УКРАЇНСЬКІ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ЛІТЕРАТУРА

Попри те, що ця революція була найпершою, в літературі вона осмислена найменше. Перший роман («Іван і Феба» Оксани Луцишиної) з’явився ось тільки 2019 року. Така віддаленість у часі лише на позір видається дивною. Адже довгий час Революція на граніті була майже забута (наприклад, у передмові до книги «Літопис самовидців. Дев’ять місяців українського спротиву» Революція гідності названа другим Майданом). Власне, саме події 2013-2014 років і реактуалізували пам’ять про протести в жовтні 1990-го року й нарешті найперша революція була вбудована в колективне бачення боротьби за незалежність.

На перший погляд, роман Оксани Луцишиної не стільки про Революцію на граніті, скільки про невдалий шлюб і загалом обивательське життя на віддалі від гучних державних справ. З героями твору ми зустрічаємося напередодні їхнього весілля, яке має відбутися за суспільною інерцією та під тиском батьків. Кожен із молодят хотів би втекти: Іван – світ за очі, а Феба (яка насправді Марічка, проте дещо нарцисично прирівнює себе до сестри Аполлона) – від деспотичної сім’ї. Звісно, що ні до чого доброго це не призводить. Буремним подіям 1990-го року присвячено тільки один з трьох розділів, але вони стають фундаментальними не лише в житті головного героя, а й проходять символічним рефреном травми упродовж усього тексту. Препаруючи психологію Івана, Оксана Луцишина через приватний досвід виходить на загальнонаціональний рівень. 

Іван ніби й здатен на дію, але не здатен витримувати наслідки, не маючи сміливості взяти на себе відповідальність.

Цій революції, як на мене, не пощастило навіть більше, аніж на певний час призабутій Революції на граніті. Протест, який сколихнув усю країну, в якому своє право і свободу були готові затято відстоювати десятки тисяч людей, який супроводжувався неймовірним натхненним піднесенням від раптового національного самоусвідомлення й віри у власну правду, врешті (не без сприяння, звісно, антиукраїнської пропаганди та кволості політичних лідерів) виявився фальстартом. Маятник від масштабної ейфорії хитнувся в бік такої ж масштабної зневіри й розчарування. У літературі Помаранчева революція висвітлена значно ширше за свою попередницю, проте ці тексти переважно зосереджені на її передумовах і лише побіжному описі подій. Водночас вони є яскравими свідченнями доби й при уважному читанні дають вичерпні відповіді на багато питань «чому?».

Врешті, оповідання «Альбом для Густава» є логічним завершенням збірки: ВІН-оповідач констатує повернення пустки й розпорошення на місце, де ось ще нещодавно клекотіло об’єднане спільною ідеєю людське море, «щільне любовно-родинне тепло». Єдиними спогадами про минулий порив залишаються фотографії, що зафіксували події, проте вони наразі лише бринять ностальгією й не можуть повернути до реального життя минуле, а їхня теперішня роль – майже забутий архів.

У записі розмови круглого столу, який зробив часопис «Критика» в листопаді 2004 року, політолог Володимир Кулик говорить, що «важливим індикатором успіху революції» стане те, «чи буде голос інтелектуалів чутніший у цій новій Україні, ніж у попередній?». Вже за рік у передмові до своєї збірки Оксана Забужко гірко констатуватиме: «В Україні просто не виявилося напоготові відповідного культурного інструментарію. Історія ж, котра не стає культурою – оповіддю, текстом, задокументованою людською «сторі» про гнів і страждання, любов і віру – завжди приречена залишатися всього тільки відкритою зоною для політичних спекуляцій». А от чому так відбулося можна побачити в наступних творах.

Романи Ліни Костенко «Записки українського самашедшего» (виходить друком 2010 року і стає бестселером через ім’я авторки) та братів Капранових «Щоденник моєї секретарки» (з’являється у 2011-му) попри різновекторність їхніх авторів дуже подібні (місцями настільки – починаючи вже з назви, що братам-письменникам можна дорікнути вторинністю, хоч вони й заперечують знайомство з твором Костенко до написання свого тексту). Обидві книги витворюють яскраву картину задушливої й безпросвітної суспільно-політичної атмосфери в Україні до помаранчевих подій: замовні політичні вбивства, що стали буденністю, бандитизм, повністю підконтрольні владі ЗМІ, тотальна русифікація, українськість (як і в радянські часи) звужена до меж окремої родини, натомість у громадському просторі вона щонайменше дивна і є особистісною формою протесту.

В обох романах страшенно багато колоніальної меншовартості, яку неусвідомлено ретранслюють герої. Програміст із «Записок…» постійно ниє про не таку «шизофренічну літературу», «хвору націю», «неповноцінних громадян», на фоні яких навіть араби-терористи перетворюються на «молодих сильних мужчин, що не бояться смерті». Сергій Миколайович зі «Щоденника…», описуючи українця, натомість вдається до вульгарних максимально принизливих сексуалізованих паралелей. Водночас в «Записках українського самашедшего» прослідковується тотальний ресентимент до культури метрополії: у романі лише один раз (не рахуючи колективних 60-ків без називання прізвищ) поіменно згадані українські митці, апеляція ж до цитат і постатей російських – повсюдна. Не кажучи вже про перенавантаження Булгаковим, герої «Майстра і Маргарити» якого є визначальним моральним авторитетом для сім’ї програміста. 

