З 31 травня до 9 червня у Києві відбудеться 21 Міжнародний кінофестиваль Docudays UA, який традиційно представляє українські та світові документальні стрічки про права й можливості кожної людини.
Документальні фільми — це візуальний інструмент, завдяки якому можна говорити про актуальні питання й виклики людства. Цьогоріч фестиваль пропонує відвідувачам ознайомитися зі стрічками позаконкурсної програми «DOCU/АРТ». Це фільми, які крізь призму мистецтва та історій окремих митців і мисткинь розповідають про долі країн та її громадян зокрема.
У межах програми відбудуться покази трьох документальних стрічок: «Нейтан-ізм» (реж. Ілан Ґолод), «Плівки Кіма» (реж. Девід Редмон, Ешлі Сабін) та «За зачиненими дверима» (реж. Жуан Педро Бім).
«Нейтан-ізм» (Nathan-ism), режисер Ілан Ґолод, США, 2023, тривалість — 79 хвилин
Покази відбудуться:
1 червня о 16:00 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «АНШЛАГ»
6 червня о 15:10 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»
Рейтинг на Rotten Tomatoes — 93% «свіжості» на основі 14 рецензій, рейтинг на IMDb — 8,6 з 10. Стрічка отримала «Нагороду музею “Яд Вашем”» на фестивалі Docaviv та «Нагороду Альберта та Джудіт Ґолдберґів за єврейське мистецтво та культуру» на Єврейському кінофестивалі у Сан-Франциско.
Фільм розповідає про Нейтана Хілу — художника-аутсайдера єврейського походження, що згадує своє серйозне завдання, котре йому доручили як молодому солдатові. Після завершення Другої світової війни Нейтан мав охороняти нацистських воєнних злочинців під час Нюрнберзького процесу.
Ця подія стала для нього поштовхом творити. Серед різних мистецьких напрямів, течій та інших -ізмів Нейтан вибирає власний шлях — мистецтво Нейтан-ізму, завдяки якому ділиться своєю історією як свідок тих подій і мемуарист.
Зокрема, у своїх роботах — візуальних мемуарах — він зображує спогади про службу й завдання. Серед нацистських воєнних злочинців Нейтан виокремлює особистого архітектора Гітлера Альберта Шпеера, котрому не винесли смертного вироку як решті обвинуваченим, та економічного керівника Третього Рейху Германа Ґерінга, що уникнув кари, скоївши самогубство.
Кадр із фільму «Нейтан-ізм» Ілана Ґолода
Стрічка містить відео розмови з Нейтаном, знімання процесу створення його візуальних мемуарів. У фільмі також є інтерв’ю-дослідження з фахівцями культури і правових відносин, зокрема з радником Управління спеціальних розслідувань Міністерства юстиції США Елі Розенбаумом, кураторкою музею при Hebrew Union College (Єврейського інституту релігії) Лаурою Крюґер, дослідницею архівів Лорі Бердак Міллер, які трактують розповіді Нейтана та намагаються з’ясувати, якою ж насправді є історія особисто художника і людства того часу.
Нейтан Хілу. Кадр із фільму «Нейтан-ізм» Ілана Ґолода
Окремими цікавими візуальними наповненнями стали анімаційні вставки, виконані у стилі художника. Це канва для особистої історії, що уражена травмою. Через візуальні рішення — зображення маркером чи олівцями — глядач може побачити події, які не були задокументовані реально. На противагу анімаційним вставкам фільм усе ж містить реальні кадри й записи безпосередньо з Нюрнберзького процесу.
Режисер фільму Ілан Ґолод визначає свою стрічку як міждисциплінарну роботу — дослідження на перетині мистецтва і пам’яті. Це історія, де правда переплітається з травмою:
Режисер фільму «Нейтан-ізм» Ілан Ґолод
«Візуальні мемуари Нейтана Хілу яскраво ілюструють, як життя і світогляд однієї особи можуть зазнати глибоких і незворотних трансформацій, коли ця людина зіткнулася з ворожим середовищем — світом, де скоювали воєнні злочини. Формальні обов’язки та етичні дилеми, що стали “атрибутами” його нової ролі охоронця армії США на Нюрнберзькому процесі, залишили слід у його свідомості, надихнувши на мистецькі пошуки протягом усього його життя.
