Портрети досвідів. Огляд 5 стрічок DOCU/ХІТИ позаконкурсної програми Docudays 2025

Тема 22-го фестивалю документального кіно Docudays 2025 — «Рідкісний ресурс». З одного боку, це відсилання до угоди про корисні копалини й рідкісноземельні метали, яку погодили Україна США як один із кроків до партнерства й відновлення нашої держави. З іншого боку, метою організаторів було показати, що «Рідкісний ресурс» — це про наші цінності як європейської країни, які ми утверджуємо і захищаємо сьогодні нашою боротьбою з Росією. Це, зокрема, і про справедливість, і громадську активність, і повагу й права людини, і прагнення змінити щось разом завдяки єднанню проти країни-агресорки.

Цьогоріч, як і традиційно, фестиваль Docudays представляє різні добірки конкурсної й позаконкурсної програм, а однією з таких стала низка стрічок, що як відзначені на провідних кінофестивалях, так і визнані глядацькою спільнотою — DOCU/ХІТИ. У 2025 році організатори зібрали фільми, які вихоплюють і фіксують особисті портрети на фоні глобальних подій, що відбулися у світі й залишили свій слід на наступних поколіннях. Це шлях до реалізації мрії у віці, коли, здавалося б, потрібний час уже давно пройшов («Скло — моє нереалізоване життя»); дослідження-подорож щастя — як особистісного, так і загалом країни («Агент щастя»); рефлексія і самотерапія про зростання в буремні часи («Квартали»); відкриття себе як частини жахливого політичного експерименту в минулому і спроба перевідкриття себе сьогодні («Мілісутандо»); та мандрівка зліпками епохи завдяки одному із найвагоміших винаходів людства — поїздам («Поїзди»).

У матеріалі розповідаємо більше про п’ять стрічок цьогорічної позаконкурсної програми DOCU/ХІТИ.

Чи є межа, коли варто зупинитися у пошуках чи експериментах? Це намагається дослідити головний герой Рогір Капперс, який за свої 52 роки вже встиг багато чого: він має двох синів, з якими бачиться тільки на вихідних; має фургон для мандрів, хоча поки мало куди подорожував; а ще придбав будиночок за містом, який, проте, через нестійкий ґрунт постійно вгрузає, і щороку чоловікові дістається ще й цей клопіт. Однак зараз Рогір точно впевнений, що наступний його задум цілком реально здійснити й отримати від того задоволення, а не тільки поповнити список досягнень із того, що він має: чоловік планує опанувати гру на скляному органі і стати відомим музикантом. Про це він мріяв у свої 9, а тепер це ще й може стати непоганим способом підзаробити, оскільки Рогір зараз безробітний.

Фільм стає рефлексією про пройдений шлях, досвід і готовність до реалізації своїх найбожевільніших планів, в основі яких — чи то оптимізм, чи імпульсивність. Головний герой і за сумісництвом автор і режисер стрічки досліджує свої можливості й те, куди його приведуть ідеї: від самого челенджу змайструвати скляний орган до виступів на сцені чи на корпоративах.

З розгортанням сюжету, Рогір проходить свою арку персонажа, лінія його почувань і результату від вчинків хвиляста: ось він досягає успіху — а ось настає невдача. І що далі, то більше зростають ставки — так, Рогір змайстрував орган, проте виявилося, грати на келихах знайомі мелодії не так уже й просто і це потребує часу та практики; Рогір уже підписав контракт, аби виступати за кордоном, але виявилося, він не був готовий до публіки. Одним із найпоказовіших епізодів, який додає окремий штрих до портрета чоловіка та його готовності щось реалізовувати попри все, є коротка розмова з естонським композитором Арво Пярт, кумиром персонажа стрічки.