Коли поглянути на постаті Оксани Забужко та Ліни Костенко крізь призму генераційного антагонізму, то цей конфлікт дуже яскраво оприявлюється і на рівні взаємних дошкульних шпильок у їхніх творах, і на рівні персонажів у їхніх текстах. Проблеми, які вони підіймають у своїх романах загалом подібні, проте коли, наприклад, головна героїня «Польових досліджень з українського сексу» Забужко мусить бути сильнішою та дієвішою за чоловіка, хоч вона й переживає глибоку посттоталітарну травму, то дружина програміста з роману Костенко, виголошуючи гнівні інвективи та дидактичні промови в бік аморфних чоловіків, безпорадно залишається на місці й чекає подвигу від інших. 

У романі Оксани Луцишиної молоді революціонери не сприймають методів боротьби, які їм пропонують досвідчені дисиденти, відстоюючи свій відмінний шлях. У Костенко і Капранових саме підлітки, з якими батьки не можуть знайти спільної мови, вважаючи їх індиферентними та загубленими у віртуальному світі, стають дієвими протагоністами й першими опиняються на Майдані. У неоколоніальному просторі зневіра старших виливається в жовчні коментарі й невміння побачити у своїх нащадках прогресивне начало. Вони не довіряють дітям, але й не дуже беруть на себе відповідальність, натомість делегуючи повноваження «старшим» політикам.

Загалом, одним з провідних принципів побудови текстів про Помаранчеву революцію є структура новинної стрічки. Події не стільки осмислюються, скільки нанизуються, створюючи враження невпинного дайджесту. Проте ці новини дуже невтішні й дають можливість побачити причини поразки: суспільство не відрефлексувало ані посттоталітарну, ані постколоніальну травму, та це було й неможливим в умовах російського неоколоніалізму. І коли нарешті вибухнуло потужним сплеском національного самоусвідомлення, так і не отримало ані політичної, ані культурологічної підтримки.

Знадобилося 9 років, щоб настало нове пробудження, яке таки запустило важливі культурно-історичні та націєтвірні процеси. Ця революція від самого початку детально задокументована не лише в текстовому, а й у відеоформаті, численних мистецьких проєктах, жанрі усної історії etc. Описана найбільше… А от чи осмислена – це відкрите питання. Врешті, напевне й досі дослідники не сформували чіткої відповіді, чому ж саме це повстання спрацювало. Можливо, нація об’єдналася через оприявлену загрозу фізичного знищення, коли навчена попереднім досвідом влада (і її російські куратори) вирішила одразу не церемонитися й показати свою силу. Тож супроводом цієї революції стає вже не бравурний хіп-хоп «Разом нас багато», а тренос «Пливе кача».

До речі, про Небесну сотню досі не написано дійсно естетично вартісного роману (чи не єдиною чеснотою твору «Я з Небесної сотні» Марка Рудневича є його найпершість). Також варто відзначити й еволюцію самого протесту, яка фіксується на рівні зміни назви: від Євромайдану з його карнавальною стихією, що рідниться з Помаранчевою революцією, до власне Революції гідності.

Якщо провести символічну генеалогію від подій 90-х до сьогодні через персонажів, що наразі існують в нашій літературі, я б сказала, що в цій точці перетинаються всі попередні вектори: Іван («Іван і Феба») передає естафету втечі Кості («Синдром листопаду, або Homo compatiens» Вікторії Амеліної), проте останній таки зупиняється й врешті бере на себе відповідальність; Тінейджери й Богдани («Записки українського самашедшего», «Щоденник моєї секретарки») та інші подібні герої, як писала літературознавиця Гундорова, знімають маску лузера і стають поруч. Та й бажання Оксани Забужко про перетворення історії в культурне явище теж збувається.

Свого часу відомий французький історик П’єр Нора запровадив проєкт «его-історій», утворивши новий жанр в історіографії: він запропонував колегам описати власне життя в контексті історичних подій, «зосередити на собі погляд історіографічного типу тоді, коли вся епоха переживає загальне проникнення відчуттям історії, так що майже кожен стає сам собі істориком».

Ті перші літературні спроби осмислення подій Майдану, які досить швидко з’явилися друком, можна вважати своєрідними українськими его-історіями. Адже незалежно від того, чи твір написаний у вигляді блогу, чи есею, чи художнього роману, його автор-оповідач оприявлює власний пережитий досвід, власні емоції та сприйняття подій.

Письменники й пересічні учасники перетворилися водночас і на свідків, і на скрипторів. Навіть у назвах багатьох видань це прагнення до фіксації історичного моменту зберігається: «Євромайдан: хроніка відчуттів», «Євромайдан: хроніка в новелах», «Євромайдан: лірична хроніка». Ще до закінчення революції чи досить швидко після з’являються книги проєкту Інституту національної пам’яті: «Майдан: усна історія», «94 дні. Євромайдан очима ТСН», «Майдан. Нерозказана історія» Соні Кошкіної, серія книг-свідчень від видавництва «Дух і літера» тощо.

