Додаткова порція свята: 6 не надто відомих різдвяних фільмів на будь-який смак

Юрій Поворозник - 22.12.2023 в Кіно

Зізнаюся чесно, коли я сів за цей текст, то не мав ані найменшого поняття про те, що за фільми опиняться у переліку. Різдвяне кіно — поняття дуже суб’єктивне. 

Можна спробувати знайти якісь спільні для багатьох глядачів ознаки такого «жанру» — зазвичай у публічних і непублічних розмовах більшість до таких відносить присутність різдвяного дива, обов’язкову святкову атрибутику, атмосферу та часто, несподівано, протистояння добра і зла. 

Але, як не крути, різдвяне кіно — це передовсім звичні та комфортні для кожного стрічки, які допомагають налаштуватися на святковий  настрій. Чи хоча б спробувати його відшукати. 

Для когось список може здатися банальним, хтось знайде собі щось нове для перегляду у сезон свят, але найголовніший критерій цього списку — можливість легально подивитися стрічку в Україні. Тому що попри мою любов до «Тонкої людини» (The Thin Man, 1934) чи «Святкового готелю “Голідей”» (Holiday Inn, 1942), знайти їх можна, хіба вимоливши у Святого Миколая VPN та підписку на Criterion.

«Це прекрасне життя» (режисер — Френк Капра, 1946)

Найкласичніший фільм, який лише можна знайти серед різдвяного кіно. У нас фільм Френка Капри відомий здебільшого тому, що його дивляться у фільмі «Сам удома» (в обох частинах сім’я Кевіна в готелі дивиться іншомовні версії цього фільму), але історія Джорджа Бейлі варта того, щоб до неї повертатися зі щорічною регулярністю. 

Фільм розповідає про дрібного американського підприємця Джорджа Бейлі (Джеймс Стюарт), який напередодні Різдва опиняється у скрутній ситуації та переконаний у власній нікчемності готується звести рахунки з життям. Цьому намагається зарадити ангел, який вирішує показати головному герою світ, де той ніколи не народився.

Причина популярності «Цього прекрасного життя» криється не лише в милій історії та чудовій грі Джеймса Стюарта, але й у тому, що студія Paramount колись загубила права на цей фільм і він випадково перейшов у суспільне надбання. А де безкоштовні права на показ, там і регулярні трансляції.

«Відпочинок за обміном» (режисерка — Ненсі Меєрс, 2006)

Хтось скаже, що цей фільм — дуже банальний вибір, а я скажу, що Джуд Лоу у ролі Ґрема тут вартий того, щоб потрапити у кожен список різдвяних фільмів. Як на мене, це ідеальна вакцина від того дивного образу інтелігента та інтелектуала, який десятиліттями культивувався радянськими фільмами накшталт «Іронії долі».

Сама ж стрічка про те, як героїні Кейт Вінслет та Кемерон Діаз міняються будинками на свята і закохуються у героїв Джека Блека та вже згаданого Джуда Лоу. На момент прем’єри фільм отримав  резюме від критиків: «милий, але передбачуваний». Як на мене — ідеальний опис святкового кіно, від якого потрібна атмосфера та весело проведений час.

Тим більше, що фільм ще й пропонує нам географічний баланс, показуючи як класичне Різдво у англійському селі, так і безсніжне, пальмове Різдво у Лос-Анджелесі.

«Ніч перед похміллям» (режисер — Джонатан Левін, 2015)

Несподіваний стоунерський візит на Різдво (стоунери — люди, які курять марихуану, а у кіно — це комедійний піджанр про героїв, які вживають наркотики). Фільм Джонатана Левіна неочікувано виявляється ще однією інтерпретацією «Різдвяної пісні в прозі», але цього разу з марихуаною та без особливого пієтету до форми оригінального твору. 

Нехитра історія розповідає про трьох друзів, які задля підтримки одного з них через смерть батьків уже 14 років святкують Різдво разом. Але рано чи пізно все закінчується: головні герої дорослішають і вирішують востаннє відірватися на Святвечір, маючи чудову причину — запрошення на найкрутішу закриту вечірку Нью-Йорка — «Бал Лускунчика».

Не впевнений, що цей фільм припаде вам до душі, якщо не любите жарти про наркотики та загалом не переварюєте Сета Роґена та його комедію, але стрічка неочікувано для самої себе пропонує нетривіальну історію, де оммаж «Різдвяній історії» є лише частиною доволі комплексного сюжету про дорослішання і прийняття себе. 

«Ельф» (режисер — Джон Фавро, 2003)

Один фільм для стоунерів, один — для фанатів Вілла Феррела. Актор, за рідкісними винятками, ніколи не відступає від власного амплуа придуркуватого, ініціативного та дещо неврівноваженого героя, тож чекати чогось іншого від фільму, де він грає ельфа, який повертається у реальний світ, щоб знайти свого батька, не варто.

Так, сюжет у тому, що колись давно малий сирота (герой Вілла Феррела) випадково заліз у мішок з подарунками і його всиновили ельфи. А через добрих 30 років відкрили йому страшну істину про те, що він не ельф і відправили шукати біологічного батька, який, звичайно ж, цинічний та злий видавець дитячих книжок із сім’єю, яка його ніколи не бачить. Ідеальне місце для різдвяного дива. 

Попри деяку архетипність головного героя, режисер Джон Фавро (який потім зніме «Залізну Людину», «Шефа» і «Мандалорця») вдало використовує його для того, щоб подарувати глядачам нестандартну різдвяну сімейну комедію, неочікувано присмачену кількома дуже очевидними візуальними референсами до «Володаря перснів», які вибиваються з фільму приблизно так само, як і цей факт з опису стрічки. Наприклад, кінні рейнджери Центрального Парку зняті як назґули.  

Проте факт залишається фактом: «Ельф» за останні 20 років перетворився у дійсно культову стрічку, яка в США стоїть на одному рівні з «Сам удома», «Цим прекрасним життям» та «Реальним коханням».

Поцілунок навиліт (режисер — Шейн Блек, 2005)

Культовий сценарист Шейн Блек дуже любить писати історії про Різдво. От тільки усі події його скриптів відбуваються у Лос-Анджелесі, тож святковий настрій тут скоріше умовний, ніж звичний для нашого ока. «Смертельна зброя», «Довгий поцілунок на добраніч», «Хороші хлопці», «Залізна людина 3» — усюди можна побачити ялинки та різдвяні прикраси, які, за словами самого Блека, допомагають розповідати історії про одинаків. Адже самотність особливо відчутна на Різдво. 

«Поцілунок навиліт» — справжній подарунок для дуже нішевої авдиторії, яка любить різдвяне кіно та нуари, який цілком сподобається усім, хто хоче подивитися цікавий детектив, та ще й з Робертом Дауні-молодшим в головній ролі, для якого цей фільм став першим після затяжної боротьби з наркотичною залежністю.

Тож якщо вам не вистачає на Різдво заплутаної детективної історії в дусі 30-х, з обов’язковою присутністю мафії, фатальних жінок та прекрасного дуету приватних детективів, то «Поцілунок навиліт» точно для вас. Якщо ж хочеться не духу 30-х, а кислотних 70-х, оберіть «Крутих чуваків». Там менше Різдва, зате піковий комедійний Раян Ґослінґ.

Клаус (режисер — Серджіо Паблос, 2019)

Перш ніж повністю скопіювати підхід Hallmark і почати штампувати однотипні різдвяні комедії, Netflix випустив у світ справжній шедевр, який цілком заслужено є наймолодшою, але вже культовою різдвяною історією. 

Іспанська анімація «Клаус» розповідає оригінальну історію походження Санта Клауса, винаходячи для сюжету власний метафоричний світ, який попри прямолінійність усе одно чудово працює як різдвяна казка. За сюжетом фільму, головний герой приїжджає до віддаленого містечка, щоб налагодити роботу поштової служби. От тільки головною проблемою є те, що два місцеві клани ворогують між собою і контактують лише під час щоденних масових бійок. Виходом із ситуації неочікувано стають діти та загадковий здоровань з купою іграшок удома. 

Стрічка містить усі інгредієнти ідеального святкового кіно: проста, але ефективна історія для дітей, кілька рівнів підтексту для дорослих, різдвяна атмосфера та сюжет, сповнений дива, але не без нотки драматизму. Обережно змішано, не збовтано і прикрашено номінацією на «Оскар». Споживайте відповідально.

Міфи та правда зимових свят: дідух, Дід Мороз та інші атрибути свята

авторка Тетяна Лупаїна - 21.12.2023 в Книжки

Зимові свята породжують у наших життях відчуття дива та віру в чудо, що принесе надію на зміни на краще. Це завжди дивовижний період. Коли всюди мерехтять різдвяні вогники, витає солодкуватий аромат випічки з імбирним присмаком, черги за подарунками і ми… знову линемо думками в дитинство, до сімейних традицій і родинного затишку. 

Саме зимові святки повертають нас у мить, коли дітлахами ще напівсонні біжимо до ялинки або шукаємо під подушкою чи на підвіконні подарунки, що приніс зимовий дарувальник. То під подушку чи під ялинку? Святий Миколай, Дід Мороз чи якийсь інший чудотворець дбає, щоб ніхто у святкову днину не залишився без омріяного подарунка чи улюбленого смаколика? 

Про це у своїй книзі «Під подушку чи під ялинку?» детально розповідає фольклористка та антропологиня Дарʼя Анцибор. Її антропологічне дослідження свят нещодавно вийшло друком у видавництві «Лабораторія».

Ця книга — маленький путівник у світ різдвяно-новорічних традицій

Авторка обіцяє розповісти у своєму дослідженні про питання, котрі неодноразово виникали у кожного: яких символів сповнене традиційне й сучасне українське Різдво? Чому ми чекаємо Миколая і який він має зв’язок із Сантою? Хто такий Дід Мороз і чи правда, що він — повністю продукт радянської культури? Коли українці почали прикрашати ялинку і чи можна казати, що вона заступила собою дідух? Як співіснували практики святкування Різдва у містах і в селах? Як формувалися нові канони свята під впливом радянської влади й у часи незалежності? 

Дарʼї Анцибор відповісти й пояснити все це вдалося. У книзі вона розповідає про зимові святкування, що зберегли чимало практик, які сягають глибини віків. 

Цього року Україна вперше святкуватиме зимові свята за новим календарем, а це майже на два тижні раніше. Тож Святвечір прийде в українські оселі 24 грудня — вже зовсім скоро. 

Щороку в грудні, коли завершується рік, ми стаємо на поріг нового. Це вкрай важливий період для багатьох культур світу. Україна також має свої унікальні традиції. Відзначати ці святкові дні для наших предків було цілим мистецтвом. Особливі обряди, одяг, обереги, страви, пісні й колядки — усе це памʼятає наш народ і, як би банально це не звучало, але передає з покоління у покоління. Це — наша основа, наш ґрунт для майбутнього і, звісно, безкрає джерело для досліджень.

Якщо запитати про символи традиційного Різдва, то що перше спадає на думку? Ялинка! У численних культурах дерево постає символом життя і звʼязку між світами, фактично — універсальною моделлю світобудови, — одразу орієнтує нас Дарʼя Анцибор. А для українців ялина слугує обрядовим деревом на всі смаки: від реального світового дерева до його ритуальних варіантів. 

Проте справедливо буде згадати зараз про ще одну книгу — «Доба постів і карнавалів», що нещодавно вийшла друком у видавництві «Віхола». Її авторка — історикиня Стефанія Демчук. У цьому змістовному нонфіку вона розповідає що таке середньовіччя й як його розуміти. У розділі про святкування основних свят зимового періоду в часи Середньовіччя, Стефанія Демчук переповідає легенду й згадує про Адама та Єву.