Діалоги з родиною і друзями, які час від часу звучать у фільмі, також доповнюють те, яким є Рогір. Він завжди мав безліч планів, які, проте, не міг реалізувати, і його батько Ян вважає, що син просто ніколи не викладався як слід, аби здійснити задумане. Водночас старий вражений наполегливістю Рогіра щодо, здавалося б, найбезглуздіших ідей, як-от зі скляним органом чи тим же заміським будинком, якому треба не дати вгрузнути в багно остаточно: «Ти заходиш так далеко, як летить стріла, а потім ще далі».

Одна з ключових деталей фільму — музика. Вона важлива як аудіосупровід, а ще окремо змальовує портрет Рогіра. В описі про режисера вказано, що Капперс обожнює документальні фільми про музику, тож і цей не став винятком. Як можна дізнатися зі стрічки «Скло — моє нереалізоване життя», музика супроводжувала Рогіра змалечку. Показово, що фільм починається з фортепіанної мелодії і підводить до знайомства з головним героєм. А, наприклад, оповідь про його батька Яна обрамлює скрипка, матір же представляє звучання гобоя.

Музика посилює окремі сцени стрічки: момент, коли Рогір міркує, як йому перевезти свій габаритний інструмент для виступу за кордоном у салоні літака, супроводжує композиція «У печері гірського короля» Едварда Гріга з сюїти «Пер Гюнт». Так мелодія з тихої і вкрадливої з кожним наступним повторенням нарощує і гучність, і темп. Рутину й тренування Рогіра доповнюють пісні The Beatles, коли все спокійно, чи «Токката і фуга ре мінор» Йоганна Себастьяна Баха в напружених епізодах. Ці ж композиції, а також твори Арво Пятра Рогір вчиться грати на скляному органі.

Разом із втіленням мрії головний персонаж своєю історією дає розвиток іще одному конфлікту: чи це зробить його щасливим і чи дозволить йому віднайти своє місце в житті. Для більшості навколо Рогір видається не музикантом, а радше цікавинкою, але хіба не цього він хотів, коли брався за реалізацію мрії — аби на нього звернули увагу й він мав сякий-такий підробіток із цієї справи? Водночас чи не занадто химерний спосіб, аби стати стати відомим і заробити грошей на прожиття?

Дія стрічки відбувається в Бутані — країні, закритій від зовнішнього впливу, яка найбільше плекає духовний складник життя своїх громадян. З цією метою і відбувається щорічне опитування-вимірювання індексу національного щастя. Тож агенти щастя — а серед них і головний герой Амбер Ґурунґ — вирушають у відповідальну мандрівку різними куточками Бутану, щоб опитати мешканців і так визначити, наскільки населення країни щасливе. 

Іронія завдання для урядових агентів полягає в тому, що щастя вимірюється усього лише або аж 148 питаннями, на які мають відповісти мешканці Бутану. Чи справді за цей час вдалося сформувати ключові питання, які допоможуть точно вирахувати індекс? Для кожного з героїв, які трапляються Амберові у його поїздці-дослідженні, поняття щастя різне — тож так і з’являється окремий підпункт в опитуванні, на який звертають увагу у документальній стрічці. Хтось вважає, що народження телички умовно додає максимальної кількості балів до карми, хтось вимірює своє щастя відчуттям належності до суспільства чи відсутністю тривоги, хтось — кількістю рисових зерен у мішках або наявністю телевізора вдома.

Попри те, що ця країна далека від нас контекстом, автори не екзотизують, а, навпаки, наближають реалії до глядача з будь-якого куточка світу. Передусім це роблять через історії окремих персонажів, які діляться своїми переживаннями. Мандруючи країною, агент щастя, а разом із ним і глядачі, складає портрети мешканців Бутану. Наприклад, можна дізнатися історію жінки, яку рано видали заміж за деспотичного чоловіка: за його словами, якщо він почувається щасливим, то його дружини (а їх троє) тим паче щасливі. Чоловік опікується добробутом жінок, але радше з позиції такого собі батька сімейства, господаря: він будує великий будинок і святиню поруч, але не задля комфорту великої родини, а задля успішного переродження в майбутньому. Сама ж жінка аж після тривалих років тільки почала усвідомлювати свої бажання й прагнення, які, проте, доведеться полишити, адже вона не зможе покинути родину й інших дружин чоловіка, з якими вже встигла подружитися і зріднитися. 