Серед проєктів вирізняється антологія «Мистецький барбакан. Трикутник дев’яносто два». Виокремлюється книга тим, що теж є своєрідною хронікою, але вже мистецькою: вона увібрала усю різноманітність культурно-літературних подій, що відбувалися в межах цього простору. Поезія, проза, графіка, плакати, фото – усі вони фіксують саме мистецький спротив. Загалом, таке превалювання літератури факту є закономірним, адже саме документалістика (як і поезія) завжди є найпершою реакцією на екстремальні події.

Цікавим є повернення до української традиції літописання, яка водночас видозмінюється і модернізується. Так у «Літописі самовидців» (авторка проєкту Оксана Забужко, упорядниця Тетяна Терен) один автор замінюється множинністю, з’являється поліфонія голосів, які вибудовують спільну розповідь: під однією обкладинкою у хронологічному порядку були зібрані популярні дописи Facebook-стрічки, блоги, уривки з новин чи виступів від різноманітних (не обов’язково відомих) авторів.

Особливістю цього проєкту є фіксація не стільки на подієвості, скільки на партитурі емоцій, що й витворює його унікальність, адже дає можливість читачеві вловити сам дух революції. Окрім того, его-переживання травми в хорі голосів перетворюється на колективну її наративізацію і, можливо, початок шляху до її подолання. 

Таку проблему в інших виданнях озвучують і Тарас Прохасько (есе «Кожному своє»), і герої Андрія Кокотюхи (роман «Вогняна зима»). Врешті розрізненість поглядів не змінила навіть російсько-українська війна, яка почалася ще до закінчення революційних подій. 

Важливим для нової революції є недовіра до політиків: їх сприймають як необхідних парламентарів, але сліпого захоплення помаранчевих часів вже немає (хоча б десь можна констатувати частково пророблену роботу над помилками). «Для мене тут справа не в Януковичі чи ще комусь, справа в самому народі. Я його побачив і зрозумів, що готовий працювати на нашу спільну користь. Тепер це моє особисте. Моя боротьба», — підкреслював в одному зі своїх дописів Олександр Плеханов, чий чин, на жаль, обірвався на Інститутській.

Ще однією дуже важливою рисою художніх творів про Революцію гідності є відновлення неперервності української історії. У романах про попередню революцію занурення у минуле не було (Ліна Костенко, наприклад, нижче 1960-х не йде, і в «Записках…» чи не єдиними борцями за незалежність виступають шістдесятники).

Натомість у текстах про останню революцію поряд з сьогоднішніми повстанцями стають минулі: найчастіше це архетипний образ козака, проте також з’являються князі, махновці, воїни УПА («Під крилами великої Матері. Ментальний Майдан» Степан Процюк, «Вертеп. #РоманПроМайдан» Олена Захарченко, «Літопис самовидців»).

Таким чином, можна констатувати початок переходу від анти- та постколоніального типу мислення до деколоніального, коли для осмислення себе в історії не потрібні відсилання до культури російської метрополії. До речі, цей вектор розвитку літератури простежується і в сучасній комбатантській прозі (творах, написаних суто авторами з бойовим досвідом).

Відкритість питання осмислення Революції гідності в літературі пояснюється не в останню чергу тим, що ось вже дев’ять років триває російсько-українська війна, яка почалася ще в межах Майдану (і тут знову ми маємо історичні паралелі, адже не встигають українці пропрацювати одну травму, як навалюється наступна, ще масштабніша). Саме тому, напевне, досі немає так званого «великого роману» про Майдан, або хоча б текстів, які б були достойні літературних премій чи відзнак.

Проте беззаперечним є факт, що Майдан Незалежності вже для кількох генерацій, якщо знову звернутися до концепції П’єра Нора, залишається важливим місцем пам’яті, на якому вже вкотре відбуваються знакові історичні події. І якими б не були наслідки тієї чи іншої української революції, цей локус зостається колективним спогадом та переживанням, символом творення нації загалом та усвідомлення власної національної ідентичності зокрема. 

Таким чином, уся проза, присвячена подіям Майдану, яка на сьогодні з’явилася в українському літературному просторі, є колективною пам’яттю, яку складають окремі его-історії, про знакове місце пам’яті. Окрім того, учасники подій (не важливо, брали вони активну фізичну участь чи вболівали морально) відчувають себе одночасно і творцями історії, адже створені по свіжому сліду тексти є частиною самої події. Водночас художня та публіцистична рефлексія допомагає вивищитися над історією і дещо від неї дистанціюватися. 

Підсумовуючи, варто зазначити, що різноманітні тексти сучасної прози, присвячені подіям наших революцій, навіть попри їхню часту стилістичну чи художню невправність, є важливим етапом історії розвитку літератури, яка, як і упродовж багатьох століть, залишається важливим форпостом української боротьби та національного становлення.