Кіберпанк. Нереальна втеча від реальності і від себе

Майже пів століття тому зародилася кіберпанк-література — жорстока і прекрасна візія майбутнього, яке так і не настало. Та про що насправді нам говорять книги жанру кіберпанк?

Cyberpunk нині здебільшого сприймають не як жанр, а радше як візуальний стиль: неон, футуристичний бруталізм, технологічність — одне слово, візія яскравого й жахливого майбутнього. Втім, за новими сплесками актуальності цього терміну ми поступово забуваємо, що кіберпанк не такий-то сучасний і тим паче не такий-то майбутній — йому вже понад 40 років, і зародився він аж ніяк не в ІТ-сфері, а в літературі. То який шлях пройшов кіберпанк і які риси насправді йому притаманні?

Цього літа минуло 40 років з появи роману «Нейромант» Вільяма Ґібсона, і саме цю подію можна вважати точкою відліку для жанру кіберпанк. Але, звісно ж, ця книга не виникла з нічого: до неї в англомовній літературі вже впродовж довгого часу існувала потужна традиція авторів-фантастів. Пол Андерсон, Рей Бредбері, Айзек Азімов, Філіп К. Дік — усі вони (як і ціла плеяда інших письменників, котрих і за день не перерахуєш) шалено прославилися своїми фантастичними творами ще в період із другої половини 1940-х і до 1980-х років. 

Фантастика була настільки вагомою в тогочасній літературі, що в другій половині ХХ століття почали масово з’являтися відповідні премії, як-от «Неб’юла», «Г’юґо», «Гросмейстер фантастики» тощо, а вплив жанру на культуру (і на літературу зокрема) був настільки сильним, що фантастику, здавалося, можна було відшукати всюди — чого тільки вартують романи Курта Воннеґута, котрий інтегрував у свої книги фантастичні елементи, розповідаючи про планету Тральфамадор і її мешканців.

Тож зародження кіберапанку в цьому контексті є цілком закономірним: впливовість і затребуваність науково-фантастичної літератури зумовлювала появу все нових і нових піджанрів, стилів, модифікацій — а ці модифікації, зі свого боку, диктувала сама доба. 

Отже, надворі 1984 рік. Але що таке 1984 рік? Друга світова, здається, вже далеко позаду, але от її наслідки досі відлунюють (Берлінський мур усе ще символічно стоїть), і автори намагаються їх рефлексувати; В’єтнамська війна скінчилася відносно нещодавно, але поки що від неї складно оговтатись (зокрема Вільям Ґібсон поїхав із США на знак протесту проти цієї війни і більше не вернувся назад); натомість війна в Афганістані ще в самому розпалі. Уже відгриміли покоління бітників та хіпі, на заміну їм приходять жорстокіші й ще більш бунтівні панки. Зрештою, 1984 — це дата з відомої антиутопії Джорджа Орвелла і рік виходу першого «Термінатора». А разом із тим — це епоха тотального розширення людського впливу. За рік до того з’явилася мережа, яка згодом отримає назву «Інтернет», а паралельно продовжується підкорення космосу.

Усе це — якнайсприятливіший ґрунт для виникнення кіберпанку. Катастрофізм і масштабність людської екзистенції ще ніколи не набували аж таких вимірів. І це потребувало осмислення. Або застереження. 

Тож 1984 року на світ з’явився «Нейромант» Вільяма Ґібсона — перша книжка трилогії «Кібепростір»; історія про Генрі Кейса — аутсайдера і кіберковбоя (себто хакера в сучасному розумінні цього слова — злочинця, який спеціалізується на зламі мереж і систем; Вільям Ґібсон мусив використати термін «кіберковбой», оскільки слово «хакер» у 1980-х ще мало позитивну конотацію). Та перше, що помічаєш під час прочитання цього роману, — аж ніяк не сюжет, а радше стиль, антураж, атмосфера. Якщо спробувати охарактеризувати її двома словами, то найбільш влучними будуть «футуристично» і «гнітюче». 

У цьому світі майже немає життя поза урбаністичним простором, а міста натомість — величезні та огидні: люди переважно живуть у тісних і незатишних кімнатах височезних мегабашт, побудованих у футуристично-бруталістському стилі, їдять генномодифікований й нашпигований хімікатами стрит-фуд, цілими днями дивляться неонову рекламу й потерпають від антисанітарії та злочинності. У найвідомішому місті з кіберпанкового всесвіту — Найт-Сіті — навіть не видно сонця, оскільки його закриває штучна напівсфера, котра контролює в місті погоду й освітлення. Людство, попри небачений технічний прогрес та поширеність усеможливих протезів і ліків, не живе, а радше животіє.

