«Тіль» Данієля Кельмана: реальність, визначена текстами про неї

Роман одного з найвпливовіших нині німецькомовних авторів Данієля Кельмана «Тіль» вийшов не так давно — у 2018 році. Але відтоді книга вже встигла потрапити в шортліст Міжнародної Букерівської премії і водночас стати матеріалом для екранізації від Netflix. Чим же цей історичний фікшн про події XVII століття в Західній Європі здобув таку популярність як серед поціновувачів «високої полиці», так і поміж фанатів захопливих пригодницьких романів?

Вестфалія (нині — захід Німеччини) та довколишні землі. Початок XVII століття. Від одного ярмарку до іншого подорожує «співець моралі» — такий собі середньовічний аналог ведучого кримінальних хронік, який у музичній формі доносить простолюду новини про найгучніші злочини. Цього разу він виконує баладу про мельника із сусіднього селища, що поклонявся дияволу та практикував чаклунство. Як і належить часам інквізиції, спочатку відьмака було піддано тортурам, аби витягнути зізнання, пізніше — повішено, а зрештою — спалено. Про все це «співець моралі» виспівує кепсько — не йде в такт із супроводом, писклявить, використовує наївні рими. А втім, його слухає цілий натовп. Мотивація юрби терпіти той благенький спів зумовлена не тільки людською жадобою до кривавих подробиць, як це часто буває і зараз, — увагу, крім усього іншого, привертає хлопчик із трупи «співця моралі», який несамовито, екзальтовано і радісно витанцьовує під слова кривавої балади, чим заробляє оплески й монети від слухачів.

Це лише одна з багатьох страшних і магнетичних сцен, які трапляються на сторінках роману Данієля Кельмана «Тіль». Уперше ця книга була опублікована німецькою в 2018 році, а вже 2020 року потрапила до короткого списку Міжнародної Букерівської премії. Ще через чотири роки у видавництві «Фабула» з’явився український переклад «Тіля», виконаний Олександрою Ковальовою. Так розповідь про одну війну зустріла іншу. Так Тіль і подорожує різними епохами зі своєю цирковою програмою.

Тіль. Саме так звуть того хлопчика-танцівника, а його прізвище — Уленшпіґель. Це ім’я досить відоме для середньовічного європейського фольклору, а отже — і для європейської літератури. Відоме воно передусім тому, що належало справжній людині. Ну, чи несправжній.

Тіль Уленшпіґель — напівлегендарний образ середньовічного блазня, що подорожував Німеччиною, Бельгією та Нідерландами ще в XIV столітті, незмінно — верхи на своєму віслюку. Якщо ви колись бачили зображення фігляра із тих часів, то, найімовірніше, його значною мірою сформував саме образ Уленшпіґеля: строкатий костюм, блазенський ковпак із кількома помпонами-балабонами, чобітки з видовженими гострими носаками, кумедні танці на ярмаркових майданах, сміливі витівки навіть із королями та ідіотська, майже навіжена посмішка.

Уперше письмова згадка про цього персонажа з’являється ще на початку XVI століття в німецькій фарсовій казочці «Весела оповідь про Тіля Уленшпіґеля, народженого в краю Брауншвейґ, про те, як склалося життя його…». Коли вірити цьому тексту, то Тіль Уленшпіґель справді існував: народився 1300 року в Нижній Саксонії (північний захід сучасної Німеччини), одразу виявив хист до буфонади (наприклад, їдучи одного разу зі своїм батьком верхи на віслюку, малий Тіль веселив перехожих, демонструючи всім охочим свій оголений зад), зрештою став відомим блазнем (до того ж досить талановитим, якщо вірити казочці) та помер від чуми 1350 року в місті Мельн, де й донині стоїть його кам’яний надгробок із відповідним написом. Звісно ж, залізобетонних та безапеляційних аргументів на користь того факту, що Тіль Уленшпіґель таки існував насправді, немає.

Та кого хвилює історична достовірність? Куди важливіше те, що розповідь про Тіля була смішною. Цим казочка і завоювала шалену популярність у європейської аудиторії, здобувши одразу кілька перекладів різними мовами. Легенда поширювалася, і Тіль Уленшпіґель дедалі більше перетворювався з (напів)реальної людини на фантастичного персонажа, який, можливо, і не жив ніколи насправді, та якого, втім, знали всі.

Данієль Кельман, вирішивши писати роман про Тіля Уленшпіґеля, переніс його гадане життя на три століття вперед — у час Тридцятилітньої війни (1618–1648). І тут письменник не новатор: подібну операцію вже утнув свого часу Шарль де Костер — письменник XIX століття й зачинатель сучасної бельгійської літератури. Тоді він вписав Тіля Уленшпіґеля в історичне тло XVI століття — час, коли якраз починалася боротьба за незалежність Нідерландів. Таким чином безневинна легенда про пройдисвіта набула політичного контексту. Тіль Уленшпіґель став не просто блазнем, а символом та інструментом національної боротьби; своїми витівками він не просто викликав сміх — він глумився над державцями і допомагав гезам — місцевим дворянам-опозиціонерам.

Данієль Кельман нині є одним із найпопулярніших сучасних німецькомовних авторів. Володар купи літературних нагород (зокрема, номінант Німецької книжкової премії, лауреат премій Кляйста і Гельдерліна), член кількох академій наук, професор поетики, співзасновник ПЕН-центру в Берліні — і далі за списком. Можливо, той факт, що він народився в родині режисера й акторки, вплинув на його кінематографічний, драматичний письменницький стиль (не дарма він, окрім усього іншого, драматург і сценарист), а університетська освіта (германістика та німецька філософія), вочевидь, витворила його цікавість до історичних сюжетів. І найбільше Данієль Кельман відомий саме своїм історичним романом «Обмірювання світу» (2005) про двох світочів німецької науки XIX століття — Александера фон Гумбольдта і Карла Фрідріха Гаусса. Ця книга свого часу була настільки популярна, що всього через 10 місяців після публікації вже було продано понад 600 000 її примірників, і за тогочасними продажами в книгарнях вона обігнала навіть романи Джоан Ролінґ і Дена Брауна. Небачений успіх як для нульових. Та й як для нашого часу — теж.

Фактично Данієль Кельман створив «Обмірювання світу» за принципом історичного фанфіку: він узяв за основу реальні події і реальних постатей, але прописав між ними драму з перспективи нашого сучасника. У романі «Тіль» він зробив приблизно те саме. Тут ми маємо історичний антураж XVII століття, маємо битви Тридцятилітньої війни, реальних правителів реальних країн, справжні міста і справжні тексти — але водночас ми все це бачимо очима людини з XXI століття, очима людини, яку найбільше турбують війна, політична невизначеність і популізм, епоха постправди і витворення текстуальної реальності, себто постання світу не так із реальних подій, як із розповідей про ці події. Бо ж історію пишуть переможці, чи не так?

«Тіль» — це теж своєрідний фанфік, бо спирається не на історичність Тіля (хай якою ефемерною вона є), а радше на сприйняття його образу в культурі й на те, як цей образ резонує із історичним контекстом. Тому-то жанр цього роману найдоречніше визначити як історичний фікшн. Історія тут, безперечно, є — але Данієль Кельман спонукає в ній сумніватися.

Данієль Кельман пише як академічний автор, але при тому він не «академізує» прості теми, а навпаки — популяризує те, що зазвичай не виходить за межі зацікавлень спеціалістів. Інакше кажучи, він пише заледве не масову літературу про те, що зазвичай лишається за сімома замками сухого викладу університетських монографій. «Тіль» направду міг би бути культорологічною розвідкою про європейське бароко, таким собі наукпопом із застосуванням методу «нового історизму». Але Данієль Кельман обирає писати роман осучасненого магічного реалізму для всіх, хто готовий читати книгу про XVII століття на межі з абсурдом і фарсом. Поріг входження в цей роман невисокий, але треба наважитися його переступити. А за цим порогом — ще одна війна.

Отже, Тридцятилітня війна з перспективи блазня. Цікавий і хитрий хід, оскільки головна перевага Тіля не в його веселості, а радше в його щирості. Навіть коли він бреше, то робить це чесно. А брехати Тілю доведеться чимало, це звична справа під час війни, тим паче такої війни, яка вперше в історії охопила ледь не всю Європу. Тож війна його вустами оповідається так само чесно. «Дуже чесно, але не чесно взагалі».

Один із перших розділів книги, дитинство Тіля. Це розповідь про передумови постання великого блазня, але також це і розповідь про передумови великої війни. Ми бачимо звичайне життя європейського села зі своїми турботами й забобонами. Бачимо і Тілевого батька, на ім’я Клаус, мельника, який схиблений на різноманітній магії, на книжках про чарівні способи зцілення за допомогою трав і заклинань, а також на квадратних паліндромах, які велить використовувати в кризових ситуаціях як магічні формули.

— повторює дружина Клауса, аби повернути собі сили, коли пологи застають її в темному лісі на півдорозі до покупця їхнього борошна. Та самим заклинанням не поможеш — треба вертати назад, а малого Тіля доводиться лишати самого в страшному лісі на сторожі воза з товаром. Звідси дитяча травма хлопчика, яка, либонь, і призвела до його дивакуватості, одержимості, ба навіть дияволічності. Так, блазнями стають не лише від прагнення веселощів — інколи це реакція на страшну трагедію.

А далі — вже згадана інквізиція і страта батька-чаклуна. Та важливо також те, хто цю страту провадить. Доктор Тезімонд — єзуїт, себто католик, який утік із Лондона після невдалої Порохової змови. Той день знаменував поразку католицизму перед протестантизмом, який лишився державною релігією Англії. Але ж є ще решта Європи! Там Реформація поки не здобула остаточної перемоги, католики чинять опір, та ситуація для них дедалі погіршується. Тож Тезімонд тікає від розправи в Англії саме туди, до материкової Європи, де Ватикан робить єзуїта інструментом інквізиції. Контрреформація набирає обертів — і щойно Тіль став безпосереднім свідком цього. Розправи відбуваються всюди, куди може дотягнутися рука державців, афілійованих з одним із віросповідань. Маленька подія в маленькому селі втілює глобальну ситуацію, яка от-от обернеться божевіллям аж на три декади. Порохова змова в Англії провалилася, але Європа все ще сидить на пороховій бочці, і ґніт уже підпалено.

Усі розділи роману розгортаються нелінійно. Сюжет стрибає зі зрілого життя Тіля до його дитинства і назад, розповідаючи про його пригоди на різних етапах. Проте на тлі цих розповідей стабільно відбувається те, що ми зазвичай називаємо політикою. Власне, політика стала поштовхом і для самого Данієля Кельмана, який пізніше скаже:

Таким чином із перспективи Тіля ми бачимо і початок Тридцятилітньої війни (інквізиція і загострення конфлікту між католиками й протестантами), і її кінець (Тіль побував в Оснабрюку, коли посли різних країн якраз працювали там над Вестфальським миром), і її перебіг. 

Так, наприклад, одного разу Тіль стає блазнем у дочки короля Англії, а відтак — у її чоловіка, так званого Зимового короля — Фрідріха V Пфальцького, протестанта. Зимовим його називають тому, що королем Богемії він пробув лише одну зиму. Імператор Священної Римської імперії (католик) не пробачив Фрідріху самоуправства, відвоював Прагу і відправив Зимового короля у вигнання до кінця його днів.

Звісно ж, це неодноразово викликало кпини з боку Тіля — мовляв, який же він дурненький, невправний правитель. Насміхатися над королем (хай навіть королем-невдахою) — справа необачна, але ж хто іще може ставити під сумнів його авторитет, як не блазень? Дружина Зимового короля розуміла це, знала-бо, що «лише він скаже правду, яку інші не наважаться сказати». Та виникає питання: нащо Фрідріх взагалі це терпів? Відповідь очевидна: «Без блазня королівський двір уже не двір». Інакше кажучи, король без блазня — не король. А Фрідріх таки хотів бути королем. Хоча б номінально.

Іншого ж разу Тіль потрапляє до поруйнованого війною монастиря. Про це довідується імператор і відправляє по нього групу на чолі з Мартіном фон Волькенштайном (нащадком відомого австрійського поета Освальда вон Волькенштайна) у розпал війни. Такий собі фільм «Врятувати рядового Уленшпіґеля». Але нащо імператорові Тіль? Відповідь та сама: неможливо бути великим монархом, коли ти не маєш власного блазня. А Тіль — «найзнаменитіший потішник Рейху», тож імператор заслуговує тільки на такого.

Так Тіль і подорожував по обидва боки фронту, спостерігав за різними людьми, але однаково всіх без винятку висміював. Бо ж істина в тому, що витівки Тіля завжди оголювали людські вади — у цьому полягає його мораль, його, сказати б, алегоричність. Саме такою сценою і відкривається книга: Тіль приїздить до чергового містечка, де своєю виставою спершу розважає містян, але зрештою створює там страшенний переполох — зчинилася масштабна бійка, внаслідок якої кілька людей серйозно постраждали, а дехто навіть загинув. Що ж до самого Тіля, то він просто собі поїхав з міста під загальний гармидер.

Про все це роман Данієля Кельмана оповідає дещо хаотично, невпорядковано, рвано. Причин у такої фрагментарності кілька. По-перше, як уже було згадано, Данієль Кельман — вкрай кінематографічний автор, а тому й пише він за законами кінематографу, створюючи окремі сцени і потім зшиваючи їх у цілісний наратив монтажним методом — недарма ж творці відомого серіалу Dark взялися адаптувати роман для подальшої екранізації на Netflix. По-друге, сама війна фрагментує життя і світ, спричинює тріщини, ламає на друзки. Тож і розповідь про війну, хай навіть така опосередкована, як у «Тілі», мусить бути фрагментарною. 

А по-третє, в такій фрагментованості оповіді ховається сама фантомна природа Тіля. Бо ж якщо придивитися уважніше, то його історія і не може бути хронологічною — він буквально перебуває в кількох місцях одночасно, або принаймні існує в цих місцях паралельно. Наприклад, він одночасно служить за блазня у Фрідріха-протестанта і лишається в монастирі, де його шукають люди імператора-католика. Як йому вдається бути у двох локаціях? Дуже просто: насправді його нема в жодній. Бо ж Тіль — це легенда, вигадка, міф; Тіль з’являється лише там, де його знають і хочуть бачити. Тілем може стати будь-хто — достатньо лиш осягнути абсурдність світу і справді захотіти перебрати на себе образ відомого блазня. Тому-то коли Тіля нарешті знаходить у монастирі група Волькенштайна, один з його людей каже: «Це не він […] це не той потішник, якого я колись бачив». 

Прихована, але основна тема роману «Тіль» — це історії, які циркулюють у різних середовищах періоду Тридцятилітньої війни. Бо ж історії, як нам акуратно показує Данієль Кельман, шліфують наш світ. Ба більше, вони формують його.

Так, наприклад, для батька Тіля — Клауса — світ складався з магічних формул, вичитаних ним у містичних книжках. Для єзуїта Тезімонда світ поставав із псевдонаукових фоліантів про драконологію. Натомість дружина Зимового короля оточує себе поезією Джона Донна і п’єсами Шекспіра, аж доки сама не опиняється в центрі власної драми. Названа сестра Тіля — Неле — оповідає казки і сама зрештою стає втіленням казкової героїні, такою собі Ґретель серед загрозливого лісу. Мартін фон Волькенштайн, сформований літературним спадком свого предка, наважується писати мемуари і творити в них бажаний, але фіктивний образ власного світу. І навіть Тіль щоразу розповідає свою історію по-різному, вправно жонглюючи версіями, як кинджалами на виставі. Кожен бачить довколишню дійсність крізь призму тих текстів, які є для нього важливими, — і кожна з цих призм так чи інак викривлює реальну картинку. Усі пі розповіді — брехливі, але іншої правди тут годі знайти. 

Це дещо нагадує роман Мирослава Лаюка «Залізна вода» (2021), який можна формально назвати «книгою про Лесю Українку». Ось тільки Лесі Українки там практично нема — натомість є розповіді людей, які бачили її, або яким здалося, ніби вони бачили її, або які брешуть про те, що бачили її. У сучасному світі, каже нам автор, важить не так правда, як те, що видають за правду. Це творить нашу текстуальну реальність, формує систему наших цінностей і світоглядів, зрештою, спонукає нас вірити чи не вірити в певні речі.

Тому-то Тіль, як він часто каже, і не може остаточно померти. «Не вмирати! Ніколи не вмирати […]. Ось що найкраще у світі!» — проголошує він на останній сторінці книги. І він справді не помирає. Точніше, він таки помирає, до того ж кілька разів протягом книжки. Або ж ні. Та насправді він триматиметься за життя стільки, скільки його згадуватимуть і чекатимуть. І якщо в черговому старому європейському містечку якась стара бабця скаже вам, що Тіль одного разу прийшов до них на ярмарок і кликав її піти з ним, — будьте певні, бабця каже чисту правду. Бо ж тільки Тіль може жити вічно.

«Залізна вода» Мирослава Лаюка — роман про те, як у нашому часі герої намагаються впіймати слід Лесі України за різними легендами й оповідками столітньої давнини. Де-факто, Леся Українка постає в «Залізній воді» таким само фантомним персонажем, як і Тіль у романі Данієля Кельмана.

«Маятник Фуко» Умберто Еко — уявіть собі Клауса, батька Тіля, який фанатично вірить у містицизм і священні змови. А тепер уявіть багато таких Клаусів, але в антуражі другої половини ХХ століття: екстрасенси, тамплієри, розенкройцери, загадки таємних орденів тощо. Уявили? Оце все детально описує і розвінчує «Маятник Фуко».

1. Чи все ж таки помер Тіль у романі Данієля Кельмана?

2. Якщо перефразувати відомий вислів Вольтера про Бога, то чи можна з ним погодитися: «Якби Тіля не існувало, його треба було б вигадати»?

3. Як Тілю вдається вижити в епіцентрі руйнівної війни? Чи справді гумор може зарадити катастрофічному досвіду?

4. Наприкінці ХХ століття з’явився новий гуманітарний метод дослідження — «новий історизм». Представники цього методу вірять у глибоко текстуальний характер нашого минулого. Інакше кажучи, за словами нових істористів, ми уявляємо наше минуле так, як нам диктують ті тексти, з якими ми це минуле асоціюємо і які це минуле репрезентують. Роман «Тіль» згадує про безліч таких текстів, за якими ми тепер можемо реконструювати епоху Тридцятилітньої війни. А за якими текстами, на вашу думку, будуть уявляти сьогоднішню епоху? І чи є в цій епосі свій Тіль?

5. Окрім Тіля Уленшпіґеля, існують ще багато національних образів таких собі телепнів-трикстерів: Ходжа Насреддін на Близькому Сході, Роланд Пердун в Англії, П’єтро Гонелла в Італії, Трибулє у Франції тощо. Чи існує такий образ в українському контексті? Чи міг би якийсь український автор написати національну версію «Тіля»?

6. Деякі історики та публіцисти стверджують, що Вестфальський мир породив основоположні засади сучасних міжнародних відносин, а Тридцятилітню війну вони називають «репетицією» світових війн ХХ століття. Якщо взяти на віру такі твердження про те, що реалії XVII століття частково лишаються актуальними й донині, то як можна пояснити зникнення касти блазнів, які супроводжували будь-які урочистості, зокрема й в Оснабрюку, що описує Данієль Кельман? Чи, можливо, цей феномен минулого теж дійшов до нас у дещо видозмінених формах?

7. До певної міри усі сюжетні лінії «творення історій» у романі «Тіль» нагадують сучасні феномени: захоплення Клауса чаклуванням можна співвіднести із сучасним містицизмом (мода на екстрасенсів, теорії змови тощо), а написання прикрашених брехнею мемуарів Мартіна фон Волькенштайна можна сприймати як алюзію на сучасні біографії відомих персон, що намагаються показати себе з ліпшого боку. То чи можна вважати, що «Тіль» — своєрідна алегорія на сюжетотворче XXI століття?

8. Що таке маленький народ і Холодна земля із розділу про дитинство Тіля?

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
Ще більше про книгу та її контексти можна дізнатися з відео на каналі Goethe-Institut Ukraine.