Екстремальні свідчення як наслідок філософії чину: Рецензія на книгу Олександра Гоменюка «Уламки з-під Авдіївки. Замість казок сину»

Олександр Гоменюк — дитячий травматолог-ортопед у «мирному» житті — після початку повномасштабного вторгнення став до лав новоствореної на тоді 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Сьогодні він очолює евакуаційне відділення цієї бригади.

Його дебютна книга «Уламки з-під Авдіївки. Замість казок сину» — це щоденник, який чоловік почав вести з першого дня перебування на фронті. І який, очевидно, описує повсякдення медика на війні впродовж першого року повномасштабного вторгнення. Це перша книга автора, але далеко не перший випадок, коли війна спонукає людину до писання. Свідченням цього — значна частина комбатантської прози не лише в сучасній українській літературі, а й у світовій мілітаристиці загалом. Окрім того, варто зазначити, що документальна проза — важлива й неодмінна складова літератури, адже саме ці тексти закарбовують епоху в слові й водночас відображають суб’єктивні реакції на її події.

Якщо звернутися до літературознавчих класифікацій щоденника, то «Уламки з-під Авдіївки» Гоменюка — це, найперше, щоденник-хроніка. Автор у чітко хронологічному порядку робить майже щоденні записи про події, свідком і учасником яких він був. Навіть розділи в книзі названі та розміщені відповідно до змін пір року. Ці записи не розлогі, переважно вміщаються в один абзац. Або ж у кілька, якщо впродовж одного дня зринала потреба зафіксувати різні події чи думки. Вони можуть стосуватися суто якихось побутових деталей: «Благословенний час — ми нудьгуємо, я читаю мемуари Юнґера про Першу світову»; «У нас град. На щастя, не кацапський, а просто погода». Чи бути відгуком на події «зовнішнього» світу: «День вишиванки очікувано приніс срачі в інтернеті про термінологію».

Часто запис стосується виключно травм чи поранень бійця (бійців), якому (яким) медик надає допомогу: «У середній третині гомілки велетенська діра, кістки поламані. На зовнішній кісточці шкіра здерта так, що можна вивчати зв’язковий апарат. На іншій нозі в стегні глибока рана, звідки добряче кривавить вена. Але дістати не можу. Все тампонуємо, перемотуємо, дві шини на кінцівки, шпиталь». Як і всі лікарі, Гоменюк не цурається натуралістичних подробиць та вузькопрофільної термінології. Тож якщо ви не маєте медичної освіти, значення частини слів (як-от «проксимальний епіфіз», «тракція», «акубаротравма» тощо) вам доведеться гуглити. Проте, задля справедливости, не можна сказати, що текст ними перевантажений.

Важливо, що щоденник художньо не оброблявся й не доповнювався перед друком. Так, наприклад, запис від 8.04.22 був незавершений і саме в такому вигляді (лишень з авторською ремаркою) увійшов до вже опублікованої книги: «Ворогом, окрім невідомості, є совість. Вона твердить, що ти не приносиш особливої користі, що десять років практики можуть…<тут, мабуть, я пішов щось робити, бо думку так і не закінчив>». Тож читач зустрічається з правдивою і не викривленою оповіддю.

Загалом «Уламки з-під Авдіївки» мають не так літературну цінність, як історичну: фактологічна складова тут превалює над художністю викладу. Водночас лаконічність записів залучає читача до роздумів про те, що було між ними і що стоїть за ними. Наприклад, у записі від 2.04.22 — одне-єдине слово «Вижив», яке викликає бурю емоцій. І лише в заключному записі щоденника, рівно за рік, автор описує деталі тієї події, доповнюючи їх спогадами свого колеги.

Загалом війна — це завжди про екстремальний досвід, коли людина змушена або ж свідомо обирає бути в нелюдських обставинах. Цей екстремальний досвід, звісно, травматичний і потребує пропрацювання. Щоденникові записи — один із найчастіше використовуваних способів для цього.

Особливою деталлю щоденника Гоменюка є його своєрідне обрамлення: на початку й у кінці автор звертається до сина. Ці щемкі звертання виконують роль передмови та післямови. Образ сина — важливий складник твору, він незримо присутній упродовж усієї оповіді батька. Власне, навіть частина назви книги окреслює це звертання.

Узагалі назва — один із найцікавіших елементів щоденника Гоменюка. Обидві її частини мають подвійний зміст і змушують міркувати над цією подвійністю. Так, «Уламки з-під Авдіївки» в прямому значенні прочитуються як справжні уламки боєприпасів, які лікар постійно має діставати з тіл захисників. Водночас маємо й метафоричне значення: записи автора — це уламки його думок, дій, почуттів, згадок про родину, на які після повномасштабного вторгнення розсипалося життя. Так само й з другою частиною заголовка «Замість казок сину». Звісно, що тато найбільше хотів би бути поруч із дитиною, бавлячи її казковими історіями, та наразі війна забрала таку можливість. Тож натомість він укладає ці записки з надією, що колись дитина їх прочитає: «Почав писати, бо в першу ніч мене переповнили емоції і переживання. Продовжив — щоб вилити кудись сум. Хочу, щоб колись це прочитав Син».

