10 думок програмного директора кінофестивалю «Миколайчук OPEN» Алекса Малишенка

Українське кіномистецтво під час війни не лише здобуває визнання за кордоном, про що свідчить нещодавня перемога на «Оскарі» української документальної стрічки «20 днів у Маріуполі», а й не втрачає українських глядачів. За останні два роки зʼявилися нові кінофестивалі, продюсування ігрового кіно триває, зростає виробництво документальних стрічок. У воєнних реаліях кіноіндустрія переживає фінансово складні часи, проте джерела фінансування зʼявляються: нещодавно Держкіно оголосило проведення пітчингу, на якому планують роздати 500 мільйонів гривень на кіновиробництво.

Про українські кінофестивалі, кінокритику та про те, чи є в Україні ринок медіа про кіно, поговорили з Алексом Малишенком — програмним директором кінофестивалю «Миколайчук OPEN», який із 2022 року щорічно відбувається в Чернівцях, цьогоріч фестиваль триватиме з 15 до 23 червня. Алекс також випусковий редактор українського онлайн-видання про кіно Moviegram, яке стабільно працює із 2015 року і досліджує візуальне мистецтво. Алекс поділився досвідом створення та формування програми кінофестивалю в перші півроку повномасштабного вторгнення, а також розповів про те, які фільми не любить і чому наукової фантастики в українському кіно має дедалі більшати. 

У 2022 році, коли готували фестиваль уперше, зіткнулися з дуже дивною історією: українське кіно показують будь-де, крім України. Станом на травень того року всі наші головні фестивалі — Docudays UA, Одеський кінофестиваль, «Молодість» — відбувалися за кордоном або були призупинені на невизначений час. Олексій Гладушевський, генеральний продюсер нашого фестивалю «Миколайчук OPEN», опинився в Чернівцях, де було відносно безпечно, і зрозумів, що там є можливість показувати кіно.

Одна з перших думок: можливо, ми не єдині, хто хоче дивитися нове українське кіно. Спробували запустити цю ідею й отримали хороший відгук від кінематографістів та глядачів. У кіно є довгі плани, коли ми дивимося одну сцену протягом певного часу, а далі зʼявляється монтажна склейка. Мені здається, що перегляди фільмів у нашому житті є саме цими склейками, яких бракує, щоб переключитися, відпочити. І це не про уникнення відповідальності, а про зміну контексту, який дасть змогу повернутися до волонтерства чи військової служби з новим досвідом та силами.

Кінофестиваль приурочений до дня народження Івана Миколайчука, тому завжди однією з дат події є 15 червня. Цей митець талановитий не лише як актор, а також як режисер, сценарист та мислитель. Виявилося, що він брав участь у написанні сценарію для науково-фантастичного фільму «Під сузірʼям Близнюків» режисера Бориса Івченка. Ця стрічка має доволі авангардну зйомку і розповідає про кіборга у Львові, але зараз ми б сказали, що це фільм про штучний інтелект та породжені ним дилеми. І дивує не лише факт подібної ідеї в УРСР 1980-х, а й те, що співсценаристом є Миколайчук, якого ми абсолютно не повʼязуємо з науковою фантастикою, а звикли асоціювати з поетичним кіно. 

Чому ми взагалі задумалися про наукову фантастику? У світі існують кінофестивалі фантастичного та жанрового кіно, яких немає в Україні. Жанр — це завжди про специфічні правила, за якими фільм функціонує. У нас є кінофестивалі, які спеціалізуються на анімації (LINOLEUM), на документальному кіно (Docudays UA), на квір-кіно (SUNNY BUNNY), на етнографічному кіно (ОКО) тощо або показують більш доступне глядацьке (Одеський кінофестиваль). А саме жанрово орієнтованих подій бракує. 

Часто таке кіно показують лише в окремих секціях кінофестивалів, наприклад «Опівнічний сеанс» на «Молодості». Ідея нашої секції «Миколайчук OPEN» у тому, щоб більше репрезентувати категорію жанрового фантастичного кіно. Для того аби українські кінематографісти (Павло Остріков, Семен Мозговий, Микола Засєєв, Дмитро Сухолиткий-Собчук), які вже працюють над фантастичними фільмами, не лише мали чим надихатися, а й у майбутньому мали спеціалізований майданчик для власних премʼєр тут у нас.

