Історія «вогняної Атлантиди», що розкинулась на схилах Західного Донбасу. Рецензія на роман Олега Полякова «П’ять поглядів на весняний вогонь»

Прозаїк, критик та журналіст Олег Поляков народився у Павлограді Дніпропетровської області. Попри те що життя письменника було тісно пов’язаним з іншими містами, авторові вдалося створити своєрідну оду рідному містечку на сході України. З твору «П’ять поглядів на весняний вогонь» читач дізнається про існування поселення Кірпічного, діяльність заводу із виробництва цегли та пізнає ландшафти, запахи й особливості тих місць.

«П’ять поглядів на весняний вогонь» — четвертий роман Олега Полякова, він був опублікований у «Видавництві Старого Лева» вже після смерті автора в 2025 році. У цьому творі, як і в попередніх, автор намагається розкрити ідею людської сутності, описуючи життя звичайних, на перший погляд, персонажів у провінційному місті. Найближче він торкається історій трьох чоловіків різних поколінь — їм 77, 50 та 27 років, — а текст спонукає знайти пояснення, чому життєві події відбуваються саме так.

Олега Полякова часто зараховують до представників химерної прози в українській літературі, а іноді — до магічного реалізму (українським варіантом якого, зокрема, сам письменник називав химерну прозу). Химерною прозою часто вважають такі тексти, у яких на основі реальності створюються незвичні події. Химерну прозу також характеризують як літературний піджанр, у якому поєднуються реальне і фантастичне, відбуваються метаморфози, часто використовуються міфи, іронія та гротеск, а межа між реальністю й ірреальним розмивається.

Сам же автор казав:

У романі справді не зустріти фантастичних елементів, які будуть сильно вирізнятися із загальної картини сюжету. Ви не прочитаєте про незвичайних істот, як у романі Софії Андрухович «Фелікс Австрія», проте текст залишить по собі багато запитань. Наприклад, роздуми виникають про Аркадія Свиридка — дивного чоловіка на велосипеді з прищіпками на штанях, який двічі раптово з’являвся та рятував кірпічан: одного разу — від утоплення, іншого — від розправи ромів.

Майже звичними речами також були: образ вогню, з яким кірпічани мають особливий зв’язок протягом усього їхнього життя; містичні події, пов’язані з ворожінням; різні життєві обставини героїв — те, як вони знаходили любов та розвивали свої стосунки далі, як маленька дрібниця могла змінити усе або як опинились перед вогнем саме ці п’ятеро людей. Перед читачем також постає мета розібратися й у «внутрішній химерності» героїв — кожен із них має особливий внутрішній світ, сповнений почуттів, переживань та глибинних суперечностей.

Назва міста Павлоград та поселення Кірпічний вживається у творі понад сотню разів, стверджує автор у післямові. Олег Поляков наголошує, що розглядає саме метафізичний, а не матеріальний образ поселень, а всі події є вигаданими. 

«Кірпічний. Історія вогняної Атлантиди» — книжка, яку пише один із головних героїв — Григорій. Його життєва сповідь, присвячена великою мірою ландшафтам та людям Кірпічного, зрештою містить у собі зачіпки до розв’язання загадки історії, яка трапилася з героями. 

«Вогняна Атлантида» розкинулась навколо цегельного заводу. Життя мешканців Кірпічного, назву якому, власне, і дали місцеві, цілковито оберталося навколо заводу. На цегельному виробництві проходило дитинство — діти розцінювали його як чудове місце для гри у хованки, усе доросле свідоме життя — за роботою, а по тому наставали старість і смерть — також в оточенні глиняних кар’єрів, барабанів, вугільних печей та транспортерних стрічок.

Про Павлоград, який відділяла від Кірпічного річка Вовча, ми більше дізнаємося з історії третього героя, Макса. Промислові міста Кірпічний та Павлоград мали купу недоліків, які заважали мешканцям: від постійної кіптяви, диму та інших викидів до провалення землі на городах павлоградців. Але ці виробництва були основою для життя мешканців Західного Донбасу. Попри сірість, буденність і спустошення героїв, робота на заводі була затребуваною. Й у разі отримання годувальником сім’ї травми, яка не дозволяє більше працювати у шахті чи на заводі, родину чекали скрутні часи — так сталося і в сім’ї Макса.