Така картина цілком накладається на основоположний постулат кіберпанку — high tech, low life (високі технології, низька якість життя). Ця ж формула чітко визначає акцент кіберпанку, котрий лежить не тільки на елементах фантастики чи футуристичних візіях світу, а й на соціології та антропології. Кіберпанк — це часто не про технологічність, а про людину й суспільство, точніше — про їхні невиліковні проблеми. А тому автори кіберпанку — не мрійники, а передусім уважні спостерігачі. Вільям Ґібсон казав, що його інтерес полягає в тому, аби писати не стільки про технології, скільки про людську реакцію на них. І очевидно, що таку реакцію він спостерігав довкола себе під час появи інтернету, комп’ютерів абощо — ба більше, він і сам продукував таку реакцію. Тож те, про що свого часу почав писати цей автор, є не вигадкою, а лише гіперболізованою дійсністю епохи, де реальні проблеми зберігаються та виокремлюються.

Наприклад, усі описи життя суспільства, які викладено на сторінках «Нейроманта», можна відчитати і в книзі історика Тоні Джадта «Після війни», а особливо — в його роздумах щодо краху соціал-демократичних європейських урядів, що відбувся якраз-таки в 1960–1980-ті роки — себто перед виходом «Нейроманта». Тут і «потворність міської архітектури», котра «здавалася майже навмисною, ретельно спроєктованою», і суворий контроль над будь-якими засобами вираження, якому кидають виклик амбітні нонконформісти, і занепад будь-якої форми соціальної підтримки — чи то медичне страхування, чи то субсидії, — що зі свого боку зумовлює виникнення нового класу офісних клерків-корпоратів і ще більше розшарування суспільства. Вільям Ґібсон просто переніс усю цю політичну реальність в антураж фантастики, аби дослідити істинну природу тих проблем, яка полягає аж ніяк не в технологіях, а в самій людині та її руйнівній онтології. Зрештою, з цієї ж причини у світі кіберпанку все ще існує СРСР.

Та й приписувати Вільяму Ґібсону створення технологічних візій майбутнього якось не вдається, оскільки він, по правді сказати, зовсім нічого в тому не петрав. Іронічно, але факт: свого «Нейроманта» — роман про кіберпростір, конструкти свідомості, штучний інтелект і кіберковбоїв — Вільям Ґібсон створив на старезній друкарській машинці 1937 року випуску, не відаючи нічого ні про комп’ютери, ні про інтернет. Тому-то деякі описи з «Нейроманта» видаються кострубатими, заплутаними й незрозумілими — вони були незрозумілими і для самого автора, котрий радше піддавався потоку свідомості, аніж візіонерству. Але це нічого не важить порівняно із силою того імпульсу, який «Нейромант» зародив і поширив на весь світ.

Оскільки автори кіберпанку — це антропологи з уявою фантастів, то одні з основних питань, які вони собі ставлять, звучать так: що таке людина? що робить людину людиною? які атрибути надають людськості, а які — руйнують її? Письменники цього жанру ніби навмисно дегуманізують своїх героїв шляхом імплантації їм численних кіберпротезів (бо куди ж без них у кіберпанковому світі?) — аж до такої міри, що вони вже не схожі на людей. Кіберпанкові автори постійно переходять межу між «ще людиною» і «вже не людиною», аби точно з’ясувати, де ж ця межа пролягає. Іноді для цього доводиться вибудовувати людину з нуля. Буквально.

Одним із перших (у наближеному до кіберпанкового стилі) цю дискусію почав Філіп К. Дік у своєму романі «Чи мріють андроїди про електричних овець?» (1968). Увесь твір розгортається довкола Ріка Декарта — мисливця на андроїдів, котрі мають штучний інтелект. Проблема ж полягає в тому, що відрізнити їх від людей можна тільки за результатами тесту Войґта-Кампфа (це такий розвинений аналог тесту Тьюринґа). 

Поза тим — андроїди є майже досконалими копіями людей, і ця досконалість проявляється в їхній недосконалості: вони можуть бути так само жорстокі чи алогічні, як і люди, їм так само притаманний страх або навіть якась подоба любові, а візуально їх узагалі не відрізнити. І тому ця книжка ставить складне й водночас елементарне запитання: якщо андроїди з таким набором атрибутів не є людьми, то як ти можеш бути певен, що сам ти — людина?

Роман Філіпа К. Діка став проривом і задав тон цій дискусії на дуже довгі роки. Надалі «людське питання» (у суто Діківському ключі) порушувалося не тільки в екранізаціях цієї книги (Blade Runner Рідлі Скотта (1981) і Blade Runner 2049 Дені Вільньова (2017)), а й у манзі та аніме, де ця тема стала дуже плідною і популярною, зокрема в Ergo Proxy (2006).

