Скільки часу потрібно репортеру, щоб подорож у пекло перетворилася на книжку? У випадку Мирослава Лаюка майже один рік. У кінці грудня 2022 року Мирослав у передноворічний день вирушив на фронт, у Бахмут, назва якого тоді цілодобово звучала в медіа. Лаюк поїхав, щоб написати серію репортажів з міста, яке припиняє існувати. Написати навіщо? Щоб закарбувати у памʼяті світу ті дні? Щоб довести усім, що сторозтерзаний Бахмут продовжує жити? Щоб залишити нащадкам свідчення війни? Напевно нічого з цього конкретно і все одночасно.
Зміст визначає форму
Ця збірка репортажів чітко структурована. Перша частина називається «Фіксація», у ній автор намагається впіймати момент втрати і закарбувати його на папері. Мирослав Лаюк постає перед читачами роздвоєним: він репортер з холодним розумом та прагненням фіксувати і людина, яка відчуває емпатію. Цим він нагадує героя новели «Я (Романтика)» Михайла Хвильового, перед яким постає вибір — чекіст чи людина? Як герой Михайла Коцюбинського у новелі «Цвіт яблуні» або ще жорсткіше й егоїстичніше — герой Володимира Винниченка у пʼєсі «Чорна пантера і Білий Ведмідь», коли життям дитини жертвують заради мистецтва.
І з усього побаченого горя та розмов народжується книжка, яка претендує на мистецьку вартість і, власне, стає мистецтвом війни.
Кожен текст виглядає самостійним, бо фокусується, здавалося б, виключно на своїй темі: звірі, медики, капелани, батьки і діти, диявол. Проте через всю книжку проходить один наратив і не обривається на жодній сторінці: війна у конкретному місці — у місті Бахмут. От Мирослав Лаюк і фотограф Данило Павлов виїхали зі святкового Києва і їдуть назустріч невідомому. Перше знайомство з бійцями, пані Олександра, до якої автор повертатиметься знову і знову, обстріли, вибухи, кров, туші мертвих тварин, побут бійців, Новий Рік під бій курантів і гул вибухів. Ці події розгортаються лінійно, одна за одною, поступово розкривають глибину сутності героїв Лаюка і їхнього місця у цій документальній книжці.
Друга частина називається «Коментування» і вона про рефлексію, отож більше схожа на есеї. Точніше про спроби автора дистанціюватися і осягнути пережите. Тут Мирослав Лаюк дозволяє собі зануритися у роздуми і пофілософствувати про сенси, дозволяє високій культурі і мистецтву вийти на перший план, згадує класику, аналізує, зіставляє і порівнює. Він згадує перші деокуповані міста і намагається пригадати, як його памʼять працює з цими історіями. Мирослав згадує памʼятник Артему поблизу Святогірська і його автора — Івана Кавалерідзе, бо навесні, після поїздки до Бахмута зайшов у музей-майстерню Кавалерідзе у Києві. Автор міркує про Сковороду, який колись був у Бахмуті, де досі є дерево, під яким сидів філософ, намагається визначити семантику слова Бахмут і проводить паралелі з тюркським імʼям Махмут зрештою.
У другій частині книжки Лаюк називає імена письменника Василя Стуса і режисерки Лариси Шепітько, а ще згадує багатьох інших українських митців. Автор міркує про памʼять, яка залишилась нам від цих митців і те, як ми тепер працюємо з тією памʼяттю. А ще Лаюк заглядає одним оком в альтернативну історію і каже, що Стус з Шепітько могли б жити сьогодні і приймати молодих авторів, залишити по собі цілі естетичні школи. Проте від них лишилася тільки памʼять — абсолютно різна, насправді. Одна — цілком незнана на Батьківщині режисерка, акторка та сценаристка. Лариса Шепітько знялася у фільмі Олександра Довженка «Поема про море» і була послідовницею довженківського стилю у кінематографі, коли знімала власні фільми. Тоталітарна машина її карала і зрештою проковтнула. Мисткиня загинула в автокатастрофі за невідомих обставин, коли їхала на зйомки свого фільму «Матера». Інший — Василя Стуса памʼятають, але не як людину, а як камʼяну брилу, памʼятник, статую з бронзи.
Напевно, найбільш промовистий текст цієї частини книжки «Чорні шмарклі памʼяті» — про потребу памʼятати, водночас про ненадійність і короткочасність людської памʼяті. Автор згадує про перші деокуповані міста і свої враження від побаченого та почутого там, коли деокупація була чимось новим для українців. Лаюк згадує зруйнований будинок в Ірпені, де в стіні застрягла ворожа ракета, цитує слова немічного старого, від чийого будинку лишилось згарище, усвідомлює, що памʼять можна означити простим і трохи огидним поняттям — чорні шмарклі, які залишаться у тобі і після тебе, бо ти годинами розбирав завали у будинках після російських обстрілів. Все, що залишилося від колишнього життя — чорні шмарклі памʼяті.
