Повернення та збереження свого вже зараз: фестиваль «Протасів Яр»

Променіє обіднє сонце, містяни й місто рухаються повільно — бо ж літня субота — а посеред Солом’янського району Києва, на території Протасового яру, мов мурашки, метушаться  люди: підносять стільці й каремати, налаштовують техніку, розвішують світлини на гілля дерев. Поспішають, бо вже менш ніж за годину розпочинається фестиваль «Протасів Яр» пам’яти активіста, завдяки боротьбі якого ці схили лишилися незабудованими. 

Роман Ратушний — український громадський діяч, відомий, зокрема, боротьбою за збереження зеленої зони на схилах урочища Протасів Яр від забудови та створення на цій території заповідника. З початком повномасштабного вторгнення росії до України Роман долучився до війська, був розвідником 93 окремої механізованої бригади «Холодний яр». 9 червня 2022 року загинув у бою під Ізюмом Харківської области. 

Після загибелі його справу продовжує громадська організація «Захистимо Протасів Яр». Так, у липні 2022 року Протасів Яр отримав статус об’єкта природно-заповідного фонду, а у 2023 році заказнику було присвоєно ім’я Романа Ратушного. Судові процеси щодо захисту статусу заповідника від забудовників тривають і досі.  

Минулого року фестиваль «Протасів Яр» пам’яти Романа Ратушного відбувся вперше, цьогоріч він розтягнувся на 4 дні (щомісяця від травня до вересня відбувається один день фесту). Основна мета заходу — популяризація сучасного та традиційного українського мистецтва, історії, правозахисних ініціатив та вшанування пам’яти Романа, продовження його справи. Цьогорічна фокус-тема: повернення свого. 

6 липня в Києві відбувся другий день фестивалю, на якому говорили про пам’ять і забуття. Іванна Рубан спостерігала та розповідає, про що дискутували, яка атмосфера панувала на галявині та кому підспівували в музичній частині. 

Організатори разом з волонтерами бігають від тіні до тіні, готуючи локацію до початку, проте через це не сумують — навпаки, бо відкриття фестивалю минуло під рясною зливою, і тоді всі мусили оперативно перекочувати до буряки-холу (так між собою кличуть Інститут біоенергетичних культур і цукрових буряків, що трохи вище основної локації). Ба більше, торік, коли фест проводився вперше, дощ, то більш ливний, то дрібніший, супроводжував чи не кожен день таких зібрань на галявині. Серед змоклих голів та верхівок парасоль тільки й розмов було про символічність опадів. Та цього разу без дощу — на спокій усіх на галявині. 

Орієнтир — нижня заправка, клумба-інсталяція з логотипом ГО «Захистимо Протасів Яр» і вже традиційно — розлогий білий намет, що простягається посеред галявини та помалу збирає під собою народ, ніби в прихисток (і не тільки від сонця). Сидячи тут у тіні поруч зі знайомими та близькими незнайомцями на м’якій траві, куди ледь долинають звуки автівок з траси, і справді почуваєш себе в безпеці, ніби в гнізді.  

Хоч улітку 2022 року Київська міська рада нарешті й проголосувала за створення на схилах урочища заказника «Протасів Яр» імени Романа Ратушного», проте видихати зарано, адже судові процеси й досі тривають. 

Офіційне відкриття другого дня фестивалю: мікрофон бере мама Романа Ратушного, письменниця Світлани Поваляєва. Вона наголошує, для чого взагалі цей захід проводиться: аби наша історія та культура тривали, а ми розуміли, ким є та звідки наше коріння. Цей фестиваль — не тільки про вшанування пам’яти та меморіалізацію, а й про продовження його справи:

Говорить і про Максима «Далі» Кривцова, друга Романа, воїна, поета й фотографа, який загинув у бою на Харківщині 7 січня 2024 року. Фонд його імени представлений на фесті, на локації можна дізнатися більше про Максима та його творчість, придбати листівки, футболки зі словами з його поезій, підтримавши в такий спосіб діяльність фонду. Раз у раз із натовпу виринають люди з рядками на грудях: «Коли мене запитають, що таке війна, я відповім — імена…», «Ковтай мене, чорне море соняхів», «Коли скінчиться скотч, тоді намотуй сонце».

