До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту зібрали добірку з семи книжок про єврейську етнічну травму. Є тут книжки самовидців подій — щоденникові записи й спогади, біографія, дві книжки короткої прози про концтабір та антисемітизм, а також діалоги про травму другого покоління, книжки про пошук втраченої єврейської ідентичности й Голокост очима дітей.
«Чи це людина», Прімо Леві, «Видавництво Старого Лева», 2017
Автобіографічна книжка від уцілілого під час Голокосту італійського єврея Прімо Леві. Хімік за фахом, 24-річний Прімо потрапив у концентраційний табір в Аушвіці 1944 року як підозрюваний у причетності до антифашистського руху. Перебуваючи в ув’язненні, чоловік фіксував власні спостереження та думки, а також намагався розгадати закони функціонування табору. Молодий та довірливий, Прімо часом страждав від підступів інших ув’язнених, капо (в’язнів-наглядачів) та есесівців.
Ключове питання книжки: як сталося так, що в таборі було стільки ненависти й нелюдського ставлення до людей? Письменник намагається розгадати, що спричинило постання потворної системи концтабору, де виринали найбільш відразливі риси людини.
«Найщасливіша людина на землі», Едді Яку, видавництво Vivat, 2020
Абрагам Соломон Якубович, для товаришів — Едді Яку, народився 1920 року в німецькому Ляйпциґу в єврейській родині. Заарештований у 1938-му, Едді побував у кількох концентраційних таборах, але вцілів і у віці 100 років розповів власну історію в мемуарах під назвою «Найщасливіша людина на землі». Попри пережите, Едді створив життєствердну книжку, в якій спогади про його юність та шок від жахів Голокосту переплітаються з набутою життєвою мудрістю чоловіка, що прожив ціле століття. Книжка поділена на невеликі розділи, кожен із яких розпочинається короткою повчальною сентенцією, а далі — спомини про події, висновки та порада уцілілого сучасній людині.
Є у книжці й гіркота, котру переживав Едді — німецький єврей, який раптом став чужинцем серед своїх та небажаним німцем за кордоном.
«У нас, в Аушвіці…», Тадеуш Боровський, «Видавництво 21», 2014
Сила короткої прози польського єврея Тадеуша Боровського — в одвічному протистоянні Еросу і Танатосу, любови та смерти. У його оповіданнях концтабір — це химерна система, створена спільними зусиллями наглядачів та в’язнів, катів та їхніх жертв. Книжка «У нас, в Аушвіці» цінна тим, що не прикрашає жахливі речі, які були елементами табірного життя. Воно видається до неможливого гротескним, бо поруч з крематоріями, де людей спалюють живцем, муром завтовшки 2 метри, щоб неможливо було підкопати, спонтанними розстрілами в’язнів та поодинокими анемічними деревами на території табору тут ніби є цивілізація та культурне життя — оркестр із 30 в’язнів щовечора дає концерти, відбуваються боксерські бої, є газони, ковдри на ліжках і навіть огляди лікаря.
Не намагається Боровський облагородити й зухвалі вчинки своїх героїв. Є тут грек, який дістав 25 ударів по дупі через надкушену людську печінку, а є матір, яка зрікається власної дитини, ігноруючи її плач, щоб мати шанс вижити.
Тексти Боровського транслюють чітке усвідомлення причетності до злочинів, скоєних у табірному комплексі Аушвіца, а також деструктивну провину уцілілого, яка падає на плечі кожного, кому вдалося вибратися на волю.
«Сад відпливає», Іда Фінк, «Видавництво Старого Лева», 2021
Лаконічна, глибока й болісна книжка. У короткій прозі польсько-ізраїльської письменниці не пролунає слова Голокост, але мовиться про велику єврейську трагедію, яка розгорталася, зокрема, й на теренах України. Уродженка Збаража на Тернопільщині Іда Ландау в юному віці стала самовидицею багатьох втрачених життів і доль. У коротких оповіданнях вона транслює багатоголосся історій про єврейську етнічну травму. Є тут і фрагменти історії родини самої письменниці. На щастя, Іді з сестрою вдалося врятуватися під час «дикої операції» у Збаражі, коли 70 євреїв стратили на ринковій площі міста.