Кожен штрих маркером чи олівцем Нейтана є його свідченням життя на маргінесі та його потребою ділитися своєю правдою зі світом, який надто часто заплющував очі на уроки минулого».
Одна з героїнь фільму, журналістка, що пише про мистецтво, Жанні Розенфельд згадує: «Часом у бажанні переконати когось ми змушуємо цих людей засумніватися». Історію часто розповідають із різних перспектив, а візуальним мемуарам Нейтана хочеться вірити й вважати за одну єдину хоча й неймовірну, та все ж правду. Проте не варто відкидати й того, що реальність завжди суб’єктивна і залежить від того, хто її розповідає, та що він чи вона пережили. Цю правду також треба приймати, адже вона народжена болем і подіями, які знають і пам’ятають усі, проте якими не всі готові поділитися.
«Плівки Кіма» (Kim’s Video), режисери Девід Редмон, Ешлі Сабін, Велика Британія, Франція, США, 2023, тривалість — 86 хвилин
Покази відбудуться:
1 червня о 19:00 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «АНШЛАГ»
2 червня о 19:00 у кінотеатрі КІНО42
6 червня о 20:10 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»
Рейтинг на Rotten Tomatoes — 70% «свіжості» на основі 61 рецензії, рейтинг на IMDb — 7,2 з 10. Стрічка здобула безліч нагород, зокрема за найкраще документальне кіно на міжнародних кінофестивалях у Сантьяго, Фредеріксбурзі (США, Вірджинія), Каталонії, отримала відзнаку Festival Villa Del Cine в Колумбії та Archivio Aperto в Італії і стала глядацьким переможцем на кінофестивалі Scumdance.
Це історія режисера Девіда Редмона: про його зацікавлення в кіно й аж до прагнення зʼясувати долю однієї з найбільших колекцій фільмів нью-йоркської крамниці відеопрокату «Плівки Кіма». Водночас ця стрічка — про кіно, любов і шану до якого передають через використання кадрів з відомих і маловідомих світових фільмів.
«Плівки Кіма» — осередок для поціновувачів кіно, який згодом перетворився на окреме мистецьке явище, що існувало в Нью-Йорку: йдеться і про місце, де зберігалося понад 55 тисяч копій рідкісних фільмів, і про окрему спільноту — такий собі клуб за інтересами, що продовжує берегти любов до кіно та самої крамнички й до сьогодні.
Фільм «Плівки Кіма» містить фрагменти-розмови з учасниками клубу крамнички відеопрокату, фільмування подій, які документуються тут і зараз, та умовно історичні записи. Це своєрідний калейдоскоп різних елементів, що складаються в одну картинку. Доповнюють її сцени з уже відзнятих світових фільмів.
Умовно у документальному фільмі «Плівки Кіма» можна виділити кілька сюжетних ліній: власне розповідь про відеоколекцію та про головного героя Девіда. Ще змалечку щось тягнуло його до світу фільмів: хтось називає це захопленням, хтось одержимістю, а сам Девід вирішує — це «привиди кіно», які нашіптують, супроводжують і ведуть його. Вони ж привели героя до нью-йоркської крамниці «Плівки Кіма», вони ж спонукають його взятися за розслідування і з’ясувати, що сталося з кіноколекцією.
Режисери фільму «Плівки Кіма» Девід Редмон та Ешлі Сабін; постер фільму «Плівки Кіма».
«Привиди кіно» спершу візуалізуються через сцени з різних фільмів, які використовують автори у своїй документальній стрічці. Так, наприклад, через епізод розмови маленької дівчинки з телевізором (із фільму «Полтергейст» 1982 року Тоуба Гупера) нас, глядачів, знайомлять із Девідом і такою буквальною одержимістю фільмами. А згадуючи про чорну комедію «Змішана кров» Пола Моррісі, режисери розповідають нам про один із районів Нью-Йорка — Нижній Іст-Сайд, де й з’явилася вперше крамниця відеопрокату Кіма.