Лаюк дописав свою книжку у травні, коли після двох поїздок на фронт віддалено подивитися на Бахмут. Він може аналізувати усе, що сталося і після його поїздки, коли в місто зайшли російські військові. Проте обирає не фіксувати новини про це місто, а розказати історії тих, кого він там залишив.
Автор переповідає історію про дівчинку Мілану, яку розказав йому військовий Георгій. Той захищав Бахмут і привʼязався до його мешканців. Коли у місто зайшли росіяни, звʼязок з місцевими зник. А згодом Георгію показали відео вегнерівців: «Мілана на камеру казала, що ті вагнерівці хотіли врятувати їх від жахливих українців і що, коли вони втікали, кулі свистіли над її головою, а вона бачила, що українські снайпери цілилися в неї. На території непідконтрольній Україні Мілана таки зустріла матір».
Який висновок має зробити читач? Дитина зрадила Батьківщину? Але ж вона нарешті зустрілась з мамою, навіть якщо десь на території, контрольованій Росією. Як українцям, що бачили те відео, після Перемоги дивитися на ту дитину? Ким її називати? Засуджувати чи зрозуміти і пробачити? Репортер не дозволяє собі висловити власну думку з цього приводу. Він лишає нам цю історію «на подумати».
Репортер і його Вергілій
Мирослав Лаюк проїжджав блокпости один за одним, ніби спускався у пекло, благо з ним був його власний Вергілій. Коли Лаюк опиняється у Бахмуті, йому щастить з провідниками. Люди, яких зустрічає на своєму шляху репортер, займають посутнє місце у його історії і складають цілісний пазл бахмутської рапсодії. Літня жінка пані Олександра продовжує боротися за своє місто навіть після поранення. Вона була тією, що колись одна вистояла проти Антимайдану. Історія цієї жінки віддзеркалює історію всієї країни: вона поранена, слабка, проте готова повернутися і захищати те, що належить їй. Вона стає Вергілієм для Лаюка, проводить його найбільш незручними лабіринтами памʼяті і розказує таке, від чого мимоволі стає соромно. Розказує про дитину-школярку, яка плюнула в неї колись, про вчительку, яка їй наказала це зробити. Пані Олександра носить це у своїй памʼяті, ділиться цими подробицями з подорожнім, щоб нарешті комусь розповісти свою власну історію.
Пані Олександра приїжджає разом з Мирославом у Київ. Ось вони міняються місцями і провідником стає вже він, бо Київ — це його стихія. Але після часу проведеного на передовій він дивиться на святкове місто наче вперше. А пані Олександра потрапляє після випаленого росіянами Бахмута у зовсім інший часопростір і замість того, щоб видихнути і почати все спочатку тут, вона сухо просить повернути її додому.
У такі моменти замислюєшся, чи прочитають цю книжку герої Мирослава: батько і його сини, які воюють в одному підрозділі і прикривають один одного на полі бою, пані Олександра, бійці, молоді і старі, досвідчені і «зелені», такі схожі і водночас різні у своїй бахмутській історії. Як читати історію про себе у момент творення історії світової і витягати з памʼяті уламки тих днів. Чи може людина обʼєктивно памʼятати? Герої Лаюка доводять, що ні. Памʼять — річ ненадійна і краще фіксувати спогади деінде, бо вона (памʼять) обовʼязково спробує вас обманути, скрасити чи навпаки перебільшити те, що відбувалося тоді. То чи впізнають герої репортера самих себе у цьому тексті?
Дві історії наприкінці
Двоє молодих хлопців і два різні досвіди розгортаються у книжці, залишаючи післясмак гіркоти, перемішаної з вдячністю. Перший збив російський літак, його вітають побратими, він відчуває ейфорію. Благо поруч є репортер, що слухає історії бійців і занотовує їх. Репортер питає про відчуття у цей момент. І хлопець випалює: «Це краще, ніж перший секс». Тепер ця мить зафіксована назавжди і памʼять не зможе зрадити молодого вояку.
Друга історія про такого ж хлопця, проте він не відчуває ейфорії. Ми взагалі не можемо уявити, що він собі відчуває у цей момент. Репортер ставить те саме питання, що й першому. Мовляв, що ти відчуваєш у цей момент. І він відповідає — «що хочу не бути у цьому моменті».
Гадаю, цих двох історій достатньо, щоб осягнути широту репортажів війни, їхню строкатість і різноманіття. А ще дізнатися їхню суперсилу — вони здатні зупиняти мить. Проте роблять це підступно: фіксують на сторінках і щастя, і великий біль, не дозволяють обрати щось одне, коли репортер прагне бути обʼєктивним. Усе як з Фаустом: мить буде зупинена, але є нюанс. Коли боєць каже, що найбільше прагне бути в якомусь іншому моменті, репортаж підступно фіксує саме цей і в памʼяті залишається момент сумʼяття, розірваності і страху.
Бо що таке репортажі про Бахмут, як не велика кривава рана, розміром з пекло? А Мирослав Лаюк простягає руку, щоб стати вашим Вергілієм у цій подорожі.