Представлено також виставку світлин «Далі: я поверну собі своє життя»: розвішені на гіллі фото разом з уривками віршів та посиланнями на їхні повні версії. Тут, поміж листя, крізь яке прокрадається сонячне проміння, а полотнами часом проповзає якась мурашка, вони виглядають ніби й звичніше, органічніше, аніж на стінах типових виставкових зал. 24 роботи на плівку — з війни та про війну, — у яких, однак, багато світла. Це його пошук через пітьму: «чорні моря» соняшників просто неба українського сходу; одиноке дерево посеред степу, колосся якого на вітрі нагадує хвилі; тіні на обличчях побратимів; вогонь окопної свічки, який супроводжують рядки з вірша: 

Тимчасом вже почалася перша дискусія, присвячена 175-річчю Ольги Драгоманової-Косач, або ж Олени Пчілки, яку модерує Дарка Гірна — журналістка та авторка ютуб-каналу «Обличчя Незалежності». Відома насамперед як письменниця та мати Лесі Українки, Ольга Косач-Драгоманова гідна й регалії державниці — цього певен Олексій Новіков, дослідник історії та видавець-редактор газети, заснованої Оленою Пчілкою.

Багато йшлося про «Рідний край» (спершу «Газета Гадяцького земства»), що друкувалася в Гадячі Полтавської губернії з 1906 по 1919 роки. Ставши редакторкою видання, Олена Пчілка одразу твердо заявила, що буде працювати лише українською мовою. Зрештою газета нею й публікувалася та охоплювала низку соціальних, культурно-історичних та політичних тем, тому особливо цікава нині як джерело знань. Зараз, коли з кількох тисяч випусків зібрано значну їхню частину з різних закутків та архівів країни, вони знову виходять друком, а в планах — повне 14-томне видання. 

До речі, саме з матеріалів цієї газети й дізналися, що громада Протасового Яру брала участь у міських виборах 1917 року до Київської думи за окремим списком. 

Про те, що ця місцевість давала Україні громадських активістів ще за часів УНР, згадав і модератор наступної дискусії, президент ГО «Ліберально-демократична ліга України» Артур Харитонов. 

Про київські адреси часів Української революції йшлося під час дискусії фахових істориків: Ярослава Файзуліна —  директора Центрального державного історичного архіву України; Олександра Кучерука — завідувача відділу Національного музею історії України, та Олександра Михайлика — провідного бібліотекаря з краєзнавчої роботи бібліотеки імени Григорія Сковороди; до початку розмови доєднався також громадський діяч Сергій Стерненко. Чим жило місто, де відбувалися основні події, як нам зараз працювати з цією історією та про самі адреси, за якими ми й нині живемо, — про все це жваво дискутували історики. 

Звісно, за концентрацією знакових адрес важко комусь зрівнятися з Володимирською вулицею й загалом центром міста, але в Солом’янському районі такі теж є, як-от: залізнична станція Київ-Товарний і Київ-Волинський, що розташовані внизу Протасового яру, й теперішній Берестейський проспект, 55/2, з яким пов’язане повстання полку Полуботка. 

Олександр Михайлик особливу увагу приділив адресі Проспекту Повітряних Сил, 28, який тоді йменувався Кадетським шосе, адже там працював Київський державний університет з квітня до листопада 1918 року. Цей комплекс — з основною будівлею, казармами, будівлями для викладачів, млином, водогінною вежею — будувався з 1914 по 1917 рік для Миколаївського артилерійського училища. Коли в Києві виникло питання щодо приміщення, то спершу вибір усіх, зокрема й Дмитра Дорошенка, впав на  будинок старого Університету Св. Володимира, проте потім надійшла пропозиція щодо будинків так званої Артилерійської школи. 

Зі спогадів Дмитра Дорошенка із науково-популярного видання «Київські адреси Української революції 1917-1921», Ярослав Файзулін, Максим Майоров, Олександр Кучерук («КОМОРА», 2023):

Цей момент, коли на дискусії зосередилися на місцях Солом’янки, нагадав університетські, ба навіть шкільні моменти, коли час від часу в нас проходили уроки історії рідного краю, і всі в класі затихали й слухали уважніше, аніж будь-коли, навіть ті двоє на останній парті. Ми ніби відчували й себе причетними, адже ходимо цими ж вулицями та повз ці ж згадувані будівлі, у яких, як виявляється, відбувалося й таке! Так і на галявині, здається, ніби й вітерець притих, і всі наче більш зосереджено слухають спікерів, що й не дивно, адже серед присутніх є чимало мешканців Солом’янського району. А коли історики згадували літературу, зокрема книгу про історію місцевости, кілька пар рук потягнулися до нотаток у телефонах. Хто з Солом’янки (та й не тільки, адже в серії є й про інші райони), запишіть: «Невідомі периферії Києва. Солом’янський район», Семен Широчин та Олександр Михайлик (Скай Хорс, 2020).