«Привиди кіно справді керували розповіддю. Девід прислухався до них і продовжував знімати на камеру в моменти, які зазвичай не фіксуються. Найперше ми зрозуміли — це фільм про фільми. Тож це усвідомлення вплинуло і на спосіб оповіді — він колажний. Для нас важливо було використати фрагменти як із відомих, так і маловідомих фільмів, хоча через юридичні аспекти ми не могли використати ще більше, аніж це зробили.
Також ми розуміли, що не всі знають про «Плівки Кіма» чи Нижній Іст-Сайд Нью-Йорка, тому нам довелося змалювати цю картину в першій частині фільму. Це був складний монтаж, оскільки ми не хотіли робити наче ще одну кінострічку, в якій би йшлося про ностальгію за минулим. Тож ми зосередилися на тому, аби пояснити контекст та середовище у різні періоди, зокрема з 1980-х до 2000-х», — розповідає режисерка Ешлі Сабін.
Якщо у першій частині фільму йдеться про героя Девіда, історію крамнички та перед глядачами постає головне питання — де зараз колекція і що з нею? — то друга частина зосереджується на житті одного з містечок Сицилії. Саме сюди свого часу перевезли відеокопії «Плівок Кіма» і сюди «привиди кіно» буквально заводять головного персонажа. Девід дізнається більше не тільки про долю колекції, а й тутешній устрій та навіть політичні махінації. І робить нелегке рішення (не без допомоги «привидів кіно»): врятувати «Плівки Кіма». Третя частина фільму стає кульмінацією — «привиди кіно» втілюються насправді (через акторів у масках відомих кінопостатей) та допомагають Девідові.
Плівкові фото до фільму «Плівки Кіма» Девіда Редмона та Ешлі Сабін
Документальний фільм «Плівки Кіма» нагадує калейдоскоп не тільки через свою колажність, а й тому, що він стає фільмом у фільмі про фільми. Класична зав’язка з поставленим конфліктом, розвиток подій до фантастичної (і не зовсім) кульмінації та врешті розв’язки — «Плівки Кіма» побудовані, наче традиційна художня історія. Водночас стрічка виконує і свою документальну роль: вона висвітлює окреме явище, що існувало в Нью-Йорку, і завдяки цьому дарує одній із найбільших відеоколекцій друге життя — метафорично й буквально.
«За зачиненими дверима» (Behind Closed Doors), режисер Жуан Педро Бім, Бразилія, 2023, тривалість 66 хвилин
Покази відбудуться:
4 червня о 19:00 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «АНШЛАГ»
6 червня о 17:20 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»
Рейтинг на IMDb — 6,2 з 10. Покази стрічки вже відбулися на фестивалях документального кіно в Сан-Паулу (Бразилія), Нью-Йорку, Колумбії (США, Міссурі), Амстердамі (Нідерланди), Анголі.
Документальний фільм поєднує кадри пропагандистських відеороликів 1960-х та аудіозаписи, які певний час залишалися засекреченими. Це записи засідання військової влади Бразилії, що у 1968 році ухвалила «Інституційний Акт №5» — закон, через який країна пережила чи не найбільш жорстокий період військової диктатури.
«За зачиненими дверима» відкриває новий для українців контекст. Йдеться про історію Бразилії, з якою не всі можуть бути ознайомлені, але фільм плавно та поступово вводить глядача в період військової диктатури з 1964 до 1985 років, особливо зосереджуючись на піку антидемократичного режиму — саме на прийнятті Акту.
