До 2022 року я переїжджала тільки в межах області, де провела перші 17 років свого життя. Усі мої книжки, звісно, переїздили зі мною. Я багато років спостерігаю, як Антоніна Малей, авторка ютуб-каналу «Тося Читає Казки», возить за собою з країни у країну книжки ще зі свого дитинства, і як вони одна за одною з’являються в її начитці на каналі — мов у віртуальній бібліотеці. «Книжки — то і є дім» — каже Тося, і ця проста думка стає відповіддю на багато моїх запитань.
Повертаючись додому влітку 2023 року з вимушеної еміграції, я забрала книжки, надбані в Польщі. Так само роблять мої друзі. У часи, коли Росія знищує наші бібліотеки й книжки, ми, мов ті равлики, тягаємо свої книжки за собою. А знайшовши тимчасовий прихисток, першим ділом піклуємося про те, щоб він наповнився книжками рідною мовою. Щойно заповнивши полички вдома, ми створюємо такі куточки для «своїх» по різних європейських містах.
Бути серед «своїх»
Серпень 2024 року. Ми з донькою гостюємо на стипендії в Народному домі в Перемишлі. Я багато чула про тутешню бібліотеку, але вона цього літа на ремонті. В останні дні перед від’їздом я нарешті знайомлюся з Романою Золотник, що опікується книгозбірнею. Два роки тому 120-літній будинок Народного дому став прихистком для тисяч українців, які тікали від війни в безпечні країни Європи. Наприкінці 2022 року виникла ідея створити бібліотеку, де можна було б виставити наукові видання, що зберігалися в Народному домі, а також дати можливість біженцям — особливо з дітьми — позичати книжки.
«Книжки — то тільки книжки, мені насамперед цікаві люди, що їх читають», — каже пані Романа. І розповідає про літнього чоловіка, що втратив дім на Миколаївщині. Його будинок зруйнувала російська ракета. До Польщі чоловік приїхав разом із невісткою та онуком. «Почав говорити про свій сад, свої дерева, бджоли… Я бачила сльози в нього на очах… — ділиться бібліотекарка. — Спочатку він сам добирав собі книжки. Читав за тиждень по 3-4 видання. Я порадила “Амадоку” Софії Андрухович, думала, читатиме довго. А він упорався за тиждень!».
Народний дім у Перемишлі на день незалежності України, 2024
Нерідко книжка українською в еміграції — це можливість відчути себе вдома бодай у такий спосіб. Серед користувачів бібліотеки в Народному домі є один поляк, що взяв під опіку українського хлопчика з аутизмом.
«Малий заспокоюється, коли бачить книжки з мапами або літаками, — розповідає пані Романа. — Проте дитина не хоче польських, для неї це чуже. Тож ми знаходимо підходящі українські книжки».
Українською бібліотекою в чеському місті Брно опікується Український центр. Нині в ній приблизно 1000 назв книг, україномовна художня, наукова, навчальна література. Відвідувачі можуть узяти книжку додому, залишивши заставу.
Український центр у Брно
«Покинути дім для мене, зокрема, означало й покинути свою бібліотеку, — ділиться Наталія Якубчак, вони з дітьми більше двох років мешкали в Брно. — Тож я просто заходила туди побути серед книжок, допомагала їх розставляти. А діти раділи зустрічі зі знайомими книжками: “Дивись! Ця книжка в нас є! І ця! Перечитаймо цю!”».
Український центр у Брно — місце, де активно збираються українці в Чехії. Тут проходять презентації, діє один із читацьких клубів, організовують ярмарки українських товарів, де завжди є ятка з книгами, а також влаштовують буккросингові зустрічі. Бібліотека постійно оновлюється.
«Дещо надає посольство, партнерські організації, але багато купуємо самі, — зазначає Ірина Забіяка, координаторка навчальних заходів в Українському центрі. — Бракує системності, однієї людини, яка займалася б цим питанням. Також ми як закордонна організація українців не попадаємо в бібліотечні програми для бібліотек в Україні. Ми були б зацікавлені у якійсь системній співпраці з видавцями, крамницями, промоутерами читання, бо цей напрям вочевидь буде затребуваним ще довгий час».
«Гніздо» для українців
Українська бібліотека “Hnizdo.Innsbruck” в австрійському місті Інсбрук сьогодні налічує близько 1600 книжок. Цифровий каталог дозволяє брати книжки користувачам з усієї Австрії. Менш як три роки тому у «Гнізда» не було навіть приміщення, а влітку 2024-го вони спільно з фестивалем «Фронтера» та проєктом «Книжки з дому» від книгарні «Сенс» отримали ґрант від Culture Helps та організували дводенний літературно-культурно-спортивний фестиваль «Українсько-тирольське село» в Інсбруку. За два дні тут прийняли понад 200 гостей, серед яких не лише українці, але й австрійські родини.
