Збереження національного різноманіття в Україні є одним із найскладніших викликів української демократії, яка дотепер бореться із демоном російського імперіалізму.
Сім років тому я вперше поїхала записувати історії про національні спільноти України. Це був спекотний серпень, і я охоче переступала пороги старих хат із грубими стінами, всідалась на скрипучих диванах і довго-довго слухала. Про бабів і дідів, родинні історії з часів Другої світової (або й далі), виняткові страви, рецепти яких передавали з покоління у покоління.
Після того серпня був іще з десяток поїздок. Були спекотна Херсонщина й Одещина, Буковина, Полісся, а взимку — Донеччина. Я записувала усну історію, бо хотіла через долі конкретних людей показати історії національних спільнот в Україні.
Хтось переїхав на території сучасної України ще за часів Австро-Угорської та Російської імперій. Наприклад, шваби, словаки Закарпаття, шведи Херсонщини.
Хтось став лише маленькою фігуркою на шахівниці етнічної уніфікації у радянські часи. За показовою політикою коренізації у 20-х роках минулого століття прийшли репресії, депортації, етнічні чистки. Ідея Сталіна полягала у знищенні національної ідентичності народів, тому їх насильно переселяли та змішували між собою.
Так виселили поляків Житомирщини та німців Донеччини у Казахстан, українців із заходу України депортували до Сибіру як «куркулів», греків Маріуполя репресували, понад двісті тисяч кримських татар, які є корінним народом Криму, у 1944 році насильно депортували до Узбекистану (за даними самоперепису, проведеного Національним рухом кримських татар – понад 400 тисяч). Це лише невеликий перелік тих народів, які були насильно змушені покинути свій дім.
Хтось приїхав в Україну вже за часів незалежної України, вибираючи це місце для себе з огляду на доступність житла та освіти.
До 2018 року я зібрала 14 історій про національні спільноти України, які увійшли до книжки репортажів «Наші Інші». Але ж народів в Україні більше. Це був лише початок розмови, і я мріяла написати другу частину.
У рецензіях літературних критиків та відгуках читачів кілька разів прозвучало, що ці літературні репортажі — «архів памʼяті». Мені подобалося це визначення, адже у книжці дійсно було чимало історії. Історії зникомої.
Але я й уявити не могла, наскільки буквальним виявиться це словосполучення після повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Розпорошені
Турки-месхетинці з села Васюківка біля Бахмута на Донеччині виїхали, а точніше сказати, розпорошились по інших регіонах України та Туреччини.
Вони трималися до останнього й не хотіли виїжджати, навіть коли лінія фронту пролягала за 40 кілометрів від їхнього дому. В останній розмові Жасім Іскондаров розповів мені, що вони тепер десь біля Кривого Рогу, що хочуть повернутись до свого будинку. Чи він ще існує, цей будинок?
Шведська кірха у селі Зміївка на Херсонщині пошкоджена через обстріли — зокрема, дах і дзвіниця. Шведи здебільшого евакуювалися. Героїня мого репортажу Марія Мальмас поїхала до доньки в Каховку, отже, зараз в окупації.
Старосту села Зміївка, в сімʼї якого я ночувала, взяли в полон і тримали там 24 дні. Після повернення йому потрібна операція та лікування.
Румейки Олімпіада та Афіна Хаджинови під обстрілами вибирилася з оточеного Маріуполя. Маріупольський краєзнавчий музей з експонатами та Культурний центр «Меотида» постраждали від обстрілів. Були знищені й унікальна бібліотека Культурного центру Федерації грецьких товариств у Маріуполі, а також колекція картин українських художників грецького походження. Доля архівних матеріалів – невідома.
Двоє з героїв моїх репортажів, словак Володимир Михальчин, а також гагауз Іван Капсамун, воюють.
Двоє з моїх співрозмовниць померли. Через вік.
Землі понівечені, люди травмовані.
Від того етнічного ландшафту, історії про який я документувала, залишилися лише маленькі кришталики (це слово дуже доречно вжив Остап Сливинський у передмові до книжки). Посічені, змерклі, запорошені. Ці кришталики доля (чи точніше — Росія) вкотре пересовує з місця на місце, і вони починають формувати якесь нове мозаїчне полотно.