Режисер «За зачиненими дверима» Жуан Педро Бім
«Військова диктатура — усталена тема в бразильській документалістиці. Я належу до покоління митців, які, не маючи безпосереднього контакту з тим періодом, намагалися дослідити його як таке репрезентативне минуле, що породило деякі сьогоднішні соціальні розбіжності. Я думаю, що це покоління рухається в напрямку дослідження документів, пошуку того, як ми до цього дійшли, — як цей монстр міг продовжувати рости під нашими ліжками. Ми прагнемо, з одного боку, розповісти про історію періоду через кінопропаганду, а з другого, — знайти коріння ультраправого дискурсу, який став тим, з чим нам доводиться жити щодня», — ділиться режисер Жуан Педро Бім.
Автор називає свою документальну кінострічку вдалим результатом роботи з архівом. Сам фільм — цікаве поєднання візуального ряду з аудіозаписами закритого засідання. Глядач бачить нарізку з серії різних пропагандистських роликів. Саме те, що вони пропагандистські, можна легко зрозуміти, адже нам знайомий такий спосіб наративу: показувати викривлену реальність, апелювати до вибору як кращого, бо це «задля світлого майбутнього молодого покоління», та робити не такі вже й важливі (хіба що для документів) підрахунки і розголошувати про досягнення «простого народу», який працює на благо країни. Так само і в документальній стрічці — тут ідеться про мир, котрий полягає в захисті, тобто начебто у підтримці військової влади.
У цьому плані «За зачиненими дверима» обігрує прийоми військової влади Бразилії 1970-х — автор кінострічки працює з кінематографічним монтажем, до якого свого часу зверталися при створенні пропагандистських роликів.
Кадр із фільму «За зачиненими дверима» Жуана Педро Біма
Щодо аудіоряду, то у фільмі звучать голоси різних міністрів — згадані, наприклад, міністр фінансів Антоніо Нетто чи міністр агрокультури Іво Арзуа Перейра, — які на фоні піднесеного відео виголошують не менш урочисті промови на підтримку диктатури й підписання закону. Тематично своїми виступами вони ділять сам фільм на певні розділи: залежно від головної думки таких промов «За зачиненими дверима» знайомить глядача з роликами про історію Бразилії ще за часів колонізаторів, про важливість бути відданим державі, про життя поза заселеними фавелами (бразильськими нетрями).
Уся ця легкість у певний момент перегляду фільму напружує й урешті шокує, адже йдеться про «Інституційний Акт №5», за яким права громадян Бразилії обмежується, а конституція втрачає свою чинність. Будь-які акції протесту жорстоко придушувалися, а уряд формував так звані «батальйони смерті», що мали боротися з жебраками та безпритульними. У державі утверджувалася тоталітарна військова диктатура. І те, з якою легкістю урядовці приймали рішення на користь Акту, викликає жах. Це почуття підсилює й музика — підкреслено урочиста, безтурботна.
Кадр із фільму «За зачиненими дверима» Жуана Педро Біма; постер до фільму «За зачиненими дверима».
«Тепер, коли ми досліджуємо цей період історії нашої країни, то виявляємо, що й досі існує безліч підпільних рухів, що зміцнювали владу військових, а тепер сіють особливий дух ностальгії за диктатурою в суспільстві. Це досягло апогею в 2018 році, коли на вуличних демонстраціях закликали до військового втручання, коли голова збройних сил погрожував верховному суду і коли колишній капітан Жаїр Болсонару переміг на виборах, очоливши ультраправу коаліцію, що захищала спадщину диктаторського режиму. Того року ми почали знімати фільм, і з того часу Болсонару здійснив щонайменше три спроби державного перевороту. Іронічно, але сьогодні проти нього ведеться кримінальне розслідування через запис зустрічі, на якій він обговорював переворот зі своїми міністрами.
Урешті й на жаль, я вважаю, що новий підйом ультраправих й автократичних лідерів може призвести до того, що стрічку “За зачиненими дверима” будуть сприймати не стільки як історичний фільм про Бразилію, скільки як реальний приклад того, як діють авторитарні режими — у таємних змовах, а також в ефективних кампаніях зі зв’язків із громадськістю», — розповідає режисер Жуан Педро Бім.