У період Різдвяних свят люди середньовіччя чекали на традиційні вистави. Зокрема й про Адама та Єву. А що важливо для вистави? Декорації! Уявімо: перед нами найстарша вистава про сумну біографію цієї пари — «Le Jue dʼAdam» ХІІ століття. 

Отже, у першому ж абзаці йдеться про те, який вигляд має Едем і згадується, що важливо, аби там було прикрашено ароматними квітами та листям, а всередині повинні бути фруктові дерева, щоб це місце здавалося якомога приємнішим погляду.

Утім взимку були певні проблеми із ідеальними, ще й зеленими, деревами. Тут на допомогу й прийшли хвойні, вічнозелені. Ялинку називають райським деревом і вішають на неї червоні яблука. Все заради краси вистави. 

А якщо щодо різдвяних вогників, якими ми так завзято прикрашаємо наші сучасні ялинки? Тут і Дарʼя Анцибор, і Стефанія Демчук згадують про Мартіна Лютера. Це був період Реформації, який не зашкодив цим традиціям, ба навпаки — сприяв їхньому поришенню. Тож, за легендою, якось ввечері напередодні Різдва Мартін Лютер репетирував свою проповідь, яку мав озвучити наступного дня. Вечір був зимовий і погожий. Крізь гілля однієї з ялин яскраво сяяли зорі й це видовище так вразило Лютера, що він захотів, аби його рідні теж відчули благодать цього моменту. Він приніс додому ялинку й запалив на ній маленькі свічки. Подейкують, що саме так і розпочалася ера встановлення ялинок та їхнього декорування.

До речі, спершу ялинки прикрашали саме яблуками. З часом, якщо був неврожай, їх замінювали скляними імітаціями. Звідси й пішла традиція робити святкові іграшки у фабричних масштабах, зауважує Дарʼя Анцибор.

Святкування Різдва з ялинкою поширилося Європою від другої половини XVIII століття до XIX століття. Культури одна за одною відкривали для себе ці звичаї та знайомилися з новими традиціями. Україна винятком не була. 

Згодом ялинка стала дитячим святом — і донатити українці вміли вже тоді. Позаяк відбувалися не лише зимові бали й маскаради, а розвивалася благодійна складова таких заходів. Тож як виглядали волонтерські збори ХІХ століття? Організовували маскарад, із відвідувачів брали суму за квиток, вигадували лотерею чи аукціон, а виручені кошти відправляли на добру справу. Дарʼя Анцибор уточнює, що зазвичай це були подарунки для бідних дітей під ялинку: канцелярія, книжки або одяг. Тож таким чином поступово, завдяки благодійним заходам і концертам, ялинка стала важливим елементом свята для дітей з усіх верств суспільства.

У різних областях звичаї можуть відрізнятися й дивувати своїм колоритом та неповторністю. Проте традиційне Різдво для України — це кутя, колядки, узвар, дідух, згадування померлих та вшанування духів. Тут важливо звернути увагу саме на традиційний символ, повʼязаний із духами предків, — дідух. Це соломʼяний сніп, який символізував достаток і гарний майбутній врожай, — знаходимо пояснення у книжці Дарʼї Анцибор. Етимологія слова повʼязана з коренем «дід», тобто предок. Часто це міг бути перший або останній необмолочений сніп, зібраний з поля, що підкреслює віру в магічну силу початку або кінця справи. Наприкінця святкового циклу в багатьох областях дідуха спалювали й розсіювали попіл на городі чи на полі. Немов магічне добриво.

А як щодо відомих дарувальників, що приходять на свята і їх найбільше чекає малеча? У книзі «Під подушку чи під ялинку?» авторка розповідає про кожного з відомих нам персонажів. Розпочинає зі Святого Миколая. Його образ багатогранний і складний. На цих сторінках розкриваються декілька його граней. Зокрема, його як святого, чудотворця, дитячого заступника, чарівного дарувальника, українського супергероя. Також розкриваються його звірина, водно-метеорологічна й алкогольно-кулінарна іпостасі. У книзі є чимало цікавих легенд про Миколая. Їх загалом надзвичайно багато, бо, як пояснює Дарʼя Анцибор, вже в Середньовіччі він був найпопулярнішим святим, не згаданим у Біблії.

Багато хто вважає, що радянська влада вигадала свого зимового дарувальника Діда Мороза на противагу Святому Миколаю. Проте Дарʼя Анцибор зауважує, що все було зовсім не так, адже існував цей образ ще до появи радянської влади. У книзі вона розповідає про становлення цього образу, його історію, пише, що він бере свій початок з Російської імперії. В українській літературі цей персонаж згадується на межі ХІХ-ХХ століть, «що вкотре розбиває міф про сталінську вигадку», — пише Анцибор. Остаточно його образ приєднується до ялинки наприкінці ХІХ століття. 

У книзі авторка також згадує про компаньйонку Діда Мороза — Снігуроньку. Вона не одразу доєдналася до його діяльності, бо спершу розвивалася самостійно. У неї є фольклорне коріння. 

Ще особливий розділ у книзі — про святкові протистояння. Дарʼя Анцибор пише про складний період нашої історії. Вона нагадує про один із символів Революції Гідності — незмонтовану ялинку. Вона уособлює спротив і боротьбу мільйонів українців. Ця ялинка — носій смислів, місце зустрічей, оглядова вежа, дошка оголошень і рупор гасел та ідей, — пише Анцибор. 

Коли читаєш цей розділ, в уяві одразу постають дві ялинки. Перша — та, що за 6 кілометрів від Бахмута. Світлину показали наші військові. Це невеличка ялинка прикріплена до стовпа та прикрашена у кольорах українського прапора. У мережі її одразу назвали «головною ялинкою країни». Друга — розповідає про той же український Бахмут. Вона прикрашена ключима від домівок. Ілюстрацію намалювала Марина Жукова. Вона написала в своєму дописі в інстаграмі: «Це наша головна новорічна ялинка міста Бахмут, прикрашена … ключами від наших домівок…» 

 Дарʼя Анцибор пише, що згадала про приклад з ялинкою та Революцією Гідності, щоб нагадати про наш персональний досвід, коли на нашій памʼяті й нашими ж руками святковий атрибут було перетворено на символ протесту. Відбувається це і зараз. 

Нам всім болить Бахмут, Соледар, Маріуполь, Авдіївка, Купʼянськ, Лиман, Марʼїнка… і всі-всі українські міста, що зазнали руйнувань через вторгнення російської армії на територію України. Кожен із нас у ці свята має лише одне бажання — українська перемога. Щоб у затишних оселях незалежної країни знову збиралася вся родина вдома. Щоб тато на Миколая перевдягався у чарівного дарувальника, аби діти довше вірили у магію святої ночі. Щоб господар перший сідав до столу на Різдво. Щоб всі українські традиції знову ожили в домівках. Щоб був сміх, коляда, смаколики і щасливі діти.

Ілюстрації — обкладинки книжок «Під подушку чи під ялинку?» Дар’ї Анцибор, видавництво «Лабораторія»; «Доба постів і карнавалів. Як жили, пили і кохалися в середньовіччі» Стефанії Демчук, видавництво «Віхола»

Другий епізод подкасту «Висока полиця»: харківський текст, постмодерністські ігри, роман «До слова» Дмитра Скочка

авторка Марина Губіна - 21.12.2023 в Культура

У другому епізоді подкасту «Висока полиця» ведуча Богдана Романцова та літературознавець Ростислав Семків поговорили про переможця премії видавництва «Смолоскип» 2021 року — роман-палімпсест «До слова» Дмитра Скочка. Це найсвіжіше видання рукопису лауреата конкурсу, книга вийшла друком цьогоріч. Передмову до тексту написав поет та письменник родом із Харкова Олег Коцарев.

Це книга про зустріч жителів сучасного Харкова із класиками наших 1920-тих: Майком Йогансеном, Михайлем Семенком, Лесем Курбасом, Валентиною Чистяковою, Миколою Кулішем, Григорієм Епіком, Леонідом Черновим-Малошийченком, Сергієм Пилипенком. Кожному з героїв (не)пощастило жити у якійсь з квартир будинку «Слово»: комусь у часи розквіту та знищення української культури, а комусь — вже у часи незалежності. Другі часом і не підозрюють, хто був їхнім сусідом 100 років тому, через що знайомство двох поколінь стає особливо цінним та необхідним. Роман-палімпсест Дмитра Скочка звертається до теми українського ренесансу 1920-х крізь призму життя, традиції творчості й культурної спадкоємності, замість звичної перспективи трагедії розстрілів.  

Ростислав Семків, як член журі, яке присуджувало премію, поміркував про те, чому цей твір вартий уваги, які нові контексти він відкриває та чому харківський текст є важливою частиною віднайдення цілісної української ідентичності. Літературознавці поговорили про те, чи може роман стати «точкою входу» у творчість письменників харківських 1920-тих, які ще є шляхи вивчення того періоду, та у яких форматах ця книга може жити далі.

Послухати епізод можна на усіх подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound CloudНВ Подкасти, Megogo, Litcom

авторка
Марина Губіна

Трансформація образу Попелюшки в культурі

авторка Валерія Сергєєва - 20.12.2023 в Культура

Чарівна метаморфоза, цокіт кришталевих черевичків, щасливий шлюб як винагорода за доброту і слухняність — жодне дитинство не оминула казка про Попелюшку, бідну сироту, якій пощастило одружитися з Принцом. Та які цінності запаковано в цю історію? З одного боку — працелюбність і віру, а з іншого — пасивність і невміння захищати власні кордони. У психології навіть з’явився термін «комплекс Попелюшки»: жінки, не розуміючи власної сили, бояться успіху та унезалежнення й чекають на допомогу ззовні. Однак деякі з Попелюшок усе ж підважують це прикре бачення і демонструють власну самодостатність. Пропонуємо про них і поговорити.

Переваги приватного транспорту: «Три горішки для Попелюшки» (1973)

На перший погляд може видатися, що екранізація «Попелюшки» за казкою братів Грімм (в обробці Божени Нємцової) мало чим відрізняється від відомішої історії Шарля Перро: на екрані та сама зла мачуха, що змушує перебирати горох від попелу, зведена сестра, яка мріє запопасти принца в наречені, та красива й трудяща пасербиця (хіба, замість доброї феї, бажання виконують три чарівні горішки: Попелюшка витягує з них ошатні костюми, мов фігляр — зайців із капелюха). Однак відмінності таки є, і вони відчутні: якщо коротко, головна героїня тут дещо пасіонарніша. Це така собі костюмована версія Пеппі Довгої Панчохи: Попелюшка лазить по деревах, сідлає найноровливіших коней і, за словами батька, радше скидається на гусара, аніж на панночку. 

Прикметно, що перше символічне освідчення Принца стається тоді, коли він надіває на палець найвправнішому стрільцю перстень із королівської скарбниці (завдяки казковим переберіям Попелюшка тричі постає перед Принцом у різних іпостасях, і одна з них — юнак-мисливець). У чоловічому костюмі вона загалом почувається незгірше за бальну сукню зі шлейфом, а ще майже повсякчас нехтує дамським сідлом. Тут варто підкреслити, що їздить вона дуже часто. У Попелюшки є кінь Юрашек, а отже вона мобільна: транспортний засіб дарує таку бажану свободу. Майбутній королеві, вимурзаній  попелом, не потрібні карета й кучер: вона сама визначає, коли їй варто зникнути, а коли знову з’явитися — на білому коні! (достоту сама, як Принц) — перед заціпенілим від її краси нареченим.