Також звучать й інші історії: наприклад, дівчинки, яка попри скрутне становище своєї родини мріє вивчитися й здобути професію; трансгендерної жінки, що хоче бути собою і змогти піклуватися про матір; немічного чоловіка, який, прагнучи вшанувати пам’ять про свою дружину, щоразу знаходить силу піднятися на гору для встановлення ритуальних прапорців. Разом із мандрівкою й історіями інших людей, зображенням їхнього побуту і способу життя можна дізнатися і розуміння щастя головним героєм Амбером. Проблема, як для його рідні, так і для нього  особисто полягає в тому, що під час етнічного конфлікту у 1990-х родину Амбера позбавили громадянства, й ось уже кілька років він подає прохання до короля, очікуючи на якісь зміни. Водночас можна спостерігати за побутом Амбера — він мешкає з матір’ю і мріє мати власну сім’ю, тож ходить на побачення  і прагне зрозуміти свою майбутню партнерку краще. 

У фільмі неодноразово, можливо, навіть іронічно наголошують на тому, що індекс національного щастя — це передусім духовний показник, тож і опиратися варто на власні відчуття. І попри це можна зрозуміти, наскільки ці виміри — духовне й матеріальне — все ж нероздільні. Так, дівчинка-школярка не щаслива, оскільки її батьки розлучилися й через це вона почувається неповноцінною серед своїх однокласників з повними сім’ями. Трансгендерна жінка не може не почувати тривогу, оскільки її мама поки єдина, хто підтримує трансгендерний перехід своєї дитини, а ще єдина забезпечує всю сім’ю, будучи при цьому хворою на рак. Амбер не може втілити своє прагнення мати родину, оскільки батькам нареченої важливо не те, хто і який він, а чи має він громадянство.

Фільм не дає відповіді на те, чи можливо таки вирахувати щастя за 148 питаннями і чи якісно вирахували за відповідями індекс. Попри те, що в Бутані, мабуть, мешкають чи не найщасливіші люди у світі (принаймні про це повідомляють у щорічній статистиці), питання досі відкрите.

Стрічка будується на двох сюжетних лініях: спогадах Джо і його сусідів з багатоповерхівки про події, які їм довелося пережити під час «Лихоліття» — ідеться про конфлікт на релігійному ґрунті, що мав вирішити і політичне становище Північної Ірландії. Тоді маленький Джо був на похороні дядька, який загинув у протистоянні, і це стало точкою відліку як формування його світогляду, так і травми, яку він роками тримав у собі. У фільмі йдеться і про теперішнє громадян — про те, як намагаються впоратися з подіями минулого, і про те, що вони проживають сьогодні.

З головним героєм Джо знайомлять через його травму: він відвідує сеанси психологині Рити, а також намагається самостійно реконструювати події минулого. Зокрема, на перших кадрах Джо разом із сусідами заносить до своєї квартири порожню труну й пригадує свого дядька — саме його похорон він намагається відтворити, чи то пак пережити, але з позиції вже не безпосереднього свідка, а спостерігача, аби вповні зрозуміти тепер, уже дорослим, події і почуття, які з ним тоді відбулися. А роль його бабусі, матері й самого Джо відіграють сусіди, що мешкають із ним зараз у багатоповерхівці: це пані Енджі, жінка середнього віку Джолін та хлопчик Шон.