Міста у романі стали повноцінними персонажами. Вони ніби говорять із героями у різних життєвих ситуаціях, змінюються самі, та змінюється їхнє сприйняття читачем залежно від сюжетних та особистих обставин. Колоритні донбаські райони приваблюють своїми описами не лише читача, але й героїв, які велику частину свого часу присвячують спогляданню краєвиду річки Вовчої, видобувних кар’єрів та вітряних рівнин.

Зображений період життя провінційного промислового міста (з 1974 року по 2010 роки) детально знайомить не тільки з його зовнішнім — краєвидами, частинами заводу, але й дає розуміння внутрішнього світу мешканців. Життя в усіх героїв Кірпічного було складним. Особливо в період до початку ХХІ століття в поселенні панує певна безнадія: бідність, алкоголізм та низький соціальний рівень усіх мешканців змушують дратуватися, співчувати героям та краще розуміти їх пізніше.

Жахлива політика Радянського Союзу вплинула на кожного жителя маленького містечка та створила умови, з яких дуже складно вибратись. Візьмімо до прикладу бараки — тимчасову швидку дерев’яну забудову, у якій жили усі кірпічани. Подібно до «хрущовок», ці будівлі будуть виконувати свою функцію набагато довше, ніж це було розраховано спочатку. Як наслідок, мешканці стануть чи вже стали заручниками некомфортного антисанітарного життя. А куди без задоволення базових потреб можна рухатись далі зі своїми ідеями та мріями? Так, масовим став алкоголізм, який уразив навіть найстійкіших містян.

Дозвілля мешканців завжди зводилось до випивки, часто — до загравань з жінками (а подекуди й з укладанням парі на секс із чужою дружиною), їжі та жартів. Усі кірпічани такими не народжувалися — у них були ідеї, мрії, натхнення, — але пізніше розбиті серця й покалічені душі ставали причинами саморуйнування. Попри часто описані жахливі моменти, автор все одно вміло розповідає про душевні переживання та думки героїв — так, аби їх не хотілося засуджувати. Для поведінки кожного та кожної хочеться знайти виправдання. І воно часто лежить на рівні травми.

Однією із наскрізних проблем у романі є втрата — вона й вплинула на подальші рішення героїв щодо свого життя. У персонажів перших двох історій схожий життєвий шлях, попри різницю у 27 років. І Григорій, і Юрко намагалися створити щасливу сім’ю із жінками, з якими не склалося за різних обставин. Вони трагічно переживали втрату коханої людини та самотність. Пізніше один ще й втратив можливість бачитися з донькою через велику відстань, а іншого витіснив у батьківсько-дочірніх стосунках партнер дівчини. Так, Григорій та Юрко у різний період часу втратили сенс свого існування, вони більше не почувалися потрібними. Але їм вдалося знайти один одного. 

Додатковими складнощами для персонажів стала їхня маргіналізація. Їхня специфічна зовнішність (інвалідність або створена автором певна карикатурність) ставала предметом обговорення не один раз, але більший вплив на відокремлення від загального соціуму мало переживання травми. Відлюдькуватість, бажання знайти спокій у природі, спогляданні стихій та мовчанні здавалися дивними та незрозумілими. Тоді прірва між Григорієм, Юрком та іншими кірпічанами помітно глибшала й від’єднала їх на окремий затишний «острів» навколо вогнища. 

Почуття втрати та покинутості було не єдиним, що об’єднувало на перший погляд різних чоловіків. Докори сумління, з якими герої жили половину або ж навіть до кінця свого життя, — це те, що завдало другої непоправної шкоди психологічному здоров’ю персонажів. Попри неумисність дій та випадковість, герої важко переживали свою причетність до невиправного лиха, завданого іншим людям. Здавалося, що у промисловому поселенні мешканці мали б звикнути до біди й горя, які можуть трапитися на виробництві. Проте герої опісля вже не мали душевного спокою. Щастило тому, хто отримав прощення за життя.