Вибір фільму для показу на фестивалі передбачає певну роботу: переглянути стрічку, зрозуміти унікальність її для твоєї програми, знайти правовласника. Далі потрібно провести перемовини, де є ціла низка умовностей, які стосуються кіноринку. Наприклад, премʼєрність фільму — усі хочуть мати світову премʼєру на великих кінофестивалях (у Каннах, Венеціії, Берліні) або ж на кінофестивалях, які вони люблять. Тож Україні та «Миколайчук OPEN» зокрема складно змагатися з більшими та багатшими майданчиками. Можна отримати відмову просто тому, що стрічка ще не мала, скажімо, європейської чи міжнародної прем’єри. Ще одна проблема — росіяни, які масово скуповують права на територію України, через що, наприклад, у нас був недоступний легальний кінотеатральний показ «Хлопчика і чаплі» Хаяо Міядзакі.

Збирання ідей відбувається через розуміння, що вибрані фільми мають говорити про важливе зараз, а краще ще й з перспективою на майбутнє. Ідеально, коли твій фестиваль має таку цілісну форму та набір стрічок, що ти сам як глядач знаєш, що йдеш туди, де так чи інакше кіно тобі відгукнеться, навіть якщо не сподобається. 

На фестивалі «Миколайчук OPEN» є традиція: ми щороку у день народження Миколайчука показуємо фільм із ним. У фільмі Миколи Мащенка «Іду до тебе» в Івана маленька роль, але сама стрічка дуже відгукується в сучасній Україні. Якщо коротко, то це історія мандрівки Лесі Українки до коханого Сергія Мержинського, який хворіє. Протягом її кінематографічного шляху порушуються численні питання-передбачення, які ніяк не очікуєш почути 50 років тому в Радянській Україні. Наприклад, чітко проговорюється різниця між діалектами буковинців та галичан, звучить думка, що українська мова важлива, але володіння нею не гарантує патріотизму та підтримки України як держави. І ти розумієш, звідки беруться ці сенси, коли дізнаєшся, що Іван Драч був сценаристом цього фільму і, ймовірно, закладав те, що боліло. 

Українські кінофестивалі працюють кожен у власній ніші. Великих прогалин чи браку чогось, крім фестивалів жанрового кіно, я не бачу. Думаю, що протягом кількох наступних років спостерігатимемо бум документалістики, для якої вже створили новий фестиваль. Зараз в Україні є що і про кого знімати в документальному форматі.

Але, наприклад, наш фестиваль створювався з прицілом на ігрове кіно, а не документальне, бо для його показу та продюсування можливостей зараз менше. Причиною тому й особливий тип знімання, й організація безпечного місця для роботи, і те, що складно не думати про війну багатьом. Ми вибрали підтримати нині цих людей. 

У нас достатньо фігур, про яких говоримо мало. Наприклад, режисерка Суламіф Цибульник — про неї інколи згадують, але думаю, що мало хто чув це імʼя, а тим паче бачив її картини. Та й узагалі тема жінок-режисерок у нас доволі погано розвинена. Мабуть, єдина, хто була на вустах деякий час — це Кіра Муратова, але тепер із нею складна ситуація через колишні звʼязки з російським кіно (режисерка працювала з російськими акторами та російською мовою). Водночас вона частина нашого національного культурного спадку, а росіяни активно намагаються її привласнити через російську мову.  

Також можу згадати, наприклад, Йосипа Тимченка — це українець, який винайшов кіноапарат раніше за братів Люмʼєр, але не запатентував. Це цікава постать, навколо якої можна створити фестиваль німого кіно. Якщо говорити про періоди, які потребують більшого вивчення, то для мене це 1990-ті та 1980-ті. Їх зараз активно досліджує Довженко-Центр, але цього недостатньо.

Також в українському кіно впродовж його історії було багато жанрів, які мало оприявлені. Наприклад, ми майже не говоримо про традицію української спортивної драми. Фільмів, може, і не багато, але це хороший жанр, у якому ми працювали раніше, — чому б це не показати, не дослідити?

Зараз складно однозначно сказати, для чого існує кінокритика. На мою думку, її  глобальне завдання — це знайти місце певного фільму в контексті часу, історії кіно та культури тощо.

Ще одна функція кінокритики — це обслуговування індустрії. Якщо подивитися на ринок США, то критики там знають, що люди читатимуть їх тексти, а індустрія, про яку вони пишуть, працює й працюватиме і генеруватиме їм дохід від реклами. Діяльність кінокритиків важлива для кіноринку. В Україні цього ринку в класичному розумінні поки немає, але люди знаходять інші шляхи говорити про кіно, наприклад подкасти, і це добра форма для кінокритики. Інший варіант — іти в кінокураторство, адже фактично кінокритика — це можливість не лише знати про хороший фільм, а й говорити про нього так, щоби правильно сформувати враження від перегляду стрічки іншим.

