Нормальність в інших, мистецтво без ґрунту та наші чудовиська

Активістка, комунікаційниця та публіцистка, а тепер і письменниця, Христина Морозова нещодавно видала свій перший роман — «Фанатка. Біполярна історія». Це текст про людські травми, страх смерті та історичну пам’ять. Книжка органічно вписалася у сучасний літературний процес, адже саме після виходу дебютної «Фанатки» Христини Морозової та свіженької «Катананхе» Софії Андрухович здається, що ми потроху пробуємо говорити про різноманітний досвід та Іншого, маючи на увазі себе. 

Якою вийшла книжка, які питання в ній порушує авторка й кому її варто прочитати, у рецензії розповідає Наталія Колегіна.

В Анни — біполярний розлад. Її життя перетворюється на нескінченну гойдалку, де шаленство манії чергується з пасивністю депресії. Колись громадська активістка, а після важкого психозу й перебування у психіатричній лікарні — касирка у супермаркеті, на дозвіллі Анна захоплюється мистецтвом. А якщо точніше — одним конкретним мистецьким критиком, Владиславом. Вона не пропускає жодної публічної події за його участі, всіляко намагається бути поруч, хоч і на безпечній відстані. І в якийсь момент Влад випадковим чином переселяється жити до майже не знайомої Ані.

Виявляється, що й у чоловіка є внутрішні чудовиська: він — алкозалежний. А ще у Влада четверта стадія онкозахворювання, а це значить, що він на порозі смерті. І хтозна, чи вдасться йому відстояти напівзруйновану будівлю київської садиби Олександра Мурашка, на місці якої місцеві забудовники прагнуть поставити черговий торговельний центр. Між Владом і Анною зароджуються химерні стосунки, де опорою для вже безпомічного Влада стає часто безпомічна Аня, яка, звісно ж, підхоплює його справу — захист культурної пам’ятки.

Як пише Сергій Жадан у передмові до роману, тут є «нетипові герої в героїчних обставинах». Спробуймо з’ясувати, чому Анна та Владислав — не надто типові герої. Хоча у словесній культурі й соцмережах «біполяркою» зловживають, біполярний афективний розлад, тобто БАР, — це серйозне психічне захворювання. Поспостерігати за героїнею, намагання якої приборкати власний настрій чи нав’язливі стани стають головним викликом у її житті, — це хороший спосіб побачити Іншого, того чи тих, хто відрізняється від більшості чи викликає цілий спектр негативних емоцій: подив, несприйняття, зневагу тощо. Окрім розладу, який руйнує її життя, Аня ще й має складнощі з самоідентифікацією й геть не знає, якою є чи хоче бути. Героїні здається: якщо коригувати розлад, тобто приймати таблетки, ходити на особисту й групову терапії та виконувати всі приписи лікаря, вона втратить себе справжню. Влад теж Інший — він має тривожну алкозалежність, яка дається взнаки провалами в пам’яті й легковажними вчинками, як, наприклад, закинути плавлені сирки до кишень у магазині й не заплатити за них.

Персонажів книжки Христина Морозова описує яскравими й нетривіальними штрихами та деталями. Так, коли вперше зустрічаємо героїню Аню, читаємо про пшеницю замість волосся, а обличчя в тексті стає «оголеним, незахищеним, як цибулина, з якої зняли шкірку й верхні лусочки, лишивши саме осердя». У романі немає розлогих портретів — часто це набір елементів, які в уяві читача поєднаються у цілком цілісну картину, яка залежатиме від суб’єктивного сприйняття. Десь глибше у тексті, коли бачимо Аню вже очима Влада, знаходимо такий абстрактний опис:

Головні герої роману стають своєрідним свідченням суспільних травм, які нас об’єднують. Так, у контексті Аниної історії на сторінках виринають травматичні шкільні зобов’язання — «пробігти три кола на фізкультурі, навіть під дощем, навіть якщо болить живіт». Присутні тут і міжпоколіннєві травми, як-от травма радянського минулого: кожна пострадянська родина, зокрема й Анина, мусила бути максимально «нормальною», щоб не виділятись з-поміж інших. Але, на відміну від визначеного численними правилами шкільного буття, жити правильно цілій сім’ї значно складніше. Точніше — можна, але тоді всі обмеження лягають каменем на тих, хто чутливо сприймає світ, як-от Аня.

