Місяць: Лютий 2024

«Класична українська література — похмура й депресивна», — одне з упереджень, яке сформувала в багатьох читачів і читачок шкільна програма. За відчуттями, текстів із поганим фіналом або з високою концентрацією страждань героїв на уроках літератури було значно більше, ніж оптимістичних і життєствердних. І не в останню чергу таке враження забезпечували твори про кріпаків і кріпаччину, які, крім того, підсилювали й другий поширений стереотип: українська література — лише про село (так, ніби це щось погане).

Чому тема кріпаччини важлива й далеко не така однопланова, як нам може здаватися, — спробувала розібратися літературознавиця Ірина Пасько.

У мене є гіпотеза, чому твори про кріпаччину не викликають великого ентузіазму в багатьох читачів і читачок, зокрема юних: нам складно асоціювати себе із позитивними персонажами, якими є кріпаки. 

Кріпаччина — це стан тотального безправ’я, бідності й затяжного горя: панночка з «Інститутки» Марка Вовчка лупить і мордує своїх кріпачок, аж гай шумить, а вони ні пари з уст; героєві Івана Нечуя-Левицького Миколі Джері спалахнув промінь щастя в подружньому житті — і згас назавжди через опір несправедливості; поезія Шевченка про його сучасність — суцільний біль за померлими на панщині, відданими в москалі й посивілими в наймах.

Ми підсвідомо опираємося тому, щоб навіть тимчасово «вжитися» в цей вимір безпросвітного страждання. Ми хочемо бути панами, багатими й успішними господарями свого життя. Однак пани й пані в «кріпацькій» літературі настільки огидні садисти (чи безвільні підкаблучники, чи зрадливі коханці, чи жадібні визискувачі), що асоціювати себе з ними теж не виникає бажання. Отже, під час читання ми обираємо між бридкими панами й стражденними рабами — так собі задоволення.

Однак можна поглянути на цю тему під іншим кутом зору: кріпаччина — це буття в стані постійної небезпеки. Звучить дуже знайомо, правда? Звісно, «прилетіти» може в будь-яку мить, однак це не означає, що зовсім немає причин і приводів почуватися щасливими. Кріпаки не обирали свого становища, — не менш знайомо, так? — але мають жити життя: працювати, закохуватися, народжувати дітей і лишатися гідними людьми.

На «підросійських» українських землях кріпацтво «узаконилося» за часів Катерини ІІ й було скасовано аж 1861 року — до речі, у рік смерті Шевченка. Ішлося не лише про майнові й трудові повинності чи обмеження свободи обирати місце проживання. «Дворових» можна було продати, поміняти, силоміць забрати з родини й завезти світ за очі, родини кріпаків — продати разом із землею, до яких вони були «прикріплені». Той-таки Шевченко у поемі «Кавказ» досить прямолінійно поставив знак рівності між кріпаччиною і рабством, саркастично відгукуючись на лицемірний указ 1842 року «О предании суду и наказаний российских подданых, которые будут изобличены в каком-либо участии в торговле неграми»:

Сюжети продажу чи обміну кріпаків, хоч і нечасто, бачимо й на картинах українських художників ХІХ століття, наприклад, в Івана Їжакевича, який народився через три роки після скасування кріпаччини в Російській імперії. У картині «Кріпаків міняють на собак», до речі, насамперед вражає буденність того, що відбувається.

Історики можуть сказати, що це перебільшення, однак емоційно кріпаччина в Російській імперії сприймається як історія про рабство — не в останню чергу завдяки літературі, яка «підсвічує» найбільш кричущі випадки. Тож для того, щоб переламати упередження про безініціативність кріпаків чи приреченість їхньої боротьби за справедливість, слід дібрати контрприклади — і в українській літературі вони є.

Щоб швидко відчути вайб «кріпака-переможця», рекомендую оповідання Марка Вовчка «Викуп» і «Отець Андрій» (перша назва, під якою текст надруковано в «Народних оповіданнях», — «Знай, ляше!»). Обидва твори демонструють, що попри, м’яко кажучи, складні умови життя кріпаки можуть виявляти рішучість і сміливість, розум і хитрість, адже бачать і панів, і їхніх посіпак наскрізь. Останнє — оця іронічна втаємниченість у психологію панства — загалом риса героїв, а надто героїнь Марка Вовчка, рекомендую. Особливо вона притаманна персонажкам повісті «Інститутка» й оповідання «Ледащиця».

Дядько-оповідач із «Викупу» майстерно дурить жадібну пані, яка, вочевидь, заборгувала всім на світі, тож спішить отримати від кріпака, що прагне самовикупитися, бодай якусь суму. Його небіж Яків — по вуха закоханий у вільну дівчину і трішки наївний — ще не здатен осягнути всіх нюансів цієї оборудки, однак якось спромігся заробити силу грошей, аби звільнитися. Натомість оповідач розуміє всю неправильність ситуації — однак, що приємно, не збирається через це впадати в зневіру й розпач:

Ця історія закінчується щасливим шлюбом вільних людей — чим не зразок успішного успіху? 

Інше оповідання Марка Вовчка, «Отець Андрій», демонструє зразок значно активнішої протидії несправедливості. Казенний селянин (тобто не панський, а «державний» кріпак) Тиміш закохався у вдовину доньку Оксану — панську кріпачку. Але, як на лихо, на дівчину накинув оком пан-ґвалтівник та й «забрав у покої». І що зробив Тиміш — може, намотав шмарклі на кулак та й прокляв тяжку долю? Де там! Та й Оксана готова була — із превеликим смутком — гепнути пана столом, аби тільки не датися в руки:

Розлучати вінчану пару, якою стали закохані, пан не наважився, а отже, хоробрість і послідовна готовність боротися за власне щастя перемогли — із розгромним рахунком. Безапеляційна перемога добра в цій історії прекрасна — і це саме той «світлий бік», якого часто бракує у представленні теми.

І, якщо говорити про «успішних кріпаків», — ми досі злочинно мало згадували про Тараса Шевченка.

Ризикну ще раз процитувати широко розтиражовані слова «Присвяти» Івана Франка (цей невеликий текст Франко написав до 100-річчя Шевченка на замовлення — якраз для того, щоб визначити, ким став Шевченко для українців як нації):

Шевченко лишається потужним образом боротьби за свободу — але також і self-made man, людини, яка досягла нечуваного успіху власним талантом і цілеспрямованістю. Шлях від сільської хатини до слави художника і, нарешті, символічної фігури, довкола якої об’єдналася нація, аж ніяк не був простим — але й точно не являв собою суцільне страждання. Це вповні підтверджують і щоденники самого Шевченка, і спогади сучасників про нього.

Тож загалом легко уявити Шевченка в такому амплуа, у якому його подає фільм «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва (2020). У цієї стрічки сильний вайб тарантінівського «Джанго вільного» — власне, він розгортає ту саму тему звільнення раба, та й робить це в схожий чорногумористичний спосіб. Це альтернативна історія закоханого Тараса, який не лише самотужки вирятував себе й кохану, попутно навалявши всім народним кривдникам, яких побачив, а і, як належить, написав крутих віршів.

Основний меседж фільму, як видається, — у сцені «тренування», коли Тарас осягає головне: потрібно чинити опір. Покора й терпіння — чесноти, відплати за які в земному житті годі чекати. Фільм динамічний, злий і веселий — і так, ці безславні кріпаки показали своїм гнобителям, де раки зимують. Це історія не про жертв, не про мучеників — а про переможців. Подивіться, якщо раптом пропустили! 

Образ Шевченка давно став надбанням масової культури, однак є, звісно, й серйозні спроби осмислити його з погляду сучасності. Як «тизер» цієї теми можу рекомендувати щемке й постмодерно-іронічне оповідання Владислава Івченка «І заплакав» зі збірки «Звіяні вітром бездержавності» («Темпора», 2019). 

У цьому творі запропоновано цікавий погляд на Шевченка «в зеніті слави»: уже популярний — в українського-таки поміщицтва — поет стає пасивним співучасником жорстокості щодо кріпака. Під час бенкету дворового кріпака за дрібну провинність б’ють до напівсмерті — і Тарас за нього не вступається. У цьому поляризованому світі-бо ти можеш бути на якомусь одному боці: або тих, хто визискує й гнобить, або — пригноблених. Це усвідомлення болюче й цінне. 

Схоже тему кріпаччини розкриває Богдан Рапп в оповіданні «Дівчина з яблуком» із тієї само збірки. Меценат Тарновський, добрий до митців, виявляється власником цілого гарему з кріпачок, який, ясна річ, приховує від товариства. 

Перед головним героєм, художником Василем Штернбергом, постає моральна дилема. Але чи взагалі можливо знайти прийнятний вихід із ситуації, коли твій добродій поводиться як рабовласник і ґвалтівник?

Досі я свідомо не згадувала серіалів про кріпаччину на кшталт «Кріпосної» — цей контент зараз має сумнівний вигляд бодай з огляду на його російськомовність (до речі, серіал українською мовою мав би називатися «Кріпачка», адже кріпосна — це прикметник). 

Передовсім обурює саме його російськомовність: події відбуваються на Чернігівщині, однак російськомовні геть чисто всі. У головних ролях — російські акторки. Не російськомовні — саме російські!

Хоч дія відбувається на Чернігівщині, творці серіалу переконані, що в ті часи всі в регіоні говорили російською. Крім того, головну роль тут послідовно виконують дві російські акторки. З огляду на такі обставини якось навіть незручно наголошувати, що серіал експлуатує всі можливі моторошні сюжети кріпаччини в лінії центральної персонажки і в такий спосіб ніби дереалізує, а отже, знецінює ці сюжети. 

Однак, коли б душа просила — а просить же часом, з різних причин, — якихось страшних історій про долю жінки в ті часи, можна, знову-таки, звернутися до доробку Марка Вовчка («Одарка», «Козачка», «Панська воля» тощо) — чи до роману «Повія» Панаса Мирного, який дійсно має кілька еротичних сцен із присмаком садизму. 

Не бійтеся: моральний компас авторів не збивається, пани — ті самі тварюки, яким ви зроду не співчуватимете. Навіть ті, які на позір здаються людяними й добрими, виявляються звичайним покидьками. Зокрема, у розділі ІІІ частини «У городі» («Повія») подруга головної героїні, Мар’я, розповідає про те, яку наругу чинив над нею поміщик, — але й про те, як вона фізично опиралася цьому нелюдському ставленню. Мар’я не йде до кінця, не добивається справедливості, довіряється іншому панові — і це, ясна річ, не призводить ні до чого доброго. 

«Повія», як на мене, взагалі незаслужено призабутий зараз твір. Це історія, з одного боку, про страшні обставини, що штовхають людину до поганих рішень, а з іншого — про «виворіт» оцих пансько-людських стосунків, у яких і «люди» постають геть не святими. Прийнято вважати, що Панас Мирний протиставляє розпусне місто селу, але насправді й на селі достатньо моральних виродків і слабкодухих, що воліють не помічати зла.

І так, «Повія» — це роман, де дія переважно відбувається в місті. Іронічно, що опублікована повністю вона була в той самий рік, що й «Місто» Підмогильного (1928), однак написана — майже на пів століття раніше. І в зображенні звичаїв і побуту умовного міського «дна», тієї сфери життя, де люди дозволяють собі реалізацію таємних бажань, це книжка значно гостріша й відвертіша.

Любителям містики й фантастики різного штибу можуть «відгукнутися» історії, засновані на кріпаччині, фольклорі й жахах. Дійсно, той рівень зла, який зазвичай пов’язаний із темою, закономірно породжує, як відповідь і наслідок, і неспокійних привидів, і магічних помічників у справі помсти, і карколомні метаморфози обраних героїв. 

Спробувати, чи підходить вам такий формат «кріпоти про кріпаків», можна на прикладі оповідання Богдана Лепкого «Старий двір» — воно вміщене, наприклад, у другому томі «Антології української готичної прози» («Фоліо», 2014). Принижені й мучені за життя «дворові» мстяться панам після смерті.

Відплата, втім, потойбіччям не обмежується: проти жорстокого панства селяни піднімають повстання. Цікаво, що ці події розгортаються не на «підросійській», а на «підавстрійській» українській території — і, як бачимо, звички панів тут були не сильно кращі. Хоч, можливо, розповіді про знущання панночок над дівчатами натхненні вже літературною традицією — тими-таки творами Марка Вовчка.

А «широкоформатну» фантастику про кріпаків можна знайти в романі польського письменника Радека Рака «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю» («Видавництво Жупанського», 2023). Ця історія пропонує нам той самий «підавстрійський» варіант панщини, але очима польських «хлопів». І виявляється, що ситуація не набагато краща від тієї, до якої ми звикли в класичній українській прозі ХІХ століття: є і примусові відробітки, і жорстокі тілесні покарання, і ґвалт з боку панів — і тотальна селянська темнота й нелюдяність одне до одного.

Якуб Шеля — реальний історичний персонаж, ватажок антишляхетських повстань — тут зображений як людина, яка за допомогою чарів «перевернула світобудову»: стала із хлопа паном. І найтрагічніше в «Другому слові» те, що ніякого перевороту насправді не трапилося: учорашній «панський», сам возвисившись, здатний лише на мляві й непослідовні реформи, а найбільше йому кортить просто насолодитися раніше не знаними ситістю й достатком. У такому стані, природно, легше й набути вченості, і засвоїти певні ідеї, і навіть подискутувати про шкільну програму для хлопів — привіт тій тезі, із якої ми починали сьогоднішню розмову. Однак ситість і достаток — це цінність, якою аж ніяк не хочеться жертвувати.

Натомість колишній пан Вікторин, гнобитель Шелі, буквально ставши ним, ладен на все, аби повернути своє. Отже, напрошується сумний висновок: перебуваючи всередині певної ситуації, людина не здатна її змінити, а опинившись «на кращому боці» — часто втрачає бажання протидіяти злу (чи знаходить собі виправдання).

Крім того, у романі чимало еротики, натуралістичних деталей, постмодерних алюзій і масштабних фантастичних картин — якщо не маєте фобії змій, не вагайтеся. Якщо боїтеся їх, все одно ризикніть: «Легенда про зміїне серце» того варта. 

***

Кріпаччина — це дійсно похмура сторінка нашої історії, зокрема й історії літератури, але це не привід перегортати її не читаючи. Щоб розпізнати кривду й несправедливість, корисно дослідити її яскраві приклади — і побачити, що навіть із цим страшним становищем можна дати раду, якщо не втрачати стійкості й впевненості у тому, за що борешся. Навіть якщо здається, що сама світобудова проти тебе. 

За десять років російсько-української війни з’явилося багато книжок, які намагаються осмислити цей складний травматичний досвід. Після 24-го лютого 2022 року розпочався справжній бум у царині воєнної літератури й уже видано ряд непроминальних текстів. Проте повномасштабне вторгнення не є якоюсь «окремою» чи «іншою» війною, бо це все одне довге й криваве протистояння Росії, яке почалося ще у 2014-му році. Тож навіть якщо раніше війна часто залишалася на маргінесах суспільної уваги, вона все одно була. І книжки про воєнний досвід, які вийшли друком до 2022 року, не менш важливі та резонансні, ніж видані після початку повномасштабного вторгнення

Добірка з 18 авторів — військових та цивільних — які написали одні з найбільш знакових текстів про російсько-українську війну за десятиріччя протистояння. У ній є різні жанри — від рефлексій, спогадів, щоденників до новел, оповідань і романів. Це самобутні письменницькі голоси з непересічними історіями й виразним стилем, які варті бути почутими.

У романі «Довгі часи» немає межі між реальним та ірреальним світами, читач занурюється у фантасмагорію, що наповнена промовистими алюзіями та підтекстами, за якими прочитується багато складних реальних проблем: ментальна загубленість частини жителів сходу України в часах СРСР, стигматизація та остракізм від населення вільних українських територій, цим спричинені, життя й боротьба в окупації. Реалістичні новели-вставки ще більше підкреслюють трагедію буття на окупованій території. Рафеєнко створює складний багаторівневий текст, іронічний і водночас ліричний, який змушує задуматися над важливими питаннями. «Казка для дорослих про життя і смерть в часи війни», як зазначено в анотації, досить влучне означення цього роману.

Назва цього роману, звісно, іронічна. Російський пропагандистський означник українських військових використовується задля контрастності: провідною характеристикою головних героїв є людяність. Хоча текст і художній, він базується на реальних подіях — це бойові дії  побіля Мар’їнки та Маріуполя у 2015-2016 роках, а прототипами персонажів стали бійці рідної для автора 14-ї бригади, які по-різному потрапили до армійських лав, проте однаково мужньо боронили свою країну. Роман «Карателі» — це масштабне полотно про мужність і звитягу українських воїнів, які ще вчора були звичайними цивільними людьми різноманітних професій і не мали жодного стосунку до війська та війни, проте потреба у захисті країни не залишила їм мирного вибору.

Твори Бреста одразу полюбилися читачам через легкий іронічний стиль, гумористичну наповненість та ліризм. Він часто вибудовує оповідь у вигляді довірливої розмови з читачем, а діалоги його героїв насичені взаємним добродушним незлобливим (хоча іноді таки саркастичним) підтрунюванням. Проте за маскою оповідача-веселуна часто приховані складні переживання, а описані події, які, на перший погляд, здаються буденними, насправді могли б стати трагічними для їхніх учасників. «Піхота. Наша земля» — автобіографічна повість про бойові будні однієї з мотопіхотних рот, у якій у 2016 році воював автор. Розповідь про двадцять два дні на бойових позиціях поблизу міста Докучаєвськ занурить читача у бойовий побут на одному з багатьох фронтових відтинків.

Як живе солдат після повернення з війни? Особливо, якщо він повернувся зі складними фізичними травмами, а життя розділилося на «до» та «після» накладання джгутів під час бою. У тридцяти восьми розділах, які автор самоіронічно називає «Маячнею» і нумерує за порядком розгортається складний шлях до прийняття себе після поранень. Попри складні обставини, що стали причиною появи книги, вона не є важкою для сприйняття. Навпаки, іронія, самоіронія, іскрометний гумор часто змусять вас сміятися. Комічне, звісно, повністю не витісняє складні проблеми: автор чесно розповідає про депресії, складнощі в побуті, намагання втриматися від зривів. Проте категорично застерігає утриматися від жалощів. Напевне, це найбільш мотиваційна книга серед комбатантських текстів. До речі, у 2021 році видавництво «ДІПА» видало її продовження «Сім років по тому».

Роман Тамари Горіха Зерня став яскравим авторським дебютом, привернув увагу критиків й літературознавців, отримав ряд вагомих нагород (зокрема Книга року BBC-2019, Шевченківська премія-2022), а наразі перекладений кількома європейськими мовами. Текст розповідає про реалії окупації Донецька 2014 року і про вибір, який мусили врешті зробити його жителі, коли почалася війна. Книга руйнує стереотипи про «не таких» жителів сходу України, показуючи їхню самовіддану боротьбу з окупантами. Емоційна наснаженість, динамічний сюжет, трагічні перипетії — усе це не залишає читача байдужим. Водночас письменниця (за словами Оксани Забужко) створює образ «нової героїні» — сильної, загартованої війною жінки, яка усвідомлено обрала свій шлях у цьому протистоянні й готова йти до кінця, не втрачаючи себе.

Ця збірка є яскравим зразком комбатантської прози, у якій про війну розповідається крізь призму містики та фантастики. Чорний Бог, наскрізний для всіх оповідань образ, що на рівні ремінісценції перегукується з представниками потойбічного пантеону Лавкрафтівських потвор, символічно-метафоричний концепт безодні, яка щоденно збирає жнива, забираючи життя побратимів та нагадуючи про себе могильниками та містичними звістками з потойбіччя — усе це значно додає моторошності оповіданням. Водночас це не заважає збірці бути максимально реалістичною та натуралістичною, адже за словами автора у ній 90% правди.  Перед читачем розгортається відверта розповідь про страшні реалії війни та її наслідки, а всі персонажі-бійці — це справжні побратими Сорда, та й сам він з’являється на сторінках книги.

Ця книга складається з однойменної повісті та ряду оповідань. Якщо Сорд вдається до містико-фантастичних елементів, то Чабала в реалістичну складову художнього тексту вдало вмонтовує детективну та любовну лінії: у декілька епізодів із життя однієї з багатьох бойових позицій на сході України, де воюють бійці Вовченко Сергій (позивний Вовк) та Риженко Олексій (позивний Жора), вплетена життєва таємниця одного з героїв. Від того, ким він виявиться, залежить багато чого. Не менш майстерно автор підтримує напругу й в оповіданнях. Використовуючи відкриті фінали, оману читацьких сподівань, нелінійну оповідь, він створює часто щемку оповідь про різні грані війни.

Роман-щоденник Максима Петренка належить до документалістики. Попри означення «роман» — це спогади, структуровані у вигляді щоденника, які були написані після його повернення з АТО. Основою тексту стало інтернет-листування автора, яке допомагає відтворити чітку хронологію подій, а скорочена графічна форма смайлика-посмішки — дужка — винесена й у назву. Книга дає можливість читачу крізь призму оповіді про, здавалось би, рутинне повсякдення побачити історію дуже важливого екзистенційного вибору життєвого шляху, виважене усвідомлення людиною цього вибору й прийняття подальших наслідків. Ба більше, ця індивідуальна історія символічно розпросторюється на багато інших історій: одночасно з Максимом такий вибір зробили й тисячі захисників, які стали до армійських лав задля збереження держави. Таким чином, книга стає яскравим свідченням нашої доби, у якій міцно переплелися особистий та колективний національний досвіди.

Це розповідь про один із найстрашніших концтаборів, який росіяни влаштували на території колишнього культурницького простору «Ізоляція» в окупованому Донецьку на вулиці Світлий шлях, і який функціонує з 2014 року. Розповідь колишнього полоненого журналіста, котрий вважав своїм обов’язком залишатися в загарбаному місті й інформувати про перебіг подій. Увесь спектр катувань у традиціях радянського НКВД тут спрямований на те, щоб зламати людину і фізично, і, головне, морально. Як вижити в цьому пеклі та зберегти себе? Що робити, щоб навіть за таких умов залишатися людиною? На ці питання можна знайти відповідь у книзі, що на сьогодні перекладена кількома європейськими мовами, а її автор став амбасадором усіх українських полонених.

«Мисливці за градами» — прозовий дебют Андрія Кириченка, знаного доти як майстра поетичного слова. Новели з цієї збірки доречно назвати «прозою поета», адже вони сповнені ліричності, поетичності та метафоричності, хоч і доволі лаконічні. Кожне речення в цих текстах важливе й майстерно виписане, а герої оповідей живі й справжні. Перед очима читача вимальовується своєрідна клаптикова ковдра з різних характерів, ситуацій, причин і наслідків російсько-української війни. Автор змальовує реальну картину воєнних дій, які точаться з 2014 року, занурює в калейдоскоп характерів, окреслює проблеми, з якими стикаються військові, не вдаючись до «тотальної зради» й «всепропальства», та художньо досконало передає реальні події, учасником або свідком яких він був.

Канву сюжету роману складає історія чотирьох дітей, народжених у Донецьку в рік Чорнобильської катастрофи, та їхніх сімей, погляди й долі яких зміняться від 1986-го до початку війни на сході України. Роман допомагає зрозуміти мислення й психологію тих, хто народився та формувався на сході України, складає мапу ментальності різних прошарків радянського та українського Донецька. Авторка майстерно акцентує на важливості мови для самоідентифікації, адже впродовж тексту відбувається перехід з російської на українську відповідно до тих виборів, які роблять герої: хтось із них обере шлях підтримувати й захищати Україну, інші ж стануть на бік Росії чи так званої «ДНР», бути «поза політикою» не випаде нікому.  

Автор — командир вертольота Мі-8 — у дуже іронічній, інколи саркастичній, манері розповідає про найяскравіші моменти служби в армійській авіації, перемежовуючи свій досвід участі в миротворчих місіях в африканських країнах і на теренах українських Донеччини та Луганщини. Попри те, що збірка написана від імені самого військового, а герої — реальні побратими, командири або ті, з ким перетинається Мулік, кожна оповідка має велику художню цінність, адже він майстерно володіє словом, пересипає розповідь метафоричними зворотами, наголошує на важливих деталях та багато жартує. Навіть обсценна лексика, присутня в збірці, окрім реалістичності зображення діалогів, виконує повноцінну художню функцію місткого, влучного та правдивого опису подій.

Дебютна збірка автора, яка складається з 13 оповідань. Вони охоплюють весь період незалежності України й прокладають своєрідний місток між воєнною та довоєнною дійсністю. У центрі оповідей — молодик, для якого світ потребує ще одного поєднання — між службою та цивільним життям. Це спроба віднайдення себе «колишнього», який ще не пережив реалії воєнного часу та не вижив опісля влучання міни. І хоч Пузік усвідомлює неминучість і невідворотність змін, він по клаптиках складає нову дійсність, намагаючись знайти опори в минулому. Його письмо дуже метафоричне, кінематографічне й намацальне. Як художник автор відчуває потребу обрати слова, змішати найтонші відтінки сенсів і нанести їх на папір, наче фарбу на полотно.

Збірка новел, яка народилася в письменника й сценариста з бойовим досвідом війни на сході України опісля початку повномасштабного вторгнення, попри його обіцянку собі більше не писати про війну. У цих історіях Пузік, перш за все, тато, адже з-поміж оповідок про Одесу дев’ятого року війни, спогадів про побратимів та бойові завдання він пише листи своєму п’ятирічному сину Оресту, якого разом із дружиною Іриною змушений був евакуювати. Тексти збірки дуже проникливі й особисті, схожі на «Листи до сина» Василя Стуса, у них Валерій обережно добирає слова, щоб пояснити маленькому сину реалії війни, у час якої той народився й дорослішає. А ще Пузік із кінематографічною майстерністю складає, наче пазл, образи своїх побратимів — живих і загиблих — із різних періодів служби, багато уваги приділяючи філософським і глибоким розмовам із Максимом Кривцовим, який на момент виходу книжки ще був живий.

Сайгон— майстер короткої форми та реалістичного зображення дійсності. Він занурює читача в реалістичні воєнні будні, без пафосу й зайвих прикрас, змушуючи проживати пікові емоційні моменти, які ніколи не зникнуть із пам’яті. Його оповідки, попри бруд, пил, кров та відсутність героїзації, демонструють буденність рядових солдатів, де в гущі найгірших подій народжується справжнє побратимство, а в’їдливий гумор та постійні кпини товаришів по зброї не дають розслабитися та впасти духом. У текстах Сайгона багато обсценної лексики, суржику та натуралізму. Через це виникає враження, ніби читач зі стороннього спостерігача перетворюється на учасника описаних подій, бере участь у неймовірно «живих» і жвавих діалогах піхотинців та своєрідно перепроживає досвід автора.

Роман-подорож, яка триває три доби, під час яких головний герой — місцевий вчитель української мови — пробирається крізь блокпости, розбомблені будинки й переповнені вокзали, щоб врятувати племінника Сашка з інтернату. Про поетичність мови в цьому тексті не йдеться, адже дія важить більше за метафоричні вихиляси, часто Жадан вдається до простих, майже телеграфних речень. Попри це простежується чітка паралель із віршем «Звідки ти, чорна валко, пташина зграя» — на рівні образів, характерів та символів, які перегукуються з біблійною історію та дають ключ до прочитання роману на іншому рівні. Це історія про неможливість ігнорувати війну, коли вона приходить у твій дім і нищить усе довкола, та про зміну світоглядних орієнтирів після переживання пограничного досвіду.

«Герої, херої та не дуже» — воєнно-сатиричний роман чинного військовослужбовця. Попри жорстоку сатиру, текст не позбавлений добродушного гумору. Іронічний образ головного героя — добровольця Шрамка — своєрідна реінкарнація вояка Швейка: як і відомому літературному прототипу, йому властиве постійне базікання на будь-яку тему, а багатий життєвий досвід бійця ніколи не дає тому замовкнути. Проте Шрамко лише на перший погляд здається дурником чи простаком, він — персонаж-резонатор, за допомогою якого авторська сатира спрямовується на дійсність. Шрамко — узагальнений образ, який поєднує риси багатьох українських добровольців, що служать із 2014 року. І якщо Швейк був створений задля ілюстрації дегуманізації та ницості тогочасного суспільства, розвінчання звитяжного ореолу війни в імперській пропаганді, то Шрамко — це властивий українській літературі бурлескний персонаж, за маскою негероїчності якого криється все-таки героїчний чин.

За жанром роман — антивоєнний, бо в його основі — люди, людяність,  радість життя та біль втрат, описані від імені собачати, яке з’явилося на світ під час війни, росте та пізнає світ з усіма його небезпеками та  принадами під звуки вибухів. Цей текст точно розчулить навіть найстійкішого читача, адже Віталій загострює всі події, описані в романі, беззахисністю цуцика, який шукає «свою» людину, а закінчує оповідь на зворушливо-позитивній ноті. Запека правдиво описує життя військових на позиції, поведінку, думки, долі багатьох героїв, які точно мають реальних прототипів. Автор вдається до характерного для нього добродушного гумору, дещо гротескного й гіперболічного, проте який майже ніколи не переходить у сарказм. Жорстокість війни в романі передана через відчуття та сприйняття песиком людей, які трапляються йому на шляху: хтось із них проявляє доброту, стає другом і він їх самовіддано захищає, інші ж — чужинці й вороги, які приносять горе, і цим зайдам готовий дати бій навіть маленький цуцик.

Збірка точно й влучно оповідає про поділ на «до» і «після» мобілізації, на прірву між цивільним та військовим життям, яку доводиться долати всередині, перш за все, безпосередньому учаснику подій, а потім і його близькому оточенню, яке у свій спосіб переживає невідворотність змін та вчиться шукати нові точки дотику й можливості комунікації. Автор занотовує свої спостереження й переживання та усвідомлює, що минуле назавжди залишається позаду, насувається нова реальність на нього, його сімʼю та всіх, хто разом із ним вирушив на навчання, на полігон, а потім у зону АТО. Автор не зосереджується на героїчних битвах, а змальовує повсякденне життя солдата, вміло акцентуючи на деталях. Манера оповіді Чеха водночас щира, дещо груба, пересипана гумором та життєвими історіями, з елементами психологізму й пошуком відповідей на неоднозначні питання.

Автор провів масштабне дослідження історії, культури, міфології, поглядів і думок жителів шести міст Донецької та Луганської областей, щоб сформувати думку про так звану «донбаську ідентичність». Крім дорожніх нотаток, ретельно зафіксованих спостережень, підслуханих розмов, роботи в архіві та дослідження біографій тих, хто залишив слід у історії регіону, у книзі вміщено шість розмов з відомими українцями, які там народилися: Сергієм Жаданом, Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним, Володимиром Рафєєнком та Оленою Стяжкіною. Михед окреслює міські міфологеми — від щоденників Марка Залізняка до героїв із шахтарських легенд — Баби й Шубіна, а також пояснює, який вплив мали бельгійці й інші європейці на розбудову Донеччини та Луганщини.

Працювати над цією книгою Михед почав 24-го лютого 2022 року й завершив за тринадцять місяців. На відміну від «Я змішаю твою кров із вугіллям», де автор був радше дослідником, який проявляв емпатію до героїв, але не переживав описані події, у «Позивному для Йова» дуже багато особистого досвіду, адже будинок у Гостомелі, у якому Олександр проживав із дружиною Оленою, був зруйнований у перші дні повномасштабної війни, а батьки автора провели три тижні в окупації в Бучі. Михед рефлексує над світоглядними змінами українців після 24-го лютого, намагається зрозуміти психологію біженців, осмислити травми, яких завдало психіці перебування в окупації, роздумує над словником війни, переосмисленням культурних і релігійних цінностей, ролі літератури, намагається намацати манеру, у якій варто комунікувати з іншими країнами. Ця книжка також містить чотири інтерв’ю: з кіборгом Євгеном Терещенком, журналістом Євгеном Спіріним, художницею Ларою Яковенко та літературознавицею і мамою автора Тетяною Михед.