Кожного і кожну з мешканців багатоповерхівки в Нью-Лоджі по-своєму травмували події «Лихоліття», і всі вони у власний спосіб намагаються впоратися з болем, проте до цього, здавалося б, вони боялися говорити одне з одним. Джо довго ріс із травмою на самоті. Його дядько загинув під час переслідування, яке провела ОДС, і на той момент дядькові було 17 років, а самому Джо лише 9. Із дядьком у головного героя пов’язані одні з найтепліших спогадів, тож Джо довго не зміг усвідомити, що його вже не буде поруч. Про це, тоді ще хлопчиком, він не міг ні з ким поговорити: його бабуся лише  плакала вночі, залишаючись незворушною вдень, мама ж тільки знищувала фото. Пізніше події «Лихоліття» залишили глибші рани — так, наприклад, Джо вважав, що, кинувши перший свій коктейль Молотова й беручи участь у сутичках, він став справжнім чоловіком. Усе це значно вплинуло на його сприйняття світу надалі, а водночас і згризало зсередини.

Так Джо першим починає допомагати собі і решті впоратися з болем, який мучить його досі. Сусіди, надихаючись такими «реконструкціями», починають також ділитися своїм досвідом. Наприклад, Енджі, одна з найстарших, пережила разом із «Лихоліттям» домашнє насилля і під час буремних часів знайшла свій вихід, як упоратися з кривдником. Джолін промовляє про свій біль через пісні, які сама пише й виконує — її сестра тяжко захворіла після нещасного випадку й у цьому Джолін підозрює тих, хто підтримував тези протестантів. 

Шон наймолодший у компанії дорослих сусідів, він не застав «Лихоліття», але його відгуки бачить у повсякденні сьогодні: через встановлення величезної ватри, що має нагадувати про конфлікт, який відбувався під вогнями зброї і саморобних коктейлів Молотова; через мурали, які відтворюють ключові події. Проте Шон також втілює те покоління, що може подарувати майбутнє травмованим минулим людям — через взаємодію з ними він немов показує Джо і решті те, якими могли бути дитинство і юність, надихає на нове бачення майбутнього. Це не нівелює досвід минулого, але показує, як можна жити далі, осмислити те, що було, і спробувати рухатися вперед.

Назву стрічка бере від імені режисерки й авторки, яка міркує про своє минуле й сьогодення. Це особисте дослідження й водночас поетичне кіно-есе про те, як народ Південної Африки опинився у центрі експерименту режиму апартеїду, а саме — на прикладі невизнаної «незалежної» території Транскей. Сьогодні авторка міркує, як вона сприймала світ тоді і як продовжуватиме бачити його далі.

Авторка-режисерка «Мілісутандо» у межах свого фільму-дослідження опитує родичів і знайомих, що вони пам’ятають про Транскей — території, якої вже немає. Ще задовго до появи такого регіону людям пообіцяли: якщо вони підтримають пропозицію відділитися й бути незалежними, то здобудуть повагу, визнання й кращі умови для проживання і праці. Насправді ж, як дослідила авторка стрічки, Транскей і надалі залишався територією «дешевої робочої сили для промисловості, сільського господарства і шахтарської справи для білого населення Південної Африки». Ставши жителями Транскею, люди мимоволі опинилися в центрі експерименту, а проголошення цієї території незалежною на показ перетворилося на підтвердження, буцімто політика апартеїду таки «правильна».

Документальний фільм-дослідження складається з 5 розділів, і в кожному з них авторка-героїня немов більше розкривається. Спершу через побутові розмови з близькими Мілісутандо міркує про своє і їхнє спільне минуле, зокрема, в межах Транскею. Наприклад, оповідь про регіон доповнюють документальні вставки, промови відповідальних за політику апартеїду, а візуально ще й протиставляються дві раси. Це немов іронічний погляд авторки на те, що збиралися і як таки втілювали в межах апартеїду. Водночас таке візуальне протиставлення дає певний тон і стає початком для розвитку ключової думки авторки, її відеоесею про себе і для себе/світу: хто вона для світу і як вона бачить цей світ, чи варто їй вирізняти себе за культурою і расою, як це робили з нею і з її близькими в минулому, і як проговорити цю поколіннєву травму?

