Медіа «Сенсор» запропонувало кінокритику Ігорю Кромфу та історику Єгору Брайляну сходити на допремʼєрний показ фільму «Ґолда», а потім — поспілкуватися, адже ізраїльський контекст актуальний для українців сьогодні. Що глядач може взяти з цього фільму? В які історичні контексти варто глибше зануритися перед переглядом? Чому ця стрічка важлива? Ігор та Єгор перечитали розшифровку своєї розмови та додали коментарі про історичні контексти та кінематографічні прийоми.
Ігор Кромф: Єгоре, розкажи, будь ласка, як тобі як історику було дивитись «Ґолду»?
Єгор Брайлян: Кіно було дуже цікавим. Свого часу я написав декілька текстів про Ізраїль, зокрема про російську пропаганду щодо хасидів, російський агітпроп і напад ХАМАС на Ізраїль у жовтні 2023 року. Було дуже цікаво подивитися, як будуть показані відносини США та Ізраїлю. Є традиційне уявлення, що Ізраїль — союзник США на Близькому Сході. У фільмі звучала фраза: «Американці нас не кинуть». Думаю, сьогодні для українців вона звучала трошки іронічно. Центральний персонаж — Ґолда Меїр, перша жінка на посаді прем’єр-міністра Ізраїлю. Інна Іоффе (директорка Єврейської конфедерації України) та Анна Фурман (Старша радниця Благодійного Фонду «Якщо не зараз, то коли») під час виступів на допремʼєрному показі наголошували на важливості показу фільму в Україні. Вони розповіли, що пишаються, що Ґолда Меїр народилася в Києві. А мер столиці Віталій Клико навіть заявив, що в Києві відкриють сквер, який буде названий на її честь.
Коментар історика:
Українсько-єврейські відносини мають тривалу історію. Перші згадки про євреїв на території України містяться в джерелах про античні міста Північного Причорномор’я в I ст. до н.е. Іудейські громади були в Пантикапеї (I–VIII ст.) та Херсонесі Таврійському (II–VIII ст.). Хозарський каганат, згодом розгромлений київським князем Святославом, був державою, головною релігією якої був іудаїзм. Найдавнішим джерелом з відомостями про хозарів-євреїв у Києві є «Київський лист» — документ, написаний стародавнім івритом.
Уже з XI ст. на територію Русі переселяються євреї із Західної Європи, які тікали від хрестоносців. Згодом тенденція переселення євреїв на українські землі, особливо на Галичину, продовжилася в XIII–XIV ст. Хоча найбільша міграція відбулася після Люблінської унії 1569 року та утворення Речі Посполитої, коли польська шляхта почала освоєння території Лівобережної України. Під час Хмельниччини євреїв примусово навертали в православ’я, їм влаштовували погроми. У першій половині XVIII ст. на Поділлі виникає хасидизм — релігійно-містичне вчення, відгалуження юдаїзму, яке відкидало ортодоксальні погляди. Засновником хасидизму був єврейський цадик (праведник) Ісраель бен Еліезер (1698–1760). Пізніше раббі Праведний Нахман із Брацлава (1772–1810) заснував брацлавський хасидизм, а його могила в Умані вже за незалежної України стала місцем паломництва під час святкування єврейського Нового року (Рош га-Шана).
Після входження Наддніпрянської України до Російської імперії в другій половині XVIII ст. виникла «смуга осілості» — територія, де імперська влада дозволяла оселятися євреям. Переважно це були землі сучасної України, Білорусі, Литви та Польщі. У межах цих земель євреї мешкали в штетлах — єврейських містечках.
На території України народився і жив один з найбільш визначних діячів сіонізму, письменник Володимир Жаботинський, який сприяв створенню Єврейського легіону в лавах британської армії під час Першої світової війни (1914–1918). В уряді Української Народної Республіки було генеральне секретарство (пізніше — міністерство) єврейських справ, очільником якого був Моше Зільберфарб. Окрім Ґолди Меїр, прем’єр-міністерки Ізраїлю в 1969–1974 роках, на території України народилися й інші визначні ізраїльські політики — зокрема, Іцхак Бен-Цві, президент Ізраїлю в 1952–1963 роках.
