14 лютого в український прокат вийшла стрічка французького режисера в’єтнамського походження Чан Ань Хунга «Смак пристрасті» (фр. La Passion de Dodin Bouffant), який приніс йому приз за кращу режисуру на торішньому Каннському кінофестивалі.
Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм та готовий розповісти, як любовна драма про куховарство розмірковує про межу між ремісництвом та мистецтвом.
На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 98% «свіжості» на основі 147 рецензій. Рейтинг фільму на сайті IMDb станом на ранок 19 лютого — 7,6 з 10.
Потофе з ескапізму та естетизму
В основу фільму ліг роман швейцарського письменника Марселя Руффа «Життя та пристрасть Доден-Буффана, гурмана» (фр. La Vie et la passion de Dodin-Bouffant, gourmet), який вийшов у 1920-их роках.
Франція. Кінець ХІХ століття. У тихому провінційному замку живе кулінар та гурман Доден Буффан. Його ідилічне життя — це довгий, майже магічний, процес готування страв та не менш довгі трапези з філософськими бесідами. Допомагає Додену Буффану кулінарка Ежені. Вдень вони працюють пліч-о-пліч на кухні, а вечорами ведуть довгі бесіди в саду. Доден Буффан вхожий і в спальню мадемуазель Ежені. Він сто разів кликав її заміж, однак Ежені відмовляється, тому що хоче, щоб Доден Буффан бачив у ній насамперед свою партнерку по кулінарії, а не просто звичайну дружину. Ролі Буффана та Ежені грають зірки французького кіно Бенуа Мажимель та Жюльєт Бінош, які колись були одружені, що додає певної хімії та магнетизму акторами.
Третина фільму присвячена кулінарії. Каре теляти, смажені вівсянки, норвезький омлет, десятки гарнірів та соусів — все це з документально-поетичним трепетом фіксує камера Джонатана Рікбура. Більша частина фільму — це нескінченне видовище кулінарної естетики, яка неодмінно веде до бажання втекти від страхів та тривог буденності у цей теплий, залитий літнім сонцем світ, де в просторі маленької кухні відбивається полиск начищених мідних каструль та сковорідок та переливають різноманіттям кольорів та текстур наїдки та напої, які Доден Буффан готує зі своєю любою Ежені. У фільмі не так багато музики, але при цьому ідеальний саунд-дизайн. Нескінченне шкварчання, кипіння, булькотіння та хрумкотіння кухонних справ, яке поєднується з тихим співом ранніх птахів та шумом дерев у саду, створює ідеальну пасторально-гастрономічну картину затишного світу, де є місце не лише смаку, запаху та кольору, але і якійсь тихій та дуже партнерській любові.
Улюблена страва Додена Буффана — потофе (фр. Pot-au-Feu). Це щось середнє між рагу і густим супом. Страва, яка не вважається вишуканою, а сам Буффан говорить, що з нею є стійка асоціація «чогось сільського» та «чогось, що пахне жиром». Однак талант та майстерність Додена та Ежені можуть перетворити просте, грубе та не вишукане потофе у страву, варту «Принца Євразії», який викликає Буффана на «гурманський батл».
Приблизно так само Чан Ань Хунг вдало компонує елементи свого фільму: довгі медитативні сцени без людських облич в кадрі, живий та реалістичний саунд-дизайн, поєднання естетики кулінарії та французької пишноти ХІХ століття, тихі, але вдумливі діалоги героїв та при цьому повну домінацію візуалу над сюжетом (якого за великим рахунком у фільмі хвилин на 40, якщо вирізати всі естетичні сцени). Режисер створює своє кінематографічне потофе естетизму та ескапізму.
Особливості французької кулінарної культури
Кулінарія — однозначно важливий та навіть фундаментальний елемент французької культури. Сюжети, пов’язані з куховарством, бенкетами та гурманією, знайшли своє відображення у французькій літературі, починаючи з абсурдних трапез у «Гаргантюа і Пантагрюель» (фр. La vie de Gargantua et de Pantagruel) Франсуа Рабле до важливості обіду в оповіданні Гі Де Мопассана «Пампушка» (фр. Boule de suif).
