Зимові свята породжують у наших життях відчуття дива та віру в чудо, що принесе надію на зміни на краще. Це завжди дивовижний період. Коли всюди мерехтять різдвяні вогники, витає солодкуватий аромат випічки з імбирним присмаком, черги за подарунками і ми… знову линемо думками в дитинство, до сімейних традицій і родинного затишку.
Саме зимові святки повертають нас у мить, коли дітлахами ще напівсонні біжимо до ялинки або шукаємо під подушкою чи на підвіконні подарунки, що приніс зимовий дарувальник. То під подушку чи під ялинку? Святий Миколай, Дід Мороз чи якийсь інший чудотворець дбає, щоб ніхто у святкову днину не залишився без омріяного подарунка чи улюбленого смаколика?
Про це у своїй книзі «Під подушку чи під ялинку?» детально розповідає фольклористка та антропологиня Дарʼя Анцибор. Її антропологічне дослідження свят нещодавно вийшло друком у видавництві «Лабораторія».
Авторка обіцяє розповісти у своєму дослідженні про питання, котрі неодноразово виникали у кожного: яких символів сповнене традиційне й сучасне українське Різдво? Чому ми чекаємо Миколая і який він має зв’язок із Сантою? Хто такий Дід Мороз і чи правда, що він — повністю продукт радянської культури? Коли українці почали прикрашати ялинку і чи можна казати, що вона заступила собою дідух? Як співіснували практики святкування Різдва у містах і в селах? Як формувалися нові канони свята під впливом радянської влади й у часи незалежності?
Дарʼї Анцибор відповісти й пояснити все це вдалося. У книзі вона розповідає про зимові святкування, що зберегли чимало практик, які сягають глибини віків.
Цього року Україна вперше святкуватиме зимові свята за новим календарем, а це майже на два тижні раніше. Тож Святвечір прийде в українські оселі 24 грудня — вже зовсім скоро.
Щороку в грудні, коли завершується рік, ми стаємо на поріг нового. Це вкрай важливий період для багатьох культур світу. Україна також має свої унікальні традиції. Відзначати ці святкові дні для наших предків було цілим мистецтвом. Особливі обряди, одяг, обереги, страви, пісні й колядки — усе це памʼятає наш народ і, як би банально це не звучало, але передає з покоління у покоління. Це — наша основа, наш ґрунт для майбутнього і, звісно, безкрає джерело для досліджень.
Якщо запитати про символи традиційного Різдва, то що перше спадає на думку? Ялинка! У численних культурах дерево постає символом життя і звʼязку між світами, фактично — універсальною моделлю світобудови, — одразу орієнтує нас Дарʼя Анцибор. А для українців ялина слугує обрядовим деревом на всі смаки: від реального світового дерева до його ритуальних варіантів.
Проте справедливо буде згадати зараз про ще одну книгу — «Доба постів і карнавалів», що нещодавно вийшла друком у видавництві «Віхола». Її авторка — історикиня Стефанія Демчук. У цьому змістовному нонфіку вона розповідає що таке середньовіччя й як його розуміти. У розділі про святкування основних свят зимового періоду в часи Середньовіччя, Стефанія Демчук переповідає легенду й згадує про Адама та Єву.
У період Різдвяних свят люди середньовіччя чекали на традиційні вистави. Зокрема й про Адама та Єву. А що важливо для вистави? Декорації! Уявімо: перед нами найстарша вистава про сумну біографію цієї пари — «Le Jue dʼAdam» ХІІ століття.
Отже, у першому ж абзаці йдеться про те, який вигляд має Едем і згадується, що важливо, аби там було прикрашено ароматними квітами та листям, а всередині повинні бути фруктові дерева, щоб це місце здавалося якомога приємнішим погляду.
Утім взимку були певні проблеми із ідеальними, ще й зеленими, деревами. Тут на допомогу й прийшли хвойні, вічнозелені. Ялинку називають райським деревом і вішають на неї червоні яблука. Все заради краси вистави.
А якщо щодо різдвяних вогників, якими ми так завзято прикрашаємо наші сучасні ялинки? Тут і Дарʼя Анцибор, і Стефанія Демчук згадують про Мартіна Лютера. Це був період Реформації, який не зашкодив цим традиціям, ба навпаки — сприяв їхньому поришенню. Тож, за легендою, якось ввечері напередодні Різдва Мартін Лютер репетирував свою проповідь, яку мав озвучити наступного дня. Вечір був зимовий і погожий. Крізь гілля однієї з ялин яскраво сяяли зорі й це видовище так вразило Лютера, що він захотів, аби його рідні теж відчули благодать цього моменту. Він приніс додому ялинку й запалив на ній маленькі свічки. Подейкують, що саме так і розпочалася ера встановлення ялинок та їхнього декорування.
Святкування Різдва з ялинкою поширилося Європою від другої половини XVIII століття до XIX століття. Культури одна за одною відкривали для себе ці звичаї та знайомилися з новими традиціями. Україна винятком не була.