На противагу в романі є історія Макса, переживання якого не є такими болісними. Він дивиться на ситуацію зі сторони, не повністю усвідомлюючи свою вагу та причетність до дійсності. Макс молодий, йому всього 27, він живе у зовсім іншому світі — вже у 2010-х. Але доля поєднує цих чоловіків, ставить їх в один ряд та вирішує по-своєму.

Значним у романі є образ вогню. Вогонь постає на початку твору — він об’єднує героїв навколо себе, залишається він і наприкінці. Для жителів Кірпічного полум’я позначає особливу сутність, щонайменше воно забезпечує роботу цегельного заводу. У своєму рукописі «Кірпічний. Історія вогняної Атлантиди» Григорій надає вогню почесне місце. Автор описує свої відчуття від перебування поруч із вогнищем, стверджує, що стихія має розум, свідомість і розмовляє з тобою.

«П’ять поглядів на весняний вогонь» звертається до буденного життя звичних нам людей, намагається його осмислити й надати важливості історії кожної людини. Такі сюжети все більше набувають популярності в українській постколоніальній культурі. Осмислення останньої чверті ХХ століття (протягом якої відбувається значна частина роману) розкриває, зокрема, суть життя в СРСР, закликає не відсторонюватися від цього досвіду, а прийняти його. Так і з життям у неспокійних 90-х. Наприклад, за кілька останніх років ми бачимо значне зростання кількості українських фільмів, які змальовують це десятиліття для сучасного покоління («Носоріг» Олега Сенцова, «Я і Фелікс» Ірини Цілик за мотивами автобіографічного роману Артема Чеха «Хто ти такий?» тощо).

При читанні чи перегляді таких творів складно не роздумувати, яким би могло бути суспільство тоді й зараз, якби не тягар комуністів та росіян, якби українці могли мати заможніше та яскравіше життя, позбавлене бараків та «хрущовок». Так і в «П’ять поглядів на весняний вогонь» згадуються Сталін і «та паскудна країна, яку він створив і громадяни якої ненавидять і себе, й цілий світ».

Якщо говорити про схожість із іншими літературними творами, то на думку спадають історії Сергія Жадана. Його «Месопотамія» також складається з історій незаможних людей, які не мають суспільної ваги, проте живуть своє життя, сильно люблять, трагічно переживають втрати та виборюють власне місце у світі (чи в українському місті). Так і герої роману Олега Полякова можуть бути зовсім непомітними у великому світі, але натомість можна заглянути у вікно кімнати кожного з них — і дізнатись багато чуттєвого, потаємного та химерного.

1. Що ми знаємо про химерну прозу? Чи був у вас досвід прочитання творів такого жанру? Які образи чи події цього роману нам вказують на цей жанр?
2. Які, на вашу думку, тут елементи фантастичного? 
3. Який вплив на читача мають описи Павлограда, Кірпічного та навколишніх ландшафтів? Як вони формують уявлення про життя Західного Донбасу?
4. Яка роль описів у сюжеті, як вони впливають на формування особистостей головних героїв? Чи можна ці поселення виділити як окремих персонажів?
5. Яке значення в історії героїв має консервативне оточення? Чи без страху соціального тиску персонажі поводилися б по-іншому в тих самих обставинах?
6. Чи могли б стосунки із жінками трьох головних героїв, а також Аркадія Свиридка бути щасливими? Чи можна назвати стосунки Максимових батьків порівняно щасливими? 
7. Чому жінки так поводилися зі своїми чоловіками? Які могли б бути причини такої умовно деструктивної жіночої поведінки?
8. Відчуття втрати і її переживання чи докори сумління — що мало більший вплив на моральне саморуйнування героїв?
9. Отже, чи знав Юрко про страшний вчинок Максима, пов’язаний з Аркадієм Свиридком?
10. Аркадій Свиридко — протагоніст чи антагоніст?
11. Чи є кінцівка справедливою?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.