«Бути самій собі ціллю»: «Джейн Ейр» + «Царівна»

Думаючи про образ Попелюшки в літературі, всі майже напевне згадають роман «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте: сирота-гувернантка одружується з байронічним власником садиби Торнфілд містером Рочестером. Здебільшого сюжет роману досить буквально повторює казку, та подекуди авторські інтерпретації бувають менш очевидними. Бронте взорувалася на версію «Попелюшки» братів Грімм: якщо в казці сироті допомагає померла мати, що промовляє до неї з небес, то в романі небесна заступниця трансформується в культ місячної богині. Ось чому, на думку дослідниці Мікаель М. Кларк, Джейн Ейр в критичні моменти звертається до місяця і називає його «матінкою». А деякі казкові сцени авторка і зовсім обертає навспак: так, замість не впізнаної на балу Попелюшки, бачимо перевдягнутого в ромку-ворожку містера Рочестера.

Окрім подібної переробки окремих мотивів, Шарлотта Бронте змінює й характер самої Попелюшки: Джейн Ейр важливо, щоб шлюб був рівним, інакше такий союз принесе лише приниження. Коли ж перед вінчанням Едвард Рочестер купує їй декілька суконь і разок перлів, щоки дівчини пашать від сорому. У цей момент вона думає лише про те, що, якби їй вдалося принести в це подружжя хоч би маленький статок, її гідність була би врятована. Тож і гепіенд так чи інакше пов’язаний із розв’язанням проблеми фінансової незалежності: приїхавши до Рочестера вже опісля пожежі в Торнфілді, Ейр майже одразу повідомляє йому, що дістала спадок від дядька з Мадейри і може навіть побудувати власний будинок (читайте: домашнє вогнище) поблизу його маєтностей. «Моя любов, моя рівня», — саме так називає кохану Едвард, пропонуючи їй шлюб, що не обмежуватиме її в творчості й розвитку і де обидва партнери будуть підтримкою одне одному. Як зазначає поетка й публіцистка Адрієнн Річ, роман «Джейн Ейр» важливий зокрема тим, що Бронте переосмислила шлюб не як щось, що гальмує жінку, а як «продовження жіночого самотворення».

Активно творять себе й персонажки української літератури. «Бути самій собі ціллю» — ось що вирішує ще одна емансипована Попелюшка — Наталка Верковичівна з повісті «Царівна» Ольги Кобилянської. По смерті батьків та любої бабуні з майна їй лишається тільки кілька срібних ложечок і старих суконь, що придатні лиш на те, аби їх перешити на ковдри (але й ті забирає заздрісна тітка для посагу рідної доньки). Доки зведена сестра спить, турбуючись про рум’яність щік, Наталка, недосипаючи, потайки пише статті про упосліджене становище жінки і плаче над феміністичною працею Стюарта Мілля. Вона не проти шлюбу, але вважає, що клопотання про домашнє вогнище — не єдина ціль жінки: пріоритетом є реалізація своїх знань і хистів. Тож замість того аби втекти з ненависного тітчиного дому до першого-ліпшого «адоратора» (себто залицяльника), Наталка йде самотужки заробляти свій «кусень хліба» пером і голкою — завдяки чому залишається вірною своїм цінностям і зустрічає товариша й однодумця — хорвата Івана Марка. У шлюбі він не тільки не забороняє Наталці писати, а й усіляко стимулює її письменницьку кар’єру. У домі подружжя Марко Попелюшка має, словами Вірджинії Вулф, «власну кімнату» для творчого усамітнення: її життя не обмежене кухнею і кріслом коло дитячої люльки.

Право на неідеальність: «Щоденник Бріджит Джонс» + «Красуня» (1990)

Однією з найвідоміших варіацій сюжету «Попелюшки» є роман «Гордість і упередження» Джейн Остін. Елізабет Беннет (одна з доньок збіднілої багатодітної родини) та містер Дарсі (річний дохід якого захмарно високий — цілих 10 тисяч фунтів) фехтують саркастичними й ущипливими репліками, щоби, зрештою, попри складнощі характерів все одно поєднатися в щасливому шлюбі й осісти в заможному маєтку. Елізабет, за описами Остін, не надто гарна, проте страшенно розумна й горда — власне, цим вона й зацікавлює відлюдька Дарсі. Натомість її літературна посестра кінця ХХ — початку ХХІ ст. Бріджит Джонс повсякчас незадоволена ні своїм тілом, ні ерудицією (принаймні для ведення small talks).

Починається роман Гелен Філдінґ із новорічних обіцянок Бріджит: у наступному році вона хоче пити не більше 14 алкогольних напоїв на тиждень, кинути курити, дотримуватися антицелюлітної дієти і читати книжки. А вже 1 січня на святковому фуршеті (читайте: балі) зустрічає Марка Дарсі — розлученого й багатого адвоката, який тільки-но повернувся з Америки і так само тримається осторонь натовпу, як і тезка з тексту Остін. Кожну подальшу днину Бріджит фіксує у своєму щоденнику, починаючи записи з кількості випитого алкоголю, викурених цигарок і спожитих калорій. Адже ідеальні Попелюшки бувають лише в казках, в реальному житті — вони, як і всі, борються з целюлітом і невпевненістю в собі.

Ще одну «ідеальну неідеальність» бачимо в культовому фільмі «Красуня» 1990 року. Головна героїня Вівіан зовсім не відповідає класичним параметрам принцес: по-перше, вона повія, а по-друге, розмір її ноги — 40-ий (на чому персонажка осібно акцентує увагу, аби вдрузки розбити міф про лялькову мініатюрність стопи Попелюшки). Усе це аж ніяк не турбує закоханого в неї мільйонера Едварда Льюїса. Єдине випробування «на принцесу», яке він влаштовує, — це похід в оперу: Вівіан відчуває «горошинку», демонструючи виняткову здібність сприймати мистецтво. Зачарований її безпосередністю, на одному з пікніків Едвард навіть зачитує Вівіан сонет Шекспіра, який оповідає про щире, неромантизоване, кохання, коли приймаєш коханих такими, які вони є:

Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
Не білосніжні пліч її овали,
Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди, —
А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої — цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими,
Що славлені похвалами пустими.
(Переклад Д. Паламарчука)

У фільмі Едвард Льюїс постає одразу в двох іпостасях: він Принц, але він і Фея. Ніби професор Гіггінс із п’єси «Пігмаліон» Бернарда Шоу, мільйонер змінює Вівіан, вивищуючи її до кращої версії її самої. І під час перетворення, авжеж, змінюється й сам: тепер він не тільки ділить і руйнує, а й зачинає будувати — як у бізнесі, так і в коханні.

Шлюб — не головне: фільм «Джой» (2015) + кліп Тейлор Свіфт

 «Джой» — художній біографічний фільм про американську винахідницю Джой Манґано, що з Попелюшки-домогосподарки стає королевою власної бізнес-корпорації — і все це стається не завдяки, а всупереч шлюбу (колишній чоловік, з яким Джой розлучилася через його пасивність, живе в підвалі її будинку і радше сам потребує її допомоги). Головна героїня змалку прагне присвятити своє життя майструванню корисних речей: її не цікавлять ролі Принца чи Принцеси в замку, вона мріє про лісову хатинку-майстерню. Однак сіра буденність не шкодує нікого: Джой змушена працювати на нецікавій роботі, аби утримати всю родину, і прибирати, багато прибирати. Цю зраду себе маленької, що мріяла про винахідництво, жінка порівнює зі сном личинки цикади, який може тривати близько 17 років. Після чергового прибирання, під час якого Джой ранить руки склом, вона вирішує прокинутися: в її голові народжується ідея винаходу — швабри із самовіджимом, аби жодна Попелюшка більше не різала долоні, прибираючи вдома чи деінде. Так починається її блискуча кар’єра — і для балу вона обирає зручні штани й сорочку, а не сексуалізовану сукню, яку їй так хотіли нав’язати. 

Однак не фільмами й книжками єдиними — про Попелюшок, що відмовляються від Принців, знімають і кліпи. Так, у 2022 році вийшов кліп на пісню «Bejeweled» із альбому «Midnights» співачки Тейлор Свіфт. Замість балу, панни з усього королівства беруть участь у шоу талантів: переможниця отримує пропозицію руки й серця від Принца та ключі від власного замку. Вразивши Королеву, Попелюшка Тейлор Свіфт здобуває перемогу за танець в декораціях годинника: на сцену вона опускається на величезному циферблаті, таким чином символічно підкорюючи час. Адже зникає вона не через те, що боїться мачухи/переймається через недовговічність чарів тощо, а тому що хоче скоріше дістатися власного житла. Жодних шлюбів — у замку вона єдина господиня!

Попелюшки бувають різними: боязкими та сміливими, пасивними химерницями й активними діячками, слухняними доньками й шибайголовами. Тож мрієте ви про фотель-гойдалку коло домашнього вогнища чи офісне крісло, завжди можна знайти гідну рольову модель. Головне — не дозволяти жодним «мачухам» і «принцам» верховодити над собою.

Анатолій Дністровий про есеїстичне письмо та імена, які крізь нього проступають

Есеїстичне письмо — особливий жанр, який підходить не всім. Про суть есеїстики, її тонкощі та імена, які найбільш вдало складають уявлення, яким має бути справжній есеїстичний витвір, розповідає український письменник Анатолій Дністровий у лекції «Есеїстичне письмо та імена, які крізь нього проступають», яка відбулася в межах цьогорічного фестивалю «Дні есеїстики».

«Скажи, кого ти цитуєш, і я скажу, хто ти»

«Імена створюють систему координат, у якій живе автор». Створення цього великого конструкту імен є важливим аспектом, який показує, до чого людина причетна, з чого вона росте та куди рухається. Таким чином ми підключаємо себе до якоїсь інтелектуальної історії, яка має чіткі координати. Як приклад Анатолій Дністровий наводить письмо Григорія Сковороди, порівнюючи його з великим басейном барокової традиції, де можуть з’являтися апофатичне богослов’я, відгомін Майстра Екгарта чи Якоба Бьоме, в якому комфортно почувається Сковорода.

Таких авторів дуже класно читати. Це просто велика насолода, коли ти бачиш різні інтелектуальні, світоглядні, філософські традиції, відчуваєш їхнє письмо як своєрідне заземлення.

Сутність есеїстики

Анатолій Дністровий вважає наївним думати, що есеїстика це якийсь автономний жанр, який існує сам по собі. На його думку, цей жанр може прослизати через романи, через мемуари, через будь-що. Як зразок блискучої есеїстичної мемуаристики лектор згадує «Я — мене — мені… (і довкруги)» Юрія Шевельова (Шереха). Крім того, зараз навіть дослідження та наукові книги також пишуться у форматі есеїв.

От, наприклад, одна з перших книжок в Україні, яка захищалася як докторська дисертація, — “Дискурс модернізму в українській літературі” Соломії Павличко. Це унікальна есеїстична книжка, якийсь новий тип наукового мислення без усіх цих страшних монстрів-термінів.

Ще однією особливістю есеїстичного письма є те, що воно може «народжуватися з повітря». Як каже Анатолій Дністровий, ідея написання може виникнути навіть під час перегляду фільму, і в результаті вийде прекрасне есе. Водночас він називає есеїстику «шляхом самурая», який підійде не кожному.

Це такий тип письма, коли ти нічого не очікуєш. Тут головне питання твого внутрішнього стрижня, твоєї сили, переконання й узагалі того, що ти хочеш цим донести. Все решта — другорядне.

Крім того, есеїстика — не завжди прибутковий варіант, такий жанр не завжди прогнозує популярність у ринковому значенні цього слова. Головним трендом сьогодення Анатолій Дністровий вважає науково-популярну літературу, адже вона — вагомий конкурент есеїстичного інтелектуального письма.

Характерною рисою жанру письменник називає глибоку інтимність. Він вважає, що хороша есеїстика не потерпить у собі пафосу, та й узагалі піддає сумнівам потребу есеїстичного письма виконувати якусь усуспільнену функцію.

