«Як читати українських класиків» (і кайфувати від цього) — не запитує, а стверджує літературознавець, викладач Могилянки й директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків назвою своєї нової книжки. Не вперше Семків звертається до нас, своїх читачів і читачок, із запрошенням придивитися до класичних текстів глибше. Його книжки «Як писали класики» та «Як читати класиків» стали популярними серед непрофільної аудиторії, яка не має дипломів з літературознавства, але й серед тих, хто читає тексти з лупою наукових ступенів, отримали здебільшого прихильні відгуки. Книжка «Пригоди української літератури» здобула авторові відзнаку «Книга року ВВС» як найкраща есеїстика у 2023-му від Сковороди й до наших днів. Проте повернімося до нашої теми: як читати українських класиків і чи допоможе з цим Ростислав Семків?
Декілька слів про стиль і метод
Коли я чую фразу про сумну, сльозогінну українську літературу, яка описує кріпацькі долі й село, то розумію, що привид колоніалізму пролетів повз і торкнувся до мене. Геть його! Як бути з цим найважчим зі стереотипів, з якими досі часом доводиться змагатися всередині країни? «Як читати українських класиків» демонструє ефективний прийом: не деконструювати стереотип, а розповідати свою історію, правдиву. До речі, це як боротьба з фейками. Не слід повторювати фейк, оскільки це забирає ресурс, який має іти на створення важливої історії.
Ростислав Семків пише весело: вам захочеться й посміятися, й реготнути, й усміхнутися. Це гарантує безпечне наближення до класиків — складних імен, складних текстів — і покаже, що читання — цікава й радісна справа. Читач не відчує ані піднятої презирливо брови, ані «невже ви цього не знаєте, який сором». Ви не на контрольній роботі — ви у книжці.
Іронічність і прозорість аж ніяк не сусідять зі слабкістю чи невизначеністю, простотою чи поверховістю. Це важливо акцентувати, адже коли ми шукаємо пояснення природи ускладненості певних нехудожніх текстів, то найперше хочеться звинуватити в зіпсованій мові й канцеляризмах північного сусіда й закрити це питання. Проте я певна, що реальною причиною тут є проблема жанру. Нонфікшн працює за правилами: він має чітку структуру, якою навігують читачі, спільно з автором ставлять запитання, шукають відповіді й дискутують — подумки чи на полях. Що залишається для автора, яка свобода? Вибір стилю та пристрасний інтерес до теми, через яку він і обирає нонфікшн як медіум.
Правила наближення
Ростислав Семків усе анонсує одразу — читач не мусить здогадуватися, що хотів сказати автор. До кожного і кожної з письменників і письменниць у книжці ви отримуєте чітку структуру: код, коротку біографію, карту читання, коментар, дослідження і — окремо — ваш конспект.
Розділ «Інструменти» складається з коротких есеїв, які пропонують оптику, крізь яку можна подивитися на твори й письменників та письменниць, Семків виділяє головне: «Повсякчас будемо запитувати себе, чого хотіли досягнути автор чи авторка, які уявлення змінити? Задля чого працювали та на що хотіли вплинути своїм письмом? Яке-таке власне прозріння (чи кілька) хотіли відкрити своїм читачам?». Побіжно Семків пояснює категорії з теорії літератури й пропонує фільтри — підходи до інтерпретації. Професійну термінологію ви завжди зустрінете лише після прикладу-пояснення; спершу ви отримаєте розуміння явища чи процесу (часто на прикладі з популярної культури), а потім вам скажуть, як це називають літературознавці, ще й виділять курсивом — щоб ви були певні: це — термін.
Отже, код, коротка біографія, карта читання, коментар і конспект. Код — це місія письменника, те, що йому було найважливіше й навіщо він писав. Біографія — що діялося в Україні й світі в час життя письменника, чи видавалися його тексти за життя і які це мало наслідки, звідки письменник вийшов і куди прийшов, до якої культурно-стильової епохи належав. Карта читання — це послідовність, яку радить Семків, коли ми повертаємося (чи вперше приходимо) до цих класиків. Коментар — есей про письмо класика, ключ до коду (як на мене, це найцікавіша частина, тут ми розуміємо, чому автор обирає тих чи тих письменників і письменниць, хоча й каже на початку, що вибір зроблений ледь не за нього попередниками!). Конспект — відповідальність читачів взаємодіяти з текстами активно й дебатувати з Семковим на берегах книжки чи й у власних нотатках. Коментарі й дослідження — поради для тих, хто захоче почитати про класиків більше, у дужках автор попереджає про рівень складності наукових розвідок.
Коли базова оптика опанована й прийнята, читач може рухатися до історії української літератури, до канону з десяти.