Єгор: Як на мене, Ґолду Меїр показали живою людиною з реальними вадами. Вона не «забронзовіла» політикиня, а звичайна людина, яка курила і жартувала. І це мені сподобалося найбільше. У фільмі було показано образи різних ізраїльських воєначальників. Зокрема, Моше Даяна, міністра оборони Ізраїлю (1967–1974), не показали якимось особливо хвацьким героєм — радше звичайною людиною зі своїми емоціями. Загалом я б хотів сказати, що фільм — історично достовірний у тому, як він демонструє особливості ситуації на Близькому Сході у 1970-х роках. Арабські держави, зокрема, Єгипет і Сирія, підтримували Радянський Союз. Його називали Росією, а не Радянським Союзом. Це правильно, тому що під час Холодної війни на Заході ніхто не вживав терміну «Радянський Союз» або «СРСР». Це все була для них Росія або Радянська Росія.
Ґолда Меїр та Моше Даян
Єгор: Для мене було важливо, що бойові дії і військових показували без зайвого пафосу і героїзму. Коли були провали, то демонстрували провали, а коли були перемоги, то показували перемоги. Я думаю, українському глядачеві важливо побачити, що в армії Ізраїлю воюють звичайні люди, які так само можуть загинути. Це не герої коміксів. Вони справді воюють за свою Батьківщину. Якщо говорити про костюми — те, яким чином було відтворено одяг Ґолди Меїр, воєначальників, — то все також цілком достовірно. Я впевнений, що фільм можна показувати школярам і студентам як точний опис подій 1973 року. Чому так сталося? Тоді Саудівська Аравія оголосила ембарго на експорт нафти до країн Заходу через їхню підтримку Ізраїлю, і це спричинило значну економічну кризу, зокрема, в США та Великій Британії. 70-ті роки ХХ століття загалом увійшли в історію як кризові. І це, безумовно, вплинуло на світ і його подальшу історію. Тоді на Заході почали вперше серйозно говорити про альтернативні джерела енергії (вітряки, сонячні батареї). СРСР натомість не став частиною цих обговорень, у 1970-х – на початку 1980-х отримуючи надприбутки через високі ціни на нафту й природний газ.
Як показано у фільмі, був шанс, що за день до нападу Ізраїль міг би провести мобілізацію як превентивний захід, щоб попередити раптовість агресії з боку Сирії та Єгипту. Цього не було зроблено передовсім через людський фактор. Один із воєначальників забув увімкнути прослуховування, й ізраїльтяни дізналися про плани ворогів пізно, буквально 6 жовтня, напередодні Судного дня. Я думаю, що події в Ізраїлі 50-річної давнини — яскравий приклад того, що не треба покладатися лише на союзників. Разом з тим необхідно мати власні сили і розуміти ситуацію.
Євреї розуміли це тоді і розуміють зараз. Я думаю, це один із важливих історичних уроків для українців, які ми можемо винести з тих часів. Можливо, це один з тих моментів, які об’єднують євреїв та українців. Обидва народи розуміють, що триває війна за існування їхньої держави. У фільмі є дуже крутий момент — коли Ґолда сказала своїй асистентці: «Я живою не дамся арабам, ти мені в цьому допоможеш». Це квінтесенція ізраїльської самосвідомості. Люди готові були скоїти самогубство, але не здатися в полон до ворога.
Коментар історика:
Усього війна тривала три тижні: з 6 по 25 жовтня 1973 року. Загальні втрати Ізраїлю після Війни Судного дня такі: 2521–2800 вбитими, 7250–7800 пораненими, 293 взято в полон. Основним наслідком війни був початок примирення між арабськими державами та Ізраїлем.
Ігор: Ґолда Меїр — героїня за межами Ізраїлю і суперечливий персонаж у самому Ізраїлі. Мені здається, що весь фільм будується навколо цього. Він показує Ґолду як достатньо суперечливу постать. З одного боку, вона дійсно стверджує, що вони закінчать війну, коли знищать усіх арабів, але з іншого — часто мислить як політик. Наприклад, коли генерал каже їй, що треба мобілізувати 200 тисяч, вона каже, що вони не можуть мобілізувати стільки, це зруйнує уряд. І вже говорить про мобілізацію 120 тисяч. І таких кадрів, які демонструють її суперечливість в Ізраїлі, — чимало.
Кадр з фільму "Ґолда"
Фільм узагалі можна сприйняти доволі клаустрофобним. Багато подій відбуваються в замкненому, вузькому просторі в темних кольорах. Кадр фіксує або крупні плани, або зовсім віддалені димні центри. Ти згадав про те, що Ґолда курить. Творці дуже класно зіграли з цим. Вони використали дим як перехід між кадрами — від ситуації до ситуації. Куріння Ґолди надавало фільму окремої естетики.