«Ну от ми читаємо, наприклад, фрагменти ранніх стоїків, Зенона Кітійського чи ще когось. Це блискучі фрагменти есеїстики, але ж там немає пафосу, якихось закликів тощо. Тобто такий тип філософування, як і у філософів-кініків, не обслуговує якісь державні апарати — умовно кажучи, він просто слідує своїй меті. Це етичне письмо». 

На думку Дністрового, естетика, як й імена, ті людські життя, які є взірцевими, на які спираються автори, які використовують, щоби підсилити чи підкреслити свою думку, — є територією есеїстики.

Різноманіття есеїв та представники жанру

Величезний корпус есеїстичної культури орієнтований на письмо про нещодавню реальність. Анатолій Дністровий додає: це нонфікшн, який говорить про досвід попередніх поколінь, створює реконструкцію їхнього життя. У романістиці близьким до цього є родинні саги, але в цьому контексті неможливо не згадати про Чеслава Мілоша та його реконструювання через пам’ять свого фізичного перебування: як він ріс, як формувався, в якому історичному контексті та якій системі координат.

“Rodzinna Europa” — велична книжка, яка формує навіть не образ, а велику картину вже загиблої Атлантиди — східноєвропейського людства, якого вже немає, — ділиться Анатолій Дністровий. — Це була довоєнна реальність, тобто до Другої світової війни, і там він напрочуд вдало згадує імена навіть тих, хто вже був приречений на забуття. Чеслав Мілош пригадує своїх ровесників, людей, яких навчав він і які навчали його. Автор дає їм дуже гарний аналіз, теплу об’єктивну оцінку — в кого які були вади, в кого їх не було, тобто навіть такі людські риси. І головне — він згадує імена, які були модними в той час як інтелектуальні, тобто тих, кого вони читали. І коли сам читаєш такого штибу тексти, почуваєшся ровесником цієї іншої епохи, якої вже не було. Мені здається, саме такий тип есеїстики дуже складний, тому що це дослідницька есеїстика.

За таким самим методом колись писав Алєксандр Гєрцен. У нього є чотиритомник — унікальний з точки зору есеїстичного письма, дуже сильна антиімперська книжка «Билоє і думи». Це жорсткий, але об’єктивний аналіз російського суспільства XIX століття зсередини. Він демонструє, яке воно вже тоді було нещасне, дрімуче тощо. За це Гєрцен поплатився добробутом своєї сім’ї. За втручання царського режиму, у його дружини стався викидень, а згодом подружжя фактично викинули з держави, й вони опинилися в еміграції. 

Та все ж Анатолій Дністровий бачить сильну перспективу розвитку есеїстики такого типу в Україні, зважаючи на потенційний ресурс і матеріал.

Володимир Єрмоленко постійно каже мені: “От ти би міг щось таке спробувати”, — а я боюся, мені страшно таке пробувати. Це великий виклик. Але, думаю, коли буду вже дуже похилий, — можливо, візьмуся за щось таке.

Наступним великим маршрутом есеїстичної культури Анатолій Дністровий називає подорожі. Потужна традиція рефлексивного письма під час мандрівки була закладена романтиками. До прикладу, безліч текстів німецькомовного романтизму написано саме про подорожі. Взагалі, подорож була першою формою літературної міфологізації. У дуже багатьох культурах за точку ідеального світу обиралась якась далека чужа країна. У Джорджа Байрона була Греція, у Персі Біші Шеллі — Італія, а у Вільяма Батлера Єйтса й узагалі Візантія. 

Подорожня есеїстика також практикується в Україні. Наприклад, в Андрія Любки є блискуча книжка — «У пошуках варварів: Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани». 

«Це прекрасна книжка, тому що вона відкриває для нас інші країни, — вважає Анатолій Дністровий. — У мене уявлення про балканські країни сформоване тільки через літературні твори та кілька історичних монографій, а Любка — живий учасник, бо він транзитом усюди там був. Тобто цією подорожньою есеїстикою він створює й актуалізує цілий простір. І в нас така сама історія з нашими сусідніми країнами. От я дивлюся: ми живемо поруч із Румунією, а зсередини про неї насправді знаємо дуже мало. Багато текстів не перекладено, а ще в цій традиції подорожнього письма явно немає такої хорошої есеїстичної книжки”

Організатори Днів есеїстики: Український ПЕН та Kyiv-Mohyla Business School [kmbs]. Фестиваль відбувся в рамках Премії імені Юрія Шевельова.

Фотографії Захара Давиденка

авторка
Яна Столар


Warning: Uninitialized string offset 0 in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 144

Warning: Attempt to read property "ID" on string in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 144

Warning: Uninitialized string offset 0 in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 149

Warning: Attempt to read property "ID" on string in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 149

Софія Андрухович про есеїстичне письмо і невловимість досвіду

Модерувала роздуми письменниці кураторка цьогорічного фестивалю поетка й журналістка Олена Гусейнова. Зрештою, вийшов діалог про есеїстику. Якою є полиця цінної есеїстики Софії Андрухович? Чому українська література сучасної війни працює на межі документування реальності та художньої вигадки? Якою буде наступна книжка письменниці? Розмірковування Андрухович навколо цих та інших запитань — у конспекті Сенсора.

Есеїсти розуму та серця Софії Андрухович

Апелюючи до великої есеїстичної любові письменниці — збірки «Паперові тигри» Еліота Вайнбергера (сучасного американського письменника — Н.К.), Олена Гусейнова спробувала з’ясувати, які книжки є на полиці зразкової есеїстики в Софії Андрухович. Письменниця розповіла, що з творчістю американця познайомилася з легкої руки Мар’яни Прохасько. Його тексти короткі, книжки невеликі, а такий обсяг Андрухович дається нелегко. Вона наголосила: відчувається, що він передусім поет. Його есеї інтелектуальні, а кожен текст — енциклопедія чогось: від китайських практик початку ери й аж до тварин. Щоразу він відкриває цілий всесвіт, де видно людину й людську культуру, а кожен текст — це чуттєва освітня подорож. Авторка зізналась, що мимоволі веде діалог із цим майстром.

Другим у переліку улюблених есеїстів Андрухович називає Вінфріда Зебальда. Його тексти, за словами письменниці, — це велике потрясіння, яке досі тримає її. Щоби не піддаватися впливові й не імітувати автора, їй доводиться долати спокусу перечитувати Зебальдові тексти.

«Зебальд дивовижний стилістично. Його письмо має якість, не подібну до будь-чиєї іншої. Зебальдові тексти створюють дивовижний стан: з одного боку — меланхолійний, бо він пише про розпад, втрату, пам’ять, забуття і різні взаємозв’язки у контексті загостреного відчуття минущості. Водночас у ньому є коштовна лагідність. Та ж Мар’яна Прохасько сказала, що його письмо подібне до обіймів: розповідаючи про жахливе і нестерпне, він наче заколихує і заспокоює. А ще він зовсім несподівано підійшов до теми Голокосту (йдеться зокрема про роман “Аустерліц”, виданий у 2001 — Н.К.)».

Третьою фавориткою Софії Андрухович серед есеїстів є британка Дебора Леві. Вона описує своє життя, дитинство в Південно-Африканській республіці, оповідає про те, як її батька заарештували через боротьбу з апартеїдом і як це вплинуло на її формування. Леві пише дуже просто, і водночас у її текстах звучить живий людський голос.

Текст на межі між реальністю і вигадкою

Софію Андрухович приваблює територія на межі жанрів. Есеїстика — це чарівний жанр, який, на відміну від роману чи репортажу, важко окреслити, але він дозволяє все що завгодно. Це поєднання різних жанрів і дослідження того, що таке реальність і вигадка, як вони змішуються, яким чином вигадка підсилює реальність, — найцікавіші для письменниці. Посилаючись на щойно прочитаний роман «Урок» Ієна Мак’юена, Андрухович каже, що це звичайний фікшн, белетристика. Та якщо знати біографію автора, стає зрозуміло, що це автобіографічний роман щонайменше на 70–80%. Тексти, які видають себе за документалістику чи реальність, не можуть бути точними, бо будь-яке слово спотворює історію чи враження.

За словами Андрухович, художня вигадка в реальній історії допомагає вберегти реальних людей.

«Вигадка потрібна, щоб захищати справжніх людей. Точний опис може скривдити людину. У мене був такий період, коли я дуже далеко трималася від описів конкретних людей, але в останніх текстах немає вигаданих людей. Є якась якість, яку важливо показати в цей момент: це або доля, або характер людини. Інші якості цієї особи видозмінені чи запозичені».

Чому українські письменники пишуть есеїстику

Згадуючи карколомні зміни, яких зазнали українці за останні два роки, Андрухович зауважує, що її минулий рік був іншим, аніж цей. У 2022-му всі письменники переживали подібний досвід шоку. Спочатку виявилося, що взагалі неможливо писати, а потім — що неможливо писати художню літературу. Письменники намагалися передати ті болючі речі, які переживали, а відтак з’явилося багато есеїстичних, документальних, поетичних і репортажних текстів. Міркуючи про причину такої переміни у творчості українських авторів, Софія Андрухович каже: 

«Художня література виникає, коли є розкіш стабільного, нудного життя. Тільки тоді письменник може відчути потребу створити інший світ — переконливий, об’ємний інший вимір, де буде проводити свій час. Але коли в країні триває війна, створити такий вимір неможливо — хіба за потребою заховатися. Можливість сховку є терапією, лікуванням, необхідною метафорою, яка не разить чіткістю і гостротою, а дає простір для переосмислення того, що відбувається».

Метафора у воєнній реальності

Нещодавно Софія Андрухович взяла паузу від есеїстики. Тепер у неї розпочався творчий етап, пов’язаний з метафорою. Письменниця отримує багато читацького досвіду, зокрема читаючи жінок-авторок і тексти на межі документального письма і фікшну. Есеї про війну першого року вона написала на запит редакції польського видання «Dwutygodnik». Редакції вдалося переконати авторку фіксувати те, що відбувається. Андрухович поділилася: спершу взялася за письмо з відчуттям абсурду й насмішки. Як і інші письменники, вона не вірила, що писання під час війни має сенс — значно кориснішою справою видавалася йога. Та згодом воно перетворилося на щоденник пережиттів. Так, у письменниці виникла потреба шукати метафору — через художню літературу й нонфікшн розбиратися з реальністю. На її думку, це буде спроба чесно говорити про наші болі та рани й знайти слова на те, що неможливо описати.

Олена Гусейнова зауважила, що цикл текстів «Захисні реакції» отримав свою назву буквально з досвіду проживання війни українцями, але водночас це метафора. Андрухович розповіла, як відчувала небезпеку пафосу й радикальних тверджень, до яких люди схильні за екстремальних умов.

«Захисні реакції — це про захист і боротьбу, а водночас це термін у психології, коли йдеться про людську реакцію на різні події — свідому чи несвідому. Вони походять від слабкості чи речей, яких ми соромимося. Я хотіла говорити про слабкості й про те, якими несимпатичними ми стаємо через те, що з нами відбувається».

Структура чуттєвої есеїстики

Гусейнова відзначила, що есеїстика Андрухович дуже вправно працює з динамікою тексту і диханням читача. Сама письменниця додала, що зміна різних векторів у тексті походить від страху спрощеної, однозначної ідеї. З початком повномасштабного вторгнення для Андрухович особливо важливо дотримуватися усвідомлення різних відтінків та нюансів. Оскільки через війну ми схильні ставати однозначнішими, виникає багато небезпек. Людина схиляється до певної ідеології, стає категоричнішою, тобто менш чутливою: менше співпереживає та відчуває, більше звинувачує.

«Мені важливо було дивитися на історію з різних точок зору й показувати всі варіанти захисних реакцій. Хтось плаче, хтось кричить, хтось не спить ночами, віддає останнє, допомагає іншим чи не може встати з ліжка. Це все захисні реакції. Писання дозволяє говорити про все це разом».