Влад, своєю чергою, бореться із травмою відкинутого суспільством митця чи то травмою забуття — коли важливі постаті в культурі й мистецтві з часом стираються й втрачають вагу для прийдешніх поколінь.

 Таким втраченим митцем у романі постає художник і педагог Олександр Мурашко. Арткритик Влад прагне вберегти садибу Мурашка — маєток художникового вітчима- іконописця, важливу архітектурну пам’ятку столиці. Оскільки у книжці боротьба за ідею стає визначальною для головних героїв — Ані та Влада, то прагнення протистояти несвідомій більшості виливається в їхню деструктивну поведінку. Таким чином Владова алкозалежність стає такою собі спробою втекти від майбутнього забуття:

Тут мимоволі спадає на гадку концепція безґрунтянства В. Домонтовича з роману «Без ґрунту», згідно з якою українське мистецтво не має належної основи, на яку можна спертися. Але у Христини Морозової ця концепція набуває особистісного виміру. Кожен митець самотужки й самовіддано «лупає сю скалу», однак решта суспільства не здатна належним чином оцінити зусилля митців і вшанувати їхню пам’ять.

А відтак, ті, хто прагне захистити історичні пам’ятки й колишні садиби митців від руйнування чи знесення, вважаються диваками-активістами (так, тут не обійдеться без пафосних промов!). Для головних героїв захистити мистецьку традицію від забуття, підсилити її — це водночас намагання подолати власні страхи. Так, отримавши смертельний діагноз, Владислав багато роздумує про пам’ять і забуття. Героєві видається неправильним те, що по смерті ми нічого по собі не залишаємо. Владів страх смерті накладається на страх втратити пам’ять про своїх, нібито позбутися здобутого «ґрунту», якого так бракувало поколінню В. Домонтовича.

Найцікавіше, що після того, як Владу вдається подолати перший виклик смерті, його роздуми довкола пам’яті кристалізуються в окрему тезу, де кожен стає відповідальним за збереження історичної пам’яті й відновлення зруйнованих історико-культурних пам’яток:

Оскільки книжку опублікували на третій рік повномасштабного вторгнення, виникає логічне питання до часопростору роману: а де ж тут війна? Чи може сучасна українська книжка не враховувати воєнного контексту чи бодай карантинної епохи, яка минула відразу з початком великої війни? На перший погляд складається враження, ніби події «Фанатки» відбуваються ще до лютого 2022-го: тут немає тривог, укриттів і постійної загрози життю. Однак воєнна реальність присутня в окремих деталях, словах і героях: Анин коханець Георгій — колишній військовослужбовець, для якого дійсність має сенс мірою причетності до війни; у священника, схожого на капелана, з-під ряси визирають камуфляжні штани; а на лікарняному ліжку Влад гірко жартує, що от, мовляв, пройде медкомісію й піде добровольцем на схід. Чому війна знову точиться лише у відведеній для неї зоні на карті? Чи все-таки події роману відбуваються до війни?

Серед примітних контекстуальних елементів є також згадки про митців. Окрім художника Олександра Мурашка, у романі фігурують італійський класик Рафаель, на честь якого Влад назвав собаку; росіяни Суріков і Шишкін, яких обожнювала власниця орендованої Анею і Владом квартири, жінка консервативних поглядів Нінель Андріївна. Але важливою метафорою життя Владислава стає картина австрійця Еґона Шіле «Померла мати»: її герой обирає сам, коли коротко згадує про свою пропащу алкозалежну матір, яка разом з вітчимом пропиває всі надіслані сином гроші, адже на картині зображено жінку, яка душить у захланних обіймах свою дитину.

Зрештою, книжка «Фанатка» добра тим, що допомагає побачити й зрозуміти іншого, поговорити про важливість історичної пам’яті й збереження пам’яток, а також відчути певність у тому, що небайдужі люди, які готові боротися, й досі є. У романі досі не відреставрована садиба Мурашка стає сквотом і гуртує людей. Ану ж такий сюжетний хід від Христини Морозової стане благословенням для реальної пам’ятки?