У своїх записах Гоменюк уникає імен, лише зрідка називаючи окремих побратимів і посестер. Напевне, це вдала стратегія, адже зважаючи на велику кількість людей, які пройшли за рік через руки лікаря і загалом стабілізаційний пункт, читач міг би просто загубитися в неймовірній їх кількості. Не названі й імена дружини та сина: автор ніби залишає їх у приватному просторі, береже для себе. Але не можна не помітити, що кожна згадка про рідних просякнута гордістю, повагою і, звісно ж, любов’ю. Слова «Син», «Кохана» завжди пишуться з великої літери. З одного боку маємо наголошення персони без називання імені, з іншого ж — таке написання наводить на думки про зіставлення з християнською традицією звернення до Бога. Власне, в інтимному авторському мікрокосмі вони символічно перетворюються на Тих, заради кого він найперше на війні, — це його найважливіший священний пантеон. Він неймовірно сумує через те, що не може бути поруч, що лише з віддалі спостерігає за тим, як росте син, проте точно знає, що йому не буде соромно, коли той запитає «Тату, а що ти робив, коли йшла війна?».

Дитина як головний адресат батьківського послання у слові — непоодиноке явище в літературі. Бажання долучитися до виховання й водночас неможливість робити це безпосередньо — через непереборні обставини — спонукають до писання. Так, наприклад, одразу спадає на думку вже легендарна на сьогодні книга «Листи до сина» Василя Стуса, яку уклав з батьківського епістолярію його син Дмитро Стус.

Сьогодні, коли війна розділила багато родин, такі послання з віддалі знов актуальні. Оскільки інтернет значно спростив зв’язок, то традиційний паперовий лист перестав бути необхідним. Натомість маємо інші способи розмови з дітьми. Можна згадати книжку Віталія Запеки «Полінка», яку він написав спеціально для онуки. Перебуваючи на фронті, чоловік боявся, що вона може не мати жодних спогадів про дідуся, а тому розказав про їхні спільні пригоди наперед. Андрій Максимчук (псевдонім Макс фон Форсайд) свою першу книжку — віршовану «Подорож Україною та чарівний дракон» — створив на прохання молодшого сина.

Тож книга Гоменюка водночас і продовжує таку літературну традицію, і вчергове модифікує її на структурному рівні: його щоденник не писався суто для сина, проте бажання показати текст дитині в майбутньому є однією з інтенцій написання.

Якщо знову повернутися до літературознавчої класифікації, то в книзі Гоменюка можна також виокремити й ознаки щоденника-свідчення. В обов’язки військового лікаря входить, зокрема, й огляд та засвідчення смерті загиблих бійців. Тому поряд з іншими записами (на жаль, часто) з’являються повідомлення про смерть: «Черговий хлопчик, який загинув у нас на руках. 2001-го року народження. Реанімація, літри розчинів, адреналін, віртуозна робота анестезіолога Володимира. Але ми не можемо врятувати всіх… Навіть коли знаємо, що шанси врятувати нульові, нам все одно зле від факту загибелі». У такий спосіб автор ніби створює власний мартиролог, закарбовуючи в пам’яті цих воїнів.

Лікар Гоменюк своїх пацієнтів найчастіше називає саме «хлопчиками», причому незалежно від віку. І це називання позбавлене того іронічно-стьобного ставлення, яке давно побутує в комбатантсько-ветеранському середовищі як реакція на надмірно сльозливі звернення частини екзальтованих співгромадянок. У звертанні Гоменюка відчуваються знову ж таки батьківська турбота й опіка: він не може безпосередньо подбати про свого сина, але може допомогти синам інших батьків і максимально долучитися до збереження тепер уже нової родини, щоби якомога скоріше повернутися до сім’ї після Перемоги (до речі, це слово автор теж вживає суто з великої літери).

Ще однією особливістю цього щоденника є його відвертість. Скриптор не цурається оголювати свої емоції: «Сьогодні розмовляв із Сином і розплакався». Огляди тіл загиблих настільки важкі й травматичні, що він майже постійно «ловить» панічні атаки. Гоменюк ненавидить ампутації, бо його лікарське призначення — рятувати кінцівки, а не забирати їх. Він з прикрістю констатує поступову втрату навичок своєї цивільної спеціалізації (дитячий ортопед-травматолог) і сумує, адже не зможе одразу повернутися у свою професію, бо з кожним днем втрачає кваліфікацію. Мінорним лейтмотивом тексту є почуття провини: автор постійно переймається, що він не на самому «нулі», що міг би зробити більше, краще, працювати ефективніше…

Такою відвертою сповідальністю «Уламки з-під Авдіївки» нагадують книгу іншого лікаря — «Стодола FM» Анатолія Стодоли, який поряд з описами буднів волонтерського стоматологічного руху «ТриЗуб Дентал» щиро пише й про глибокі особисті проблеми та переживання. Немає певності, що вже можна говорити про загальну тенденцію, проте все частіше сьогоднішня чоловіча проза стає відкритішою. І, певне, однією з причин цього є воєнний досвід, що спонукає говорити про себе чесно й без прикрас.

Наскрізною ниткою щоденника «Записки з-під Авдіївки» є філософія чину, яку свого часу актуалізували ще представники «Празької школи», і власною поезією, і власним життям засвідчуючи важливість дієвого вибору. Хай як би Олександру Гоменюку було сумно й самотньо без родини, хай як би важко (до панічних атак) було виконувати свої обов’язки, він залишається на війні й продовжує робити свою роботу. Недарма серед заключних слів книги — уривок з вірша Івана Світличного, що звучить як життєве кредо лікаря:

Ми — мужчини, й за кодексом честі ми чинимо —
Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий, шляхетний закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Сьогодні про російсько-українську війну написано вже багато, а ще більше буде сказано в майбутньому. Тексти від безпосередніх її учасників дають нам уявлення про ціну, якою утримується свобода. Дуже часто ці тексти висвітлюють суто індивідуальний досвід. Але склавши їх усі разом, читач може побачити цілісну картину. І книга «Записки з-під Авдіївки. Замість казок сину» Олександра Гоменюка є важливим її пазлом.