Згаданий цикл текстів є у виданні французькою мовою. Зі слів Андрухович, видавець зацікавився її творчістю, почувши якесь її висловлювання в одному з інтерв’ю. Таким чином ці тексти видали у перекладі Ірини Дмитришин. Авторка зізнається, що думала, ніби описування реальних деталей побуту — це щось не варте уваги, а виявилося, що французам страшенно цікаво їх читати. Ці есеї — це передовсім побутові деталі, прості історії, діалоги з донькою, десятки ситуацій із подорожей з описом жінок, які виїздять. Однією з болючих тем для французьких читачів є тема порятунку тварин і того, як тварини страждають від війни. Але важить будь-яка історія — про комаху, камінь, рослину чи тварину, які є втіленням найбільшої беззахисності. Так, читаючи історії про українських тварин, французи переймаються співчуттям до українських людей.

Солідарність чи співчуття

Обираючи між двома привабливими категоріями — співчуттям і солідарністю, Софія Андрухович стає на бік співчуття. Для неї це та сама солідарність, але в іншому прояві. За її словами, солідарність, до якої ми схильні, загрожує раніше згадуваною категоричністю. Натомість співчуття передбачає визнання інакшості різних людей та людських емоцій, які ми охоче приховуємо, — сорому чи страху.

Організатори Днів есеїстики: Український ПЕН та Kyiv-Mohyla Business School [kmbs]. Фестиваль відбувся в рамках Премії імені Юрія Шевельова.

Фотографії Захара Давиденка

авторка журналістка, книжкова оглядачка
Наталія Колегіна


Warning: Uninitialized string offset 0 in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 144

Warning: Attempt to read property "ID" on string in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 144

Warning: Uninitialized string offset 0 in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 149

Warning: Attempt to read property "ID" on string in /home/cv516867/sensormedia.com.ua/www/wp-content/themes/sensor/template-parts/content.php on line 149

Подорож у Пекло: збірка репортажів Мирослава Лаюка «Бахмут»

авторка Олена Лисенко - 19.12.2023 в Книжки

Скільки часу потрібно репортеру, щоб подорож у пекло перетворилася на книжку? У випадку Мирослава Лаюка майже один рік. У кінці грудня 2022 року Мирослав у передноворічний день вирушив на фронт, у Бахмут, назва якого тоді цілодобово звучала в медіа. Лаюк поїхав, щоб написати серію репортажів з міста, яке припиняє існувати. Написати навіщо? Щоб закарбувати у памʼяті світу ті дні? Щоб довести усім, що сторозтерзаний Бахмут продовжує жити? Щоб залишити нащадкам свідчення війни? Напевно нічого з цього конкретно і все одночасно.

Зміст визначає форму

Ця збірка репортажів чітко структурована. Перша частина називається «Фіксація», у ній автор намагається впіймати момент втрати і закарбувати його на папері. Мирослав Лаюк постає перед читачами роздвоєним: він репортер з холодним розумом та прагненням фіксувати і людина, яка відчуває емпатію. Цим він нагадує героя новели «Я (Романтика)» Михайла Хвильового, перед яким постає вибір — чекіст чи людина? Як герой Михайла Коцюбинського у новелі «Цвіт яблуні» або ще жорсткіше й егоїстичніше — герой Володимира Винниченка у пʼєсі «Чорна пантера і Білий Ведмідь», коли життям дитини жертвують заради мистецтва.

Очевидно, що Лаюк не приносить жертву музам заради вдало написаного тексту, бо йому не доводиться обирати. Адже він їде туди, щоб не тільки мовчки споглядати і фіксувати горе, а щоб говорити зі своїми героями, у цих розмовах шукати розраду для себе та давати її іншим.

І з усього побаченого горя та розмов народжується книжка, яка претендує на мистецьку вартість і, власне, стає мистецтвом війни. 

Кожен текст виглядає самостійним, бо фокусується, здавалося б, виключно на своїй темі: звірі, медики, капелани, батьки і діти, диявол. Проте через всю книжку проходить один наратив і не обривається на жодній сторінці: війна у конкретному місці — у місті Бахмут. От Мирослав Лаюк і фотограф Данило Павлов виїхали зі святкового Києва і їдуть назустріч невідомому. Перше знайомство з бійцями, пані Олександра, до якої автор повертатиметься знову і знову, обстріли, вибухи, кров, туші мертвих тварин, побут бійців, Новий Рік під бій курантів і гул вибухів. Ці події розгортаються лінійно, одна за одною, поступово розкривають глибину сутності героїв Лаюка і їхнього місця у цій документальній книжці.

Друга частина називається «Коментування» і вона про рефлексію, отож більше схожа на есеї. Точніше про спроби автора дистанціюватися і осягнути пережите. Тут Мирослав Лаюк дозволяє собі зануритися у роздуми і пофілософствувати про сенси, дозволяє високій культурі і мистецтву вийти на перший план, згадує класику, аналізує, зіставляє і порівнює. Він згадує перші деокуповані міста і намагається пригадати, як його памʼять працює з цими історіями. Мирослав згадує памʼятник Артему поблизу Святогірська і його автора — Івана Кавалерідзе, бо навесні, після поїздки до Бахмута зайшов у музей-майстерню Кавалерідзе у Києві. Автор міркує про Сковороду, який колись був у Бахмуті, де досі є дерево, під яким сидів філософ, намагається визначити семантику слова Бахмут і проводить паралелі з тюркським імʼям Махмут  зрештою.

У другій частині книжки Лаюк називає імена письменника Василя Стуса і режисерки Лариси Шепітько, а ще згадує багатьох інших українських митців. Автор міркує про памʼять, яка залишилась нам від цих митців і те, як ми тепер працюємо з тією памʼяттю. А ще Лаюк заглядає одним оком в альтернативну історію і каже, що Стус з Шепітько могли б жити сьогодні і приймати молодих авторів, залишити по собі цілі естетичні школи. Проте від них лишилася тільки памʼять — абсолютно різна, насправді. Одна — цілком незнана на Батьківщині режисерка, акторка та сценаристка. Лариса Шепітько знялася у фільмі Олександра Довженка «Поема про море» і була послідовницею довженківського стилю у кінематографі, коли знімала власні фільми. Тоталітарна машина її карала і зрештою проковтнула. Мисткиня загинула в автокатастрофі за невідомих обставин, коли їхала на зйомки свого фільму «Матера».  Інший — Василя Стуса памʼятають, але не як людину, а як камʼяну брилу, памʼятник, статую з бронзи.

Напевно, найбільш промовистий текст цієї частини книжки «Чорні шмарклі памʼяті» — про потребу памʼятати, водночас про ненадійність і короткочасність людської памʼяті. Автор згадує про перші деокуповані міста і свої враження від побаченого та почутого там, коли деокупація була чимось новим для українців. Лаюк згадує зруйнований будинок в Ірпені, де в стіні застрягла ворожа ракета, цитує слова немічного старого, від чийого будинку лишилось згарище, усвідомлює, що памʼять можна означити простим і трохи огидним поняттям — чорні шмарклі, які залишаться у тобі і після тебе, бо ти годинами розбирав завали у будинках після російських обстрілів. Все, що залишилося від колишнього життя — чорні шмарклі памʼяті.

Лаюк дописав свою книжку у травні, коли після двох поїздок на фронт віддалено подивитися на Бахмут. Він може аналізувати усе, що сталося і після його поїздки, коли в місто зайшли російські військові. Проте обирає не фіксувати новини про це місто, а розказати історії тих, кого він там залишив. 

Автор переповідає історію про дівчинку Мілану, яку розказав йому військовий Георгій. Той захищав Бахмут і привʼязався до його мешканців. Коли у місто зайшли росіяни, звʼязок з місцевими зник. А згодом Георгію показали відео вегнерівців: «Мілана на камеру казала, що ті вагнерівці хотіли врятувати їх від жахливих українців і що, коли вони втікали, кулі свистіли над її головою, а вона бачила, що українські снайпери цілилися в неї. На території непідконтрольній Україні Мілана таки зустріла матір».

Який висновок має зробити читач? Дитина зрадила Батьківщину? Але ж вона нарешті зустрілась з мамою, навіть якщо десь на території, контрольованій Росією. Як українцям, що бачили те відео, після Перемоги дивитися на ту дитину? Ким її називати? Засуджувати чи зрозуміти і пробачити? Репортер не дозволяє собі висловити власну думку з цього приводу. Він лишає нам цю історію «на подумати». 

Важлива частка цієї збірки репортажів — фото розбитого вщент Бахмута, які зробив Данило Павлов. Він супутник, друг і очі репортера, бо фіксує фотоапаратом те, що не здатна описати жодна мова. Памʼять не покидають два фото, розміщені на одному розгорті книжки. На одному написано «Бахмут любе Україну», на іншому — «Росія залупа». Пʼять слів на позначення ситуації в місті.

Репортер і його Вергілій

Мирослав Лаюк проїжджав блокпости один за одним, ніби спускався у пекло, благо з ним був його власний Вергілій. Коли Лаюк опиняється у Бахмуті, йому щастить з провідниками. Люди, яких зустрічає на своєму шляху репортер, займають посутнє місце у його історії і складають цілісний пазл бахмутської рапсодії. Літня жінка пані Олександра продовжує боротися за своє місто навіть після поранення. Вона була тією, що колись одна вистояла проти Антимайдану. Історія цієї жінки віддзеркалює історію всієї країни: вона поранена, слабка, проте готова повернутися і захищати те, що належить їй. Вона стає Вергілієм для Лаюка, проводить його найбільш незручними лабіринтами памʼяті і розказує таке, від чого мимоволі стає соромно. Розказує про дитину-школярку, яка плюнула в неї колись, про вчительку, яка їй наказала це зробити. Пані Олександра носить це у своїй памʼяті, ділиться цими подробицями з подорожнім, щоб нарешті комусь розповісти свою власну історію.

Пані Олександра приїжджає разом з Мирославом у Київ. Ось вони міняються місцями і провідником стає вже він, бо Київ — це його стихія. Але після часу проведеного на передовій він дивиться на святкове місто наче вперше. А пані Олександра потрапляє після випаленого росіянами Бахмута у зовсім інший часопростір і замість того, щоб видихнути і почати все спочатку тут, вона сухо просить повернути її додому.

Історії героїв Мирослава Лаюка проймають, від них трясе, на очі навертаються сльози. Вони — конденсат болю і розпачу, який ми бачили у новинах, і він вилився тепер у книжку та став літературою. Що відчує українець, коли візьме до рук книжку з промовистою назвою «Бахмут»? Якими будуть пʼять стадій прийняття у читачів цієї книжки?

У такі моменти замислюєшся, чи прочитають цю книжку герої Мирослава: батько і його сини, які воюють в одному підрозділі і прикривають один одного на полі бою, пані Олександра, бійці, молоді і старі, досвідчені і «зелені», такі схожі і водночас різні у своїй бахмутській історії. Як читати історію про себе у момент творення історії світової і витягати з памʼяті уламки тих днів. Чи може людина обʼєктивно памʼятати? Герої Лаюка доводять, що ні. Памʼять — річ ненадійна і краще фіксувати спогади деінде, бо вона (памʼять) обовʼязково спробує вас обманути, скрасити чи навпаки перебільшити те, що відбувалося тоді. То чи впізнають герої репортера самих себе у цьому тексті?

Дві історії наприкінці

Двоє молодих хлопців і два різні досвіди розгортаються у книжці, залишаючи післясмак гіркоти, перемішаної з вдячністю. Перший збив російський літак, його вітають побратими, він відчуває ейфорію. Благо поруч є репортер, що слухає історії бійців і занотовує їх. Репортер питає про відчуття у цей момент. І хлопець випалює: «Це краще, ніж перший секс». Тепер ця мить зафіксована назавжди і памʼять не зможе зрадити молодого вояку. 