Згодом ялинка стала дитячим святом — і донатити українці вміли вже тоді. Позаяк відбувалися не лише зимові бали й маскаради, а розвивалася благодійна складова таких заходів. Тож як виглядали волонтерські збори ХІХ століття? Організовували маскарад, із відвідувачів брали суму за квиток, вигадували лотерею чи аукціон, а виручені кошти відправляли на добру справу. Дарʼя Анцибор уточнює, що зазвичай це були подарунки для бідних дітей під ялинку: канцелярія, книжки або одяг. Тож таким чином поступово, завдяки благодійним заходам і концертам, ялинка стала важливим елементом свята для дітей з усіх верств суспільства.
У різних областях звичаї можуть відрізнятися й дивувати своїм колоритом та неповторністю. Проте традиційне Різдво для України — це кутя, колядки, узвар, дідух, згадування померлих та вшанування духів. Тут важливо звернути увагу саме на традиційний символ, повʼязаний із духами предків, — дідух. Це соломʼяний сніп, який символізував достаток і гарний майбутній врожай, — знаходимо пояснення у книжці Дарʼї Анцибор. Етимологія слова повʼязана з коренем «дід», тобто предок. Часто це міг бути перший або останній необмолочений сніп, зібраний з поля, що підкреслює віру в магічну силу початку або кінця справи. Наприкінця святкового циклу в багатьох областях дідуха спалювали й розсіювали попіл на городі чи на полі. Немов магічне добриво.
А як щодо відомих дарувальників, що приходять на свята і їх найбільше чекає малеча? У книзі «Під подушку чи під ялинку?» авторка розповідає про кожного з відомих нам персонажів. Розпочинає зі Святого Миколая. Його образ багатогранний і складний. На цих сторінках розкриваються декілька його граней. Зокрема, його як святого, чудотворця, дитячого заступника, чарівного дарувальника, українського супергероя. Також розкриваються його звірина, водно-метеорологічна й алкогольно-кулінарна іпостасі. У книзі є чимало цікавих легенд про Миколая. Їх загалом надзвичайно багато, бо, як пояснює Дарʼя Анцибор, вже в Середньовіччі він був найпопулярнішим святим, не згаданим у Біблії.
Багато хто вважає, що радянська влада вигадала свого зимового дарувальника Діда Мороза на противагу Святому Миколаю. Проте Дарʼя Анцибор зауважує, що все було зовсім не так, адже існував цей образ ще до появи радянської влади. У книзі вона розповідає про становлення цього образу, його історію, пише, що він бере свій початок з Російської імперії. В українській літературі цей персонаж згадується на межі ХІХ-ХХ століть, «що вкотре розбиває міф про сталінську вигадку», — пише Анцибор. Остаточно його образ приєднується до ялинки наприкінці ХІХ століття.
У книзі авторка також згадує про компаньйонку Діда Мороза — Снігуроньку. Вона не одразу доєдналася до його діяльності, бо спершу розвивалася самостійно. У неї є фольклорне коріння.
Ще особливий розділ у книзі — про святкові протистояння. Дарʼя Анцибор пише про складний період нашої історії. Вона нагадує про один із символів Революції Гідності — незмонтовану ялинку. Вона уособлює спротив і боротьбу мільйонів українців. Ця ялинка — носій смислів, місце зустрічей, оглядова вежа, дошка оголошень і рупор гасел та ідей, — пише Анцибор.
Коли читаєш цей розділ, в уяві одразу постають дві ялинки. Перша — та, що за 6 кілометрів від Бахмута. Світлину показали наші військові. Це невеличка ялинка прикріплена до стовпа та прикрашена у кольорах українського прапора. У мережі її одразу назвали «головною ялинкою країни». Друга — розповідає про той же український Бахмут. Вона прикрашена ключима від домівок. Ілюстрацію намалювала Марина Жукова. Вона написала в своєму дописі в інстаграмі: «Це наша головна новорічна ялинка міста Бахмут, прикрашена … ключами від наших домівок…»
Дарʼя Анцибор пише, що згадала про приклад з ялинкою та Революцією Гідності, щоб нагадати про наш персональний досвід, коли на нашій памʼяті й нашими ж руками святковий атрибут було перетворено на символ протесту. Відбувається це і зараз.
Нам всім болить Бахмут, Соледар, Маріуполь, Авдіївка, Купʼянськ, Лиман, Марʼїнка… і всі-всі українські міста, що зазнали руйнувань через вторгнення російської армії на територію України. Кожен із нас у ці свята має лише одне бажання — українська перемога. Щоб у затишних оселях незалежної країни знову збиралася вся родина вдома. Щоб тато на Миколая перевдягався у чарівного дарувальника, аби діти довше вірили у магію святої ночі. Щоб господар перший сідав до столу на Різдво. Щоб всі українські традиції знову ожили в домівках. Щоб був сміх, коляда, смаколики і щасливі діти.