В оцінюванні фільмів немає жодних критеріїв, усе надзвичайно субʼєктивно. Кожен обирає для себе перелік характеристик, які відображатимуть смаки автора чи авторки, і з ними працює. Наприклад, для когось насамперед важлива тема репрезентації жінок у фільмі. І якщо фільм не пройде тест Бекдел, тобто на екрані не буде принаймні двох жінок, які розмовляють між собою не про чоловіків, то для них це погане кіно.

Для мене важить, чи фільм створює новий досвід, який людина більше жодним чином не зможе набути. На додачу до цього унікального досвіду потрібен ще унікальний погляд. Він насправді є майже в кожного режисера, але тут ідеться про риси, які відрізнятимуть автора чи фільм від усього іншого.

Часто я кажу, що поняття хорошого та поганого кіно — некоректні, але, в принципі, справді погане кіно існує. І ти доволі швидко це розумієш, коли дивишся фільми пачками. Хороше залишиться з тобою, зачепиться, а погане пройде мимо. Хоча буває так погано, що аж добре. 

Для мене найгірше, що може бути в фільмі, — це нещирість, яку ти бачиш/відчуваєш на екрані. Ми опинилися в такій ситуації, коли багато людей знімають про Україну, експлуатуючи тему війни: для фестивалів чи аби задовольнити власну цікавість. У таких випадках ти завжди відчуваєш відсутність глибшого інтересу людини до теми, дешеві маніпуляції тощо. Є творці, мотивацію яких можна виправдати і зрозуміти, — таке кіно варте уваги, навіть якщо мені не подобається фільм, який я переглянув.

Буває, що кіно претензійне та пафосне, це теж може відлякувати. Хоча пафос можна пробачити, якщо це цікаво дивитися, наприклад як останній фільм Зака Снайдера «Бунтівний місяць», — мені буде боляче, але я сидітиму до кінця, бо більше так ніхто не зробить.

В Україні досі немає підручника українського автора, присвяченого світовій історії кіно, тож уже на цьому етапі складно говорити про професійну кінокритику. 

Із мого досвіду, люди писали у профілі в фейсбук, що вони кінокритики, і після цього медіа брали їхні «експертні тексти». Втім, я не кінокритик за освітою і, в принципі, не думаю, що диплом має підтверджувати професійність у цій галузі.

Ще один критерій, який відображає професійність, — належність до Спілки кінокритиків України. Це означає, що людина пройшла певний відбір і де-юре є професійним кінокритиком.

Якщо говорити про конкретні компетенції, то найважливіша завжди надивленість. Надивленість означає, що ти маєш базу переглянутих фільмів, яку постійно поповнюєш, відповідно тобі легко розібрати, на що спирається той чи інший автор, чим він надихається, які погляди поділяє. Наприклад, якщо ти переглядаєш українське кіно, то маєш розуміти, що кадр з розкиданими на землі яблуками ти вже бачив у Довженка і це важливий кадр для історії кіно в принципі. Також потрібно багато читати, це сформує гуманітарну базу й розвине іншу важливу рису кінокритика — розуміння контексту та символьної мови фільму.

Водночас кінокритика — це та галузь, де твоя віра у щось та особисте сприйняття має сенс, незалежно від того, чи справді ця ідея була закладена автором у стрічку з самого початку. Все дуже суб’єктивно.

В Україні медіа про кіно — дивна ніша. Їх мало, вони часто виникають на ентузіазмі й, хоча живуть недовго, продовжують існувати як явище.

В Україні існує певний інтерес, є люди, які хочуть поринути в кіноіндустрію і стежити за актуальним кінопроцесом, але популярність зазвичай не стосується дослідницьких кіношних текстів, а покриває лише новини чи плітки, чи модні стрічки.

Коли говоримо про кіномедіа, має звучати слово «ринок», але в українському контексті він ніяк не з’являється: видання створюються, не можуть існувати на рекламі, зникають, перезапускаються… І так по колу. Не склалося екосистеми, де люди знімають кіно, медіа про нього пишуть, а глядачам важливо це читати й дивитися. Тобто ринку немає, а «волонтерські» медіа та блоги — найкраще, що з ним сталося.