Друга історія про такого ж хлопця, проте він не відчуває ейфорії. Ми взагалі не можемо уявити, що він собі відчуває у цей момент. Репортер ставить те саме питання, що й першому. Мовляв, що ти відчуваєш у цей момент. І він відповідає — «що хочу не бути у цьому моменті».

Гадаю, цих двох історій достатньо, щоб осягнути широту репортажів війни, їхню строкатість і різноманіття. А ще дізнатися їхню суперсилу — вони здатні зупиняти мить. Проте роблять це підступно: фіксують на сторінках і щастя, і великий біль, не дозволяють обрати щось одне, коли репортер прагне бути обʼєктивним. Усе як з Фаустом: мить буде зупинена, але є нюанс. Коли боєць каже, що найбільше прагне бути в якомусь іншому моменті, репортаж підступно фіксує саме цей і в памʼяті залишається момент сумʼяття, розірваності і страху. 

Бо що таке репортажі про Бахмут, як не велика кривава рана, розміром з пекло? А Мирослав Лаюк простягає руку, щоб стати вашим Вергілієм у цій подорожі.

Ілюстрації — фотографії Данила Павлова

авторка
Олена Лисенко

Дайджест культурних подій на тиждень (з 18 по 24 грудня)

авторка Софія Богуславець - 18.12.2023 в Культура

Виставкові проєкти, лекції й постановки, які відбудуться цього тижня.

18 грудня, понеділок

Мистецький проєкт «Ковчег. Антологія сенсів»

Львів, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького

Це експозиція робіт 13 українських художників, котрі досліджують українське буття через мистецтво й представляють такі теми: пам’ять поколінь, родина, образи жінки-берегині, землі, відображення битв і традиційних обрядів. У виставковому проєкті взяли участь Віра Кулеба-Баринова, Ігор Романко, Мар’ян Лунів, Микола Жулінський, Олександр Мельник, Інна Пантелемонова, Олексій Потапенко, Андрій Котлярчук, Петро Бевза, Олег Мінько, Юрій Мирко, Петро Антип, Микола Білик.

Експозиція триває до 24 грудня.

Про подію у фейсбуці.

«Невизначений простір»

Київ, Dymchuk Gallery

Виставковий проєкт мисткині Наталії Лісової, до якого ввійшла серія чорно-білих пейзажів й інтерʼєрів. Це фіксація простору й людей, образи та спогади про котрих навіяні після повномасштабного вторгнення. Виставка триватиме до 24 грудня, а 23 грудня о 16:00 відбудеться авторська екскурсія.

Більше про виставку на інстаграм-сторінці галереї.

19 грудня, вівторок

Розмова «Мистецтво під час блекаутів»

Київ, книжковий простір «Сенс»
Початок: о 19:00

Публічна розмова, під час якої журналістка Ірина Славінська, письменник Анатолій Дністровий, учасниці студії «Сері/граф» Женя Полосіна й Анна Іваненко, та модераторка Олена Гусейнова поговорять про мистецьке переосмислення реальності й різні досвіди сприйняття.

Більше про подію на інстаграм-сторінці «Сенсу».

Лекція Тараса Пастуха «Оповіді листів Олега Лишеги»

Львів, Дім Франка
Початок: о 16:00

Лекція професора кафедри української літератури Львівського національного університету ім. І.Франка Тараса Пастуха про постать і творчість письменника Олега Лишеги. Його доробок один із найбільших та водночас найхимерніших в історії української літератури, тож відвідувачі разом зі спікером спробують разом наблизитися до таємниці мистецьких робіт Лишеги через його листи.

Лекція відбудеться в межах циклу зустрічей «ВіКо: ВІдкриті КОлекції». Це серія розмов з дослідниками, музейниками, архівістами й колекціонерами про мистецькі відкриття.

Читати про подію.

Прем’єра вистави «Феєричні пригоди. Феї та різдвяне диво»

Полтава, Полтавський академічний обласний театр ляльок
Початок: з 10:00

Вистава за мотивами однойменної книжки Юліти Ран. У центрі розповіді феї-друзі, котрі вирушають у дивовижну мандрівку в зимові Карпати, аби повернути магію у велике Місто. Покази відбуватимуться до 22 грудня.

Більше про виставу на фейсбук-сторінці театру.

«Світлокола»

Київ, Національний центр «Український Дім»
Початок: з 11:00

Виставковий проєкт Ольги Михайлюк, де представлять фото, відео та світлові об’єкти, створені у 2020–2021 роках у Карпатах з прозорої кальки, розписаної бузиною, та місцевих туманів. Експозиція триватиме до 30 грудня.

Про виставку на фейсбук-сторінці.

20 грудня, середа

«Тимчасові несвідомості»

Київ, Voitok Gallery
Початок: з 14:00

Друга дія виставки черкаського митця Романа Сірого. На експозиції представлять дерев’яні скульптури. Роман Сірий почав працювати з цим матеріалом з 24 лютого, тому більшість робіт — експерименти, що фіксують почуття й рефлексії автора. Окремий експонат виставки — «Щоденник війни». Це серія графічних робіт, які створені у перші дні вторгнення.

Про подію на інстаграм-сторінці простору.

21 грудня, четвер

Прем’єра балету-подорожі «За хвилину до Різдва»

Київ, Академічний театр «Київ Модерн-балет»
Початок: о 18:00

Одноактний балет-подорож для дорослих і дітей, котрий занурить відвідувачів у передріздвяну казку. Сюжет вистави оповідає про хлопчика, котрий має здолати всі перешкоди на своєму шляху, щоби перетворити власні страхи на яскраві емоції.

Показ вистави також відбудеться 22, 23 грудня та з 2 до 6 січня 2024 року.

Дізнатися більше про подію.

«Відчинення вертепу»

Львів, Дім Франка
Початок: о 17:00

Виставковий проєкт художника-графіка Богдана Сороки, де він представить свої роботи, включно з дебютною серією з семи ліноритів «Фольклорні мотиви». Експозицію доповнюють фотографії знакових перших вертепів 1970-х років з приватних архівів Богдана і Люби Сорок та Ярослава Лемика. Виставка триватиме до 21 січня.

Про подію на фейсбук-сторінці музею.

«Крізь мої стіни промені сонця торкаються твоїх»

Київ, Мистецький Арсенал
Початок: о 12:00

Інтерактивна інсталяція-діалог Дарії Кузьмич та Марини Макаренко. У своїх роботах мисткині досліджують методи взаємодії об‘єктів і тіла в різних площинах, де активним співавтором у творенні образів стало Сонце. Відвідати проєкт можна до 14 січня.

Більше про виставку.

Публічна розмова «Свідчити і спілкуватися: про роль репортера на деокупованих територіях»

Івано-Франківськ, Promprylad.Renovation
Початок: о 18:00

Ukraїner і The Reckoning Project займаються документуванням воєнних злочинів росії, розповідають про міста, які пережили окупацію, та їхніх мешканців. На події засновник Ukraїner, журналіст Богдан Логвиненко та одна з авторок The Reckoning Project, репортерка Світлана Ославська поділяться досвідом фіксації свідчень та співпраці з колегами-іноземцями, які також висвітлюють російсько-українську війну.

Про подію на фейсбуці.

22 грудня, п’ятниця

Презентація проєкту «Фронтмени.Media»

Львів, Львівський муніципальний мистецький центр
Початок: о 18:30

ФРОНТМЕНИ.Media — серія інтерв’ю з культурними діячами, котрі одні з перших пішли на фронт. Проєкт представляє їхні погляди й рефлексії, переомислення мистецтва під час війни. На презентації братимуть участь зокрема СЕО ФРОНТМЕНИ.Media Анаід Агаджанова, ветеран АТО й учасник бойових дій на Донбасі у 2022 році, арткуратор Юрко Вовкогон. Завершуватиме подію виступ львівської мисткині Марічки Чічкової.

Про подію на сторінці центру.

23 грудня, субота

Майстер-клас «Різдвяний павук»

Київ, Музей української діаспори
Початок: з 11:00

Відвідувачі зможуть створити власну традиційну прикрасу — «павука» — із майстринею Раїсою Павленко. Майстер-клас відкриває низку передріздвяних проєктів музею, котрий організовує також події, присвячені створенню дідухові й солом’яному ангелові. Для участі потрібно зареєструватися.

Читати про майстер-клас на сторінці музею.

Шість програшів Рідлі Скотта в «Наполеоні»: історичний байопік чи віддзеркалення режисера

авторка Єлизавета Сушко - 18.12.2023 в Кіно

2023 рік став точкою зустрічі робіт багатьох гучних імен у світі кіно. Ми вже бачили нову роботу Мартіна Скорсезе «Вбивці квіткової повні», на Netflix не так давно вийшов «Вбивця» Девіда Фінчера, а на Венеційському кінофестивалі можна було переглянути стрічки Софії Копполи («Прісцилла», яка вийде в прокат в Україні 11 січня 2024), Люка Бессона («Догмен») та Майкла Манна («Феррарі», що ми побачимо вже в грудні). У листопаді до українських кінотеатрів докотилася нова масштабна стрічка Рідлі Скотта — автора «Гладіатора», «Чужого» та байопіка про сімейку Гуччі. Після недовгої перерви у два роки наступною його роботою став «Наполеон» — здається, омріяний фільм для британського режисера, який знімає вже майже 50 років. 

Перший повнометражний фільм Рідлі Скотта вийшов на екрани в 1977-му році: «Дуелянти» показує часи правління Наполеона Бонапарта через оптику солдата ДʼГуберта, який рухається карʼєрною драбиною в наполеонівській армії. Він увесь час виходить на дуелі зі своїм конкурентом, не маючи ні бажання, ні сили волі перестати мірятися шпагами. Наполеон постійно згадується у першому фільмі режисера як диявол чи щонайменше деспот, котрий прагне лише збирати перемоги. Не маючи жодного контакту з головнокомандувачем, герой «Дуелянтів» дуже схожий на те, як Рідлі зобразив «Наполеона» — як його ставлення до життя, так і до колег та коханої жінки.

Але, звісно, за 46 років багато змінилося. І режисерський підхід Рідлі Скотта теж. Чи вдалося йому переосмислити постать французького полководця, який у своїх амбіціях не помітив, що вбив понад три мільйони французів? На жаль, ні. Чому — розповідаємо в рецензії.

Надмірна епічність

Головна проблема фільму — його спроба охопити все і не довести до кінця жодної з ліній. Останнім часом це можна побачити в багатьох байопіках, де автор(-ка) захоплюється своїм героєм так, що не може обрати вектор оповіді. Таке сталося і з Ноланом та його Оппенгеймером, і Пабло Ларраіном та його Піночетом, й особливо з Майклом Манном та Енцо Феррарі. Рідлі Скотт за традицією свого кіно ще й додав цьому епічності та сконструював шість масштабних битв Наполеона, чим вкрай збив увагу з персонажа та глибини історії.

На 2,5-годинний хронометраж кінотеатральної версії, як любитель масовки та битв, Рідлі Скотт залишає всі, котрі були зняті. Звісно, це дуже логічний хід — показати найгарніше на великих IMAX екранах. Але не обійшлося без неочікуваного: крові, відірваних кінцівок та коней, які провалюються під лід разом зі ще живими наїзниками. Початкова сцена стрічки — страта Марії Антуанетти, на якій історично Наполеон не був присутній. Але Рідлі Скотт відходить від правди, щоб показати і нам, і майбутньому імператору зблизька, що буває з недосвідченими головами правителів(-ок).

