Поезія цвинтарів

Поезіє — моя жорстока ноше,
Час визначатиме твоє буття…

Василь Швець, Байкове кладовище

Минає третій рік, відколи я блукаю цвинтарями не лише як фланерка, а як і дослідниця, насамперед — намогильних написів. Ідея, що народилася на цвинтарі в день Різдва, невдовзі переросла у магістерську роботу в українському університеті, а відтак я зненацька опинилася в Німеччині, де вже рік працюю над докторською дисертацією на ту ж саму макабричну тему. І весь цей час я міркую, що воно власне таке — епітафія — і з якого боку до нього підступитися, якщо розглядати це явище поза прямим утилітарним призначенням. Як науковиця-філологиня, я виснувала, що епітафія — це мовленнєвий жанр, основою комунікативного змісту якого є вшанування пам’яті померлого в експресивній лаконічній формі, здебільшого зафіксованій у вигляді надгробного напису. Але як нуарна душа, залюблена у книжки та кладовища, я скажу, що епітафія — це радше посмертна візитівка, обронена десь між сторінками та могильними плитами. 

Позаяк назва цього есею обіцяє поезію, можна припустити, що всяка епітафія веде нас зі цвинтаря до літератури. Проте це не зовсім так, ба навіть зовсім не так! Є ж бо епітафії, що живуть собі цілком позалітературно й дуже утилітарно; є епітафії-епіграми (сатиричні послання уявним мерцям), що ніколи й не мислилися як написи для надгробків, і знайти їх можна тільки у книжках; а є такі — як саме мистецтво — витончені й загадкові, що ніхто й не подумав би про них як про «посмертну візитівку», аж поки не стрів би рядками на граніті. Й от усі вони водночас можуть бути віршованими, але не всі в такім разі будуть поетичними. У цьому й колізія жанру, який я спробувала навіть класифікувати. Однак приборкати епітафії науковими методами не так просто, і далі на прикладах із моєї колекції спробуємо розібратися чому.

Говорити про культурологічні аспекти смерті, коли твій Дім живе у ненастанному траурі війни, видається диким, недоречним, ба навіть цинічним. І я поважаю тих, кому це неприйнятно, бо надто болить. Мене тим часом смерть завжди цікавила як фатальна сила, що її неможливо здолати, але можна навчитися приймати з гідністю і красою. Тут мені йдеться насамперед про культуру пам’яті та поховальну культуру. Обидві вони ще дуже слабо розвинені в Україні, хоч і мають за ґрунт потужну традицію. Наша ритуальна сфера взагалі застрягла на маргінесах естетики, а про цвинтарну культуру навіть не чули — тим-то і створення Національного військового меморіального кладовища дається з такими чварами й купою перешкод. Бракує культури. Тож моє дослідження — моя спроба внести лепту в її розвій. Не вважте за цинізм.

І перш ніж перейти до прикладів, варто порушити ще таке питання: наскільки етично колекціонувати епітафії, тим паче з винесенням їх у публічну площину? Це не дає мені спокою, відколи я зробила перший знімок надгробка… З одного боку, це порушує приватність померлого. З іншого — кладовища зараховують до громадських місць, відповідно, й усі викарбувані на могилах дані є публічними за замовчанням, тож і шанобливе їх використання нікому не зашкодить. Упевнености додає і той факт, що спільнота тафофілів (любителів цвинтарів) у світі — достатньо велика. Більшість цих людей — і я не виняток — мають свої, скажімо так, цвинтарні галереї у соцмережах, де публікують фотографії надгробків з усіма персональними даними померлих.

Отож, моє резюме таке: якщо досі це специфічне заняття не викликало засторог із боку правників — значить, нічого крамольного в цьому немає. До того ж для себе персонально я виробила правило: у публічну площину (а це статті, конференції, публікації в соцмережах) я виношу епітафії з іменем і датами лише в тому разі, якщо померла/-ий були за життя знаменитостями. 

Особливо прискіпливі можуть порушити ще й питання авторського права — і тут я з усмішкою побажаю їм успіху! Адже адресантами епітафій, як показує практика, може бути хто завгодно: від самого покійника до аґента похоронного бюро…

Як правило, авторів цитат, що стали епітафіями, доводиться просто вгадувати. І добре, коли це хтось із видатних, чиї вірші у всіх на вустах, — інакше адресант залишається невідомим. Тут, наприклад, бачимо рядки Богдана-Ігоря Антонича, про що близькі померлих (це гробівець однієї родини на Личаківському цвинтарі у Львові) не забули зазначити — та це, на жаль, виняток.

Нині нам ідеться про епітафії поетичні, що викликає зовсім різні рядки в уяві графомана та генія. Коли я говорю про істинно поетичну епітафію, то маю на увазі, приміром, таку, як наведено вище. Якщо ж запитати про поетичні епітафії літературознавця або відповідну енциклопедію, то відповідь приведе нас аж ніяк не на цвинтарі, а в поетичні збірки доби бароко. Саме в цей період так звана літературна епітафія розквітає як жанр і в Україні, й повсюди в Європі. Жанр цей більше схилявся до нещадного висміювання земного життя, ніж до шанобливого оспівування померлих, — така вже була мода. Власне, стиль барокових епітафій цілком лягав у популярну тоді концепцію theatrum mundi — себто великого театру світу. Кожен герой таких епітафій — актор театру життя, а заразом і мандрівник, що незалежно від свого шляху прибуває до кінцевої зупинки — смерті.

