Вегетаріанство в українській літературі першої половини ХХ століття

Розглядаємо героїв-вегетаріанців в українській літературі початку ХХ століття та їхні мотивації: жаль до тварин, лікування розшарпаних нервів, прагнення утопії, творчі пошуки

«…ще ти кровоїд, м’ясоїд, волоїд, худобоїд, звіроїд, свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ситоїд, ласоїд…» — ні, це не товариство вегетаріанців нападає на інакодумців із самого «порога» статті, це український бароковий мисленник Іван Вишенський гудить тих, хто, так би мовити, «засмердівся од гною світолюбства» і вчиняє черевобісні гріхи, зокрема їсть забагато м’ясива. 

Як бачимо, тема споживання м’яса повсякчас була дражливою і часто спонукала до творення нових пейоративів, себто лайки. Здебільшого в старій українській літературі це вмотивовано релігійними приписами: християнство диктує харчову повстримливість. Тож недивно, що Феофан Прокопович у 1705 році, пишучи драму «Володимир» про хрестителя Русі й шукаючи імена для язичницьких жерців, зупиняється на Жериволі та Курояді (цілком у дусі того ж Вишенського).

Щоб не надбати собі нового образливого прізвиська в цьогосвітті й не стати пекельною вишкваркою у житті загробному, герою української літератури (та його живому прототипу) необхідно було як мінімум дотримуватися постів, під час яких усім, за деякими винятками, суворо заборонено вживати продукти тваринного походження. Наслідки непослуху могли бути моторошними. 

Недаремно одним із перших українських горорів став «Мертвецький Великдень» Григорія Квітки-Основ’яненка — історія про чоловіка Нечипора, що розговівся до Великодня. Ввечері перед постом сердега наївся вареників із сиром і не прополоскав опісля рота водою — таким побитом проти волі оскоромився. Через цю приключку він потрапляє на великодню службу до мерців, єдине прагнення яких — розговітися половиною вареника, що застрягла в Нечипора межи зубів. Як наслідок, після такої пригоди Нечипір кидає пити й починає чистити зуби, а всі навколо затямлюють, до чого може призвести переступ релігійних приписів.

Та що швидше світ секуляризується, то більше відмова від тваринних продуктів або їхнє надуживання стають складниками ідеологій чи особистої філософії. Найпоказовішим у цьому контексті є початок ХХ століття, коли ставлення до м’яса було надзвичайно різноманітним і сягало світоглядних екстремумів. 

Так, приблизно 1915 року київські митці-декаденти засновують напівжартівливе Товариство поетів-антропофагів, довкола якого, за словами Віктора Петрова (тобто В.Домонтовича), аж роїлося від легенд: мовляв, на вечерю братчики-антропофаги (майже як герої Бодлера) замовляли собі котлети з людей. 

Такі міти були вельми органічними для так званої епохи занепаду (наприклад, герой роману «Навпаки» Жоріса-Карла Гюїсманса, будучи по-декадентськи неспроможним перетравлювати реальність, розпалює свій зниклий апетит не чим іншим, як м’ясною есенцією, — а отже, м’ясо напряму було пов’язане з кризою свідомості). 

Натомість вегетаріанці, на противагу декадентам-ексцентрикам, відмовлялися від м’яса, часто поєднуючи свою харчову філософію з іншими модними оздоровчими практиками, як-от фізкультурою чи нудизмом. До цієї когорти зараховуємо, наприклад, письменника й політика Володимира Винниченка. 

Тож у цьому різноманітті світоглядів цікаво поглянути, що саме мотивує героїв української літератури першої половини ХХ століття змінити звичний триб життя й прибрати зі столу м’ясні страви.

Михайло Коцюбинський попоїсти любив палко — так, що, за спостереженнями літературознавиці Соломії Павличко, у листах до дружини Віри Дейші розмови про апетит і гастрономію стають ерзацом еротизму. Нерідко в епістолярії йдеться й про м’ясо та рибу: курятину, індичатину, шинку, вугра, балик, раковий холодець.

У деяких листах їжа стає не просто засобом втамування голоду, а й осанною насилля: так, після риболовлі на Капрі письменник замість сувеніра везе дітям «виколупані» очі акули. Та попри гори спожитого м’ясива саме Коцюбинський пише один із найголовніших текстів про вегетаріанство в українській літературі — оповідання «Лист».

У ньому бачимо парадоксальну як для Коцюбинського негацію насилля щодо тварин і переосмислення ролі церкви в потуранні численним убивствам. Головний герой, приїхавши додому на Великдень, здригається від криків тварин, яких заколюють на печеню й ковбаси, і починає страждати на невроз. Якщо в дитинстві свята уявлялися поезією різдвяних колядок і великоднього сонця, то в дорослому віці, побачивши застиглу сльозинку в очах мертвого поросяти, він висновує, що все це «свято убійства». 

Зачувши кінець посту, всі люди перебувають у кровожерній лихоманці, тож і розмови в родинному колі точаться про те, щоб «порізать печінку… сточити кров… вимить кишки…». Герой розмірковує, що християни постують, аби лиш «зготувати живіт свій для мертвяків», — ці роздуми наштовхують його на міркування про колишній канібалізм. Відтак він не може без жалю й огиди дивитися на матір і сестру, які ще нещодавно бабралися в крові качок і гусей, а тепер стоять у церкві (яка благословляє ці святкові вбивства) і христосуються з родичами. На великодньому обіді герой нехтує ковбасами і їсть лише паску — хліб, не закаляний кров’ю.

Підзаголовок роману «Андрій Лаговський» — «З життя істериків», тож і проблема вегетаріанства тут напряму пов’язана з віднайденням психічної рівноваги. Головний герой має розшарпані нерви: у відрухах самоцькування називає себе декадентом і кволою людиною fin de siècle. Його тіло не витримує надміру життя, тож зрештою, відмовившись від статевих зносин із жіноцтвом, професор-анахорет Лаговський обмежує себе і в їжі. Прагнучи очисного аскетизму, він читає Єфрема Сіріна, індійських аскетів і перських дервішів-суфіїв (недаремно і сам у своєму позірно простацькому одязі виглядає як дервіш). 

Відтак, аби полегшити муки душевні, Лаговський досягає тілесних страждань голодом: нічого не їсть (хіба подеколи вип’є чаю), доки шлункові соки не починають роз’їдати його зсередини. Опісля таких обмежень почувається умиротвореним. 

Наприкінці роману зболений Андрій Лаговський повертається до матері, віднаходячи душевний спокій у тихому житті української провінції: одна з його втіх — щоденне годування ручних качок і слухання їхнього гелготання. 

Коли ж мати зненацька ріже їх і запікає, вражений Лаговський каже, що відтепер не їстиме м’яса, і просить матір замінити його в раціоні молоком, вареними яйцями й варениками з сиром. Лакто-ово-вегетаріанство Лаговського (себто відмова від м’яса, але вживання набілу та яєць) зберігає професорські нерви й популяцію качок у Громополі.

Володимир Винниченко і сам був вегетаріанцем (та сироїдом), тож мотив відмови від м’яса є наскрізним у його творчості. Наприклад, у романі «Сонячна машина» саме можливість харчуватися «хлібом», виготовленим із трави, сонця і крапельки людського поту, мала гарантувати вселюдське щастя.

Проте як Винниченків Мефістофель через нежиттєздатність своїх ідей здобуває прізвисько Кирпатий, так і утопіста Рудольфа Штора — винахідника диво-машини з виготовлення «сонячного хліба» — також не оминає «кирпате» фіаско: прагнучи свободи й радості для людства, учений штовхає його до хаосу здичавіння (NB: не хвилюйтеся: як батько української пантопії, автор після антиутопічних візій дає читачам надію наприкінці роману!). Тож попри розуміння недосяжності утопії Винниченко все ще леліє мрію звільнити людство від необхідності споживати, за його словами, «трупи» тварин і тяжко працювати заради їхньої купівлі. 

Так, одним із найважливіших складників релігії вселюдської любові вегетаріанство стає і в п’єсі «Пророк». Месія Амар, що сповідує добро і закликає до роззброєння (бо засуджує вбивство в усіх сенсах), разом із апостолами відмовляється від тваринної їжі: їхній раціон здебільшого містить тільки рис і банани. Коли ж скептики хочуть підірвати рух «амар’янства» (назва від імені пророка Амара), першим їхнім кроком стає спроба підкупити апостолів гастрономічно, збивши їх із вегетаріанського п’єдесталу святості: одного із послідовників годують підливою з куріпки й печериць, а іншому пропонують смаженого м’яса. Коли ж усі апостоли зовсім припиняють дотримуватися посту, амар’янство, як утопія любові й негнівливості, занепадає.

Вигорський — поет і мандрівник з роману Валерʼяна Підмогильного «Місто», що поза мандрами більшість свого часу проводить у затхлій пивниці, цмулячи пиво і частуючись пожарськими котлетами. І хоч Вигорський стає вегетаріанцем лишень наприкінці роману, засудження споживання м’яса повсякчас вигулькує у його розмовах. Адже для нього м’ясоїдство — це як доказ того, що людство неспроможне вийти з дикунського стану, так і взаємозамінність світової скорботи та розладу шлунку від м’ясного паштету. Поет хоче у своїх піших подорожах Україною уподібнитися Сковороді — і, зрештою, перебирає на себе сковородинський образ не лише подорожнього, а й вегетаріанця. 

За Вигорським, новий час має гартувати людей із тоншою нервовою системою — таким надлюдям буде приступний «астральний світ». Обов’язковими умовами цього «астрального» поступу є відмова від алкоголю та м’яса. Їсти м’ясо поет кидає легко, а от відвикнути від пивного шумовиння вже складніше (тож Вигорський продовжує пити). Коли ж Степан Радченко запитує про причину переходу на вегетаріанство, той відповідає: «Тільки для різноманіття». Вигорський надто добре розуміє, що поет — це людина в постійному пошуку.

***

Тож якою мотивацією до переходу (чи непереходу) на вегетаріанство читачі(-ки) не керувалися б, в українській літературі завше можна знайти персонажа, близького за духом і смаками. А читання вищезгаданих текстів стане доброю поживою для будь-кого.