Гелен Міррен, що зіграла Ґолду, є головним надбанням цього фільму. На мій погляд, стрічка має певні вади в репрезентації історичних подій. Одразу видно, що фільм знімав ізраїльський режисер: було багато моментів, контекст яких зрозумілий лише місцевим глядачам. Якщо глядач не дуже розбирається в питаннях Війни Судного дня, сцени з командних пунктів не будуть йому зрозумілими.
Єгор: Так, показується просто перспектива зверху і все.
Ігор: Власне, і значну частину боїв нам передають просто тим, що герої фільму слухають перехоплення, і не до кінця зрозуміло, що відбувається. Наприклад, я дивився фільм із дівчиною, і вона мене запитала: «Чому провалилася місія з танками, які їхали рятувати людей з оточення?».
Єгор: 400 людей…
Ігор: Вона каже: «Незрозуміло, то загинули ті, хто поїхали їх рятувати, чи араби?».
Єгор: Або ті, кого визволяють. Це незрозуміло, згоден.
Ігор: Так, там є моменти, не до кінця зрозумілі, якщо ти не спеціаліст. Але загалом фільм можна назвати достатньо приємним. У нього досить старомодна режисура.
Єгор: Ніби історичні фільми 1990-х.
Ігор: Я б сказав, що радше схоже десь на початок 2000-х. Взагалі Ґай Наттів — дуже важливий для Ізраїлю режисер, який має «Оскар» за короткометражний фільм «Шкіра». Для Ізраїлю це дуже велике досягнення: у них не дуже масштабний кінематограф, навіть порівняно з українським. Видно, що багато в чому творці намагалися наслідувати Спілберґа,але зі значно меншим бюджетом. Хоча фільм отримав номінацію на цьогорічний «Оскар» за найкращий грим. Якщо подивитися, який вигляд у житті має Гелен Міррен (виконавиця головної ролі) і як її загримували під Ґолду, то стає очевидно, що гримери провели справді велику роботу. Взагалі Міррен — прекрасне надбання цього фільму. Я здивований, що в неї немає номінації за найкращу жіночу роль на тому-таки «Оскарі». Це той випадок, коли на одній акторці тримається більша частина драматургії фільму.
Коментар кінокритика:
Ізраїльський кінематограф переважно зосереджений на темах своїх воєн з арабами, а також на питаннях національної ідентичності та співіснування. Серед найбільш важливих ізраїльських фільмів можна виокремити анімаційну драму «Вальс з Баширом» (2008) Арі Фольмана, «Ліван» (2009) Самюела Маоза, а також популярний серіал «Фауда» (2015–…) Ліора Раза й Аві Ісахарова.
Єгор: Біля мене сиділа незнайома дівчина і після завершення показу вона сказала своїм друзям, що їй сподобалися два моменти: з борщем (коли Ґолда примусово зробила так, що Генрі Кіссінджер з’їв борщу, приготованого її домогосподаркою) і коли було перше зібрання воєнного кабінету й вона попільничкою стукнула по столу, змусивши всіх замовкнути.
На багатьох моментах — зокрема, там де «кинуть нас американці чи ні», чи в епізоді з борщем — аудиторія оживала. Можливо, такий і був задум режисера: щоб навіть у серйозному фільмі глядач міг моментами посміятися.
Кадр з фільму «Ґолда»
Ти правий, що не треба ідеалізувати Ґолду. І в Ізраїлі так само є свої вразливі місця, і ми розуміємо, що треба знати їхній досвід, але не робити його абсолютним і не казати: «А давайте все будемо робити так, як в Ізраїлі». Євреї так само критично ставляться до своїх політиків. Ще один момент, про який варто згадати, — це відносини між політиками й військовими, а також конкуренція між воєначальниками. Кожен хотів видатися головним і крутим. У кінці, наприклад, показали, як Ґолда літала на гвинтокрилі до ізраїльських військових на Суецькому каналі. При цьому, щоправда, була показана й історія сина машиністки, який загинув біля Суецького каналу. Проте мені все ж не вистачило перспективи Війни Судного дня, так би мовити, знизу, де можна було показати сцену якогось із боїв — наприклад, на Ґоланських висотах коли розпочалося раптове вторгнення Сирії.