Жаскі картини погромів, утисків і страт. Обірвані голоси. Німий крик. Тут час вимірюється акціями, коли людей збирали у серцях міст, відправляли в табори чи вбивали, а простір відчужується — бо ж євреям негоже мати власний клапоть на цій землі, власні будинок і сад. А ще у книжці бачимо, як почувається людина, постраждала від етнічної дискримінації, — потопає у самозвинуваченнях та докорах сумління, бо не може захистити себе та рідних.
«Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії», Міколай Ґринберґ, «Видавництво 21», 2020
Що таке травма Голокосту в другому поколінні? Це мусити з’їсти обід до останньої крихти. Не хворіти. Не жалітися. Приховувати власні емоції та почуття. Не відчувати. Бути сильним чи сильною. Ніколи не запитувати про те, що пережили батьки. Мовчати.
Книжка польського єврея Міколая Ґринберґа зібрала 24 родинні історії людей, які не були свідками Голокосту, але зазнали беззаперечного впливу травми своїх батьків.
Двадцять п’ятою історією є розповідь про травму самого автора, яка фрагментарно виринає в кожному інтерв’ю. Хтось із батьків цих дорослих єврейських дітей заперечує власну ідентичність і боїться назватися євреєм, щоби знов не бути переслідуваним. А їхні діти дізнаються про своє походження у зрілому віці й борються з травмою батьків. Інші батьки мовчать, живуть так, ніби нічого не сталося, а тим часом їхній досвід перетворюється у стигму. «Я звинувачую Аушвіц» — це спроба ословити травму своїх батьків, щоб частково побороти її наслідки й вийти з тіні Аушвіца.
«Аустерліц», Вінфрід Ґеорг Зебальд, Komubook, 2020
Роман «Аустерліц» написаний німцем, який не пізнавав жахи єврейської катастрофи. Проте однією з важливих ліній цього тексту є осмислення Голокосту як масштабної трагедії європейської цивілізації. Історію такого собі Аустерліца переказує оповідач, котрий стає слухачем і продовжувачем його пам’яти. Історія в історії, де головний герой шукає себе, здійснює складну й тривалу мандрівку власними спогадами й різноманітними місцями, щоби пригадати загублене дитинство.
До чого тут рефлексія про Голокост? (Далі — спойлер.) Виявляється, що Аустерліц не просто далекий від славетного французького минулого, на яке оманливо натякає його ім’я, а є сином тих, кому не вдалося вціліти під час Голокосту. У такий нетривіальний спосіб Зебальд говорить про травму в другому поколінні, пошук чи відновлення ідентичности та схильність людини нищити інших людей.
«Піжмурки зі смертю. Дитячі розповіді про недитячу історію», «Дух і літера», 2021
Зроблена у форматі коміксу, дитяча книжка «Піжмурки зі смертю» розповідає про долі єврейських дітей Буковини. Тут є дві часові лінії — теперішнє й минуле. Двоє сучасних тринадцятирічок Еріка та Олексій досліджують документи в чернівецькому Музеї історії та культури євреїв Буковини та мандрують вулицями міста, щоби пізнати історії чотирьох єврейських дітей: Герберта, Мімі та двох Йосипів. Їхні сім’ї переслідували й намагалися знищити почергово румунська, німецька та радянська влади.
Комікс розпочинається невеличкою розповіддю про єврейські традиції та цінності, а далі почергово Еріка й Олексій розбираються в історії міста під час Другої світової війни та показують, що відбувалося із сім’ями малих героїв. Згадують тут і про визначних чернівецьких поета й поетку Пауля Целана та Розу Ауслендер.