Хрестоматійне втілення концепції theatrum mundi бачимо у збірці Poetische Grabschriften. Mit zehn Radierungen von Christoph Meckel (Insel Verlag Frankfurt am Main 1987) («Поетичні епітафії. З десятьма офортами Крістофа Мекеля» (Insel Verlag, Франкфурт-на-Майні, 1987)).

Цю книжечку мені пощастило знайти в німецькій антикварній крамничці. Назва її спочатку дала кволу надію, що хтось, як і я, збирав та аналізував справжні епітафії, — та натомість книжечка виявилася збіркою барокових літературних (псевдо)епітафій. Виникає запитання: кому вони присвячені? Це найрізноманітніші актори життя: Адам та Єва, Алхімік, Голіаф, Соломон, Сенека, Клеопатра, Цицерон, Колумб, Адвокат, Єврей, Самогубець, Раб, Солдат, Студент, Друкар та багато інших збірних образів і цілком конкретних історичних персоналій. Дивовижно, що епітафії ці належать перу багатьох різних авторів, але напрочуд добре компонуються у збірку. Треба зазначити, усі видатні поети доби бароко писали такі поетичні епітафії-епіграми, серед них — Мартін Опіц, Андреас Ґріфіус, Пауль Флемінґ, Даніель Каспер фон Логенштайн та інші. Найпопулярнішою тогочасною збіркою була Spanneuer Grabschriften (1677) не встановленого досі автора під псевдонімом Corydon. Він і є автором більшости епітафій у цій антикварній книжечці. Ось деякі з них у моєму вільному перекладі:

В українському вимірі неоціненними є латиномовні барокові поетики (трактати з теорії віршування), де ґрунтовно викладено теорію епітафії як жанру — до того ж не лише літературного, а й мовленнєвого, тобто практично застосовуваного. Унікальні розвідки Віталія Маслюка та Ольги Циганок — чи не єдиних в Україні дослідників епітафій — відсилають до творів видатного науковця й богослова доби бароко Теофана Прокоповича, зокрема De arte poetica («Про поетичне мистецтво»), написаній для студентів Києво-Могилянської академії ще в 1705 році. У ній подається визначення епітафії як різновиду епіграми з безліччю прикладів та поясненням типової для епітафії структури.

До речі, цікавий факт: на фото ви бачите обкладинку цієї праці, яку зараз можна знайти в електронному форматі лише в московському виданні 1961 року. Так от, призначення праці в оригіналі звучить як ad usum et institutionem studiosae juventutis Roxolanae — тобто «для користування та навчання студентської молоді Роксоланії», а Роксоланією в барокових творах часто називали Україну. Тим часом росіяни переклали призначення праці по-своєму — «для пользы и наставления учащегося русского юношества»! Що ж, було б дивно, якби вони нічого не вкрали…

Перескакуючи той період, коли епітафія вийшла широко за межі літературних форм (починаючи з XVIII ст.), варто сказати, що традиція барокового епітафійного віршування несподівано продовжилася й у вітчизняній поезії ХХ століття. Так, Василь Симоненко написав сатиричний цикл «Мандрівка по цвинтарю», а Микола Сом — збірку «Сто епітафій». І якщо Василь Симоненко пише до збірних образів — як-от: «Метушливому», «Ледареві», «П’яничці», — то Микола Сом адресує свої дошкульні, майже інвективні епітафії цілком реальним живим адресатам і тим ненависним, хто нарешті сконав (наприклад, Радянському Союзу). Прекрасне і дотепне чтиво — наполегливо рекомендую!

Література — це також про життя, як на те. Однак далі йдеться про епітафії не з книжок, а зі цвинтарів, створені й ужиті не для розваги, а для вшанування пам’яті конкретної людини. У такому разі маємо справу радше із жанром мовлення, аніж літератури, хоча поезії є місце і тут. 

Лінгвісти можуть аналізувати епітафії за багатьма параметрами. Мене насамперед цікавлять стилістичний і комунікативний аспекти, тобто яким є патос епітафії та ким і для кого вона створена. Припущення, що поетичні епітафії слід шукати на могилах поетів, — правдиве, але тільки частково. Так, наприклад, вищезгадані рядки Антонича стали епітафією звичайної родини, тимчасом як на могилі самого поета епітафії, крім імени й дат, немає. Власне, на Янівському цвинтарі (Львів)  — а саме там він похований — поезія взагалі рідкість. Інша річ — Байкове кладовище у Києві! Тут, на головному некрополі країни, у місці спочинку геніїв та злочинців, поетичних епітафій — на воловій шкурі не спишеш!