В кіно ж натомість справи з відображенням ролі кулінарії для французької культури були кепські. Взагалі, якщо говорити про «кулінарне кіно», то досі його кращим представником можна було вважати американський анімаційний фільм Бреда Берда «Рататуй» (англ Ratatouille). І ось виходить «Смак пристрасті», який передає таку ж любов до кулінарії, як у сірого антропоморфного щуреняти з мультфільму, але вже у реальних людей.
Особливо цікаво, що зняти французьку драму про кулінарію та гурманство береться режисер в’єтнамського походження. Чан Ань Хунг народився в уже історичній республіці Південний В’єтнам, але більшу частину свого життя прожив у Франції, повністю інтегрувавшись у французьке суспільство. Однак свої перші роботи Чан Ань Хунг присвятив саме поверненню до «азійського коріння»: «Аромат зеленої папаї» (фр. L’Odeur de la papaye verte), «Велорікша» (фр. Cyclo) та «Вертикальний промінь сонця» (фр. À la verticale de l’été). Створивши так звану «в’єтнамську трилогію» для азійського кіно, де цінність їжі також відіграє особливу культурну роль. Тут можна згадати всі ці вуличні забігайлівки у фільмах Вонга Карвая, дбайливе зображення їжі в анімаційних полотнах Хаяо Міядзакі чи важливість бенкетування у «Паразитах» (кор. 기생충; Gi-saeng-chung) Пон Чжун Хо.
Тому, працюючи над «Смаком пристрасті», режисер дуже тонко і майже невловимо для глядача розповідає про смак та кухню як важливі складові двох культур, в яких він виріс. І саме тому особливо важливо, що кулінарну стрічку про французьку кухню знімав режисер, який виріс у французькій культурі, але має азійське походження.
Ремесло чи мистецтво
Але «Смак пристрасті» — це не просто естетсько-ескапічне любовне кіно про партнерство та куховарство. Це ще й художня рефлексія про те, де пролягає межа між ремеслом та мистецтвом.
Ежені та Доден щодня працюють на кухні. Однак їхня робота — це не механічне повторення певного алгоритму дій, яке можна назвати «готування за рецептом». Їхня робота на кухні — це нескінченний процес пошуку нових смаків, запахів, форм та текстур. Дуже тонка робота, де зайва щіпка приправи чи гілочка зелені може дати зовсім інший продукт.
Якщо замінити кулінарію на музику, образотворче мистецтво чи, наприклад, кінематограф, то можна побачити що процес трепету, пошуку та таїнства, з якими працюють митці, такий самий, як у кухарів Додена та Ежені.
Чан Ань Хунг виводить уже давно оформлену, але так часто призабуту істину про те, що різниця між мистецтвом та ремеслом є у будь-якій сфері, й різниця між ними — лише у підході до роботи. Чи буде це сповнений натхнень, переживань, радощів та тривог пошук чого нового та раніше не здійсненого — чи ж це буде навіть дуже майстерне, але все-таки повторювання уже кимось створених форм, дій, варіацій.
У фільмі існує другорядна персонажка Полін, яку грає зовсім юна акторка Бонні Шаньо-Равуар. Вона кулінарний вундеркінд, якого на навчання приймають Доден та Ежені. Однак, попри свою другорядну роль, саме сцена з Полін передає головний сенс «Смаку пристрасті». Скуштувавши десерт «норвезький омлет», дівчинка ледь не розплакалась через відчуття досконалості смаку, кольору, запаху та текстури. Це відчуття катарсису та емоційної схвильованості, яке можливе лише при зустрічі зі справжніми витворами мистецтва. А такі виникають лише там, де працює щось більше, ніж просто наполегливість та старанність.
