сама виховує малого сина. Одного разу вона знайомиться із заможним студентом Сорбонни Франсуа і між ними зав’язуються романтичні стосунки. Попри це, кожен із них має свої таємниці. Мадлен приховує те, що батьком її сина є німецький офіцер, через що її затаврували зрадницею та вигнали з дому. У свою чергу Франсуа приховує свою бісексуальність та попередні стосунки із чоловіком.

Світова прем’єра кінострічки відбулася на Каннському кінофестивалі 2023, де отримала номінацію на Queer Palm.

Фаб’єн Лемерсьє відмічає «чутливий, контрольований підхід» кінорежисерки. На його думку, «І ось прийшла любов» може стати сучасною варіацією класичної мелодрами:

У рецензії для Little White Lies Софі Монк Кауфман пише, що кінорежисерці вдалося вміло передати період в історії післявоєнної Франції:

Натомість Джордан Мінцер у рецензії для The Hollywood Reporter радше негативно оцінює кінострічку. З одного боку, фільм звертає нашу увагу на Францію післявоєнного періоду, до жертовності, якої вимагали любов і шлюб у ці часи хаосу. З другого, пише Мінцер, кінострічка перетворюється на «переварену» та клішовану історію і втрачає ті риси тонкої драми, характерної для попередніх робіт Кіллевере. Крім цього, він підкреслює вплив Дуґласа Сірка на процес створення кінострічки:

Мінцер також критикує й ідею любовного трикутника, що виникає в ході сюжету між Мадлен, Франсуа та їхнім другом, чорношкірим солдатом Джиммі (Морган Бейлі):

Сама назва нового фільму режисерки Джулії Мурат «Правило 34» відсилає до популярного в Інтернеті «правила 34», яке гарантує, що все, що ми можемо собі уявити, має свій відповідник у сфері фантазій (і порно) в Інтернеті.

Протягом фільму глядачі спостерігатимуть за подвійним життям студентки Симони.

Вдень вона навчається на юридичному факультеті та пристрасно захищає права жінок у справах про домашнє насильство. Вночі вона піддається спокусам своїх еротично-насильницьких фантазій та виступає перед веб-камерою в прямому ефірі.

Премʼєра стрічки «Правило 34» відбулася в серпні 2022 року на 75-му Міжнародному кінофестивалі, де стрічка отримала «Золотого Леопарда» за найкращий фільм. Також пізніше кінокартину показували в секції «Світове кіно» 27-го Пусанського міжнародного кінофестивалю в жовтні 2022-го та на 28-му Міжнародному кінофестивалі в Калькутті в грудні того ж року.

У своїй рецензії для платформи Otros Cinema Club кінокритик Дієґо Батллє описує  фільм як сірий, з шокуючими моментами, та виділяє його здатність провокувати:

Незалежний швейцарський журналіст Міхаель Сеннхаузер зазначив, що фільм виразно провокативний та водночас майстерно обґрунтований у своїх твердженнях. Кінострічка майстерно зіставляє особисту ідентифікацію із тим, як її обмежує чи дозволяє виявляти суспільство:

Критик Ніл Янг для Screen Dail у своїй рецензії зазначає, що фільм є чуттєвим інтимним дослідженням героїні Симони та хвалить сильний центральний перформанс Сол Міранди, яка зберігає інтерес і симпатію до себе протягом усього фільму:

У фільмі йдеться про родину з високим соціальним статусом та гостя. Герой із приємного відвідувача перетворюється на того, хто призводить до краху всіх членів сім’ї, — й урешті до їхнього духовного звільнення. Візит викликає сумніви в їхньому звичному сприйнятті реальності та власного статусу-кво, на який вони ретельно працювали, щоб зберегти своє розкішне, але в інших аспектах нудне життя.

Світова прем’єра фільму «Гість» відбулась в лютому 2024 року в рамках 74-го Берлінського Міжнародного кінофестивалю в кінотеатрі «Панорама».

Кінокритикиня Variety Кетрін Брей у своїй рецензії описує фільм як відвертий «шведський стіл» неімітованих статевих актів та зазначає, що ЛяБрюс в своїй роботі віддає явну шану провокативному фільму П’єра Паоло Пазоліні «Теорема»: 

Мюріель Дель Дон для порталу Cineuropa пише про фільм як про потужну та жорстоку квір-роботу, яка не піддається класифікації, але бʼє в саму точку. Критик також не залишає без уваги те, як режисер висвітлює актуальні проблеми:

Кінокритик Метью Джозеф Дженнер захоплюється роботою ЛяБрюса. У своїй рецензії для International Cinephile Society він називає режисера амбітним, з особливою художньою чутливістю. Також Метью торкається теми сенсу квір-кіно та наголошує на його перевагах:

У фільмі йдеться про Стефан, жінку, яка після смерті своєї мами кидає ненависну роботу на фабриці та приїздить до нової родини свого батька — заможного бізнесмена Сержа Дюмоне. Усе з однією метою — віднайти сім’ю, повернути батька. Вона намагається стати частиної нової сім’ї Дюмоне, паралельно підтримуючи стосунки зі своєю дівчиною, що сидить у в’язниці. Нова сім’я бізнесмена ставиться до головної героїні зневажливо, але дарма  — покинута донька Сержа Дюмоне не така проста, як здається.