Так, на козацькому хресті Василя Стуса викарбувано його ж поезію:

Епітафією менш відомого поета Віктора Баранова став його, однак, знаменитий вірш. Цей приклад не такий образний, як Стусів, але так само закличний, просякнутий патріотичним патосом:

А от поет Олексій Довгий промовляє до перехожого вже чистою лірикою прощання:

Могила поетки Любови Забашти — зовсім невеличка й заледве помітна на широкій і помпезній головній алеї Байкового. Але поетична епітафія на ній — варта пошуків!

Єдине що — це саме той випадок, коли мені не вдалося довести авторство. З одного боку, все виглядає на те, що це рядки самої ж поетки; з іншого — це може бути просто один з епітафійних прийомів, що простежується принаймні в сучасних намогильних написах: епітафія пишеться нібито від імени покійного, такий собі косплей. А іноді посмертним словом на надгробку стає слово, створене небіжчиком за життя. Так, наприклад, епітафія Павла Глазового складається з чотиривірша-присвяти (невідомого авторства) та авторських рядків гумориста з його поезії «Кульбаба»:

Не відходячи далеко, зустрічаємо на алеї акторку Наталю Ужвій. Примітним у її епітафії є авторство: воно вказане, і це, знову ж таки, рідкість. Пам’ятне слово для пані Ужвій написав Павло Тичина, і звучить воно так:

Тим часом невідомі адресанти епітафії народного артиста України Миколи Гвоздя експлуатують Тараса Шевченка без посилань:

З одного боку — навіщо? Кобзаря й так усі впізнають. З іншого — а що, якби це був хтось із інших класиків, не таких упізнаваних? А що, як не з класиків? А раптом поет-сучасник проти використання своїх рядків як чиєїсь епітафії — то виходить, треба питати дозволу? Занадто багато складних запитань, і катма відповідей. Інша річ, коли це фольклор. Тут питання авторського права не стоїть, а така епітафія виглядає незгірше від авторської поетичної. Для прикладу — концептуально довершений надгробок актора Івана Миколайчука, що промовляє до перехожого козацькою піснею:

Ще один гарний приклад — могила акторки Ніли Крюкової:

У розмаїтті намогильних написів поруч з літературою варто виокремити ще епітафії, які можна назвати віршованими, та аж ніяк не поетичними — їх я зараховую до категорії наївних. Стилістику цих епітафій — підкреслено жалісливу — не сплутаєш з поетикою майстрів. Зазвичай це епітафії простих людей, що звеличують їхнє життєве покликання чи оспівують чесноти. Ось для прикладу епітафія вчительки, також із Байкового кладовища:

У таких епітафіях біль утрати найчастіше експліцитний, відповідно й патетика — відчаєво простодушна. Ще один екземпляр з колекції — епітафія інженера з Личаківського цвинтаря:

До речі, про його професію дізнаємося не з віршованої частини епітафії, а зі скромного припису над іменем.

Лише потрапивши до Німеччини, я зрозуміла, що таке зразкова цвинтарна культура і що саме я щиро хочу змінити в цій сфері в Україні. Про кладовища тут не просто дбають — про них видають окремий журнал для професіоналів похоронної сфери, а цвинтарна культура тут як явище внесена до списку нематеріальної культурної спадщини Німеччини. Це не сильно впливає на епітафії, однак це те, що не можна не зауважити в цьому контексті. 

З погляду традиції намогильних написів, однак, українські та німецькі цвинтарі не сильно відрізняються. Власне, моя гіпотетична класифікація, розроблена на українському матеріалі, виявилася цілком застосовуваною також і в німецькому вимірі: подібні кліше, стилістика, тематика. Хіба що патріотичні епітафії в засягу останніх ста років у Німеччині зовсім не трапляються — хех, знати чого…

Що ж до поетичної епітафії німецькою мовою, то «штучних» барокових у моїй колекції поки більше, ніж справжніх цвинтарних. Це, однак, лише питання часу, адже поезії на надгробках у Німеччині трапляються порівняно так само часто, як і в наших широтах. Далі — кілька прикладів із моїм довільним перекладом:

Останню епітафію, як ви зауважили, перекладено не мною, а нашими класиками — як так? Річ у тім, що й німці промишляють недобросовісним цитуванням в епітафіях — адже це Вільям Шекспір! І якби не мій уважний і начитаний друг-німець, я теж не розпізнала б цих рядків Просперо із п’єси «Буря». В оригіналі вони звучать так: «We are such stuff / As dreams are made on; / And our little life / Is rounded with a sleep» (Prospero, Act IV, scene І, The Tempest (1611).

По правді кажучи, такі перли цвинтарів, як поетичні епітафії, хочеться радше колекціонувати, аніж досліджувати. У філігранному посмертному слові — краса й глибина, яку лиш споглядати й осягати… А втім, наміру приборкати епітафії я не покидаю. Мовленнєвий чи літературний — це безперечно жанр словотворчости, і, працюючи з культурою смерти, оминути його було б злочином. Зрештою, це дослідження може знайти й дуже практичне застосування: якщо одного дня я таки відкрию елеґантське ритуальне бюро — у ньому працюватимуть єдині й неповторні у своїй ролі майстри добору епітафій.