Фільм «Виживуть тільки коханці» (режисер — Джим Джармуш) розповідає романтично-готичну історію про вічне кохання двох вампірів. До 10-річчя вампірської love-story кінокритик Юрій Поворозник міркує про романтику в кіно та стрічку Джима Джармуша зокрема.
«Виживуть тільки коханці» (2013) — яскравий приклад романтичного фільму, де нічого не відбувається… Часом, коли ми проводимо час з коханою людиною, нам хочеться, щоб світ навколо завмер. «Виживуть тільки коханці» — це саме той спокійний фільм, у якому можна відчути романтичну атмосферу і не відволікатися на хаос буднів.
Ще один яскравий приклад від Джармуша — фільм «Кава і цигарки» (2003). Стрічка має новелістичну форму і складається з 11 історій-короткометражок. У ній так само немає класичного сюжету чи динамічної оповіді, є лиш столик у кафе, розкреслений у вигляді шахівниці, та персонажі, що ведуть діалог, і звичайно ж… кава та цигарки. Останні — гарний спосіб зблизитися. За чашечкою кави і сигаретою можна обговорити все на світі. Це одна із земних насолод, але водночас шлях до хвороб і смерті.
Але якщо повертатися до історії кіно, то прототипом love-story у кіно була короткометражка Вільяма Гейза «Поцілунок» (“The Kiss”, 1898). Попри маленький екран та лише кілька секунд відео без звуку, глядачі готові були заплатити 5 центів за можливість поспостерігати за чужим поцілунком. Навряд чи вони знали, що дивляться на зародження найуспішнішого кіножанру.
Далі кінематограф розвивався і почав запозичувати досвід інших видів мистецтва, зокрема, театру. З’явився акцент на сюжеті та емоціях. Саме поняття «романтичне кіно» виникло в 1920-х. Любовні історії тут були доволі архетипними та емоційними, а виробники орієнтувалися на масову авдиторію. Яскравий приклад — романтична комедія Френка Капри «Це сталося якось вночі» (1927). Сентиментальна та проста історія про двох людей, які недолюблюють одне одного, але через необхідність разом долати спільні виклики зближуються та закохуються. Здавалося б — типова романтична комедія! Але коли ти одна з перших романтичних комедій, та ще й знята відомим режисером, то можна і «золоту п’ятірку» «Оскара» зібрати (нагороди за найкращий фільм, режисера, сценарій та акторську гру в обох номінаціях). Деякі романтичні установки того часу діють у кіно і досі.
Американський кінематограф в 1920-30-х розвивався найбільш інтенсивно. Перші романтичні кіноісторії були дуже театралізованими, актори грали гіпертрофовано, фільми були пуританськими — без жодного натяку на інтимність. Кінопари спали в окремих ліжках і розмовляли з увімкненим світлом. Причина була доволі проста — Кодекс Гейза, який цензурував голлівудський кіно з 1934 до середини 60-х. Консервативна Америка не завжди була готова миритися з відвертістю кіно, тому кіновиробники погодилися дотримуватися переліку правил, які дозволять показувати кіно в усіх штатах без пікетів організацій на кшталт «Матері проти алкоголю». Нереалістичність показаного на екрані нікого не хвилювала — всі знали, що публічно краще обговорювати погоду, а не спати в одному ліжку.
Після Другої світової завершилася й Золота епоха Голлівуду. Крах студійної системи з її чіткою орієнтацією на формати, які працюють (нічого не нагадує?), повернув у кінематограф різноманіття. Європа стала важливою частиною Голлівуду — туди їхали знімати кіно, там шукали нових зірок. Як наслідок, європейські підходи до сюжетів почали проникати у США, потрохи підважуючи американський пуризм. А завдяки новим технологіям зйомки — кіно почало відходити від театральності й ставало більш реалістичним.