Вільям Ґібсон натомість поставив питання про людськість інакше. У своєму ранньому оповіданні «Джонні Мнемонік» (яке, до речі, має екранізацію 1995 року з Кіану Рівзом у головній ролі) автор роздумує над сутністю людської пам’яті — і над тим, чи робить вона людину людиною. Якщо відповідь на це запитання «так», то виходить, що Джонні Мнемонік аж ніяк не людина, оскільки він, де-факто, мобільна флешка: чоловік самотужки стер власні спогади, звільнивши тим самим свою пам’ять і пропонуючи її своїм клієнтам для зберігання й транспортування їхньої інформації. Але при тому він усе ще має людську подобу й залишки емпатії. То чи є часткова відсутність свідомості показником нелюдського?

А якщо навпаки — якщо від людини лишається сама тільки свідомість, то наскільки її можна вважати людиною? Це вже дилема головної героїні манґи «Привид у латах» на ім’я Кусанаґі Мотоко, чиє тіло (за винятком мозку) повністю роботизоване. Тут очевидний вплив фільму «Робокоп» Пола Верховена, який з’явився на 4 роки раніше, у 1987, — в обох всесвітах людська свідомість протиставляється бездушній машинерії й опирається її впливу в намаганнях зберегти бодай крихти людськості. Якщо ж перейти цю межу і встановити надмірну кількість кіберпротезів та імплантів, то людина втрачає свої самість і глузд — у відеогрі Cyberpunk 2077 таких називають кіберпсихопатами. Це ж відбувається з Девідом Мартінезом із аніме «Кіберпанк. Ті, що біжать по краю» (2022).

Зрештою, навіть людську свідомість необов’язково зберігати — принаймні у звичайному вимірі. Її можна оцифрувати, таким чином назавжди покинувши звичний людський світ. Такий перенесений у віртуальний простір індивід називається «конструкт особистості», і вперше він з’явився у тому ж таки «Нейроманті». Так, одного разу Кейс викрав носій-конструкт, на якому було записано свідомість його вчителя з кіберковбойства Діксі. 

Натомість сюжет гри Cyberpunk 2077 повністю зав’язаний на тому, що протагоніст мусить позбутися носія зі свідомістю терориста й рок-зірки Джонні Сільвергенда (знову у виконанні Кіану Рівза — цей актор таки любить кіберпанк), який застряг у головного героя в голові. Довкола перенесення свідомості та душі у цифровий вимір також розгортається історія аніме «Експерименти Лейн» (1998).

Одне слово, кіберпанк-автори всіляко намагаються намацувати ефемерну лінію, яка розмежовує світ людського й нелюдського, чи то пак позалюдського. А головний висновок ледь не всіх кіберпанкових творів полягає в тому, що далеко від цієї межі не втечеш. І йдеться не тільки про межу людськості, а й про межу людського світу взагалі.

Якщо у світі кіберпанку будь-яка спроба розмити антропоморфізм людини завершується невдачею (людина втрачає глузд, або гине, або припиняє бути людиною, набуваючи рис певної надістоти), то все ще лишається надія на втечу, на подорож світ за очі, де немає всіх цих проблем. Але ж куди втікати від цієї гнітючості та зубожіння? У світі кіберпанку є хіба що одна опція — летіти з планети. Щоправда, далеко полетіти все одно не вдасться, адже кіберпанк — не космоопера, а тому дальні горизонти галактики тут недоступні. Людський ліміт космосу, як і ліміт самої людини, вкрай обмежений — і пролягає він по земній орбіті.

Ідею орбітальних комплексів, де люди могли б жити, Вільям Ґібсон почав розробляти ще в ранніх своїх оповіданнях. Так, наприклад, у новелі «Червона зоря, зимова орбіта», написаній у співавторстві із Брюсом Стерлінґом — ще одним класиком кіберпанку, — ідеться про радянську орбітальну станцію «Космоград», котра, з одного боку, вражає масштабами, а з іншого — резонує впізнаваними образами: уся ця станція — лише алегорія на реальне життя, котре не змінюється навіть у космосі.

Уже в «Нейроманті» Вільям Ґібсон додає мотиву орбітальних станцій дещо соціального акценту. В одній із частин роману кіберковбой Генрі Кейс разом зі своєю ватагою відправляється в пошуках таємничого штучного інтелекту на острів Фрісайд. Утім, острів цей — не в океані, а в небі. Де-факто, Фрісайд є цілком автономною орбітальною станцією для багатіїв: дорогі готелі з басейнами, казино, елітні транспортні засоби — одне слово, рай для вищого класу. І в цьому вбачається певна іронія, адже соціальна вертикаль тут накладається на вертикаль реальну: що вище ти перебуваєш в ієрархії суспільства, то вище можеш забратися на Фрісайді.