Love story

На відміну від інших режисерів, які реконструйовували особистість Бонапарта (до прикладу, Сергій Бондарчук у фільмі «Ватерлоо» чи Стенлі Кубрик, якому так і не вдалося зняти свій фільм про Наполеона), англієць Рідлі Скотт загострює свою увагу на сходженні молодика на престол, знайомстві й історії кохання Наполеона та Жозефіни, котру втілила Ванесса Кірбі — британська акторка, що грала у польсько-українській копродукції «Ціна правди» Аґнешки Ґолланд.

Натомість Рідлі ніби глибинно не цікавиться іншими сторонами та аспектами життя героя. Так, він перераховує бої, показує визначні події, але без спроби пояснити мотивацію. Буття героя зводиться до жінки, хоча любити він не навченний, що постійно проявляється в їхньому житті разом: ревнощам, невмілому сексі лише для чоловічого задоволення і, врешті-решт, розлученню з коханою, бо та не може народити йому нащадка. І навіть коли імператорське крісло змусить це зробити — всі радощі  та негаразди свого героя Рідлі буде зводити до кохання з Жозефіною.

При цьому в сюжеті немає місця самій Жозефіні, якщо не брати до уваги надмірну обʼєктивізацію щільними корсетами і секс-сценами навпроти дзеркала. Рідлі як режисер з вираженим male gaze (чоловічий погляд) не дає змоги дізнатися про сторону жінки в їхній складній історії стосунків.  

Недосказаність

Такі недосказаності, як із героїнею Жозефіни, сталися майже з усіма лініями сюжету. Режисер навіть використовує спалахи світла посеред сцен, котрі вирішує не закінчувати. Як сказали би класики: «Додивитеся в міліції». Але від Рідлі це радше образа на продюсерів(-ок) та кінотеатральний прокатний світ, котрий не дозволив режисеру випустити 5-годинний фільм офлайн, а пустив його лише на стримінгу. Так і виходить, що великий навіть за мірками останніх релізів за хронометражем фільм (168 хвилин) попри всю набундючену велич вигладає куцо й за годину перегляду сприймається як превʼю до серіалу чи як мінімум майбутньої трилогії.

Щось схоже відчувалося на «Дюні» Дені Вільньова, яку він одразу заявив як першу частину. Але у випадку екранізації однієї з найскладніших книг для кіносценарію та втілення в кіноформі, там історія складалася в єдину картинку, хоч і не просунулась далеко за сторінками. Рідлі ж вирішив відкривати рандомні глави у вікіпедії Наполеона та подражнити глядача морквинкою, до якої поки що він не може дотягнутися. 

Історична (не)достовірність

Кожна битва у цьому збірнику фактів з життя імператора підписана: «Назва, рік». Наприкінці кожної — занотовані втрати сторін. Так, саме текстом на екрані. Наприкінці глядач бачить спільний підрахунок: скільки всього французький солдатів загинуло під час наполеонівських війн. І знову це відчуття відсутності глибини та спроби переосмислити чи проаналізувати мотиви головного героя. Натомість Рідлі Скотт, звісно, не показує британців з невиграшної сторони (хоча саме в тій битві під Ватерлоо вони справді не програвали) та додає кілька вигадок, як, наприклад, те, що Наполеон збив верхівку піраміди в Єгипті чи був присутній на страті Марії Антуанетти — і це нормально для ігрового кіно.

Але така суміш підходів знову збиває настрій. До кінця не розумієш: це заснований на реальних подіях байопік чи фантазія режисера на тему. Рідлі скаче між жанрами, не тримає ритму та, здається, так і не визначився щодо жанру картини. Хоча одне не підлягає сумніву — те, як горить москва. Це найгірша сцена з технічної точки зору, бо її плаский CGI виглядає, наче в кіно класу В, — але яка ж приємна для очей українського глядача. Вустами Наполеона підкреслено, що росіяни самі спалили місто, аби звинуватити в цьому французів. Хоча в старості він вихвалятиметься, що це зробив він. 

Едипів комплекс

Рідлі гостро кепкує над своїм героєм, додаючи, наприклад, у його едипів комплекс більше фарб, ніж у підручнику з історії. У справах любовних він діє так, як каже мама та йде володарювати задля її гордості за синочка. Це пояснює таку палку спробу показати, що все своє життя Наполеон присвятив жінкам — спочатку матері, а потім Жозефіні. Але більше запамʼятовується жартівлива сторона: про зріст, безпорадність без жінки та надмірну інфантильну емоційність, коли щось іде не так. 

Хоакін Фенікс справляється з кожним з аспектів на високому рівні. Можна довго говорити про режисерську роботу, але в цьому фільмі тільки вона програє. Бо ні акторська гра та каст загалом, ні декорації, ні звук не підкачали.

Егоцентризм Рідлі Скотта

Любов до історичних фільмів, політичних діячів і масштабних масових сцен у Рідлі Скотта не відняти, згадати хоча б початкову сцену «Гладіатора» чи «Робіна Гуда». Натомість, усе далі й далі він закопується у велич самого себе: свариться з кінокритиками (поки тільки з російськими, по прикладу Антона Доліна, якого режисер обматюкав на інтервʼю в 2021 році), робить 4-5-годинні фільми для стримінгу додатково до кінотеатральної версії та геть забуває про цілісність свого твору. Так, він масштабний, так, захопливий на великому екрані. Але «Наполеон» не став нічим більшим, ніж спробою екранізувати улюблені бої Рідлі Скотта з біографії полководця та красивим дійством під IMAX. Останні надії на режисерську версію, яку можна буде подивитися на Apple TV+ незабаром.

10 думок видавчині Катерини Носко

авторка Софія Богуславець - 18.12.2023 в Книжки

Місяць тому у Львові запрацювала «Мистецька бібліотека» — культурний проєкт, до якого долучилося видавництво IST Publishing. Ми поспілкувалися зі співзасновницею й видавчинею IST Publishing Катериною Носко.

Про IST Publishing

Ми справді довго думали, як назвати видавництво. Це було ще у 2017 році. Слово ist звучить як омофон до east, тобто виникають асоціації зі Сходом. Це зрезонувало, бо видавництво ми заснували в Харкові на базі галереї сучасного мистецтва COME IN.

Своїми текстами про українське мистецтво, котрі видаємо та перекладаємо англійською мовою, ми хотіли показати, що ось — ми суб’єктне незалежне видавництво, яке говорить на міжнародну аудиторію про те, що відбувається в культурному українському полі. Адже з самого початку ми почали робити переклади текстів англійською мовою. Моя книжка «Де кураторство», перша книжка IST Publishing, одразу планувалася до видання окремим англомовним накладом. І звісно «ist» як дієслово також нас інтригувало, адже воно про дію, а не тільки про наміри. Нам було тоді по 22 роки, коли ми почали займатися видавничою справою, і це було для нас дуже важливо й амбітно на той момент. А сьогодні у редакції, коли думаємо про назву ist, то жартуємо, що це загалом просто красиві три букви.

«Без ґрунту» В. Домонтовича

Я завжди найбільше під враженням від тих книжок, які прочитала нещодавно. Зараз це роман «Без ґрунту» В. Домонтовича. Раніше я тільки про нього чула, читала фрагменти, коли ще навчалася на вчительку української мови та літератури, а на курсі з Євгенієм Стасіневичем ми з групою розбирали цей твір. Проте саме зараз він справив на мене надзвичайно потужне враження, бо концепт «безґрунтянства» відгукнувся по-особливому. Одна ж справа, коли у тебе є знання та відбувається ментальна робота при взаємодії з текстом, і дещо інша, коли є емоційне зчеплення, коли те, що ти знав, ще процеситься на чуттєвому рівні.

Також я виокремлюю від художньої літератури для себе нонфікшн, і зараз для мене найяскравішою є книжка, яку ми плануємо видавати. Це «Гриб на краю світу. Про можливості життя на руїнах капіталізму» дослідниці, антропологині Анни Цзин. У ній ідеться про невеликий унікальний гриб мацутаке. Вважається, що це перший живий організм, котрий з’явився після бомбардування Хірошіми. Й Анна Цзин розмірковує, чи можливе життя у знедолених ландшафтах, а на прикладі мацутаке, зокрема скільки цих грибів виростає за один сезон, хто їх збирає, де, як саме, вона пропонує своє бачення того, як цей ланцюг впливає на механізми макроекономік, політик та екосистем різних країн у всьому світі.

«?»

Ми у видавництві орієнтуємося на тексти, що стали би прикладом того, як можна коментувати мистецтво або взагалі як писати про нього.

Наприклад, у нас є книжка в серії Small Run Books «А комусь ще подобаються міста?». Вона містить есей Рема Колгаса, заголовок якого — просто знак «?». Він побудований із низки питань, пов’язаних із містом, екологією й тим, куди йде людство та як розвивається архітектура. Тобто весь есей — це суцільні питальні речення.

У нас також є книжка «Комікс у музеї сучасного мистецтва», до якої ми додали комікс як рецензію на виставку — тобто показуємо, що критикувати й коментувати мистецтво можна ще в такому візуальному форматі. Писати про культурні явища можна не тільки через текст — рецензіями, до яких ми звикли.

Якщо є ідея, концепція, то важливо добирати різні формати, щоб цю ідею розкрити. Тексти про мистецтво можуть надихати на те, аби шукати себе в певних стилях говоріння про сучасну культуру.

Тому це стало для нас однією з мотивацій видавати такі книжки, які би по-різному розповідали про мистецтво і не тільки.

У нас ще є серія Warning Books. Сюди входять книжки «Повітряна тривога і література» В. Зебальда, «Терор з повітря» Петера Слотердайка, а наступною стане книжка Анна Цзин про унікальний гриб, про який я згадувала. Усі ці твори торкаються питань культури і війни: як культура може впливати або ініціювати війни, або їх стримувати, яка її роль у цей час. Такі книжки допомагають зрозуміти і нам своє місце, бо ми всі «агенти» в культурному полі й намагаємося знайти мову, якою можемо говорити про події, воєнні злочини, про те, що сьогодні переживаємо.

Куратор — перший друг художників

Я була асистенткою куратора в артцентрі «Я Галерея» Павла Гудімова в Києві й почала працювати з художниками та художницями, створювати виставки спільно з Павлом, а паралельно здобувала мистецтвознавчу освіту. І поступово занурюючись у процеси сучасного мистецтва, я почала розуміти, що однією з ключових фігур є саме куратор. Я бачила, що художники також можуть виконувати кураторські функції: створювати концепції, робити експозиції, писати тексти. Це був передусім мій інтерес: зрозуміти, в який момент виставкою займається художник, а де — куратор, або як це відбувається, коли вони двоє співпрацюють.

Згодом я потрапила на кураторський інтенсив у Харкові десь у 2015 і саме там вирішила, що хочу досліджувати цю тему. Мені було цікаво, як в Україні створювалися виставки сучасного мистецтва, як це відбувалося в різних містах або коли це організовує один митець чи об’єднання. Тому я і моя колега Валерія Лук’янець, з котрою я навчалася в НАОМА в Києві, вирішили, що будемо спілкуватися з художниками та художницями й дізнаватися, як вони налаштовували всі процеси. Це була робота з ідеями: ми досліджували, чому, наприклад, митці вибирають кухню, щоби зробити виставку, або розвалений будинок, руїни у випадку з Олександром Ройтбурдом, чи незвичайні концепції фестивалів, наприклад, фестиваль сучасного мистецтва «Вивих» у Львові у 90-ті роки. Тобто ми описували ідеї, які народжувалися в головах українських художників і художниць для того, щоби збагнути, а хто ж такий насправді куратор у сучасному розумінні, бо ці художники і були кураторами, хоча самі того до кінця і не усвідомлювали.