Тема другого дня: повернення пам’яти, тож усі розмови прямо або опосередковано точилися довкола неї. А остання  — «Деколонізація і культура пам’яти в Україні» — найбільше була пов’язана зі сьогоденням. Аліна Карбан, керівниця проєктів у сфері національної пам’яти, та Володимир В’ятрович, історик, голова Українського інституту національної пам’яти (2014–2019), за модерування Мирослави Барчук, журналістки та віцепрезидентки Українського ПЕН, говорили про політику пам’яти та проблеми, які в ній є, важливість створення національного військового кладовища та дискусії, які розгортаються довкола цієї теми. Зауважили, зокрема, й те, як попри повільну державну політику в цьому питанні виникали суспільні ініціативи, традиції, правила, що теж свідчить про цю потребу вшанування своїх героїв, яку відчуває й ініціює народ.   

«Раді відчувати вас тут», — лунає голос Антона Слєпакова, який разом з Андрієм Соколовим розпочинає музичну частину фесту з проєктом «wарнякання». Це створений як реакція на повномасштабне вторгнення російських військ до України альбом, де кожен трек є ніби короткометражним документальним фільмом: про ключі, що надають силу; пса із такими сумними очима; білого мінометника; іпсовість та думку про те, що я думаю. 

Під електронні біти, що ширяться галявиною, усі затихають, умощуються зручніше на карематах, своїх розкладних стільцях та й просто на траві, прислухаються… Здається, ніби кожен намагається сповна відчути музикантів у відповідь, запам’ятати мить, аби попри співане «та i нiхто не згадає, де i коли бере свiй початок зграя» таки, може, пригадати. Кожен прагне скористатися можливістю зупинитися й перепочити від постійного руху, хвилювання й бентеги, впізнаючи в рядках і свій досвід:

Поки слухала дискусії та музичну частину, весь час думала про те, скільки ж навколо дітей. Хлопчик бігає з фотоапаратом, показуючи згодом мамі зазнимковане; дещо менший хлоп поруч на карематі, пригорнувшись до мами, їсть лохину, трохи розсипає, поки варнякають на тлі, але то пусте, хіба ж то страшно? 

Знайома теж помітила, як багацько навколо дітей. Разом погодилися, як класно, що вони матимуть ось такі спогади дитинства. Бо в неї це, наприклад, політична агітка Кличка з музичним концертом. Натомість у них буде ця сонячна галявина просто неба з гігантським білим наметом, який, мов повітряна куля, вмістив усіх нас у собі й несе, ледь чіпляючи верхівки дерев та висоток. Пригадуватимуть, як далі на вільнішому просторі запускали свій синій пластмасовий літак й бігали-сміялися з чиїмось вухатим смішним собакою, поки дорослі так уважно слухали  розмови; як на локації VETERANKA спробували себе в операторах FPV; як навчались (або намагалися навчитися) ліпити з глини… Дитяча зона (дорослих, до речі, часом теж пускали) діяла упродовж усього фесту обіч головного намету в трохи меншій його версії, організована Музеєм Івана Гончара. Може, ці діти запам’ятають і уривки розповідей про Романа чи рядки з віршів Максима. 

Завершує другий день фесту в ліричному складі гурт «Пиріг і Батіг», як каже соліст Мар’ян Пирожок, шмагаючи співаною поезією. Рядки  Тичини, Плужника, Вороного, Чупринки, Руданського та інших класиків, козацькі пісні, Шевченко під мелодію Баха заповнюють, здається, не тільки галявину — ті щемкі мелодії, той звук смичка по гітарі чує ніби весь район.  

Вечоріє. Протас заповнений людьми, піснями та теплими променями. Кількасот людей слухають перед піснями розповіді Мар’яна про письменників, лягають долі на траві, пригортаються одне одного й підспівують «Гаї шумлять». Шумить в унісон і Протас.

Наостанок відбувається благодійний аукціон від VETERANKA. 

І от на природній стоянці велосипедів біля стовбурів молодих дерев вже порожньо, волонтери збирають докупи стільці, один з дітлахів допомагає знести каремати. Прощальні обійми й утомлені, але радісні усмішки організаторів, бо цього разу вдалося зібрати близько трьох сотень людей — і ніякий дощ чи сонце не завадили.  

Чую, як бабуся питає, чи будуть ще такі дні, бо цього разу, каже, як і минулоріч, натрапила зовсім випадково, на жаль, на сам лиш кінець, тож кілька разів собі повторює: «Так, 10 серпня й 7 вересня», — аби не забути, коли саме під дахом цього білого гнізда посеред яру вкотре збиратиметься зграя.