Такий інтерес Вільяма Ґібсона до космічних станцій теж зумовлений контекстом його доби: у 1970–1980-ті роки людство активно продовжує підкорення космосу, зокрема СРСР починає будівництво й запуск перших станцій на кшталт «Салют-1». Та прогрес космічних досліджень явно дисонував із непривабливою реальністю на Землі: війни, соціальна незабезпеченість, злочинність тощо. Це якраз-таки high tech, low life — але в дійсності. Високі технології — високо в небі, низький рівень життя — знизу на Землі.

Та найбільше ідею нерівномірності соціального й технологічного розвитків у втіленні космічної станції розвиває режисер Нілл Блумкамп у своєму фільмі «Елізіум» (2013). У ньому йдеться про однойменну орбітальну станцію, куди на постійне проживання перемістилися люди з великими статками, оскільки у 2154 році Земля — перенаселена і майже не придатна для життя. Це зумовлює виразний суспільний конфлікт між елітою, яка експлуатує малозабезпечених людей, і всіма іншими, хто понад усе воліє опинитися на Елізіумі, зокрема через розвинені там лікувальні технології. Щось подібне є й у відеогрі Cyberpunk 2077 (2020), де космічну станцію для лікування може мати хіба що мегакорпорація на кшталт «Арасаки».

Одне слово, у кіберпанку джерело всіх проблем — це сама людина, а від самого себе, на жаль, нікуди не подітися, навіть якщо полетіти в космос.

Отже, у кіберпанковому світі неможливо втекти від проблем — ані в глибини власної свідомості, ані за межі видимого світу. Це ніби пастка, яку люди несвідомо створили для самих себе; це наслідок їхніх дій, наслідок вічного й неконтрольованого потягу до деструкції; це результат численних війн, жаги збагачення, всеможливих людських пороків, коли навіть неймовірні наукові й технічні досягнення обертаються в засіб руйнації; це ода людському деградуванню. Кіберпанк — це нуар в антуражі наукової фантастики, і найбільше в ньому жахає безальтернативність, ледь не давньогрецький фатум, який нависає над людиною — якщо вона, звісно, все ще лишається людиною.

У відеогрі Cyberpunk 2077 неодноразово можна почути одну й ту саму репліку від різних персонажів: «There are no happy endings in Night City». Це твердження працює як пророкування дельфійського оракула Едіпові: протагоніст до останнього відмовляється в це вірити, хапається за будь-яку можливість гепі-енду, але наприкінці усвідомлює — хай би що він робив, у Найт-Сіті справді нема щасливої кінцівки. Її і не могло бути в такому місці, де сума всіх людських пороків творить ритм життя, де процвітають злочинність, наркоманія, алкоголізм і порнозалежність, де все людське існування редуковане до самого тільки фундаменту піраміди Маслоу. Це не погроза, а констатація факту. There are no happy endings in Night City.

Та йдеться насправді не тільки про Найт-Сіті, а про будь-який кіберпанковий твір. Відсутність щасливої кінцівки — основоположна та обов’язкова риса цього жанру. Якщо після прочитання кіберпанк-книги ви відчуваєте певне полегшення, то це, скоріш за все, був не кіберпанк. Це, звісно ж, не означає, що все має скінчитися жахливо — але добре точно не буде. Тому-то багато людей не зараховує трилогію Вачовскі «Матриця» (1999–2003) до кіберпанку — через проблиск надії і сонця (буквально) в останніх кадрах. 

Коли з’явився «Нейромант» Вільяма Ґібсона, багато хто почав трактувати його як пророчий твір (особливо в тому, що стосується мережі, адже вона для багатьох асоціюється з інтернетом), хоча сам автор заперечував будь-яку пророчість і зв’язок його твору із сучасними технологіями. Це й не дивно, оскільки кіберпанк має на меті бути не пророцтвом, а застереженням; він має лякати, навіювати скепсис до вектору руху людства. Звісно, вже зараз можна відшукати безліч збігів сучасних технологій і тих фантазій, які плекав ще Вільям Ґібсон, — але, можливо, це зовсім не добрий знак. Сьогодні дедалі частіше можна почути фразу «Ми вже живемо в кіберпанку». Та хочеться сподіватися, що ця фраза так і залишиться перебільшенням. Хочеться сподіватися, що кіберпанк, за висловом одного персонажа Вільяма Ґібсона, так і залишиться «завтра, якого не було».