До питання канону
Зробити список — завжди добра ідея, якщо хочеш привернути до чогось увагу. Навіть Тімоті Снайдер перед першим обранням Трампа написав «Двадцять уроків ХХ століття», які негайно стали бестселером. Ось і Семків обирає десять найсильніших класиків. Комусь список дуже сподобається, хтось же буде обурений. Хтось зіставлятиме кількість чоловіків і жінок, хтось порівняє міста народження, інші перевірять, скільки з переліку писали також і російською, декому важливо буде просто сказати: «Ні, це поганий список».
Для Ростислава Семкова список складається з Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Богдана Ігоря Антонича, Василя Стуса. І ще з трьох сотень вартісних текстів — винесених у прикінцеві рекомендації.
Усі схожі вибірки — інтелектуальна вправа. Можна вибрати 10, 25 чи 100. Цікаве інше: робота з каноном — це привілей незалежних, автор нагадує, що канон — це консенсус, договір. І щоби консенсусу дійти, треба мати простір для розмови; щоб писати історію своєї літератури, мусиш мати певний рівень свободи. Памʼятаємо, що понад половину ХХ століття українське літературознавство такої можливості було позбавлене. Проте Семків не акцентує на негативах, нагадує, на чиїх літературознавчих плечах стоїть (Єфремов, Зеров, Чижевський, а потім ще зо два десятки колег-сучасників) та обґрунтовує свій вибір так: «Це не я придумав, я тільки повторюю вже сказане». Знову жартує, звісно ж, — він обрав тих, кого вважає найкращими!
«Західний канон» Гарольда Блума, одна з найвідоміших книжок на ці всі теми, вийшла українською під загальною редакцією Ростислава Семкова у 2007 році й не включала ні одного українського письменника (крім Гоголя, який там вказаний як російський).
«Проблема все одно залишається, бо якщо професор Гарвардського університету Гарольд Блум не вносить до свого списку найвизначніших творів жодного твору української літератури, а професура Києво-Могилянської академії стверджує, що багато з них таки світового рівня, то у вас неминуче виникає питання: кому вірити?», — пише Семків, а паралельно розказує про критерії «класичності», які визначив Еліот: зрілість мислення, зрілість мови, невичерпність спадку й актуальність.
Високочоло, чи не так? Та всі ці критерії ви простежите в есеях про героїв цієї книжки й відчуєте, що канон потребує нас, читачів, наших вражень. Семків, до слова, нагадує, що добра художня література допомагає нам не тільки краще думати, а й краще відчувати. «Словом, осягнення класики — це понаднормова й неоплачувана робота з осягнення себе самих. І чи вона нам треба? Я б сказав, що так, треба, але це ж лише мій погляд — погляд університетського викладача, що звик жити серед книжок, поруч з якими завжди цікаво».
Про порівняння
Улюблена вправа Ростислава Семкова — компаративістика. На відміну від мене, він не вживає це слово на початку абзацу, а турботливо пояснює, чому нам важливо зіставляти сюжети, персонажів і навіть життєві історії письменників. Про це мені цікаво думати в контексті деколоніальної критики, яка пояснює, що слід припиняти порівнювати себе з колонізатором. Проте це не означає, що не варто зіставляти власні історії з чужими, — адже саме на цьому процесі будується уявляння себе-в-контекстах. Українська література довго була позбавлена контекстів через брак перекладів іноземними мовами, незалежних досліджень усередині країни (знову ж таки, купа імен були заборонені, а паралельно нові теорії квітнули, щоправда, без нас) і будь-яких досліджень поза її межами. Порівняльний аналіз — важливий і щедрий, він має на меті не будувати ієрархію, а знаходити спільні сюжети (пригадуєте, скільки їх у Борхеса? точно будуть спільні), поєднувати ідеї письменників, щоб отримати щось більше.
Таким чином автор пропонує нам елементарний спосіб пояснити Шевченка (що це, мовляв, як їхній Ґете/Міцкевич/Вітмен), показує, як Фройдові ідеї виникають у текстах Франка раніше, ніж вони описані в батька психоаналізу, зіставляє сміливість героїнь Кобилянської і Захер-Мазоха чи звертає читацьку увагу на те, що як Антонич, так і Кафка боялися не встигнути втілити задумане. Ця вправа виймає звичного класика з шкільного штампу й переводить у гігантську мережу контекстів, подій, ідей.
Великі історії
Скажу щиро, хотіла написати «гранд-наративи». «Як читати українських класиків» — книжка про історії, які для нас актуальні. Якби вони такими не були, герої цієї книжки не писали би про них художню літературу й не стали класиками. Великі історії постають на великих конфліктах, і навіть сьогодні далеко не всі конфлікти можна вирішити — іноді це руйнує наші життя, іноді на таких конфліктах і постає наша особистість. Класична література нагадує про те, що життя не є чорно-білим, а людина не може стати ідеальної форми камінцем. Ще вона нагадує, що в нашій мові, нашій історії, наших містах хтось був до нас: їм тут було добре й погано, весело й сумно, вони про це писали. Це і є наша література, від нас залежить, чи скористаємося ми нею. Як пише Семків, «хочеш — читаєш. Не хочеш — просто їси морозиво».