Світова прем’єра відбулася у Венеції у 2022 році на фестивалі класу А в програмі Orizzonti Extra. Також стрічка була номінована на премію Saturn.

Американський журналіст Більге Ебірі визначає для Vulture «Корінь зла» як один із кращих фільмів за 2023 рік. Напруга та інтрига тримаються до кінця, а професійність акторського складу та режисера беззаперечна — вони знають, як тримати увагу та присутність глядача:

Венді Айд для The Gardian пише, що хоч фільм і яскравий, а Лора Каламі відмінно передає складність своєї героїні, від характерів та мотивації інших головних героїв очікувалось щось більше:

Оуен Глейберман для Variety окреслює велику кількість художніх референсів на різні сюжети: «Керрі», «Династія», «Малголланд Драйв». Нестандартність героїні Каламі, що перестає бути стереотипною femme fatale, та продуманість сюжету — все це чіпляє та робить цей фільм вартим уваги:

У рецензії для IndieWire Райан Латтанціо помічає ще одну особливість фільму — порушення теми класового конфлікту на тлі розвитку моторошних сімейних стосунків (з посиланнями на «Фаворитку» Лантімоса) та історії жінки, що втратила все і хоче собі повернути хоча б частку:

Для New York Times Беатріс Лоайза акцентує увагу на підлості та підступності не тільки головної героїні: не «усі жінки — відьми», але всі жінки прагнуть досягти своїх цілей, якими б меркантильними та аморальними ці цілі не були:

Джонатан Ромні для Financial Times більше загострює увагу на сюжеті картини —  глибокій психологічності, елементах еротики та складності емоцій:

Фільм розповідає про жінку, якій доводиться виховувати двох доньок своєї партнерки, незважаючи на те, що вона ніколи не хотіла бути матір’ю. І як би не було складно, їм треба триматися разом, щоб пережити негаразди: сварки, непорозуміння та інші сімейні перипетії.

Стрічка отримала головну нагороду для ЛҐБТКІА+ фільмів Queer Lion на Венеційському кінофестивалі минулого року, а також була серед номінантів на премію Європейської кіноакадемії.

Ренді Майєрс для The Mercury News підкреслює повноцінність персонажів у їхній тотальній неповноцінності. Фільм пронизаний не тільки побутовим драматизмом, але й соціяльним — з посиланням на сучасні несправедливості Північної Македонії:

Кайл Тернер у статті для Slant Magazine навпаки акцентує увагу на тому, що персонажі ніби підпорядковуються стандартним архетипам сімейних драм. У той же час соціяльні проблеми у фільмі показані чесно, щиро, без зайвої стереотипізації:

Жаннет Катсуліс окреслює для The New York Times теплу та щиру атмосферу фільму, незважаючи на порушення складних та гострих тем. Сімейна драма «Домогосподарство для початківців» — складна та щемка, але розповідає не тільки про соціяльну напругу, але й про сімейні радощі:

Емі Ніколсон для The Washington Post пише про хаотичність та напруженість сюжету, а також про висвітлення життя ЛҐБТКІА+ спільноти та викликів, з якими їм доводиться мати справу в Північній Македонії:

Стрічка зображує перше турне по США музиканта Lil Nas X. Це своєрідний щоденник подорожі, в якому показано не тільки кар’єрний шлях виконавця, але і його роль у репрезентації чорношкірих квір-музикантів.

Режисери картини Карлос Лопес Естрада та Зак Мануель, які показують історію виконавця та його тур через три акти: «Відродження», «Трансформація» та «Становлення».

Оглядач Брайан Бромбергер для Bay Area Reporter пише, що новий документальний фільм про Lil Nas X насичений відвертими інтерв’ю з репером, його командою та шанувальниками. Але, крім розмов віч-на-віч, у фільмі показана масштабна рок-опера — його перше турне Америкою:

У той же час Андре Герефорд для видання Metro Weekly зазначає, що хоч репер і прагне до величі та грандіозності у своєму фільмі, йому не вдається їх досягти — фільм створює простір, але Lil Nas X не вдається наповнити його масштабом:

Кінооглядачка Ловія Г’ярк’є для Hollywood Reporters навпаки пише, що Lil Nas X показує цю велич, просто її не виходить задокументувати цілковито. Зв’язок між історією становлення виконавця, одного з найепатажніших реперів епохи, та історією його впливу на квір-культуру, виходить побіжним та опосередкованим:

Мурджані Роулз для Substream Magazine звертається до недостатності розкриття особистісної сторони репера: у той час як деталі туру показані дуже детально, з максимальним залученням авдиторії, особистісні аспекти цього фільму заплутані та незрозумілі:

Кріс Азопарді для New York Times акцентує увагу не тільки на яскравості образу LIL NAS X, але і на порушенні теми ЛҐБТКІА+ спільноти у фільмі: