Модерувала роздуми письменниці кураторка цьогорічного фестивалю поетка й журналістка Олена Гусейнова. Зрештою, вийшов діалог про есеїстику. Якою є полиця цінної есеїстики Софії Андрухович? Чому українська література сучасної війни працює на межі документування реальності та художньої вигадки? Якою буде наступна книжка письменниці? Розмірковування Андрухович навколо цих та інших запитань — у конспекті Сенсора.
Есеїсти розуму та серця Софії Андрухович
Апелюючи до великої есеїстичної любові письменниці — збірки «Паперові тигри» Еліота Вайнбергера (сучасного американського письменника — Н.К.), Олена Гусейнова спробувала з’ясувати, які книжки є на полиці зразкової есеїстики в Софії Андрухович. Письменниця розповіла, що з творчістю американця познайомилася з легкої руки Мар’яни Прохасько. Його тексти короткі, книжки невеликі, а такий обсяг Андрухович дається нелегко. Вона наголосила: відчувається, що він передусім поет. Його есеї інтелектуальні, а кожен текст — енциклопедія чогось: від китайських практик початку ери й аж до тварин. Щоразу він відкриває цілий всесвіт, де видно людину й людську культуру, а кожен текст — це чуттєва освітня подорож. Авторка зізналась, що мимоволі веде діалог із цим майстром.
Другим у переліку улюблених есеїстів Андрухович називає Вінфріда Зебальда. Його тексти, за словами письменниці, — це велике потрясіння, яке досі тримає її. Щоби не піддаватися впливові й не імітувати автора, їй доводиться долати спокусу перечитувати Зебальдові тексти.
«Зебальд дивовижний стилістично. Його письмо має якість, не подібну до будь-чиєї іншої. Зебальдові тексти створюють дивовижний стан: з одного боку — меланхолійний, бо він пише про розпад, втрату, пам’ять, забуття і різні взаємозв’язки у контексті загостреного відчуття минущості. Водночас у ньому є коштовна лагідність. Та ж Мар’яна Прохасько сказала, що його письмо подібне до обіймів: розповідаючи про жахливе і нестерпне, він наче заколихує і заспокоює. А ще він зовсім несподівано підійшов до теми Голокосту (йдеться зокрема про роман “Аустерліц”, виданий у 2001 — Н.К.)».
Третьою фавориткою Софії Андрухович серед есеїстів є британка Дебора Леві. Вона описує своє життя, дитинство в Південно-Африканській республіці, оповідає про те, як її батька заарештували через боротьбу з апартеїдом і як це вплинуло на її формування. Леві пише дуже просто, і водночас у її текстах звучить живий людський голос.
Текст на межі між реальністю і вигадкою
Софію Андрухович приваблює територія на межі жанрів. Есеїстика — це чарівний жанр, який, на відміну від роману чи репортажу, важко окреслити, але він дозволяє все що завгодно. Це поєднання різних жанрів і дослідження того, що таке реальність і вигадка, як вони змішуються, яким чином вигадка підсилює реальність, — найцікавіші для письменниці. Посилаючись на щойно прочитаний роман «Урок» Ієна Мак’юена, Андрухович каже, що це звичайний фікшн, белетристика. Та якщо знати біографію автора, стає зрозуміло, що це автобіографічний роман щонайменше на 70–80%. Тексти, які видають себе за документалістику чи реальність, не можуть бути точними, бо будь-яке слово спотворює історію чи враження.
За словами Андрухович, художня вигадка в реальній історії допомагає вберегти реальних людей.
Чому українські письменники пишуть есеїстику
Згадуючи карколомні зміни, яких зазнали українці за останні два роки, Андрухович зауважує, що її минулий рік був іншим, аніж цей. У 2022-му всі письменники переживали подібний досвід шоку. Спочатку виявилося, що взагалі неможливо писати, а потім — що неможливо писати художню літературу. Письменники намагалися передати ті болючі речі, які переживали, а відтак з’явилося багато есеїстичних, документальних, поетичних і репортажних текстів. Міркуючи про причину такої переміни у творчості українських авторів, Софія Андрухович каже:
«Художня література виникає, коли є розкіш стабільного, нудного життя. Тільки тоді письменник може відчути потребу створити інший світ — переконливий, об’ємний інший вимір, де буде проводити свій час. Але коли в країні триває війна, створити такий вимір неможливо — хіба за потребою заховатися. Можливість сховку є терапією, лікуванням, необхідною метафорою, яка не разить чіткістю і гостротою, а дає простір для переосмислення того, що відбувається».
Метафора у воєнній реальності
Нещодавно Софія Андрухович взяла паузу від есеїстики. Тепер у неї розпочався творчий етап, пов’язаний з метафорою. Письменниця отримує багато читацького досвіду, зокрема читаючи жінок-авторок і тексти на межі документального письма і фікшну. Есеї про війну першого року вона написала на запит редакції польського видання «Dwutygodnik». Редакції вдалося переконати авторку фіксувати те, що відбувається. Андрухович поділилася: спершу взялася за письмо з відчуттям абсурду й насмішки. Як і інші письменники, вона не вірила, що писання під час війни має сенс — значно кориснішою справою видавалася йога. Та згодом воно перетворилося на щоденник пережиттів. Так, у письменниці виникла потреба шукати метафору — через художню літературу й нонфікшн розбиратися з реальністю. На її думку, це буде спроба чесно говорити про наші болі та рани й знайти слова на те, що неможливо описати.
Олена Гусейнова зауважила, що цикл текстів «Захисні реакції» отримав свою назву буквально з досвіду проживання війни українцями, але водночас це метафора. Андрухович розповіла, як відчувала небезпеку пафосу й радикальних тверджень, до яких люди схильні за екстремальних умов.
Структура чуттєвої есеїстики
Гусейнова відзначила, що есеїстика Андрухович дуже вправно працює з динамікою тексту і диханням читача. Сама письменниця додала, що зміна різних векторів у тексті походить від страху спрощеної, однозначної ідеї. З початком повномасштабного вторгнення для Андрухович особливо важливо дотримуватися усвідомлення різних відтінків та нюансів. Оскільки через війну ми схильні ставати однозначнішими, виникає багато небезпек. Людина схиляється до певної ідеології, стає категоричнішою, тобто менш чутливою: менше співпереживає та відчуває, більше звинувачує.
Згаданий цикл текстів є у виданні французькою мовою. Зі слів Андрухович, видавець зацікавився її творчістю, почувши якесь її висловлювання в одному з інтерв’ю. Таким чином ці тексти видали у перекладі Ірини Дмитришин. Авторка зізнається, що думала, ніби описування реальних деталей побуту — це щось не варте уваги, а виявилося, що французам страшенно цікаво їх читати. Ці есеї — це передовсім побутові деталі, прості історії, діалоги з донькою, десятки ситуацій із подорожей з описом жінок, які виїздять. Однією з болючих тем для французьких читачів є тема порятунку тварин і того, як тварини страждають від війни. Але важить будь-яка історія — про комаху, камінь, рослину чи тварину, які є втіленням найбільшої беззахисності. Так, читаючи історії про українських тварин, французи переймаються співчуттям до українських людей.
Солідарність чи співчуття
Обираючи між двома привабливими категоріями — співчуттям і солідарністю, Софія Андрухович стає на бік співчуття. Для неї це та сама солідарність, але в іншому прояві. За її словами, солідарність, до якої ми схильні, загрожує раніше згадуваною категоричністю. Натомість співчуття передбачає визнання інакшості різних людей та людських емоцій, які ми охоче приховуємо, — сорому чи страху.
Організатори Днів есеїстики: Український ПЕН та Kyiv-Mohyla Business School [kmbs]. Фестиваль відбувся в рамках Премії імені Юрія Шевельова.