З 1960-х років революцію в кіно зробила «французька нова хвиля» — це покоління режисерів, які вирішили знімати життя, яким воно є, відмовилися від фальші в кіно. Вони дивилися на буденність і думати: окей, я зніму про це, а не про вигадану історію. Кіно має бути про реальність, а не про якусь вигадану штуку. Так закінчилася епоха плавного театрального кіно й почалися зрозумілі історії, які міг відчути кожен. Серед найвідоміших режисерських імен того періоду:
Франсуа Трюффо («400 ударів», 1959)
Жан-Люк Годар («На останньому подиху», 1960)
Ален Рене («Хіросима, любов моя», 1959)
Радикальність французького підходу вплинула і на консервативний Голлівуд. Молоде покоління втомилося від ескапізму та «казкових» історій на екрані і вимагало актуальності. Першим фільмом, який підштовхнув фабрику мрій до змін став «Бонні і Клайд» Артура Пенна, який вийшов у 1967 році та вийшов у обмежений прокат, не дотримуючись правил Кодексу Гейза. Палка історія пристрасті, жорстокості та криміналу розділила американське суспільство. Частина публіки (переважно старша) та кінокритиків обурювалися подіям на екрані, тоді як молодь побачила у головних героях себе — людей, які опинилися поза звичними нормами суспільства та шукають де себе подіти. Найбільш вокальною захисницею стала кінокритикиня Полін Кейл — багато в чому саме завдяки її підтримці фільм став успішним і знайшов свого глядача.
Стрічка «Бонні і Клайд» стала передвісницею Нового Голлівуду — течії, яка після скасування Кодексу Гейза запропонувала американцям актуальне та модерністське кіно. Романтика, яка більше 30 років була незмінно невинною, неочікувано змінилася на реальнішу — з сексом, оголеними почуттями та сум’яттям.
Щоправда, за кілька років романтичне кіно неочікувано отримало ще більший удар. Цього разу зміни прийшли зі Швеції і зміни ці носили ім’я Інґмара Берґмана. Його фільм «Сцени з подружнього життя» (1973) докорінно змінив уявлення про почуття в кіно. Романтика Берґмана полягає в тому, що ніякої навмисної романтики нема. Людські почуття загалом і кохання зокрема — дуже складні. Тож це кіно про страждання двох людей, закоханість між якими давно згасла. Цікаво, що через рік після виходу фільму у Швеції відбулося рекордне зростання розлучень. Хтозна, чи це пов’язано з Берґманом, але те, що він показав суперечливість у людських стосунках — факт.
Від появи «Сцен з подружнього життя» можна починати відлік нової ери в романтичному кіно. Відтоді режисери почали показувати, що стосунки — це дуже складні конструкти, що почуття можуть змінюватися, як змінюються люди. Наприклад, складність почуттів описала відома сценаристка Нора Джонс у фільмі «Коли Гаррі зустрів Саллі» (1989).
А у світ сокровенного і потаємного зазирнув режисер Стівен Содерберг у стрічці «Секс, брехня та відео» (1989). У фільмі жіночі персонажі відверто говорять про свій сексуальний досвід, а кіно нарешті почало показувати інтимний простір жіночої душі.
У 1990-ті у американському кіно стало стільки грошей, що можна було знімати все, що завгодно: красиве інді про вічне кохання чи незрозуміле інді про проблеми подружнього життя. У своїх кінороботах про непростий світ людських стосунків говорили Вуді Аллен у фільмі «Чоловіки і дружини» (1992) (переосмислення ідей Бергмана), Річард Лінклейтер у стрічці «Перед світанком» (1995) (медитативне кіно, що дозволяє відчути себе поруч із закоханими героями і погуляти Віднем). До речі, «Перед світанком» — це трилогія, у якій все починається з історії милого романтичного знайомства і переходить у глибокий аналіз подружніх взаємин.
Кінець 1990-х подарував нам також знаменитий «Титанік» (1997) Джеймса Кемерона — це культова романтична історія, що досягла феноменального успіху.
У 2000-х романтика стала дуже різною: були, як прості милі історії, так і детальні інтерпретації побудови стосунків. До другого виду належить «Любовний настрій» (2000) Вонга Карвая — одна з найкращих любовних історій, показаних у кіно. Китайський режисер відмовляється від показної романтики, а препарує емоційну складову стосунків, зосереджуючись на почуттях, які ми переживаємо, але часто не готові демонструвати. У цьому йому допомагає вражаючий візуальний ряд, який постійно підглядає за головними героями, демонструючи їх у найвразливіші моменти їх спілкування та взаємодії.
Романтичні лінії завжди вважали обов’язковим елементом для фільму. Адже почуття викликають глядацькі емоції та змушують дивитися до кінця, а перегляди тягнуть за собою прибутки. Хтось любовну лінію робить занадто милою і спрощеною, а хтось глибоко занурюється в досвід людських взаємин. Кожен обирає, що дивитися, відповідно до смаку.