Я не придумала нічого кращого, як записати кілька історій про представників спільнот України, які виїхали до Європи.
Я знайшла кримських татар, євреїв та ромів у Німеччині, які були готові поділитися пережитим. У цих поїздках була також німецька фотографиня, і напередодні нашого виїзду ми подумали, що могли би зробити портрети нашим співрозмовникам із речами, котрі якимсь чином повʼязують їх з Україною. Якась стара знимка, книжка, прикраса абощо. Якою сміховинною була ця ідея.
Мої герої з Харкова виїжджали під обстрілами з двома маленькими торбинками, в які помістилися лише найважливіші документи й кілька футболок. Мій співрозмовник з Херсонщини через фільтрацію, яка його чекала, не міг узяти нічого важливого.
Моя прабабуся, коли її депортували на Сибір совєти, взяла одну ікону й скриню з тканинами. Завдяки цьому вижила.
Я часто думала про оцю-от оголеність, відсутність вдома культурних артефактів чи сімейних реліквій — бо так було здебільшого з тими, хто пережив репресії і виселення.
Так люди, які по крихті ціле життя вибудовували свій дім, опинялися нужденними десь серед чужої країни, в самотності й відмежованості від усього, що для них важило. Без грошей, часто навіть без паспортів, без можливості повернутись.
З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну росіяни депортували понад три мільйони людей з окупованих територій до Росії. Серед них — сімсот тисяч українських дітей.
Методи імперії не змінилися. Але змінилися люди, які готові чинити опір.
Сильніше, ніж минулого разу, коли більшовики окупували території України.
Резистентність
Болгари, грузини, гагаузи, словаки, євреї, вірмени, угорці, роми — раз у раз у моїй стрічці виринають новини про цих представників національних спільнот, які зараз воюють у Збройних силах України. Кримські татари ще у 2016 році створили свій батальйон — імені політичного та державного діяча Номана Челебіджіхана. Народи України зараз спільно воюють за можливість жити в демократичній державі. Бо знають, що означає російський режим.
Наприклад, 3 березня 2014 року, тобто за кілька днів після введення Російською Федерацією військ до півострова Крим, кримський татарин Решат Аметов вийшов на одиночний пікет у центрі Сімферополя. Чоловік захоплювався ідеями Магатми Ґанді й хотів показати мирний протест проти окупації Криму. Його одразу затягнули в машину і кудись відвезли. Після двох тижнів пошуків його знайшли закатованим.
Десятки кримських татар зникли безвісти, сотні сидять у в’язницях як політичні в’язні.
Згідно з аналітикою «Крим_SOS», у Криму 90 відсотків повісток під час мобілізації отримують саме кримські татари.
«Це злочин, за крок до геноциду, — вважає заступник директора Українського інституту, правозахисник Алім Алієв. — Кримські татари, за логікою Росії, мають воювати проти своїх співвітчизників. Тобто інших кримських татар, які у лавах ЗСУ і які розпорошені по всій лінії зіткнення?»
Збереження національного різноманіття є одним із завдань, які стоять перед Україною.
Ще 21 липня 2021 року Президент Володимир Зеленський підписав закон, який визначає кримських татар, караїмів та кримчаків корінними народами України, які сформувались на території Кримського півострова.
У цьому ж році він розпочав дискусію про те, що не варто називати народи України «меншинами», щоб не було протиставлення «більшість-меншість», адже всі є творцями українського суспільства. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну значно сповільнило роботу над законом, але 21 вересня 2023 Верховна Рада України таки схвалила поправки до Закону «Про національні меншини (спільноти) України», який має зміцнювати їхні права та свободи.
***
Зараз як ніколи гостро стоїть завдання захисту культури й мов народів України. Одна думка про те, як багато ми зараз втрачаємо, — просто нестерпна.
За тим болем десь далеко жевріє віра у те, що ми все відбудуємо. Відновимо.
Не забудемо злочини росіян і не забудемо про ті народи, які зараз воюють із нами, українцями, пліч-о-пліч.
Повернувшись в Україну, я віднаходитиму ці кришталики розмаїття, яке Росія намагається знищити. Відтиратиму їх під пилу й горілого.
Й оплакуватиму тих, кого вже не повернути.