Думаю, що сьогодні досі не всі приймають фігуру куратора. Дехто вважає, що це менеджер, іншим здається, що ця людина має знаходити фінансування. Зараз з’являються курси кураторства, збільшилася теоретична база, яка й розкриває те, чим займається куратор, і майже жодна виставка сьогодні не відбувається без його фігури. Ми вибрали час з 80-х років і по 2017 (рік видання книжки Катерини Носко, Валерії Лук’янець «Де кураторство»), щоб досліджувати й розібратися з цим питанням самостійно.

За діяльністю куратора приховується великий обсяг роботи. Це можна назвати емоційним капіталізмом, коли людина має вкладати багато свого соціального капіталу й емоційного ресурсу, щоби встановлювати зв'язки та підтримувати їх.

Це все — аби створити середовище, в якому запрацюють художники, і це середовище не має вихолощуватися, виснажуватися. Кураторство — це й робота з ідеями, коли треба підмічати, як ті чи ті концепти різних митців можуть перегукуватися і як із цього сформувати комплексне, загальне бачення. 

Художник — людина, котра займає перші місця взагалі в усьому мистецькому процесі, генерує сенси. Куратор допомагає ці сенси проявити і правильно презентувати публіці, стає медіатором, котрий, — мені подобається як Ганс Ульріх Обрист про це каже, — поєднує різних агентів між собою. Завдання куратора — шукати підходи для взаємодії з художниками, працювати з локаціями (музеями, приватними галереями) й комунікувати з аудиторією: розповідати про сенси, пояснити, чому ця виставка актуальна зараз, чому варто її відвідати вперше чи ще раз.

Федір Тетянич, Тіберій Сільваші, Влада Ралко

Одним із найбільш цікавих для мене художників, котрий працював з 70-х років, був Федір Тетянич, відомий як Фрипулья. Він мав цікаву концепцію «біотехносфери» — сферичної конструкції, індивідуального простору, де, на думку Тетянича, людина може жити, мандрувати по світі, навіть полетіти кудись у космос, а також вижити, коли настане кінець світу. Тобто це такий утопічний вигаданий проєкт, що був і об’єктом, і частиною перформансів. Художник сам робив біотехносфери з різних, подекуди, підручних матеріалів. Це зворушлива й одночасно драматична історія, коли людина, дещо відлюдькувата, хоче дотягнутися до чогось недоступного в її житті. 

Тут ідеться і про екзистенційну самотність, бо через неї Фрипулья наче хотів дійти до людського контакту. Поезія, яку він створював паралельно зі своєю концепцією біотехносфер, теж оповідає про віднайдення зв’язку з іншими і про те, що ми всі можемо стати ближчими одне до одного. Фрипулья та його спадок надзвичайно важливі для розуміння сучасного українського контексту.

Далі я би відзначила роботи ще одного важливого художника — Тіберія Сільваші, що працює в полі абстрактного мистецтва. Його відомий метод роботи — вирощування живопису («…є живописці, які живуть у потоці кольору й «прислуховуються» до нього. Так-от, я — живописець, який не малює, а «вирощує» живопис» — Тіберій Сільваші. Реальність. Київ, 2017. С. 41 — ред.). Надзвичайно цікава ідея взагалі для розуміння того, як формувалося українське мистецтво. Тіберій, власне, досі розвиває цей підхід, працює з графікою і живописом, до того ж  він ще й куратор, зокрема робив Седнівські пленери (творчі резиденції — ред.) і збирав навколо себе художників, котрі також шукали себе в межах абстрактного мистецтва. 

А третя персоналія — Влада Ралко. Я думаю, що без неї дуже складно коментувати сучасний мистецький процес. Вона винайшла свою візуальну мову, аби говорити про складні речі, пов’язані з тілесністю, насиллям, політичними контекстами. Власне художників вирізняє те, наскільки його чи її мова оригінальна. Цікаво, що прагнення до оригінальності хибне, адже оригінальною робота стає тільки в процесі створення.

Мистецька бібліотека

Мистецька бібліотека відкрилася місяць тому у Львові. Мені здається, що це цікавий приклад синергії між міською владою, громадським сектором та муніципальною мережею бібліотек. «Мистецька бібліотека» — один із найважливіших проєктів у нашій діяльності видавництва, ми працювали над ним більш ніж півтора року.

Ми долучилися як громадська організація й працюємо заради того, аби зробити мистецьку книгу видимою. А ще показуємо, що бібліотечний простір справді може бути місцем вільного спілкування, середовищем, коли приходиш і сидиш серед книжок, які не обов’язково брати читати, але сама атмосфера формує певні підвалини для того, аби ця взаємодія все ж відбулася. Тому, досліджуючи різні бібліотеки, їздячи у відрядження, пов’язані з тим, як функціонують закордонні бібліотеки, я тепер можу сказати, що багато в чому Львівська мережа бібліотек, — яка називається Львівською муніципальною бібліотекою; це більше ніж 40 філіалів, — прагне переосмислити взагалі роль бібліотеки в культурному середовищі і зробити це місцем, де відвідувачі почуватимуться вільно та безпечно як удома. Ми зі своєю командою — долучені до роботи з мистецькою літературою — бачимо такий потенціал, аби розповідати людям про мистецьку книгу. 

Не всі розуміють, що, наприклад, книга художника, артбук — не те саме, що мистецький каталог. Такі речі важливо з’ясувати на етапі термінології, що є чим. Саме тому наша перша виставка при Мистецькій бібліотеці присвячена знайомству з артбуком. Ми зібрали книжки, які були навіть в одному екземплярі. Експозиція має й багато самвидавів: коли художник самостійно друкує сторінки, а потім ниткою зшиває у блоки. Тобто це дуже складний рукотворний процес, і ми би хотіли привідкрити відвідувачам завісу створення таких книжок в Україні. Також плануємо, щоб у Бібліотеці була майстерня, де людям би розповідали, як можна практикувати це мистецтво створення артбуків.

А ще на прикладі Мистецької бібліотеки ми показуємо, що є реальний шанс перетворювати бібліотеки чи організовувати простори у різних містах і селах.

Важливо, аби на етапі ініціативи підключилися державні органи, сформувалася професійна команда, у якої буде вдосталь терпіння та ентузіазму, щоби пройти цей шлях. Тоді в результаті з’явиться публічне місце, відкрите для громади і, по суті, створене нею ж. Такі бажання змін, зокрема у бібліотечному середовищі, важливо підхоплювати та підтримувати, бо саме бажання не є чимось постійним, інколи бажань немає взагалі. Тому  — якщо хочеться та є план, то треба робити це тут і зараз.

Кілька епізодів про бібліотеки раніше

У старших класах у Хмельницькому я брала участь у Малій академії наук: писала наукові роботи, які потім захищала на міському, обласному рівнях. Я займалася мистецтвознавчими дослідженнями, зокрема писала про творчість хмельницького художника і для цього мала відвідувати місцеві бібліотеки. Пригадую, що коли туди приходила, то ніколи не могла обрати нічого сама, а мені дуже хотілося самостійно переглядати книжки. Тому одна з мрій утілилася в Мистецькій бібліотеці, тому що у цьому просторі немає закритої книгозбірні, всі книжки на полицях якраз на рівні руки, аби їх можна було легко дістати й подивитися. Відвідувачі можуть брати на абонемент різні книжки.

Наша бібліотека універсальна ще й тим, що тут представлена не тільки мистецька колекція, а й книжки з історії, природничих наук тощо. Кожен, хто до цього не цікавився мистецтвом, може відвідати наш простір і знайти для себе якийсь цікавий художній твір, і одночасно з цим натрапити на добірку артбуків. Якраз цього мені не вистачало в той час, коли я писала свої наукові роботи.

Ще пригадую, що зала бібліотеки, в яку я ходила, зазвичай була темною, з приглушеним світлом, і в мене постійно виникало відчуття, наче за мною хтось наглядає, а в якийсь момент я можу зробити щось не те і мене просто виженуть з цього місця, тому мені треба бути надзвичайно хорошою відвідувачкою й користувачкою для того, аби такого не сталося. Думаю, відчуття «затисненості» вплинуло на те, які стратегії поведінки ми обираємо в дорослому віці. Зокрема в Мистецькій бібліотеці ніхто ні за ким не стежить і можна сидіти дивитися YouTube (щоправда тихенько), там працює приємна команда.

Важливо створити такий сервіс, аби кожен відвідувач відчував, що йому тут раді.

Тобто важить не лише затишний інтер’єр та багата книжкова колекція — усі ланки мають працювати злагоджено — такого принципу ми дотримуємося в Мистецькій бібліотеці. Важлива, звичайно ж, і команда, котра працює та взаємодіє з людьми, продумує концепції наступних подій, розуміє, як вибудовувати зв’язки з іншими партнерами та має певну ідею щодо того, як бібліотека має функціонувати в сучасному світі. Поки що цього не вистачає багатьом бібліотекам.

Львів

Мені здається, що у Львові відбувалося і відбувається дуже багато культурних подій. Це таке своє середовище з агентів культури, художників, котрі активно працюють у публічному просторі, у місті. Наприклад, нещодавно відбувся Тиждень скульптури, а ще у Львові потужно налагоджена робота з озелененням міста, облаштування вулиць. Коли я думаю про Львів, то пригадую школу перформансу, і що досі проводять там безліч дотичних до цього мистецтва подій. Зараз ми бачимо, як на рівні міста, тобто міської ради, відбуваються різні культурні події, і саме ними Львів задає певні тренди для України. 

Мистецька бібліотека, зокрема, розташована у важливому місці, де відбувається кластеризація культури. Наприклад, на другому поверсі приміщення, є артцентр Павла Гудімова «Я Галерея», одна з найпотужніших інституцій у Львові, на мій погляд. Туди вже приходить аудиторія, яка давно знає про простір, і нові відвідувачі, котрі потім повертаються на наступні експозиції та лекції. Також навпроти нашої будівлі — Палац культури Євгена Петрушевича, музичний ліцей Соломії Крушельницької, а недалеко ще й Львівська академія мистецтв, Національна галерея Возницького…

У нас немає конкретного образу нашого читача, бо до бібліотеки можуть завітати всі охочі. Від нас залежить, як комунікувати, через які медіа, і які обирати підходи для того, щоб заохочувати відвідувачів прийти знову.

Читання

Я вибираю дуже різні книжки, бо мені все цікаво. Коли я заходжу в книгарню, то хочу купити все: ось стою перед полицями й думаю: «Як же я цю книжку досі не прочитала?». Це може бути історична література або психологія, або, наприклад, книжка про гени.

Паралельно я читаю десь по 3-4 книжки й обов’язковим для мене є перечитування різних розмов та інтерв’ю. Нещодавно стала амбасадоркою The Ukrainians і просто залпом читаю всі їхні матеріали. Вірю, що й «Сенсор» буде також тим медіа, формати розмов якого я захочу перечитувати. Бо, як каже Тіберій Сільваші, про котрого згадувала: «Я-людина, коли говорю, і я-людина, яка пише, — це дві різні людини». І це так є, я відчуваю, запис розмов — щось справді живе і завжди впливає на мене дуже магічно.

А також як читачка я хочу себе і похвалити — я системна читачка, я захоплена читачка.

Рубило

У мене є невеличка колекція мистецтва, й один із найцікавіших об’єктів у ній: предмет із часів первісного суспільства — ручне рубило. Тобто це камінь, універсальне знаряддя праця, коли треба було щось рубати, різати, захищатися. На таких каменях видно, як його стесували, під яким кутом з ним працювали, а також місця, у яких відбувався контакт з долонею, пальцями. Коли я беру його в руки, то відчуваю магнетично потужний заряд енергії, наче провалююся кудись у глибину історії, бо усвідомлюю, що цим предметом раніше інші люди взаємодіяли, і це надає мені багато сили. Та й загалом мистецтво первісного суспільства — моя найулюбленіша дисципліна з часів навчання в Академії мистецтв, я досі «застягаю» в музейних залах присвячених саме цьому періоду.