«Ідея створити бібліотеку виникла після того, як я переїхала до Інсбрука і з’ясувала, що тут немає стабільної книжкової пропозиції для української громади, — розповідає Олександра Терентьєва, політологиня, волонтерка, засновниця Hnizdo.Innsbruck. — Деякі активісти ще до мого приїзду розвивали проєкт книжкової полиці й спершу я планувала просто подарувати кількадесят книг. Однак ця полиця містилася в стінах Osteuropa Zentrum, який був створений на кошти фонду “Рускій Мір” і до 2022 року був Центром вивчення Росії. Ми з колегами вирішили, що попри приміщення в центрі міста та афіліацію з Університетом, робити там українську бібліотеку є неприйнятним».
За словами Олександри, від ідеї до реалізації проєкту минуло близько 7 місяців, і майже всі вони пішли на пошук приміщення.
«В Австрії — криза нерухомості: тут високий попит і низька пропозиція. У Тиролі, де багато студентів та курортів, нерухомість найдорожча серед усіх регіонів Австрії, тож знайти приміщення для некомерційного проєкту було надзвичайно складно. Ті проєкти, що вже існують, часто з пересторогою ставляться до нелокальних ініціатив, а державна інтеграційна політика спрямована не на розвиток окремих громад, а на їхнє єднання з австрійською культурою, тому різні центри національних спільнот не є для неї стратегічно вигідними», — ділиться Олександра.
Зрештою приміщення таки знайшли, власними силами зробили ремонт й умеблювали.
З ліва на право: Саша Кочубей, Катерина Єгорушкіна з донькою, Галина Вдовиченко, Ольга Купріян, Олександра Терентьєва, Андрій Петришак у «Гнізді»
У «Гнізді» немає постійних працівників. Волонтерську працю ділять між собою Олександра, її партнер Андрій Петришак, який до цього жив 13 років у Відні й має широкий досвід волонтерства там, і єгиптянка Нада, колега Олександри з університету, яка просто надихнулася проєктом і не має жодного стосунку до України.
«Люди приходять до бібліотеки, радіють, що ми існуємо, що вони можуть узяти книгу українською, однак стабільної щоденної допомоги майже не пропонують, — каже Олександра. — Такі центри є важливими для споживачів контенту, які хочуть тримати руку на пульсі поступу українського культурного ринку, привчати дітей для українського тексту, яким важливо мати місце “виходу в люди”, однак як місце реалізації свого служіння громаді ми поки не є дуже популярними».
Вгамувати культурний голод
Часто навколо бібліотек чи поличок із українськими книжками за кордоном організовуються тематичні культурні події. Юлія Цідило, яка багато років мешкає у Братиславі, старається відвідувати всі українські мистецькі події в місті та околицях. Улюблені активності Юлії — книжкові клуби, їх уже кілька у столиці Словаччини.
Українські книжки у Братиславі
«В українців за кордоном є певний культурний голод, тому якщо до нас приїжджають українські письменники та письменниці, це завжди дуже тішить, — каже Юлія. — А якщо ще й перекладають нашу літературу словацькою, то я завжди купую книги на подарунки словацьким друзям».
Анна Сєдих працює менеджеркою у трнавському культурному центрі Malý Berlín. Основою тутешньої української полиці стали видання з проєкту «Книжки без кордонів», що його ініціював Український інститут книги під патронатом Першої Леді Олени Зеленської спільно з Міністерством культури та інформаційної політики та Міністерством закордонних справ України. Найбільший попит має Стівен Кінґ, часто запитують почитати когось із українських авторів. «У нас є пані Людмила, яка прочитала всі книжки в Трнаві, і позичає вже втретє, вчетверте», — каже Анна.
«У Трнаві бібліотека — це скоріше малесенька частинка культурного словацького центру, — розповідає Сєдих. — У нас відбуваються кінопокази, дискусії, воркшопи, концерти та виставки. Важливою частиною є українська програма: на наш щорічний літературний фестиваль Ypsalon ми постійно запрошуємо українських авторів та авторок. Також робимо українські клуби для громади — це наша окрема серія зустрічей-воркшопів із різними тематиками для дітей та дорослих».
Мережа куточків українських книг: Бельгія, Словаччина, Німеччина
Створити для дитини українськомовне середовище в повністю іншомовному — завдання непросте. У більших містах ці процеси давно налагоджені, за потреби можна знайти українськомовні гуртки або школи для дитини. У менших громадах активні емігрантки формують такі спільноти для своїх дітей навколо книжок.