Ігор: Я тут згоден з тобою. Ба більше, вони бій показували лише той, де Моше Даян дивиться з вертольота. Він достатньо розмитий, там до кінця взагалі не зрозуміло, що відбувається, просто темрява, в якій лунають вибухи. Потім уже нам подано контекст у кабінеті про те, що це нібито вони програли Північ.
Єгор: А чому, на твою думку, батальні сцени зняли саме так?
Ігор: Мені здається, завдання режисера полягало якраз у тому, щоб показати, як війна відбувається в кабінетах, максимально відсторонитися від лінії фронту, від героїчного пафосу чи цього бруду і жаху, показати, як ухвалюються рішення. Режисер хотів показати більше контекст самої Ґолди, а вона все-таки не була безпосередньо на війні, в польових умовах.
Єгор: Війна не з точки зору трагедії, а з точки зору менеджменту?
Ігор: Можна й так сказати. Радше з точки зору якоїсь політики. Але знову ж таки, у фільмі залишено персонажів, як-от машиністка, в якої загинув син. Залишили людське обличчя в цій війні. Ну, і, власне, тут дуже цікавий момент про жертви. Ґолда кожен раз, коли їй говорять, що хтось помер, позначає кількість загиблих в особистому записнику. Вона ніби проживає кожну смерть насправді. Там є сцена на слуханнях, де в неї запитують: «А скільки померло?». Вона каже: «Якого дня?» — бо в неї записано, якого дня й скільки померло. Вона справді рахувала цих загиблих, вони справді для неї щось значили. Фінальна сцена, коли вона зустрічає домовини в аеропорту, достатньо трагічна. А до того в принципі нема великої кількості воєнних сцен. Цей фільм — про політику під час війни. Ти часто говориш про український урок — що українцям треба винести якийсь урок з цієї війни, — і я насправді, коли дивлюся цей фільм, багато ловлю якихось триґерів, близьких до української реальності. Наприклад, коли вони сидять у кабінеті й звучить повітряна тривога.
Єгор: Ага, і ми такі: «Що? Виходити?».
Ігор: Звук сирени — абсолютно ідентичний тому, що в нас. Знову ж таки, перше, що Ґолда намагалася вибити в Кіссінджера, — це були літаки «Фантоми». Це зараз дуже перекликається з F-16.
Єгор: Однозначно, так. Я не знаю, яка була оcновна ідея режисера. А коли він вирішив знімати цей фільм? Не знаєш?
Ігор: Його зняли, здається, рік тому, ще до початку війни, що триває в Ізраїлі зараз. Фільм дуже класно підійшов під контекст подій, вийшов дуже вчасно.
Єгор: А коли почався світовий прокат?
Ігор: Світовий прокат почався ще у 2023-му: у серпні — в США, а у Великій Британії — 6 жовтня, за день до початку війни з ХАМАСом. Так склалося історично. Цей фільм дуже актуально увійшов у контекст нинішньої ізраїльської війни, і легко можна провести паралель і з нашою війною. Попри те що, можливо, у фільмі є якісь недоліки, невдалі місця, він чудово сприймається, його цікаво дивитись. Плюс мені подобається, що фільм не дуже довгий. Зараз у кіно є тенденція до дуже великих історій: дві з половиною, три години. Тут фільм на годину і сорок хвилин сприймається досить компактним, це теж приємний момент.
Коментар кінокритика:
Власне, ось ця історія про те, як визначні історичні події відбуваються в кабінетах, — це один з базових сценарних прийомів для політичного трилера, коли саспенс досягається завдяки нагнітанню обставин ухвалення рішення. «Ґолда» за своєю суттю є не байопіком, а саме політичним трилером. Як приклад можна навести інші подібні стрічки: «Секретне досьє» (2017) Стівена Спілберґа, «Фрост проти Ніксона» (2008) Рона Говарда, «Темні часи» (2017) Джо Райта.
Важливий елемент байопіка — в тому, що він намагається розкрити людину якнайповніше, тобто показати її життєвий шлях і те, як вона дійшла до свого успіху чи краху. Іноді це подається лінійно, а іноді події починають демонструвати уже з важливої точки в житті людини, а весь шлях — це флешбеки та флешфорварди. Як правило, для хорошого байопіка використовують біографічні нонфікшн-книги. Наприклад, «Оппенгеймера» (2023) Крістофер Нолан знімав за мотивами міцного літературного джерела — книги Кая Берда та Мартіна Дж. Шервіна «Американський Прометей: Тріумф і трагедія Дж. Роберта Оппенгеймера». Іноді, звісно, бувають і унікальні випадки: наприклад, Стенлі Кубрик у процесі підготовки до свого нереалізованого байопіка про Наполеона зібрав одну з найбільших архівних колекцій про нього.