З кожним новим розділом від минулого Мілісутандо переносить глядачів у своє теперішнє — за межі Транскею, у «зовнішній світ», в якому вона немов заново відкриває себе середовищу і навпаки — середовище для себе. Так одними з найцікавіших епізодів стають розмови авторки з Маріон і Беттіною — з, як наголошує сама Мілісутандо, білошкірими подругами. Ключовим для авторки стає те, як їй сприймати людей, на що звернути увагу, а що треба відкинути, щоб її зв’язок із цими людьми і світом став можливим. Адже проблема полягає в тому, що, здавалося б, повсякденні сварки чи непорозуміння виходять на новий рівень — непорозуміння на ґрунті інакшості.

Показовим у стрічці є тон оповіді — Мілісутандо дуже різна у вибудові і транслюванні своїх думок як на візуальному рівні — документальні вставки й інтерв’ю, фіксування деталей побуту, професійні постановки певних ритуалів чи перформансів і навіть просто чорний екран, на фоні якого відтворюється розмова, — так і на рівні мови. Голос авторки звучить за кадром, а її міркування наповнені різними метафорами і часом несподіваними спогадами, які немов випадають із загального ланцюжка думки, а потім несподівано віднаходять свою розв’язку. Так химерний спогад із дитинства, про, на перший погляд, шаманське лікування хвороби — через втирання особливої мазі у відкриті рани — розгортається у прагнення авторки вже сьогодні знайти свій спосіб зцілитися від душевних травм. Або ж розмови про життя і смерть переростають наприкінці фільму у певний перформанс, де щось викопують — і йдеться про таке собі духовне копання-намагання розібратися в тому, що було сховано десь глибоко й, можливо, підсвідомо. 

Фільм розповідає про ХХ століття, фокусуючись на ключовому образі — поїздах. Від створення локомотива й однієї з перших поїздок та прибуття на перон для посадки пасажирів — до участі-свідченнях у двох світових війнах і наслідках цих трагедій.

Найчастіше поїзд у мистецтві сприймали як метафору межі, перехідного простору, а мандрівку — як шлях трансформацій героїв чи героїнь. Поїзд був другорядним, допоміжним. У цій-таки документальній стрічці показано ХХ століття через збірний образ умовних оповідачів — поїздів. Подорож у вагонах стає не просто способом перебути, на мить випасти зі звичного життя, а навпаки — продовжити і навіть спробувати відтворити його. Архівні матеріали показують, як розважалися пасажири і яким міг бути їхній побут: розмови про останні події, що відбуваються у світі, відвідини танців і кіносеансів, увага до їжі та моди.

Саме поїзди визначають того чи того персонажа, що з’являється в кадрі: пасажирів чи персонал — відповідальних за комфорт або обслуговування поїзда, сортувальників листів — або ж, навпаки, тих, що створюють зброю, снаряди, аби надалі їх транспортували у вагони. Поїзди визначають, хто перед глядачами: мандрівники, військові, біженці, жертви репресій…

Якщо до перегляду стрічки можна було сприймати поїзд виключно як спосіб дістатися від однієї до наступної точки у мандрівці або ж доставити необхідний вантаж, то у фільмі йдеться й про інші ролі — про те, як поїзди і його функції трансформуються на вимогу епохи в той чи той момент, зокрема, під час одних із найбільших катастроф людства. Поїзд міг також стати засобом для перевезення військових на фронт, а потім, дорогою назад, вагони перетворювалися на операційні приміщення для тяжко поранених. Поїзди свідчили наради і плани військових стратегів, слугували навіть для акцій промоції визнаних тепер найбільших воєнних злочинців. Вагони поїзда ставали і гнітючою камерою для вимушених депортацій чи репресованих.