Книжковий простір для українців у бельгійському містечку Бален створила дизайнерка Олена Марчишина. У 2022 році вона з двома дітьми виїхала з Києва, а вже в листопаді заснувала бібліотеку, розробила її айдентику. Спочатку було 65 книжок, тепер ця кількість зросла до 380.
«Поки бібліотека локальна, до нас треба приходити особисто. Іноді люди їдуть по книжки 100 км, — розповідає Олена. — Зараз ми інтегруємося в загальну бельгійську систему, тож невдовзі українці з усієї Фландрії зможуть замовляти книжки поштою».
За словами Олени, книгозбірня вкрай важлива для літніх людей: «Їм складно вивчати нову мову, вони самотні, є такі, що мешкають у Бельгії без родичів. Тож вони буквально ковтають книжки одна за одною».
Потім обговорюють прочитане, практикуючи нідерландську. Такий читацько-розмовний клуб Марчишина мріє відкрити й для дітей.
Цей проєкт було відзначено культурною премією року в муніципалітеті Балена, українська ініціатива обійшла девʼять бельгійських конкурентів. За грошову винагороду Олена закупила навчальні матеріали для дітей. При бібліотеці в Балені працює вчителька, яка навчає української мови дітей різного віку та з різних регіонів України. Для декого це — єдина можливість мати українськомовне середовище.
Книжковий простір у містечку Бален
Підприємиця Леся Дідковська, взоруючись на досвід Олени Марчишиної, заснувала дитячу бібліотеку у словацькому місті Попрад.
«Від народження сина ми кожен вечір читаємо, — розповідає Дідковська. — Від чотирьох років син почав читати самостійно, і тепер на вихідних може провести цілий день із книжкою».
Уже за пів року перебування у вимушеній еміграції вона обмінялася книжками з усіма знайомими, згодом привезла свою колекцію з України. Проте книжок бракувало. Тож Дідковська організувала збір через соцмережі. Скоординувалася з центрами допомоги українцям у Попраді, в Кежмарку, з бібліотекою у Спішська Нова Весь — це й стало основою для Куточка української книги в Словаччині.
Куточки української книги — мережа, що об’єднала чотири українські бібліотеки в різних країнах Європи. У Німеччині функціонує два — у Райнбергу та Езенсі. Райнберзьський заснувала гідеса з Києва Ірина Жаркова. Разом із двома доньками вона емігрувала до Німеччини вже після повномасштабного вторгнення.
«Меншій дочці було 3 роки, і я помітила, що вона вставляє німецькі слова в наші розмови українською. Вона або забувала українські відповідники, або знайомилася з новими поняттями відразу німецькою в садочку, — розповідає Ірина. — Старша донька на той момент читала про Гаррі Поттера, тому першою ж посилкою ми отримали один із великих ілюстрованих томів. Я подумала, що іншим сім’ям також може бракувати українських книжок».
Ірина звернулася до Відомства соціального забезпечення (Sozialamt), яке зокрема підтримує культурно-соціальні ініціативи мовами національних меншин. Жінка запитала про приміщення, їй виділили кімнату, де вона раз на тиждень розкладає українські книжки та впродовж двох годин приймає відвідувачів. Після цього складає книжки до шаф, а приміщення займають інші ініціативи. На сьогодні українська бібліотека в Райнбергу налічує 350 книжок, понад третину з яких Ірина придбала за власні кошти.
«Я спілкуюся з відвідувачами на тему прочитаного, про життя. Наша мова спілкування — українська, хоча 95% українців тут російськомовні. І дорослі, й діти переходять на українську, намагаються розмовляти правильно», — ділиться жінка. Особливо Ірині залежить на тому, щоб залучити місцевих українських дітей: «Навіть якщо вони назавжди залишаться в Німеччині, дуже важливо, щоб вони знали, хто вони й звідки».
***
Від 2022 року частина людей повернулася додому, а частина — інтегрувалася в місцеві спільноти. Що буде далі з куточками українських книжок? Хороша новина: малі бібліотеки по всій Європі об’єднуються та діляться досвідом. Навколо книгозбірень виростають ініціативи, що підтримують українську культуру, працюють із родинами та плекають оригінальні традиції.
Візуали — фото надані Ольгою Купріян, Іриною Забіякою, Оленою Марчишиною, Юлею Цідило.
Текст написаний у рамках стипендії від Kosciuszko Foundation та Rozstaje.
Текст публікується за підтримки партнерів: Stichting Global Voices, Bázis - Maďarský literárny a umelecký spolok na Slovensku, Fiatal Írók Szövetsége, Česká asociace ukrajinistů, Kolegium Europy Wschodniej та медіа «Сенсор».