Єгор: Так, я, коли дивився, не відчував, що це довгий фільм, — якось так сіли й подивилися. Щодо росіян — це, мабуть, завершальний момент від мене як історика. Ґолда в спілкуванні з Ксісінджером згадує про росіян. Що вони були антисемітами. Що її родина була змушена виїхати через антисемітизм у Російській імперії. І це так само важливий меседж сучасному світу — що росіяни за своєю суттю не змінилися. Існує багато моментів, які ускладнювали відносини між Україною та Ізраїлем. Стосунки між українцями та євреями були багато в чому зумовлені політикою Російської імперії чи Радянського Союзу. Ми не можемо просто-таки всю відповідальність покладати на росіян, але багато до чого вони все ж доклалися, зокрема, до створення ворожого образ євреїв у масовій свідомості. Я думаю, що зараз, особливо після нападу ХАМАСу на Ізраїль, багато хто зрозумів, що все пов’язано. Мені б дуже хотілося бачити, що країни Заходу так само це зрозуміли, особливо США. Є інтереси союзника. Ми можемо це по-різному називати: партнер, союзник, але є інтереси держави, яку ви підтримуєте, і треба це захищати до перемоги. Американський фактор у цьому фільмі — особливий: іронічний і повчальний.
Ігор: Є момент, коли Ґолда вперше розмовляє з Кіссінджером телефоном, а потім кладе слухавку й пояснює всю цю історію хитросплетінь і те, чому він не зацікавлений у підтримці Єгипту для ослаблення СРСР. Його головне завдання — знищення СРСР, а Ізраїль — лише якийсь додатковий елемент у цьому. Ці хитросплетіння достатньо явно корелюють із тим, що відбувається зараз. У цьому плані спостерігати було окремо цікаво.
Кадр з фільму «Ґолда»
Єгор: Ще на завершення хочу сказати, Ігорю, що історичності додають документальні уривки. Глядач бачить Гелен Міррен в образі, а тоді — документальні кадри справжньої Ґолди з її виступами по телебаченню чи перед солдатами. Є відчуття, що ти ніби поруч із нею.
Ігор: Так, ефект присутності там трохи є. Я не можу сказати, що «Ґолда» — це найкращий фільм року чи просто шедевр. Це досить насичений, компактний, наповнений саспенсом фільм. І він достатньо актуальний. Я, наприклад, його радив би подивитися.
Єгор: Я теж радив би. Особливо як контент для студентів чи школярів. У мене свого часу був предмет «Історія Сходу» (друга половина ХХ століття, після Другої світової війни). Було так: сьогодні лекція про Ізраїль, наступна — про Пакистан, далі — про Туреччину. Я думаю, якщо б ми могли написати рецензію на фільм чи зробити щось схоже, це б додавало інтересу до кожної з тем. Ясно, що я history geek, мені подобається, так би мовити, професійна історія, але думаю, що художній фільм — це ще один спосіб зацікавити людей певною темою.
Ігор: Однозначно. Це працювало би. Було би більше заглиблення в контекст і легше сприйняття. Плюс history geekʼа — посидіти повибирати, що достовірно, а що — ні.
Єгор: У фільмі є смішний момент: коли ізраїльські військові перетнули Суецький канал, то сказали по секретному зв’язку у командний пункт, де була й Ґолда Меїр, що вони в Африці. До речі, вони постійно кажуть не «Суецький канал», а просто «канал». Не треба навіть пояснювати. Це до того, що ти казав про контекст. Глядачі навіть не відразу можуть зрозуміти, що мова про Суецький канал.
Ігор: Досить багато такого ізраїльського контексту, який потрібно пояснювати. Це частково можна було й виправити під час переозвучки.
Кадр з фільму «Ґолда»
Єгор: В озвучці звучало просто «канал», так. Це якраз мова про ізраїльський контекст, який дещо відокремлений від міжнародного і потребує додаткового ґуґління. Мені сподобалася гра актора, що виконав роль Аріеля Шарона (Охад Кноллер). Хоч це й епізодична роль у фільмі, він дуже класно обіграв постать військового командира, завдяки якому відбувся переломний момент у війні.
Ігор: Так, маленька — з точки зору фільму, — але безумовно цікава роль. Мені сподобалося, як показали Моше Даяна, бо це людина, в якої зовнішність і дії кардинально відрізняються. Його зовнішність дуже бравурна, на фото він здається доволі жорстким чоловіком. Насправді ми знаємо, що Моше Даян, був одним із головних лобістів переговорів з арабами. Хоча в якийсь момент він зривається і починає переконувати, що треба застосувати ядерну зброю, через що Ґолда його відсторонює від обов’язків, але при цьому не знімає з посади, бо розуміє, що зміна міністра оборони під час війни може спричинити катастрофу. Міністр існував де-юре, але де-факто — ні, і це цікавий момент.
Кадр з фільму «Ґолда»
Єгор: Я, мабуть, дуже коротко поясню історичний контекст. У 1948 році Давид Бен-Гуріон оголосив про створення держави Ізраїль, і тоді точилася боротьба в ООН — чи буде місце двом державам: арабській і єврейській? Тоді Ізраїль сам вирішив проголосити незалежність. Араби також відстоювали своє право на державність. Так почався новітній арабо-ізраїльський конфлікт. У 1948–49 роках була Перша арабо-ізраїльська війна, в якій арабські держави, зокрема Єгипет, Сирія, Йорданія, воювали проти Ізраїлю. Тоді якраз, як не дивно, Ізраїлю допомагав Радянський Союз (це, до речі, показано у фільмі) — у пізні сталінські часи Москва геополітично підтримувала Ізраїль. Після проголошення незалежності Ізраїль почав створювати свою новітню державність. Важливою подією була Суецька криза 1956 року. Суецький канал було збудовано в ХІХ столітті французами. Згодом контроль над ним отримали британці, щоб швидше переправляти товари з Індії до метрополії. У 1956 році Британія і Франція вирішують заново отримати контроль над каналом, який націоналізував єгипетський президент-соціаліст Гамаль Абдель Насер. Британії і Франції це не вдалося, все завершилося фіаско для Лондона і Парижа, а в арабському світі посилився вплив Єгипту. Арабські держави не залишали спроб знищити Ізраїль, їх тепер підтримувала Москва. Останній було вигідно вкладати гроші у військову та економічну допомогу цим державам (зокрема, Сирії і Єгипту).
Ігор: Давай звернемо увагу на цей контекст. У 1948 вони допомагали Ізраїлю, а потім переключилися на арабів?
Єгор: У пізні сталінські часи були думки, щоб отримати контроль над Лівією (колишня італійська колонія), але цього не сталося. У фільмі показано, що наприкінці 1940-х років Сталін підтримував Ізраїль. Ґолда каже: «Тоді, в 1948-му, нам допомагала Москва, тепер допомагають США». Уже в часи Хрущова зовнішня політика переключилася на арабський світ. Це було пов’язано з деколонізацією. У цих країнах до влади почали приходити люди лівого спрямування (той-таки Насер). У 1967 році відбувається Шестиденна війна, коли спроба арабських держав захопити Ізраїль не вдалася. Буквально менш ніж за тиждень Ізраїль сам захопив території. Під його контролем опинилися Синайський півострів, Суецький канал, Ґоланські висоти біля Сирії, східна частина Єрусалима (є історичне фото з ізраїльськими військовими біля Стіни Плачу). Кордони 1967 року певний час визначали геополітику на Близькому Сході. Треба також уточнити, що в Єгипту не було дипломатичних відносин з Ізраїлем. Анвар Садат, який став президентом Єгипту в 1970 році, спочатку орієнтувався на Радянський Союз (розірвав дипломатичні зв’язки з Ізраїлем у 1967 році). Війна Судного дня стала поворотним моментом, і Єгипет почав орієнтуватися більше на США. Це було виражено в Кемп-Девідських угодах 1978–79 років, які призвели до тимчасового миру на Близькому Сході. Війна Судного дня стала «вододілом» у примиренні між арабськими державами та Ізраїлем. Для цього треба було пройти цю війну, що спочатку була провальною для Ізраїлю і переможною для арабів, але зрештою закінчилася навпаки.
Ігор: Я думаю, що на цьому можна завершувати наш імпровізований подкаст. Дякую тобі, що ти дав стільки історичного контексту. Цікаво було поспілкуватися і послухати. До наступних історичних фільмів.
Єгор: Так, давай, дякую, Ігорю.
